— Мамо, не хвилюйся так. Зі мною все буде гаразд! — запевнила Зою Романівну донька Юля, вирушаючи до лікарні.
— Ой, відчуває моє серце, що щось станеться, — пробурмотіла Зоя. — Дай Боже, щоб ти благополучно народила.
Сорокарічну жінку відвезли до пологового, а її мати залишилась вдома чекати й збирати для онука придане. Вже були готові й чепчики, і сорочечки, і все необхідне для малюка.
Так сталося, що Юля залишилась одна вагітною. Її коханий навідріз відмовився від дитини.
— Не хочу я на старості років у пелюшках поратися, — виправдовувався Микола, почувши від жінки цю новину. — Думав, що сорокарічній бабі вже не до дітей.
Він швиденько зібрав речі та подався жити до матері. Зоя Романівна попереджала доньку, що Колька просто шукає зручний варіант, а не справжнє кохання, та Юля її слухати не хотіла. З колишнім чоловіком не склалося, дітей теж не було, а тут такий подарунок долі — малюк. Юля дуже раділа майбутній дитині. Навіть ім’я йому заздалегідь обрала: Іллюша.
Та не судилося Юлі вижити. Занадто сильно вона переживала після розриву з Колею. Через стрибки артеріального тиску жінка померла під час пологів. Мати довго сумувала. Якби не потреба піклуватися про онука, Зоя й сама б не витримала. Іллюша ріс непосидючим хлопчиком, якому постійно потрібна була увага. Добре, що бабуся вже була на пенсії, ще й сусідка допомагала. Так і ріс малюк під наглядом Зої Романівни. Вона душі в ньому не чула, купувала йому все нове, смачненьке. Дуже любила свого хлопчика. Юленьку згадувала і дякувала їй подумки за те, що дала можливість поняньчитися з онуком на схилі літ. Часто вони з Іллюшею приходили до її могили. Усе засадила Зоя там квітами. Навіть узимку живі квіти часто лежали біля пам’ятника доньці.
Коли хлопчику виповнилось три роки, бабуся відвела його до дитсадка. Мріяла, щоб Ілля ріс розвиненим і вчився спілкуватися з іншими дітьми. Так і жили вони, мріючи про гарне майбутнє.
Одного разу він не дочекався бабусю в садку. Виховательки занепокоїлись, почали їй телефонувати, але ніхто не відповідав. Людмила Костянтинівна сама викликалась відвести Іллюшу додому.
Вони відчинили двері, і хлопчик кинувся до кімнати Зої Романівни. Побачивши її нерухомою на підлозі, п’ятирічна дитина закричала:
— Бабусю! Бабусю, прокинься, будь ласка!
Доторкнувшись до зап’ястя її руки, Людмила Костянтинівна опустила очі.
— Пішли поки до мене, — сказала Іллі жінка. Вона не хотіла, щоб дитина бачила служби, які під’їхали до будинку. Тоді Ілля ще не зовсім розумів, що сталося, але відчував недобре.
А потім до Людмили Костянтинівни приїхали якісь тьоті й дяді.
— Це вони за мною прийшли? — показавши пальцем у вікно, спитав у виховательки хлопчик. Раптом він згадав фільм, який вони дивились із бабусею. Там показували дитячий будинок, куди забирали сиріт. Іноді Зоя так його й називала: «сиротинко ти моя».
— Я не хочу до них! — підскочивши до Людмили, заголосив хлопчик. — Я хочу залишитися у Вас. Можна?
Ілля дивився в обличчя виховательки так жалібно, що їй стало ніяково.
— Пробач, Іллюшо. Не можу тебе взяти. У мене своїх троє, — виправдовувалась перед дитиною жінка, відчиняючи двері гостям зі служби опіки.
— Ну, а хто тут у нас Ілля Синіцин? — весело запитала тітка у блакитній формі.
— Я не хочу до них! — ще раз відчайдушно закричав хлопчик, ховаючись за спину виховательки. — Будь ласка, не віддавайте мене…
Попри крики й благання, його завели до машини й посадили на заднє сидіння поруч із якоюсь білявою тіткою.
— Відпустіть мене! — схлипуючи, попросив дитина, повернувши ручку дверей. Раптом тітка взяла його руку у свою й вклала в долоню невеличкий блискучий дармовис.
— Тримай, — прошепотіла вона по-доброму. — Це я хотіла подарувати своєму синові, але тобі він потрібніший. Мене звати тьотя Люба, а мого хлопчика — Льошко.
Хлопчик трохи заспокоївся й витер сльози. Сердечко закалатало сильніше, щойно вдалині з’явилася сіра похмура триповерхова будівля. Він розумів, що більше ніколи не побачить свою улюблену бабусю, і почнеться інше, незрозуміле для нього життя…
— Синіцин Ілля? — засміявся сусід по кімнаті, побачивши новенького. — А я Вовка Трунов. Що це в тебе в руці? Покажи.
Іллюша розкрив долоньку, і перед Вовою засвітив симпатичний дармовис.
— Подаруєш? — надувши губи, примружився приятель.
— Спочатку сам пограюсь, а там — побачимо, — важливо відповів Ілля, стиснувши долоню, і відійшов до вікна.
Люба повернулася додому, де її вже чекав шестирічний Олексій.
— Мамо, а ти мені купила той дармовис? Ти ж обіцяла, — сказав хлопчик, привітавшись.
— Синочку, пробач. Довелося подарувати твою іграшку іншій дитині, — зітхнула мати. — Його звати Ілля. Сьогодні його в дитбудинок забрали. Він без бабусі залишився.
— І в нього зовсім-зовсім нікого нема? — здивувався син, уявивши хлопчика з дитбудинку.
— Зовсім-зовсім нікого, — присівши навпочіпки, Люба обійняла дитину.
— Ну гаразд, — махнув маленькою ручкою Льоша. — Нехай у нього буде дармовис, а мені ти ще купиш… Йому все одно ніхто такого не подарує.
— Який ти в мене розумничок! — поцілувала сина мати.
— Весь у тебе! — гордо відповів хлопчик, зазирнувши в її добрі очі. — І в тата, звісно.
Батько Олексія, Олег, працював охоронцем у торговому центрі. Часто чоловікові доводилося виходити не у свою зміну — підводив напарник. Олег не скаржився, вважаючи це чудовим способом трохи заробити. Вони з Любою жили добре. Батьки допомагали й ділом, і порадою. Подружжя навіть не сварилося через дрібниці, і мирилися, щойно хтось починав ображатися. Дехто вважав родину Олега зразковою. Щоправда, лише одне засмучувало Любу: після народження Льоші вона так і не змогла знову завагітніти, а вони з коханим мріяли про трьох дітей.
Минув час. Ілля довго не міг забути бабусю. З нею він був щасливий, а тут, у дитячому будинку, йому було сумно й порожньо. Ніщо не радувало хлопчика. Навіть ті подарунки, які нещодавно отримав від спонсора закладу — Ігната Васильовича — не принесли йому радості. Серед них була й машинка на пульті, і іграшковий гелікоптер, і класний планшет. Усе це Ілля склав до тумбочки й побрів на вулицю.
— Іллюша, ти куди? — здивувалася вихователька. — Повернись на місце. Ми ще не йдемо гуляти.
Та Ілля не хотів її слухати. Щойно Анна Юхимівна відвернулася, хлопчик вискочив за двері.
Він ходив туди-сюди вздовж паркану й шукав шпаринку, щоби нарешті вибратися на той бік.
— Що ти там шукаєш? — Ілля здригнувся від голосу, що пролунав поруч, і озирнувся. До нього наближався якийсь дідусь у картатій кепці.
— Втекти надумав? — примружившись, усміхнувся старий. — Йди вже додому, бо здам тебе вихователькам — мало не здасться!
Ілля неохоче побрів до ґанку. Йому не хотілося покарання, і він тихо проскочив усередину.
… — Де ти був? — здивувався сусід по кімнаті, коли Іллюша зайшов у двері.
— Ніде, — буркнув хлопчик і завалився на ліжко. Образа стискала його маленьке серце. Зараз йому найбільше на світі хотілося пригорнутися до бабусі й забути цю невеселу реальність. За рік, проведений у дитбудинку, хлопчик пролив багато сліз. Щоправда, про них знав тільки він і його м’яка подушка. Напевно, бабуся на небі теж бачила, як тужить її онук без неї. Ілля часто просив подумки рідну людину допомогти йому вибратися звідси. З тугою дивився у вікно, як іноді звідси виїжджають з усмішками діти, яким пощастило — їх усиновили. Іллюші здавалося, що ось-ось і його заберуть, і він з завмиранням серця чекав біля порогу своїх тата й мами, забуваючи про ігри…
Надворі стояв сонячний травневий день. Сьогодні маленький Льоша закінчив перший клас. Він стискав у руці подарований мамою дармовис і думав тільки про одне: аби мама з татом подарували йому собаку, яку обіцяли ще на початку навчального року. У їхній квартирі було вдосталь місця, щоб завести хвостатого друга. Як же зрадів Льоша, почувши ввечері слова батька:
— Тепер, коли ти відучився, можна подумати й про подарунок для тебе, синочку!
Наступного дня вони вирушили до притулку обирати улюбленця. Увагу хлопчика привернув звичайний невеликий песик без породи. Він добродушно махав хвостом і дивився з клітки на гостей.
— Та це ж дворняга, — сказав Олег синові.
— Ну і що? Зате гарний. Білі собаки приносять удачу. Я назву його Бамбулем.
Батько розсміявся:
— Яке смішне ім’я!
— Тату, я не хочу іншу собаку. Давай візьмемо цього, — заблагав Льоша, і тато погодився.
Невдовзі вони вже повертались додому. Льоша гордо тримав на руках кудлатого білого щеня, сидячи на задньому сидінні автомобіля. Малюк позіхнув і солодко задрімав у свого нового господаря на руках…
Сьогодні Іллюша нарешті вигадав, як вилізти через паркан дитячого будинку. Переконавшись, що вихователі зайняті своїми справами, а його група лягла на денний відпочинок, хлопчик тихенько прокрався до запасного виходу. Працівники майже ніколи його не замикали. За кілька хвилин він уже йшов міським парком, радіючи довгоочікуваній свободі.
Непомітно стемніло, і дитина помітила в одному з будинків відчинений підвал. Він сміливо зайшов усередину й завмер. На нього дивилися дві пари очей.
— Ти хто? — пробурмотіла жінка. Ілля здогадався: це була вулична ромка.
— Іллюша, — з-під лоба відповів хлопчик і перевів погляд на дівчинку років трьох, що стояла поруч.
— А я — Юля, — сказала ромка. Це — Каріна.
— Мою маму теж звали Юлею. А ця дівчинка — Ваша донька?
— Не зовсім. Знайшла її. Тепер виховую.
— А чому Ви тут живете?
— Боюся повертатися в табір. Баро пообіцяв мене висікти за непослух. А ти чому тут?
— Я втік з дитбудинку. Не хочу там більше жити. Мені сумно. Я хочу, щоб у мене були мама й тато.
Ромка розсміялася:
— Ну, то вже як пощастить! Може, якби не втік, то швидше б знайшлися?
Він уперто похитав головою.
З того моменту Ілля почав жити з тьотею Юлею й іноді навіть називав її «мамою». Щоправда, іноді ромка довго десь затримувалась, і їм з Каріною доводилося чекати її в темному підвалі. Одного разу Юля не повернулася.
— Де ж вона ходить? — виглянувши з підвалу, здивовано промовив Ілля. — Уже три дні минуло, а її все нема.
Він підійшов до тари, де зберігалася їжа.
— Їжі тут на тиждень, Каріно. А що ми далі будемо робити, якщо наша мамка не прийде? Я вже думав, що нарешті знайшов свою маму, а вона взяла і зникла.
Він схилив голову і вже хотів розплакатися, як дівчинка підбігла до нього й обійняла, прошепотівши:
— Не бійся, мій братику! Все буде добре.
Щодня Ілля підбігав до виходу і виглядав Юлю крізь вузький дверний отвір, але вона не з’являлася.
— Вона нас покинула, — сумно промовив він Каріні й плюхнувся на матрац, що валявся прямо на холодній підлозі. — Добре, що зараз літо, інакше ми б точно змерзли.
Він тихенько заплакав, згадуючи життя з бабусею, і заснув.
Його розбудив чийсь дотик. Хтось обережно лизав йому щоку. Ілля розплющив очі й побачив перед собою… білу собаку.
— Ти звідки? — усміхнувся песику хлопчик. — А де твій господар?
Каріна сиділа навпроти в кутку й весело сміялась, дивлячись на пухнасту тваринку.
— Ти точно чийсь, — погладив і притиснув до себе тваринку, хлопчик трохи заспокоївся. Він озирнувся. Мама Юля так і не з’явилася.
Пізніше новий гість випросив у Іллі трохи сухої локшини. Хлопчик не зміг не поділитися з псом провізією — надто вже жалібно дивився той на те, як їдять діти.
— Напевно, ти все ж таки загубився. Ось і нашийник є, — потріпавши мордочку друга, промовив Ілля. — Друг по нещастю. Що ж, назвемо тебе Сніжком, раз ти весь білий. Але їжу треба економити. Її в нас лишилося дуже мало. Ти ж їси небагато?
Пес завиляв хвостом і радісно пискнув у відповідь.
— Чудово! Дай лапу.
Ілля дуже здивувався, коли Сніжок простягнув йому свою пухнасту лапу.
— То ти ще й дресований? — очі хлопчика стали великими від подиву. Каріна засміялася.
Минуло кілька днів. Часом діти виходили та гралися у дворі на дитячому майданчику. Вони старалися повертатися до підвалу, поки ніхто не бачив, бо інакше їх точно б помітили й викликали служби. Іллі зовсім не хотілося знову потрапити до дитбудинку й слухати суворі повчання від вихователів.
Одного дня хлопчик з жахом помітив, що їжі більше не залишилося.
— І що ж тепер буде? — засмучено поглянув він на Каріну й погладив Сніжка. Пес завиляв хвостиком — і миттю зник за дверима. Його не було цілий день.
— Виходить, він нас покинув, — зітхнув Ілля, знову виглядаючи з підвалу. — І нам світить голод…
Каріна того дня не просилася гуляти. Вона раз по раз зазирала в миску й шепотіла крізь сльози: «Хочу їсти!». Діти заснули голодними ще надвечір. А вранці Іллю розбудив дивний звук. Хтось стояв поруч і часто дихав. Хлопчик відкрив очі. Перед ним, прямо на матраці, лежала палка ковбаси, а Сніжок уважно стежив за ним.
— Каріно! — радісно вигукнув Ілля. Дівчинка підвелася. — Каріно, Сніжок нам ковбасу приніс!
Хлопчик із вдячністю погладив собаку й відламав усім порівну.
— Ти наш годувальник! — Ілля обійняв пса й витягнув щось із кишені.
— Це тобі, — усміхнувся хлопчик, повісивши йому на шию пам’ятний дармовис. — Може, знадобиться.
Удень Сніжок знову зник. Діти залишилися самі.
— А-а! Так от хто в мене ковбасу краде! — з продуктового ринку долинув чийсь голос. — Ей, Іване! Лови білого пса!
Тварина кинулася тікати щодуху. В зубах у бідолахи тремтіла вкрадена палка вареної ковбаси. За псом гнався юнак років сімнадцяти. Ще трохи — і він би схопив чотирилапого, але той, помітивши вузьку щілину в якійсь будівлі, встиг сховатися від переслідування.
… — Наздогнав? — спитала продавчиня у свого сина.
— Ні, — трохи віддихавшись, відповів той. — Прослизнув кудись, навіть не помітив куди.
— І звідки взявся цей клятий пес? Наступного разу треба спіймати його й віддати в притулок, — обурювалася жінка, поправляючи товар на прилавку й озираючись довкола. — Поглянь, як звик ковбасу тягати!
Сніжок плентався до підвалу, не випускаючи ковбасу з пащі. Раптом поруч з’явилася пара бродячих собак, які одразу накинулися на знахідку чужого пса. Ледве втікши від сильніших псів, Сніжок повз землею, скиглячи від болю. Ті встигли покусати його ще слабке тіло. На якийсь час нещасний звір заплющив очі й заснув.
— Мамо, невже він не прийде? — тужив Льоша, без кінця визираючи у вікно.
— Скоріше за все, він загубився, — зітхнула Люба. Їй було дуже шкода сина, який уже стільки сліз пролив за своїм улюбленцем.
— Навіть після оголошення ніхто не подзвонив, — схлипував хлопчик.
— Я знаю, куди ми звернемося. Напевно, Бамбуля побачив хтось, і служби не могли пройти повз.
— Треба було номер на нашийнику написати!
— Пробач, синочку. Я не встигла тобі в цьому допомогти, — Люба не знала, як заспокоїти сина, що дуже скучив за своїм другом за ці кілька днів.
У притулку для тварин зниклого хвостатого вони не знайшли. Льоша не припиняв кликати Бамбулю у дворі, та той не приходив…
Того вечора хлопчик і його мама сиділи на лавці біля під’їзду.
— Мамо, я його бачу! — закричав Льоша, а потім побіг назустріч своєму улюбленцю. Білий клубочок важко дихав і кульгав на передню лапу.
— Маленький мій, де ж ти був? — дитина взяла собаку на руки й злякано відсахнулась.
— Мамо, дивись! — з цими словами Льоша показав матері дармовис, що звисав з нашийника Бамбулі. — Хтось причепив йому цей дармовис — такий самий, як у мене!
Люба глянула на дармовис і завмерла. Вона згадала, як колись у машині подарувала схожу річ хлопчику, що втратив бабусю. Але як цей дармовис опинився на нашийнику їхнього загубленого песика?
Наступного дня жінка звернулась до дитячого будинку, щоб дізнатися, чи все гаразд в Іллі Синіцина. Дізнавшись про зникнення вихованця, Люба зрозуміла: їхній Бамбула зустрівся з цією дитиною. Залишалося лише знайти його.
… — Ну, як наш Бамбула? — доброзичливо спитав ветеринар, навідавши кудлатого пацієнта.
— Уже краще, — відповів Льоша.
— Дайте йому ще ці вітаміни — і швидше піде на поправку, — порадив ветеринар, записавши назву на листочку. — Все-таки виснаження у нього.
Бамбулі стало легше вже до вечора.
— Ну от ти й видужав, — турботливо потріпав його за шерсть Льоша. — Куди це ти мене тягнеш? Мамо! Бамбула хоче на вулицю!
— Скоро підемо гуляти, — крикнула з кухні мама. — Лише плов вимкну.
За пів години вони втрьох вийшли у двір. Та пес не хотів сидіти на одному місці. Він увесь час тягнув повідець кудись убік.
— Куди ти мене тягнеш? — не розумів Льоша. Раптом Бамбула вирвався з повідеця й рвонув уперед. Олексій із мамою ледь встигали бігти за собакою. Вони проскочили кілька будинків і дворів, і нарешті пес зупинився біля якогось підвалу.
— Мамо, мені страшно, — Льоша відступив від підвалу на кілька кроків.
— Зараз подивимось, куди він нас привів, — задумливо відповіла Люба і ступила слідом за псом у темну щілину.
Ілля здригнувся, побачивши перед собою людей.
— Мамо, це ти? — злякано промовив він. Каріна зраділа:
— Мама прийшла, ура!
Коли перед Іллею з’явився пес, він усе зрозумів.
— Господи, як ви тут опинилися, діти? — здивовано спитала Люба, помітивши у малюків явне виснаження.
— Мамо, це той хлопчик, про якого ти розповідала? — щиро здивувався Льоша.
— Так, синочку, — зітхнула жінка.
— Ви ж не віддасте нас назад у дитбудинок? — благально глянув на неї Ілля.
Минуло кілька місяців. Люба нещодавно відсвяткувала своє сорокаріччя.
— Олексію, Ілля! — покликав синів Олег. — Ви вже зібралися?
— Так, тату, — хором відповіли хлопці. — Тільки Каріна не хоче одягатися.
— Це ще чому? — здивувався батько. — Невже їй цирк не подобається?
— Вона не хоче їхати без мами.
— Тут я нічим не допоможу. Мамі треба трохи полежати в лікарні, щоб зберегти життя вашій майбутній сестричці.
Невдовзі Каріна таки погодилася одягтись, і родина вирушила на розваги. Ілля та Олексій міцно притискали до себе Бамбулю, а той час від часу радісно виляючи хвостом, визирав у вікно авто. А Каріна нишком витягувала свої хрумкі кукурудзяні кульки з кишені й, поки тато не бачить, пригощала собаку.
Тopт-nupіг “Пaні Baлeвськa” – дeсepт, якoʍy нeʍaє pівнuх y кpaсі тa сʍaкy!