Майже заснула в дитячій, як почула розмову чоловіка – він обговорював, як забрати її спадщину

— Поверни документи! — я простягнула руку до чоловіка, не зводячи з нього очей.

Роман сидів на нашому дивані, міцно стискаючи теку з документами на квартиру, яка дісталася мені від батька.

Обличчя чоловіка почервоніло від обурення.

— Ти п’ять років приховувала від мене цю спадщину! П’ять років! А я тут сім’ю забезпечую!

Я посміхнулася. Забезпечує він сім’ю, звісно.

Відтоді як втратив роботу п’ять років тому, він абсолютно не намагався знайти нову.

Спочатку я вірила його обіцянкам, що ось-ось усе владнається. Що він ходить на співбесіди, і його скоро візьмуть.

Але з часом обіцянки ставали дедалі туманнішими, а виправдання — дедалі безглуздішими.

— Зі шкіри лізеш? — я схрестила руки на грудях. — Ти коли востаннє роботу шукав? Місяць тому? Рік? Уже й не пам’ятаю. Зате чудово пам’ятаю, як ти щодня просиш у мене гроші на свої потреби, на посиденьки з друзями, на чергову бізнес-ідею, яка прогорає, не встигнувши розпочатися.

— Ти просто не віриш у мене! — Роман схопився, здіймаючись наді мною. — Ніколи не вірила! Думаєш, мені подобається вдома сидіти? Думаєш, я не хочу працювати? Зараз така ситуація на ринку праці, що людині з моєю кваліфікацією складно знайти гідне місце!

Я повільно вдихнула і видихнула. Цю пісню я чула стільки разів, що могла підспівувати.

Роман завжди знаходив зовнішні причини своїх невдач.

То ринок праці не той, то начальство дурне, то колеги підставили.

Ніколи, жодного разу за всі роки шлюбу він не визнав, що річ у ньому самому.

— Досить. Віддай документи. Ця квартира залишиться нашим дітям. Я не збираюся її продавати.

— Діти ще маленькі! Їм ще довго з нами жити. А на гроші від продажу квартири я міг би відкрити свою справу. У мене чудова ідея, я все прорахував!

Я зітхнула. Чергова геніальна ідея Романа. Скільки їх було за ці роки? П’ять? Десять?

І все закінчувалося однаково — гроші зникали, а потім він казав, що «ринок виявився не готовий» або «партнери підвели».

— Нічого я не буду продавати, охолонь. Крапка.

— Ти мені не довіряєш! — закричав він, розмахуючи руками. — Ніколи не довіряла! Вічно щось приховуєш, думаєш тільки про себе! А я? Я для кого стараюся? Для сім’ї! Для тебе і дітей!

Я дивилася на нього і не впізнавала людину, за яку колись вийшла заміж.

Колись він був амбітним, веселим, сповненим планів. Мріяв про кар’єру, про подорожі, про великий будинок для нашої майбутньої родини.

Коли ми познайомилися, він працював у будівельній компанії, мав хорошу репутацію. Потім народилися діти, і все змінилося.

Спочатку непомітно — він став частіше затримуватися на роботі, рідше грати з дітьми, частіше дратуватися через дрібниці.

Потім компанія, де він працював, збанкрутувала, і Роман залишився без роботи.

І ось тоді все стало зовсім погано.

— Будьмо чесними. Ти не шукаєш роботу. Не намагаєшся забезпечити сім’ю. Ти сидиш удома, дивишся телевізор, зустрічаєшся з друзями й витрачаєш мої гроші. І знаєш що? Я терпіла це, доки йшлося тільки про нас із тобою. Але зараз я думаю про дітей. Про їхнє майбутнє. І я не дозволю тобі пустити на вітер їхню спадщину.

— Ти… — він задихнувся від обурення, — ти егоїстка! Думаєш тільки про себе!

— Розмову закінчено, — я витягла руку. — Документи.

Він жбурнув теку на підлогу і пішов у вітальню. Я почула клацання пульта від телевізора.

Завжди так реагує на будь-який конфлікт. Сховатися за екраном, утекти від реальності, прикинутися, що нічого не відбувається.

Я підняла теку, розгладила зім’яті документи й попрямувала до дітей.

Марійка сиділа на підлозі у своїй кімнаті й гралася з ляльками, одягаючи на них зшиті мною сукні.

Вона була такою серйозною, такою зосередженою у свої шість років.

Іноді мені здавалося, що вона розуміє набагато більше, ніж показує.

— Мамулю, — вона подивилася на мене своїми великими карими очима, — а чому тато кричав?

Я присіла поруч із нею на маленький стільчик і провела рукою по її волоссю.

— Тато просто засмутився, сонечко. Його футбольна команда знову програла.

Марійка кивнула. Діти завжди відчувають напругу в домі, як би ми не намагалися її приховати.

Єгор сидів за столом, уткнувшись у телефон. У свої десять він уже почав копіювати батькову поведінку. Це лякало мене найбільше.

— Єгоре, ти сьогодні ходив гуляти? Пограв би у футбол із хлопцями.

Він навіть не відірвав очей від екрана.

— Нє-а. Мені й тут нормально.

Я відступила, залишивши його в спокої. Потрібно було зібратися з думками, вирішити, що робити далі.

Я знала, що Роман не залишить цю тему. Він буде тиснути, маніпулювати, намагатися змусити мене продати квартиру.

***

Наступного дня, коли я повернулася з роботи, на мене чекав неприємний сюрприз.

На кухні сиділа свекруха, Галина Петрівна, та її мати, Віра Василівна. Вони про щось жваво розмовляли, але з моєю появою одразу замовкли.

— Євгеніє, — почала свекруха, — ми з мамою вирішили заглянути, провідати онуків. А заодно і з тобою поговорити.

Я поставила важкі сумки з продуктами на стіл й опустилася на стілець. Романа, звісно ж, удома не було. Хоча він мав сидіти з дітьми.

Щойно запахло конфліктом, він одразу ж зник.

— Роман нам розповів про квартиру, — продовжила Галина Петрівна. — І про те, що ти не хочеш її продавати. Розумію, спадщина, пам’ять про батька та інше… Але ж гроші сім’ї потрібні! Романчик міг би нарешті розпочати свою справу, а то скільки можна бідному хлопчикові без роботи сидіти?

«Бідному хлопчикові» було тридцять шість років, і «сидів» він виключно за власним бажанням, але я не стала акцентувати на цьому увагу.

— Ця квартира залишиться дітям. Я не збираюся її продавати.

— Та діти ще ростуть! — втрутилася Віра Василівна, хитаючи головою. — Їм ще довго з вами жити. А в мене, між іншим, лазня розвалюється. Син мій, царство йому небесне, обіцяв полагодити, та не встиг… А у Галі потрібно ремонт у квартирі зробити!

Я подивилася на них обох, і мені здалося, що я потрапила в сюрреалістичний фільм.

Дві літні жінки заявилися в мій дім і з важливим виглядом пояснюють, що я маю продати спадщину моїх дітей.

Щоб одна збудувала лазню, а інша зробила ремонт.

— Вибачте, — я потерла скроні, — у вас в обох непогана пенсія. Якщо потрібні гроші на лазню чи ремонт, могли б уже давно накопичити.

Тут вони спалахнули одночасно.

— Ах ти невдячна! Ми тобі сина віддали, найкращі роки на вас витратили, а ти!.. — свекруха не договорила, але погляд її висловив усе.

— Молодь зараз… — підтакнула Віра Василівна. — У наш час батьків поважали!

Я встала, відчуваючи, що більше не витримаю цього цирку.

— Шановні, я ціную вашу турботу про родину сина, але рішення приймати мені. І я вирішила, що квартира залишається дітям. А зараз, якщо не заперечуєте, мені потрібно приготувати вечерю.

Галина Петрівна скинула брови, її явно зачепив мій тон.

Вона встала, поправила зачіску і попрямувала до виходу. Але перед цим підійшла до нашого холодильника, відкрила його і, анітрохи не ніяковіючи, витягла звідти палицю ковбаси.

— Це ми візьмемо, — заявила вона, засовуючи ковбасу у свою об’ємну сумку. — Романчик казав, що у вас багато їжі пропадає. А нам із мамою якраз на вечерю щось потрібно.

Я застигла з відкритим ротом від такої нахабності, не в змозі вимовити ані слова.

— Ходімо, мам, — звернулася Галина Петрівна до Віри Василівни. — Нас тут не поважають.

Вони пішли, навіть не попрощавшись з онуками, які весь цей час перебували у своїй кімнаті.

Я опустилася на стілець. Почувалася абсолютно виснаженою. Що діється з моїм життям?

***

Увечері Роман повернувся. Уже явно в поганому настрої.

Він, мабуть, встиг поспілкуватися з мамою телефоном, оскільки відразу ж накинувся на мене зі звинуваченнями.

— Ти що собі дозволяєш? Вигнала їх із дому?

— Нікого я не виганяла, — стомлено відповіла я. — Вони самі пішли. Після того, як твоя мама забрала з нашого холодильника ковбасу.

— Та ти що? Ти при своєму розумі? Моя мати не така!

Я похитала головою. Сперечатися з ним не мало сенсу.

Уклала дітей, прочитала їм казку і залишилася спати в їхній кімнаті.

Не хотіла бачити чоловіка, не хотіла чути його звинувачень.

Роман допізна дивився телевізор у вітальні. Я вже почала засинати, коли несподівано почула його приглушений голос.

Він із кимось розмовляв телефоном, вважаючи, що всі сплять і ніхто його не чує.

— Так, брате, я все вирішу, — говорив він тихо. — Заберу в неї дітей і привезу їх до тебе. Вона одразу здасться і продасть квартиру…

Я завмерла боячись поворухнутися. Значить, вирішив використати власних дітей як важіль тиску?

Той Роман, якого я колись любила, ніколи б не пішов на таке.

Але людина, на яку він перетворився, була здатна на багато що.

Я не спала всю ніч. До ранку я чітко знала, що мені робити.

Щойно Роман пішов, я почала діяти.

Спочатку зателефонувала на роботу і взяла відгул. Потім зібрала найнеобхідніші речі для себе і дітей.

Діти були здивовані раптовим вихідним, але не ставили багато запитань.

— Ми їдемо в подорож, — сказала я їм, намагаючись звучати весело. — У ту квартиру, яку залишив вам дідусь.

— А тато? — запитала Марійка, міцно стискаючи свою улюблену ляльку.

— Тато приєднається до нас пізніше, — збрехала я.

Батькова квартира розташовувалася в сусідньому районі.

Пустувала кілька місяців, після того як з’їхали попередні пожильці.

Я планувала здати її знову, але все ніяк не знаходила часу. Тепер я цьому була рада.

У ній збереглася частина меблів — диван, стіл, кілька стільців, шафа. Достатньо, щоб переночувати, а завтра я вирішу, що робити далі.

— Тут здорово! — вигукнув Єгор, оглядаючи квартиру. — Можна я спатиму тут? — він вказав на маленьку кімнату з вікном на тихий двір.

— Звісно, — усміхнулася я. — А ми з Марійкою влаштуємося у великій кімнаті.

Весь день я намагалася не думати про те, що станеться, коли Роман виявить наше зникнення.

Ми з дітьми сходили в магазин, купили продукти, приготували вечерю.

Діти були в захваті від цієї несподіваної пригоди, а я постійно перевіряла телефон, чекаючи дзвінка від чоловіка.

***

Він зателефонував увечері, коли діти вже лягли спати. Я вийшла на кухню, щоб вони не чули розмови.

— Де ви?

— Де треба, — відповіла я максимально спокійно.

— Забрала моїх дітей?

— Врятувала їх від тебе.

У слухавці повисла тиша. Потім він запитав, уже тихіше:

— Про що ти?

— Я чула твою розмову з братом. Про те, як ти збираєшся відвезти дітей на південь України.

— Ти підслуховувала? — обурився він, ігноруючи суть звинувачення.

— Не міняй тему. Я подаю на розлучення, Романе.

— Що?! — він закричав так голосно, що я відвела телефон від вуха. — Я відберу в тебе і дітей, і квартиру! Усе, що в тебе є!

— Можеш спробувати, — відповіла я стомлено. — Але не думаю, що в тебе вийде.

Я відключила дзвінок і вимкнула телефон. Мені потрібна була тиша, щоб зібратися з думками.

Вранці мені почали дзвонити родичі Романа.

Спочатку його двоюрідний брат, потім тітка, потім якісь далекі родичі, про існування яких я вже забула.

Усі говорили приблизно одне: я егоїстка, я руйную сім’ю, я маю повернутися до чоловіка і подумати про дітей.

Очевидно, свекруха обдзвонила всіх, кого змогла, і наговорила безліч небилиць.

Я не стала нічого нікому пояснювати. Замість цього зателефонувала своїй давній подрузі Наталці й домовилася про зустріч.

Мені потрібна була порада професіонала.

Наталка приїхала в обідній час, коли діти дивилися мультики в кімнаті.

Вона вислухала мою історію, не перебиваючи.

— Жень, чесно кажучи, ти занадто довго тягнула з цим рішенням. Але краще пізно, ніж ніколи. Я допоможу тобі з документами. І не переймайся через квартиру — він не зможе на неї претендувати, це твоя спадщина. За законом таке майно не ділиться.

— А діти? — тривожно запитала я. — Він може забрати в мене дітей?

Наталка похитала головою.

— Навряд чи. Ти працюєш, у тебе стабільний дохід, забезпечуєш дітей усім необхідним. А він? Не працює вже п’ять років, живе на твої гроші, не бере участі у вихованні… Суд, найімовірніше, залишить дітей із тобою.

Я відчула, як з плечей звалилася величезна тяжкість. Уперше за багато місяців я могла вільно дихати.

***

Розлучення виявилося не таким гладким, як я сподівалася.

Роман пручався щосили: найняв адвоката, намагався довести, що я погана мати, що я приховувала від нього майно, що я налаштовую дітей проти нього.

Він навіть раптово знайшов роботу — влаштувався менеджером у будівельну компанію свого друга — і став приносити довідки про стабільний дохід.

Але його зусилля не мали успіху. Суд залишив дітей зі мною, призначивши Романові виплату аліментів і визначивши дні, коли він може з ними бачитися.

Квартиру, залишену мені батьком, суд визнав моєю особистою власністю, що не підлягає поділу.

А ось нашу стару квартиру, яку ми купували разом, довелося продати та поділити гроші порівну.

Роман на свою частку придбав маленьку однокімнатну квартиру в спальному районі.

Іноді він приводить дітей до себе. Вони розповідають, що тато все так само багато дивиться телевізор і мало грає з ними.