«Ти зовсім розуму позбулася?» — голос Андрія різко пролунав у кімнаті. Він кинув куртку на стілець, навіть не глянувши, і дивився на Катю так, наче спіймав її на чомусь ганебному, непристойному. «Сидиш тут, кравчиня нещасна, ганчірки собі строчиш, поки мати голодна!»
Катя повільно підвела голову від швейної машинки. Голка залишилася так і встромленою у світло-зелений льон, який вона шукала тижні три, а потім нарешті купила на власну зарплату. Сукня була майже готова – лишалося тільки вшити блискавку та підшити низ.
«Андрію, твоя мама не голодує,» — спокійно відповіла Катя, хоча всередині вже наростало роздратування.
«Звідки ти можеш знати, що вона їсть?! — його голос ставав усе злішим. — Ти взагалі коли в неї була останній раз?»
Катя не поспішала відповідати. Вона просто дивилася на нього — на тридцятичотирирічного чоловіка, чиє обличчя скривилося від дитячої образи. І відчула не злість, а щось знайоме, щось гірке. Втома. Така глибока, звична втома, наче стара мозоль, яка вже давно не болить, але нагадує про себе при кожному кроці.
Лише тиждень тому, у вівторок, вона сама їздила до свекрухи. Закупилася на ринку: і картопля, і свіжа курка, і молоко, і сир, і фрукти. Дві тисячі гривень виклала. Сама, власними руками, набивала холодильник, поки Валентина Петрівна зручно сиділа у кріслі, дивилася телевізор і командувала кожним її рухом.
«Не туди кладеш. Молоко завжди на верхню полицю. Ти що, не вмієш у холодильнику лад наводити?» — цідила вона повчальним тоном.
Катя тоді лише мовчки переклала молоко, як наказали. Потім зачинила дверцята холодильника, відчуваючи, як у грудях закипає щось гірке.
«Я була там минулого вівторка, — нарешті промовила Катя. — Сама купила всі продукти».
«Вівторок?!» — Андрій уже починав розганятися, як видно було з того, що він почав міряти кімнату кроками. Він завжди так робив, коли говорив те, що йому підказала мати, немов програвав чиюсь чужу роль. — «Сьогодні вже п’ятниця! Три дні минуло! Вона там сама сидить, бідолашна, а ти собі якісь сукенки шиєш!»
Катя зняла з машинки майже готову сукню, обережно склала її. Вставати не дуже хотілося, але вона підвелася. З досвіду знала: розмова на ногах завжди минає швидше, ніж сидячи.
«Подзвони їй, Андрію. І запитай, чи є в холодильнику їжа,» — промовила вона спокійно.
«Що?» — він зупинився як укопаний.
«Подзвони. Прямо зараз. І запитай,» — повторила Катя, дивлячись йому прямо у вічі.
Андрій аж застиг на місці. Ідея була настільки неочікуваною і до абсурду простою, що він шукав у ній якийсь прихований підступ.
«Навіщо дзвонити, якщо я й так знаю…» — почав він.
«Ні, не знаєш,» — перебила його Катя. — «Ти не знаєш, бо сам у матері не був уже два тижні. А я була. І я знаю.»
Валентина Петрівна мешкала за десять хвилин їзди від них — у просторій трикімнатній квартирі на п’ятому поверсі, яку ще її чоловік придбав колись. Чоловік помер сім років тому, і з того часу жінка ніби перетворилася. Тепер вона була тією, у якої завжди щось боліло, завжди щось було не так, а життя було до неї особливо несправедливим.
До невістки вона з першого дня ставилася як до небажаного явища, наче до поганої погоди, яку треба просто перечекати. Катя працювала бухгалтером у невеликій будівельній фірмі, мала стабільний дохід. І саме це, схоже, найбільше дратувало свекруху. Адже у невістки були власні гроші, а значить — не було жодного приводу скаржитися на неї як на безпорадну жебрачку. Тоді Валентина Петрівна просто змінила тактику: почала жалітися, яка ж Катя безучасна егоїстка.
І це працювало безвідмовно.
Андрій вірив матері сліпо, абсолютно. Він виріс із твердим переконанням, що мати завжди має рацію. Навіть коли факти говорили про протилежне, він дивовижним чином просто не помічав їх. Катя довго розмірковувала: це сліпота чи свідомий вибір? І врешті дійшла висновку, що друге. Йому так було просто зручніше.
Цієї п’ятниці Андрій таки подзвонив матері. Катя стояла поруч, і їй було чутно обидві сторони розмови. Голос Валентини Петрівни був чудово поставлений, із потрібною часткою слабкості та приреченості.
«Синочку, ну що ж там… Сиджу ось. Нічого, терплю,» — зітхнула вона у слухавку.
«Мам, а є що поїсти?» — запитав Андрій.
Коротка, вивірена пауза.
«Ну, є там дещо, — з легким зітханням промовила свекруха. — Катруся минулого тижня привозила. От тільки сиру, здається, майже не лишилося…»
Андрій подивився на дружину мало не переможно, ніби кажучи: «Бачиш? Ось, сир закінчується!». Катя подумки відзначила, що сиру тоді купила цілий кілограм. Самотужки з’їсти кілограм сиру за тиждень — це треба дуже постаратися.
«Ми заїдемо,» — сказав Андрій і поклав слухавку.
Наступного ранку, у суботу, вони поїхали до свекрухи. Катя сиділа на пасажирському сидінні, дивилася у вікно. Місто жило своїм звичним життям: вітрини магазинів, люди поспішали з кавою, чийсь собака тягнув господаря до куща. Все, як завжди. От тільки всередині у Каті оселився особливий спокій — такий буває перед чимось неминучим, вирішальним.
Вона твердо вирішила дещо перевірити.
Валентина Петрівна відчинила їм двері в рожевому, байковому халаті — настільки нещасному, що, здавалося, сама тканина плакала від горя. Вигляд у неї був такий, наче вона тільки-но підвелася після важкої хвороби. Хоча напередодні Катя абсолютно випадково бачила її у великому торговому центрі, жваву, бадьору, з оберемком пакетів з модного бутіка.
«Синочку!» — Вона обійняла Андрія з такою силою, наче він щойно повернувся з далекої мандрівки, а не з роботи. — «Заходьте, заходьте, мої любі!»
Катя, не гаючи часу, пройшла одразу на кухню. Це був невеликий, але дуже принциповий маневр. Поки Андрій роздягався в передпокої, слухаючи мамин монолог про тиск, безсоння та всі світові незгоди, Катя відчинила дверцята холодильника.
Він був повний.
Холодильник був переповнений. Не просто «щось є», а забитий доверху. Два лотки з нарізкою, контейнер зі свіжим салатом, рівнесенько вишикувані йогурти, сир у вакуумній упаковці, щось апетитне у каструлі під кришкою. І творог — неповна пачка, добрих грамів триста ще точно залишилось.
Катя повільно зачинила дверцята, обперлася спиною об стільницю, відчуваючи холод плитки.
Ось як воно виявляється.
Вона згадала, як минулого місяця, на прохання Андрія, переводила Валентині Петрівні п’ять тисяч гривень «на ліки». А ще раніше — три тисячі «на комуналку». І ще раніше – продукти з доставкою, таксі до поліклініки, якісь креми, про які свекруха просила, а Катя купувала, не обговорюючи й не заперечуючи.
Холодильник ломився від їжі. Свекруха виглядала цілком здоровою. А Андрій у передпокої старанно кивав, слухаючи чергову мамину оповідь про тиск і самотність.
Катя мовчки дістала телефон і сфотографувала всю цю кулінарну пишноту. Просто так. Про всяк випадок.
Внутрішній голос підказував, що «випадок» не змусить на себе довго чекати.
Валентина Петрівна з’явилася на кухні несподівано – як завжди, без стуку, без попередження, наче всі двері в домі були її особистою власністю.
— Катюшо, що ти там так довго, ніби на розкопках?
— Дивлюсь, чого ще бракує з продуктів, — спокійно, навіть трохи холодно, відповіла Катя.
Свекруха швиденько, одним професійним поглядом, окинула холодильник – так дивляться ті, хто звик тримати все під контролем, – і одразу ж перевела тему:
— Андрійку, синочку, зроби нам чаю! Тиск сьогодні не дає навіть руками поворухнути.
Андрій тут же рушив до плити. Катя спостерігала за цим без жодного слова. Сорокарічний чоловік, до речі, широкоплечий і з претензією на авторитет у власному домі, підходив до чайника з таким старанним виглядом, наче його щойно призначили виконувати надважливе державне завдання.
Вони пили чай. Валентина Петрівна говорила без упину – про сусідку з третього поверху, яка надто голосно тупотить, про лікаря, який «нічого не тямить», про захмарні ціни в аптеці. Андрій слухав і кивав. Катя тримала горнятко обома руками і думала про своє.
Наприклад, про те, що фотографія в телефоні – це добре. Але, мабуть, цього замало.
Додому повернулися вже ближче до обіду. Андрій був у чудовому настрої – мати нагодована, відвідана, все в порядку. Він навіть насвистував щось веселе на кухні, поки розігрівав собі їжу.
— Кать, ти будеш їсти?
— Ні, дякую, не хочу.
Вона сиділа за столом із ноутбуком, переглядаючи банківську виписку за останні пів року. Спокійно, методично – вона щодня працювала з цифрами, і цифри її ніколи не обманювали. На відміну від людей.
Картина вимальовувалася чітка, як день. За шість місяців вона перевела свекрусі загалом понад двадцять тисяч гривень. Плюс готівка – на продукти, дрібні прохання, «тільки до пенсії». Плюс її власний час, який на гроші не переводиться, але теж має свою ціну.
Андрій за той самий період – нуль переказів. Жодного.
Катя закрила ноутбук. Подивилася на чоловіка, який їв і гортав щось у телефоні з абсолютно безтурботним виразом обличчя.
— Андрію, — тихо почала вона, — нам треба поговорити.
— Угу, — пробурмотів він, не відриваючись від екрана.
— Ніяких «угу». Відклади телефон.
Він відклав, з легким подивом, наче його вирвали з якогось приємного сну.
— Ти знаєш, скільки я витратила на твою матір за останні пів року?
— Ну… допомагаєш їй іноді, трішки.
— Двадцять тисяч гривень за півроку. Це «трішки»?
Андрій скривився, наче вона сказала щось непристойне або назвала йому якусь астрономічну суму.
— Навіщо ти це рахуєш? Це ж мама. Яка дріб’язковість!
— Я не дріб’язкова. Я бухгалтер, — твердо відповіла Катя. — Я рахую все. Це моя професія.
Він замовк. Це була небезпечна тиша – та, після якої зазвичай одразу йшов дзвінок мамі.
Катя встала, налила собі води і подумала: цікаво, що Валентина Петрівна скаже йому сьогодні ввечері? Щось про «вона тебе налаштовує проти мене» чи про «для неї гроші важливіші за родину»? Скоріше за все друге – так звучало переконливіше.
Телефон Андрія задзвонив через двадцять хвилин. Він вийшов у коридор, але Катя все одно чула – стіни в квартирі виявилися не такими товстими, як йому здавалося.
— Так, мам… Ні, все добре… Та ні, вона просто… Ну, мам, не треба…
«Не треба» – це означало, що мати вже плакала або майстерно вдавала, що плаче. Вищий пілотаж маніпуляції.
Наступні три дні минули в режимі холодного перемир’я. Андрій був підкреслено ввічливий – саме так ввічливі люди, які відчувають за собою провину, але визнавати її не збираються. Катя працювала, готувала, дошивала своє плаття. Блискавка лягла ідеально.
У середу ввечері зателефонувала свекруха – вже напряму, що траплялося рідко.
— Катюшо, ти не могла б завтра заїхати? Мені треба в соцзахист, самій важко.
Катя помовчала секунду.
— Валентино Петрівно, завтра у мене до шостої робота. Попросіть Андрія, у нього зміна закінчується о третій.
Мовчання на тому кінці дроту було дуже красномовним.
— Ну, Андрій же чоловік, йому незручно по тих кабінетах штовхатися…
— Чому незручно? — щиро здивувалася Катя. — Це його мати і її документи. Дуже навіть зручно.
Вона попрощалася і поклала слухавку. Руки не тремтіли. Це був добрий знак.
Андрію вона нічого не сказала – просто за вечерею згадала, що свекруха телефонувала і хоче в соцзахист. І подивилася, що буде.
Андрій скривився.
— Ти не могла з’їздити?
— Ні. У мене робота.
— У мене теж робота.
— До третьої. Потім ти вільний.
Андрій тоді просто розвернувся і пішов до іншої кімнати, не дочекавшись відповіді. Катя тим часом повільно домила посуд, витерла руки і дістала телефон. Відкрила нотатки, де коротким, чітким почерком зафіксувала: «Соцзабез — сам. Вийшло».
Маленька перемога, так. Але ж саме з таких дрібних кроків і складається велика дорога. Кожен із них наближав її до того дня, коли все стане на свої місця.
Аж ось настала п’ятниця, і доля знову зіштовхнула Катю зі свекрухою. Знову той самий торговельний центр, ті самі дорогі вітрини. Валентина Петрівна стояла біля ювелірного магазину, так зосереджено розглядаючи сережки, що зовсім не помітила невістки.
Катя зупинилася, завмерла. Вона дивилася на цю жваву, гарно вбрану жінку з бездоганною укладкою та свіжим манікюром. Ту саму жінку, яка ще вчора не могла самостійно дійти до соцзабезу. Всього п’ять секунд, але в її голові промайнуло стільки думок.
Потім Катя неквапно дістала телефон. Зробила фотографію. Не тому, що шукала скандалу, ні. Вона просто тепер абсолютно точно знала: докази треба збирати ретельно. Системно. Саме так, як це робить хороший бухгалтер.
Валентина Петрівна нарешті обернулася, і її погляд наткнувся на Катю. На її обличчі на мить щось промайнуло – не зляк, ні, скоріше швидкий, майже професійний прорахунок. І одразу ж змінилося звичною втомленою посмішкою.
— Катрусю! От яка удача, що зустрілися! Ти не могла б допомогти донести мої торбинки? Я тут трохи скупилася, а щось спина розболілася…
Катя усміхнулася у відповідь. Спокійно, без жодного натяку на злість.
— Звісно, допоможу, Валентино Петрівно.
Поки вони повільно йшли до виходу, Катя розмірковувала: чи здогадується свекруха, що бухгалтери вміють не тільки рахувати гроші? Вони ще дуже добре знають, як збирати докази. Як вибудовувати логічні ланцюжки. І як терпляче, без зайвих емоцій, чекати потрібного моменту.
Цей момент наближався. Катя відчувала його так само чітко, як відчувають зміну пір року — не розумом, а кожною клітинкою.
Момент настав у неділю. Зовсім несподівано, як це завжди буває з речами, які давно вже назріли.
Валентина Петрівна приїхала сама. Без дзвінка, без будь-якого попередження – просто подзвонила у двері о пів на дванадцяту. Катя ще була в піжамі й пила ранкову каву, а Андрій міцно спав.
— Я тут мимо проїжджала, — сказала свекруха, переступаючи поріг і знімаючи пальто з таким виглядом, ніби була тут повноправною господинею. — Дай-но гляну, як ви тут живете.
Катя мовчки взяла пальто і повісила на вішалку. Всередині щось зібралося — не злість, а така собі готовність. Мов перед стрибком.
Валентина Петрівна пройшла на кухню, оглянулася, торкнулася пальцем стільниці – навіщо, було незрозуміло – і без запрошення сіла на стілець.
— Андрійко вдома?
— Спить.
— Ну нехай спить, нехай. — Вона склала руки на колінах. — Я з тобою хотіла побалакати. Так, по-жіночому, без нього.
Катя поставила другу чашку. Налила кави. Сіла навпроти.
— Слухаю.
Валентина Петрівна почала здалеку – про те, як вона бажає синові лише добра, про те, що родина – це святе, про те, що вона людина проста і прямолінійна. Катя слухала і подумки відзначила, що «прості та прямолінійні» люди зазвичай ніколи так про себе не кажуть.
— Ти хороша дівчинка, — нарешті вимовила свекруха, і в її голосі з’явилася та особлива м’якість, яка зазвичай передувала чомусь неприємному. — Але Андрійко – він у мене особливий. Він звик, щоб про нього піклувалися. Ти ж розумієш, правда? Йому потрібна дружина, яка дім тримає, а не по магазинах бігає та рахунки веде.
Катя поставила чашку на стіл.
— Валентино Петрівно, а ви знаєте, скільки я вам перевела за останні пів року?
Свекруха злегка кліпнула.
— Ну, ти іноді допомагала…
— Сорок дві тисячі. Плюс продукти готівкою – це ще десь дванадцять тисяч. Разом – більше п’ятдесяти чотирьох тисяч гривень.
На кухні запанувала абсолютна тиша. Лише холодильник гудів собі рівно й байдуже.
— Я ж не просила! — швидко промовила Валентина Петрівна. — Це ти сама.
— Андрій просив. Щоразу. — Катя говорила спокійно, майже приязно. — Я не маю жодних претензій. Просто хочу, щоб ми розуміли одна одну.
Свекруха дивилася на неї з абсолютно новим виразом – без попередньої м’якості, щось гостре проступило в її очах.
— І на що ти натякаєш?
— Ні на що. Я кажу прямо. Ви ж самі любите прямо, так і сказали.
Андрій вийшов на кухню хвилин за двадцять – у майці, з пом’ятим від сну обличчям. Він одразу відчув напругу, що зависла в повітрі. Мати сиділа з підібганими губами, а Катя – з абсолютно спокійним виразом, і цей спокій чомусь його тривожив найбільше.
— Що у вас?
— Сядь, синку, — сказала Валентина Петрівна. — Твоя дружина мені тут рахунки виставляє.
— Я не виставляла рахунки, — поправила Катя. — Я відповідала на питання.
Андрій сів. Подивився на матір, потім на дружину, потім знову на матір – і Катя бачила, як у ньому відбувається звичний внутрішній вибір. Швидкий, майже автоматичний. Як рефлекс.
— Кать, ну навіщо ти так. Це ж мама.
— Я знаю, що це мама, — сказала вона. — Я також знаю, що ти тиждень тому казав мені, що вона голодує. А холодильник у неї був повний. Я фотографію зробила, якщо хочеш – покажу.
Андрій розтулив рота і одразу ж закрив.
Валентина Петрівна випросталася на стільці.
— Ти фотографувала мій холодильник?! — у її голосі пролунало справжнє, непідробне обурення. — Це що таке взагалі! Андрійку, ти чуєш?
— Чую, — тихо відповів він.
— І що? — Валентина Петрівна дивилася на сина з очікуванням. — Ти так і будеш сидіти?
Андрій мовчав. Катя спостерігала за ним – і вперше за довгий час побачила на його обличчі не звичну покірність, а щось зовсім інше. Невпевненість. Може, навіть розгубленість.
Андрій відвів погляд від матері, ніби збирався з духом. «Мамо, – його голос був ледь чутний, – але навіщо ти казала, що тобі нема чого їсти? Хіба це правда?»
В кімнаті запала така тиша, що стало чутно, як холодильник тихенько клацнув і затих. Це була пауза, сповнена напруги. Валентина Петрівна випрямилася, її обличчя стало кам’яним. «Я ніколи не говорила, що голодую, – прозвучало холодно. – Я лише сказала, що мені самотньо».
Андрій підняв на неї очі, і Катя здригнулася від його спокійної, але твердої відповіді. «Ні, мамо. Ти казала саме так. Я добре пам’ятаю».
Валентина Петрівна зібралася за лічені хвилини. Вона не допила каву, рвучко схопила сумку і, не попрощавшись, рушила до дверей. На її обличчі застиг вираз смертельної образи. Вже на порозі вона обернулася до Андрія. «Ти зробив свій вибір, синку, – процідила вона крізь зуби. – Запам’ятай це».
Двері зачинилися, залишивши за собою дзвінку тишу. Андрій ще довго стояв у передпокої, вдивляючись у дерев’яну поверхню, ніби намагався розгледіти крізь неї щось дуже важливе, щойно втрачене. Катя відчувала його розгубленість.
Вона не квапила його. Тихо пішла на кухню, механічно вимила чашки, прибрала зі столу. Повернувшись, вона зупинилася поруч, не наважуючись порушити його думки.
«Андрію?» – тихо покликала Катя. Він обернувся. В його втомлених очах читалася біль. «Я не хотіла, щоб це так вийшло, – видихнула вона. – Цього скандалу». «Знаю», – відповів він, помовчавши. Його погляд зупинився на ній. «Ті сорок дві тисячі гривень, Катю… це було правдою?» Катя кивнула. «Можу показати виписку хоч зараз, якщо ти сумніваєшся».
Андрій ледь помітно похитав головою – не від недовіри, а від усвідомлення. Мовляв, не потрібно, він вірить. Він мовчки пройшов на кухню, сів на той самий стілець, де хвилину тому сиділа його мати, і вперся поглядом у стільницю.
Катя дивилася на нього, і їй здавалося, що вона бачить якийсь поворотний момент. Не гучний вибух емоцій, не театральна драма. Просто чоловік сидить і вперше, по-справжньому, думає. Не те, що йому завжди диктували, а своє – власні думки, власні висновки.
«Так вона робила завжди, – вирвалося в нього. – А я ніби й не помічав». «Андрію, ти ж бачив, – м’яко сказала Катя. – Але було простіше заплющувати на це очі». Він не образився. Просто кивнув.
Минуло два тижні.
Зміни наставали несподівано тихо, непомітно, але невпинно. Мов світло в кімнаті, яке стає яскравішим, коли хмара відпливає від сонця. Щось поволі прояснювалося.
Андрій поїхав до матері сам, без Каті. Повернувся мовчазним, але ніби оновленим. У його погляді з’явилася якась дивна прямота, твердість.
«Вона дуже образилася», – промовив він за вечерею, дивлячись у свою тарілку. «Мине», – спокійно відповіла Катя. «Напевно», – погодився Андрій.
Вони замовкли. За вікном звичним фоном шумів вечірній Київ – такий буденний, жвавий, що нікуди не поспішає.
«Катю, – раптом порушив тишу Андрій. – А та зелена сукня… Ти її доробила?» «Так», – відповіла вона. «Надягни її якось. Дуже хочу побачити».
Катя усміхнулася. Не широко, але цілком щиро, від душі. «Обов’язково», – пообіцяла вона.
Сукня висіла в шафі – охайна, дошита, з акуратно вставленою блискавкою і рівнесеньким подолом. Світло-зелений льон, який вона вибирала цілих три тижні. Здавалося б, така проста річ, куплена на власні, зароблені нею гроші.
Іноді саме з таких, здавалося б, дрібниць і починається щось дуже важливе. Новий етап.
Валентина Петрівна зателефонувала за місяць. Сама. Її голос звучав інакше – без звичної манірної слабкості, без награного надриву. Це був просто голос немолодої жінки, яка, здавалося, щось для себе вирішила.
«Катя», – сказала вона. Не «Катюша», як раніше, а просто Катя. – «Приїдеш?» «Приїду», – відповіла Катя, відчуваючи легке здивування.
Вона приїхала сама, без Андрія. Двері відчинила свекруха в звичайному домашньому одязі, без того «нещасного» халата. На кухні вже чекав чай – два склянки стояли заздалегідь на столі.
Вони сіли одна навпроти одної. Кілька перших хвилин минули в повній тиші, ніби обоє добирали слова. Потім Валентина Петрівна заговорила – без зайвих передмов, без звичних маневрів.
«Я звикла, що Андрійко завжди робить, як я скажу. Ще з дитинства. Це, напевно, моя провина». У її голосі відчувалася втома, а не звинувачення.
Катя мовчала. Вона не стала ані сперечатися, ані погоджуватися. Просто слухала.
«Ти інша», – продовжила свекруха, уважно дивлячись на невістку. – «Я думала, що це погано. Тепер не знаю».
За вікном невтомно гудів місто. Десь внизу грюкнули двері під’їзду, пробіг дитячий сміх. Життя йшло своїм звичним, гучним і живим шляхом.
«Валентина Петрівна, – тихо сказала Катя, – я ніколи не була вам ворогом. Ніколи».
Свекруха довго дивилася на неї, а потім кивнула – коротко, ніби це коштувало їй великих зусиль. Як людина, для якої такі жести – це ціла боротьба.
«Знаю», – ледь чутно відповіла вона.
Катя допила чай і підвелася. Вже у передпокої свекруха раптом зупинила її – не словами, а легким дотиком до рукава. Її долоня затрималася лише на мить, а потім зникла. Це був короткий, але красномовний жест.
Повернувшись додому, Катя одразу ж дістала зелену сукню і одягнула її. Просто так, без жодного приводу. Андрій вийшов з кімнати, побачив її, і на його обличчі з’явилася усмішка – тиха, трохи винувата, але справжня.
«Гарна ти в ній», – прошепотів він. «Я знаю», – відповіла Катя. І на її обличчі теж заграла справжня, тепла усмішка.
Наречений за день до весілля дізнався справжній вік своєї коханої: скільки їй років (фото)