— Аліночко, люба, пограйся у дворі з нашим песиком Джеком, поки я маю відлучитися у справах, — лагідним тоном озвалася Оксана до п’ятирічної донечки.
— Мамо, а куди ти йдеш? — з дитячою безпосередністю перепитала Аліна.
— Маю навідатися до одного знайомого. Але нікому про це не розповідай, гаразд? — тихо промовила мати.
Маленька напустила на себе серйозний вигляд і завзято кивнула. Оксана, дивлячись на це, мимоволі всміхнулася й лагідно провела долонею по доччиному волоссю.
Жінка зникла десь на годину, а тим часом Аліна розважалася з цуценям у дворі. Коли Микола повернувся з роботи, дівчинка, як і обіцяла, не розповіла йому жодного слова.
Упродовж двох тижнів, поки чоловік працював, Оксана час від часу виходила у своїх справах, залишаючи доньку бавитися на подвір’ї.
Річ у тім, що сім’я мешкала в окремому будинку на околиці міста. Високий паркан оточував садибу, тож жінка була певна, що Аліна не залишить двір.
Та вона прорахувалася: дівчинка виявилася напрочуд кмітливою й вміла самостійно відчиняти хвіртку.
Аліна жадала зрозуміти, куди мама зникає, тож одного разу вирішила нишком простежити за нею й усе з’ясувати.
Коли Оксана знову пішла у своїх справах, дівчинка тихцем рушила слідом.
Молода матуся й гадки не мала, що позаду йде Аліна. Приблизно за десять хвилин Оксана спинилася коло старенької дерев’яної хатини й озирнулася.
— Ти що тут робиш? — вигукнула вона, щойно помітила доньку.
— Я просто йшла за тобою, — безтурботно відповіла дівчинка. — А ти навіщо сюди прийшла?
— Завітала провідати одну людину. Бажаєш познайомитися? — озвалася Оксана.
— Звісно! — із радістю відгукнулася Аліна.
— Тоді пообіцяй, що нікому не розкажеш, — лукаво додала жінка.
— Я нікому не розповім, — серйозно запевнила дівчинка й надула губенята.
Оксана усміхнулася, взяла доньку за руку й провела у двір.
Матір із дитиною гостювали там близько пів години, а потому разом повернулися додому.
Відтоді Аліна супроводжувала Оксану щоразу, коли та йшла відвідати загадкового знайомого.
Минули й літо, й осінь. Усі ці місяці п’ятирічна дівчинка не обмовилася нікому про їхні таємні візити до незнайомця із сусідньої вулиці.
Проте в новорічну ніч Аліна все ж порушила мовчанку. Коли за святковим столом зібралися Оксана, Микола та його батьки, дівчинка раптом голосно запитала:
— Мамо, а куди подівся той дядечко, до якого ми з тобою ходимо нишком, поки тато не бачить?
У кімнаті відразу стало тихо, і всі приголомшено глянули на Оксану.
— Дорога, про що ти таке говориш? — спробувала розгублено усміхнутися жінка. — Ми не ходили нишком нікуди. Мабуть, ти згадуєш тітку Олю та дядька Діму? Вони, певно, святкують удома.
— Та ні, я добре пам’ятаю і тітку Олю, і дядька Діму! Я веду мову про дядька Федора! — невдоволено вигукнула Аліна.
— Люба, ти щось плутаєш. Немає ніякого дядька Федора, і я ніколи до нього не навідувалася, — відрізала Оксана, сердито зиркнувши на доньку.
Дівчинка насупилася, схрестила руки й рішуче звернулася до батька:
— Мама постійно ходить до нього, коли ти працюєш. Я сама бачила!
Захар Степанович і Лідія Михайлівна, почувши несподіване запитання онуки, почали перешіптуватися, водночас час від часу ковзали поглядами по своїй невістці.
Микола спочатку зашарівся, проте швидко взяв себе в руки й у доволі спокійному тоні став допитувати доньку про загадкову особу.
Аліна почала розповідати із тієї миті, коли мати вперше доручила їй побути вдома без нагляду.
Що далі йшло пояснення, то більш серйозним робився вираз обличчя чоловіка. Врешті-решт Оксана не витримала й різко вигукнула, звертаючись одночасно до дитини та чоловіка:
— Досить! Годі цієї комедії, — роздратовано озвалася жінка. — І так ясно, що мала все вигадала!
— Неправда! Я не вигадую! Я бачила, як ти сьогодні занесла йому салати! — наполегливо заперечила Аліна.
— Салати я носила Ользі й Дмитру, а не якомусь міфічному Федору, — відрубала Оксана.
— Тату, я нічого не вигадую! Я можу показати, де та оселя! — із відчаєм пробурмотіла дівчинка й гірко розплакалася.
— Тихо, люба, я тобі вірю. Просто зараз усі одягнемося та навідаємо нашого “дядька Федора”, — м’яко відповів Микола й повів доньку до коридору.
Помітивши його рішучість, Оксана занепокоїлася:
— Не треба туди йти, я можу все пояснити… — прошепотіла вона, опустивши погляд.
Однак Микола, з кислуватою посмішкою, повернувся до столу, налив собі повний келих і вихилив його одним ковтком.
Увесь цей час Захар Степанович і Лідія Михайлівна сиділи з розширеними від подиву очима, але мовчали, не втручаючись у розмову.
— Я приховала від тебе, що не сирота. Мій батько, Федір Валерійович, ще живий. З дитинства в нього був нелегкий характер, тож зрештою його ув’язнили. Коли мами не стало, мені ні до кого було піти, тому мене забрали в дитбудинок, — сумовито пояснила жінка. — Цього літа він вийшов на волю й мене знайшов. Спочатку я уникала спілкування, але пожаліла його й допомогла придбати будинок. Мені було соромно визнавати, що мій батько має судимість, тому я відвідувала його потайки.
— Усе дуже зворушливо, — холодно зауважив Микола. — Та гадаю, ми маємо побачитися з твоїм татом. Негоже людину саму залишати у новорічну ніч. Заодно з’ясуємо, чи є у вас схожість і який він на вигляд.
Оксана миттю збагнула, що чоловік їй не довіряє. Вона поволі підвелася й із гордовито піднятою головою рушила до виходу.
Аліна разом із батьком пішла слідом. Цього разу Захар Степанович і Лідія Михайлівна теж не побажали лишатися осторонь і почали збиратися разом із рештою.
Невдовзі уся родина, чималою компанією, вирушила до оселі загадкового Федора.
Оксана зайшла у двір першою, піднялася до дверей і постукала. Не чекаючи запрошення, відчинила й ступила всередину.
— Хто там? Оксано, це ти? — долинув із глибини кімнати хриплуватий чоловічий голос.
— Так, тату. Але я не сама: зі мною чоловік, дитина і свекри, — повідомила вона.
Почувши ці слова, Микола зніяковів і застиг у коридорі. Захар Степанович і Лідія Михайлівна також розгублено зупинилися біля нього.
Невдовзі у дверях коридору з’явився худорлявий сивий чоловік із татуюваннями на руках.
Не вагаючись, Оксана представила батька своїй родині. Чоловікові стало ніяково через його надмірні підозри, тож він запропонував новоспеченому тестю зустріти свято спільно.
Спочатку Федір Валерійович не мав наміру полишати свого помешкання, але зрештою погодився. Згодом Микола скористався слушною нагодою й тихенько перепросив Оксану за свою недовіру.
Жінка не тримала образ, тому відразу його вибачила. З того дня вона вже не боялася минулого свого батька й частіше з ним бачилася, розвиваючи щирі родинні взаємини.
Взагалі-то, ми планували приїхати й гарно відпочити, а не бігати навколо плити й столу. Це обов’язок твоєї дружини