Мій син Павло з самого дитинства мріяв стати льотчиком. Після школи він вступив до Харківського університету Повітряних Сил. Там і зустрів свою майбутню дружину, Марту. Вони швидко побралися, бо кохання було сильним. Після весілля син залишився жити в Харкові, адже невістка мала власну трикімнатну квартиру неподалік центру міста. Щоб діти мали хороший старт, я подарувала їм на весілля 10 тисяч доларів на машину. Хотілося, щоб ні в чому не відчували потреби.
Я приїжджала до них рідко – сама живу на Львівщині, а відстань велика. До того ж у мене велике господарство: кури, корови, кози, свині. Як я можу це все залишити? Тому зустрічалися переважно на свята або дні народження, і діти привозили онуків до мене на канікули.
Але все змінила війна. Павла, як військового льотчика, призвали з перших днів. Марта з дітьми залишилася в Харкові, сподівалася, що це скоро закінчиться. Але одного дня, поки вона стояла за гуманітаркою, ракета влучила в їхню квартиру. На щастя, нікого не було вдома, але квартира зруйнована.
Я одразу сказала їй: «Бери дітей і їдь до мене в село. Тут безпечніше, ракети не літають. Подумай про дітей, як їм страшно залишатися в Харкові!»
«Я не можу, тут Павло залишається сам,» – відповіла вона.
«Він не малий, сам розбереться. Тим більше, він на війні. Збирай речі і хутко до мене!»
Через кілька днів Марта таки приїхала з дітьми. У сільраді її оформили як переселенку, що дало невелику допомогу. Вона допомагала мені по господарству, намагалася жити далі. Але перед Великоднем ми отримали страшну звістку – Павло загинув під час виконання бойового завдання. Невістка не могла відійти від шоку – тижнями не виходила з хати, майже нічого не їла, лежала і плакала.
Я намагалася підтримати її, як могла: «Дитино, візьми себе в руки. У тебе є діти, потрібно жити заради них!»
Та влітку Марта несподівано оголосила, що вирушає на заробітки: «Ви ж самі казали, що потрібно жити заради дітей. Хочу купити квартиру в місті для нас, дітям буде краще. Повернутися до Харкова нема куди – квартира зруйнована.»
Я розуміла, що самотужки нам буде важко підіймати трьох дітей, тому погодилася. Марта поїхала до Польщі, залишивши онуків зі мною. Спочатку все було добре – вона надсилала гроші, продукти, іноді речі для дітей. Але я бачила, як вони сумують. Вечорами молодша онучка не раз плакала, не могла заснути.
«Хочу до мами,» – скаржилася мені, згорнувшись у ковдру.
«Вона завтра зателефонує, поговориш із нею,» – заспокоювала я, хоча мені самій було важко дивитися, як діти сумують.
Старші онуки допомагали мені по господарству, навіть підробляли у сусідів на канікулах. Та якось до мене почали доходити чутки. Моя подруга Зоя розповіла: «Твоя Марта там уже знайшла собі багатого пана. Моя донька бачила їх разом.»
«Та може, то просто директор?» – спробувала я не звертати уваги.
«Директор? А хто з директором в губи цілується?»
Зоя показала сторінку Марти у соцмережах – дорогі ресторани, яхта, клуби. З’явилася підозра, що чутки не просто так. А потім і сама Марта наважилася на відверту розмову.
«Я тут зустріла чоловіка, його звати Тадеуш, він замдиректора нашого заводу,» – сказала вона.
«Доню, але як так можна? Щойно Павло…»
«То що, на особистому житті мені хрест ставити? Тадеуш зробив мені пропозицію. І я хочу після Різдва забрати дітей назавжди.»
«Як забрати? А як же я?»
«Хочу, щоб діти жили у безпеці, там немає війни. Незабаром старшому буде 18, його теж можуть мобілізувати. Ви сина поховали, то ще й онука хочете втратити?»
Після цієї розмови я довго плакала. Виходить, Марта не тільки знайшла нового чоловіка, а й хоче забрати у мене єдине, що лишилося від сина – онуків, мою останню розраду. Що ж мені робити тепер? Можливо, варто подумати про опіку над дітьми, адже вони для мене – єдине світло в житті.
На маму схожий, а на тата – не зовсім… Як виглядає батько Дана Балана і чим він займається