Лариса застигла в коридорі, притиснувши до грудей не зовсім доглажену футболку сина. Ці слова вдарили сильніше за ляпас. Вона притулилась до стіни, відчуваючи, як зрадницьки тремтять коліна. Останнім часом такі сцени траплялись усе частіше.
— Пашо, — тихо покликала вона, — давай поговоримо…
— Нема про що говорити! — донеслося з-за дверей. — У всіх нормальні батьки, тільки я з тобою мучуся. Он Дімці батьки новий айфон купили, а ти що? «Давай почекаємо до наступної зарплати»… У тебе вічно грошей нема!
Лариса заплющила очі. Перед її внутрішнім поглядом промайнули безсонні ночі на підробітках, стара машина, яку вона продала, щоб оплатити Пашині заняття англійською, бутерброди замість обіду… Все заради нього. А тепер він кидається такими словами.
— Синку, — вона намагалася говорити спокійно, хоча голос зрадливо тремтів, — ти ж знаєш, я роблю все, що можу…
— Ось саме! — двері розчинилися так різко, що Лариса здригнулася. — Все, що ти можеш, — це НІЧОГО! А тато… тато розуміє, що мені потрібно. Він не жметься, як ти!
Матвій. Її колишній чоловік, який одинадцять років тому просто пішов, залишивши її з чотирирічним хлопчиком. А тепер раптом з’явився — успішний бізнесмен, люблячий батько. Купує сину дорогі подарунки, водить по ресторанах, запрошує на вихідні в свій заміський будинок. Легко бути добрим дядьком, з’являючись раз на тиждень із подарунками. А хто вставав по ночах до хворого малюка? Хто зашивав порвані на колінах джинси? Хто варив супи й перевіряв уроки?
— Знаєш що, мамо? — Пашка дивився на неї з якимось незнайомим, колючим презирством. — Я хочу жити з татом. У нього нормальний дім, а не ця конура. І машина крута, а не твій автобус. І взагалі… він хоч чогось у житті досяг!
Кожне слово било по-справжньому боляче. Лариса відчула, як по щоці скотилася гаряча сльоза. Вона поспіхом витерла її рукою.
— Значить так, — промовила вона несподівано твердим голосом. — Хочеш до батька — будь ласка. Я не перешкоджатиму. Тільки потім не приходь до мене з образами.
— І не збираюся! — фиркнув Пашка. — Нарешті житиму як людина.
Він демонстративно дістав телефон — подарунок від батька — і почав щось набирати. Мабуть, повідомлення Матвію. Лариса мовчки розвернулася й пішла на кухню. Руки діяли автоматично: увімкнути чайник, дістати чашку, кинути пакетик чаю… Вона намагалася не думати про те, що щойно сталося. Не думати про те, що її єдиний син, заради якого вона жила всі ці роки, щойно розтоптав її серце.
Увечері зателефонував Матвій.
— Ларисо, Паша сказав, що хоче пожити у мене, — в його голосі відчувалась ледь прихована гордість. — Ти не проти?
— Не проти, — відповіла вона втомлено. — Забирай. Може, хоч тебе він навчиться цінувати.
— Та ладно тобі, — засміявся Матвій. — Пацан просто хоче пожити в нормальних умовах. Що ти йому можеш дати на свою зарплату?
Лариса мовчки натиснула відбій. Сіла на кухні, дивлячись у темніючий за вікном вечір. За стіною чулися якісь звуки — Пашка збирав речі. Поспішає. Не може дочекатися, коли втече від «злиденної» матері…
«Боже, — думала вона, — за що? Я ж усе для нього… Все життя — для нього…»
Вранці Пашка поїхав. Зібрав два величезні пакети з речами, буркнув «пока» і грюкнув дверима. Лариса залишилася сама в спорожнілій квартирі. Вона повільно обійшла кімнати, затримуючи погляд на дрібницях, які нагадували про сина: розкидані шкарпетки під ліжком, недопита чашка какао на столі, плакат з рок-групою на стіні… Зайшла в його кімнату, сіла на ліжко. Пахло його улюбленим дезодорантом.
У кутку лежала стара плюшева собака — його улюблена іграшка в дитинстві. Скільки разів вона зашивала цю собаку, пришивала відірвані вуха, прала… А тепер ось — покинута. Як і вона сама.
Несподівано Лариса відчула дивне полегшення. Більше не потрібно щоранку готувати сніданок, який він усе одно не їсть. Не потрібно прати гору брудних шкарпеток і футболок. Не потрібно вислуховувати докори й порівняння з «нормальними» батьками…
Вона підвелася, рішуче відкрила шафу і дістала гарну сукню, яку давно не вдягала — не було куди. Що ж, тепер у неї з’явився час для себе. Може, сходити в кіно? Або в той затишний ресторанчик, повз який вона так часто проходила? Або…
Телефон дзеленькнув повідомленням. Від Паші: «Забув зарядку від планшета. Привези.»
Навіть «будь ласка» не написав.
«Вибач, сину, — надрукувала вона у відповідь, — я сьогодні зайнята. Попроси тата купити нову. Він же може собі це дозволити.»
І вперше за довгий час усміхнулася.
Перші дні в домі батька здавалися Паші казкою. Просторий триповерховий котедж, величезна кімната з окремою ванною, новенький комп’ютер… Красива меблі, дорогі картини на стінах — усе кричало про достаток і успіх. Як же це відрізнялося від їхньої з мамою «двушки» в старій панельці!
— Ну як тобі? — Матвій із гордістю обвів рукою вітальню. — Не те що ваша з мамою «конура», еге ж?
Паша погоджувався кивками, хоча щось шкребло всередині від цих слів. Може, згадка про те, як мама ночами шила іграшки на продаж, щоб зібрати йому на новий велосипед? Але він відганяв ці думки.
Нова дружина батька, Марина, зустріла пасинка холодно. Висока, доглянута жінка з ідеальним манікюром, вона ніби випромінювала крижаність.
— Тільки не влаштовуй безлад у своїй кімнаті, — кинула вона замість привітання. — У нас тут не прохідний двір.
Її діти — десятирічні близнюки Кирило і Каріна — дивилися на Пашу як на дивну комаху.
— А це правда, що ти живеш у хрущовці? — запитала Каріна за вечерею. — І у тебе навіть своєї ванної немає?
— Була, — буркнув Паша. — Тепер немає.
— Бідненький, — протягнула дівчинка з ледь помітною насмішкою. — Як же ти там жив?
— Нормально жив, — огризнувся він.
— Діти, не сваріться, — ліниво протягнула Марина. — Павло, не грубіянь сестрі.
«Яка вона мені сестра?» — хотів огризнутися Паша, але промовчав. Батько втупився в телефон, не звертаючи уваги на суперечку.
Дні тягнулися повільно. Батько постійно пропадав на роботі, а коли з’являвся вдома, був зайнятий близнюками або розмовами з Мариною. Паша тинявся по величезному будинку, відчуваючи себе зайвим. Новенький комп’ютер вже не тішив. У школі справи йшли дедалі гірше — ніхто не перевіряв уроки, не змушував сідати за навчання.
— Тату, може, погуляємо? — якось запитав він.
— Вибач, синку, справи, — відмахнувся Матвій. — Ось, тримай на кишенькові витрати.
Гроші. Завжди тільки гроші. А чи пам’ятає батько, яка у нього улюблена музика? Чи знає, що він ненавидить вівсянку? Чи здогадується, що йому сняться кошмари під час грози?
Мама знала. Завжди знала.
Одного разу ввечері Паша випадково почув розмову батька з Мариною.
— Скільки він ще тут буде маячити? — шипіла мачуха. — Він псує близнюкам настрій! І взагалі… я не підписувалася виховувати чужу дитину.
— Люба, це ж мій син, — невпевнено заперечив батько.
— Ось саме — ТВІЙ! Ти його і розважай. А то сидить цілими днями, бурчить щось собі під ніс… Може, відправимо його в пансіон? Є чудові школи в Європі…
Паша тихо прикрив двері і піднявся до себе. В грудях було порожньо і холодно. Він дістав телефон, відкрив діалог з мамою. Останнє повідомлення — два тижні тому, про зарядку. Мама тоді не привезла її. А він навіть не вибачився за грубість…
Палець завис над клавіатурою. Що написати? «Пробач»? «Я сумую»? «Можна я повернуся»?
Гордість не дозволяла. Він кинув телефон на ліжко і зарився обличчям у подушку. З очей зрадницьки текли сльози.
А через тиждень подзвонила тітка Світлана, мамина подруга.
— Паша… мама в лікарні. Запалення легенів. Вона не хотіла дзвонити, але я думаю, що ти повинен знати.
Він примчав до лікарні, навіть не попередивши батька. Мама лежала бліда, виснажена, але, побачивши сина, усміхнулася — тією самою, рідною усмішкою.
— Пашенька… — прошепотіла вона.
І він не витримав. Упав на коліна біля ліжка, притулився обличчям до ковдри:
— Пробач мене, мам… Пробач, чуєш? Я такий дурень…
— Ну що ти, мій маленький, — її рука лягла йому на голову, як у дитинстві. — Все добре.
— Нічого не добре! — він підняв заплакане обличчя. — Я ж… я такого наговорив… А ти все одно мене любиш?
— Дурненький, — вона притягнула його до себе. — Я ж мама. Я завжди буду тебе любити.
Після цього Пашка почав приходити до лікарні щодня. Приносив фрукти, книжки, сидів поруч, розповідав про своє життя — тепер уже чесно, без прикрас.
— … а ці близнюки, мамо, вони просто нестерпні! Постійно дражняться, вдають із себе… А Марина! Знаєш, що вона вчора сказала? «Прибери свої кросівки з проходу, у нас тут не гуртожиток!»
Мама слухала, іноді посміхалася, але частіше хмурилася. Одного разу не витримала:
— Паш, а ти… ти там щасливий?
Він замовк на півслові. Щасливий? Розкішний дім, дорога одежа, новітній айфон у кишені… Але чому тоді ввечері так тоскно? Чому хочеться забитися в куток і вити від самотності?
— Не знаю, мамо, — чесно відповів він. — Усе якесь… не моє. Знаєш, наче я в гостях. Довгих таких гостях.
— Розумію, — вона погладила його по руці. — Знаєш, коли ти поїхав… я теж не знала, що робити. Спочатку навіть зраділа — тиша, спокій. Почала ходити в театр, на виставки…
— Справді? — здивовано підняв брови він. — А я і не знав, що ти таке любиш.
— Уяви собі, я сама не знала, — розсміялася вона. — Стільки років жила лише домом, роботою, тобою… А потім зрозуміла: так не можна. Людина має розвиватися, рости. Інакше що вона дітям передасть?
Пашка мовчав, переварюючи почуте. Він ніколи не думав про маму як про… людину. Зі своїми мріями, інтересами, бажаннями. Вона завжди була просто мамою — тією, яка готує, пере, перевіряє уроки. А вона, виявляється…
— Мам, а давай разом сходимо? Ну, у театр там, чи куди хочеш? Як видужаєш.
Її очі засяяли:
— Справді? Ти б пішов зі мною?
— Ну так, — знизав плечима він. — А що такого?
Увечері, повернувшись до батькового дому, Пашка довго сидів у своїй кімнаті. Внизу галасували близнюки, дзвеніла посуд — сім’я вечеряла. Його не покликали. Втім, він звик.
У двері постукали. Батько.
— Паш, ти де пропадаєш цілими днями? Марина каже, навіть вечеряти не приходиш.
— У мами був, — буркнув Пашка. — Вона у лікарні.
— А, — батько зніяковів у дверях. — І як вона?
— А тобі що до цього? — вирвалося у Пашки. — Ти ж одинадцять років не цікавився!
Матвій насупився:
— Слухай, син, не груби. Я, між іншим, забезпечую тобі нормальне життя. Не те що…
— Що «не те що»? — Пашка схопився. — Закінчуй! Не те що мама, так? Яка працювала на трьох роботах, щоб я у нормальній школі вчився? Яка ночами не спала, коли я хворів? Яка… яка просто БУЛА ПОРУЧ?!
— Та що ти розумієш! — підвищив голос батько. — Думаєш, легко було все кинути й починати з нуля? Я повинен був реалізуватися, стати успішним…
— Для кого? — тихо спитав Пашка. — Для своєї нової родини? Для цих близнюків? А я так, доважок? «Тримай на кишенькові» — і відчепися?
Матвій побагровів:
— Знаєш що… якщо тобі тут не подобається — валіза в руки й дорога вільна!
— Так і піду!
— Ну й катись до своєї жебрачки!
Зависла мертва тиша. Пашка повільно підняв очі на батька:
— Що ти сказав?
— Я… — Матвій осікся, але було пізно.
— Отже, так, — дуже спокійно промовив Пашка. — Я все зрозумів. Дякую, тату. За науку дякую.
Він почав збирати речі. Руки тремтіли, але рухи були чіткими, рішучими. Покидав у сумку найнеобхідніше, решту — до біса. Комп’ютер? Не треба. Айфон? Нехай подавиться.
— Паш, ну ти що… — батько тупцяв поруч. — Погорячилися, з ким не буває…
— Буває, тату. Всяке буває. Тільки знаєш… мама ніколи не назве тебе жебраком. Тому що вона — людина. А ти… ти просто гаманець на ногах.
Він закинув сумку на плече й вийшов, акуратно зачинивши за собою двері. У передпокої зіткнувся з Мариною.
— А ти куди це зібрався? — примружилася вона.
— Додому, — відповів він. — До мами.
І вперше за довгий час відчув себе… правильно. Ніби величезний камінь звалився з душі.
Додому Пашка добрався затемна. Відчинив двері своїм ключем — старим, потертим, який усі ці місяці носив у кишені. Постояв у темній передпокої, вдихаючи рідний запах: мамині парфуми, кориця (вона завжди любила пекти булочки з корицею), якісь квіти на підвіконні…
Він увімкнув світло, оглянувся. У квартирі було незвично чисто і… затишно? Раніше він цього не помічав. На стінах з’явилися нові картини — невеликі, але приємні пейзажі. На журнальному столику лежала стопка книжок із психології. Мама не втрачала часу даремно.
Його кімната залишилася недоторканою. Усе чисто прибрано та провітрено — мама заходила перевірити, чи не з’явився пил. На столі — фотографія в рамці: він маленький, сміється, сидячи у мами на плечах. Обоє такі щасливі…
Пашка дістав телефон, набрав тітку Світлану: — А мама… коли її випишуть?
— Обіцяли за пару днів, — відповіла вона. — Ти що, повернувся?
— Так. Назавжди.
У трубці повисла тиша, потім тітка Світлана тихо сказала: — Молодець, Пашка. Правильно зробив.
Наступні дні він провів у клопотах. Прибрав у квартирі, перестирав штори, полагодив кран на кухні (все збирався, та руки не доходили). Сходив у магазин, закупив продукти — мама любить домашню їжу, без напівфабрикатів. Навіть почав готувати, згадуючи мамині уроки.
Коли вона повернулася з лікарні — схудла, але вже зміцніла — на неї чекав накритий стіл і пиріг. Щоправда, трохи підгорілий, але це дрібниці.
— Паш, — тільки й сказала вона, оглядаючи квартиру. — Ти…
— Мамо, — перебив він. — Давай домовимося: я більше ніколи не піду, а ти більше ніколи не будеш плакати. Домовилися?
Вона кивнула, часто кліпаючи.
Життя почало налагоджуватися. Пашка взявся за навчання — виявилося, що за час життя у батька він сильно відстав. Але нічого, наздожене. Мама допомагала, пояснювала незрозуміле. А по вихідних вони тепер часто вибиралися кудись разом: то в театр, то в парк, то просто гуляти містом. Розмовляли про все на світі.
— Знаєш, мам, — сказав він якось, — я тільки зараз зрозумів: ти завжди намагалася зробити мене кращим. А тато… він просто відкуплявся.
Мама погладила його по руці: — Не суди його строго. Він просто… не вміє інакше.
Батько намагався дзвонити, кликав назад. Обіцяв новий комп’ютер, поїздку за кордон… Пашка чемно відмовлявся. Гроші на кишенькові витрати повертав переказом — не треба.
А через рік сталося диво: маму підвищили на роботі. Тепер вона стала начальником відділу, зарплата зросла. Вони навіть змогли зробити ремонт у квартирі — невеликий, але зі смаком. Пашка сам обирав шпалери для своєї кімнати.
Минуло п’ять років. Пашка закінчив школу, вступив до університету. Познайомився з Аленкою — кумедною рудою дівчиною з ластовинням. Закохався так, що голова йшла обертом. Перш за все познайомив її з мамою.
— Ти тільки подивися на них, — прошепотіла якось Аленка, спостерігаючи, як Пашка з мамою готують разом вечерю. — Такі… рідні.
А на весіллі — невеликому, але дуже теплому — мама танцювала й сміялася як дівчинка. За ці роки вона покращала, розцвіла. Навіть вийшла заміж — за чудову людину, Пашкового викладача з університету.
Батька на весілля Пашка все ж запросив. Той прийшов із черговою дружиною (з Мариною вони розлучилися) і довго топтався біля входу, не знаючи, як поводитися. Потім усе-таки підійшов до колишньої: — Ларисо… ти це… молодець. Виростила хлопця.
— Ми виростили, — м’яко поправила вона. — Разом. Просто кожен — по-своєму.
… Через рік у Пашки народилася донечка. Коли він уперше взяв її на руки, таку маленьку, беззахисну, раптом зрозумів: ось воно, найголовніше. Не гроші, не статус, не дорогі іграшки. А любов. Проста, чиста, безкорислива. Така, як у мами.
— Мамо, — сказав він, коли вони привезли малечу додому, — дякую тобі. За все.
— За що, синку?
— За те, що навчила найголовнішого, — він пригорнув доньку до себе. — Любити.
Мама усміхнулася й погладила його по щоці — зовсім як у дитинстві: — Просто я твоя мама. І завжди буду поруч.
Блискучий білий унітаз. Налийте це, і навіть найгірший наліт зникне!