Я не дуже прагнула виходити заміж удруге. Перший досвід — п’ять років на емоційних гойдалках — закінчився традиційно: взаємним киплячим роздратуванням. Ми розійшлися, але залишилися друзями. Іноді навіть переписувалися — про роботу, погоду та колишніх спільних знайомих.
З Антоном усе було інакше від самого початку. Жодних метеликів, феєрверків чи солодкого запаморочення. Просто раптове відчуття затишку й тиші, ніби повернулась додому після довгої подорожі. Цей невисокий, широкоплечий чоловік з уважними сірими очима і м’якою усмішкою просто з’явився у моєму житті — і залишився.
Того вечора ми зустрічалися з подругами в новому ресторані на вулиці Саксаганського. Я запізнювалася після наради, влетіла до залу, м’яла шарф і на ходу розглядала столики, шукаючи своїх. Антон сидів у кутку сам, з книжкою та келихом вина.
«Професор якийсь», — майнуло в голові. Наші погляди зустрілися, він злегка кивнув і повернувся до читання.
Коли я, нарешті, знайшла подруг, виявилося, що Машка привела з собою нового колегу. «До речі, він уже тут, — усміхнулася вона. — Зараз підійде».
І підійшов, звісно, той самий «професор». Книжку відклав, але щось професорське у погляді залишилося — уважне, вивчаюче. Антон Павлович, редактор, розлучений, донька Поля, вісім років. Усю цю інформацію я отримала за перші п’ять хвилин розмови. І жодного слова про колишню дружину — я це одразу відмітила.
Через два місяці ми з’їхалися. Я тоді щойно отримала підвищення у компанії й працювала майже без вихідних. Мама бурчала, що кар’єра не принесе щастя, й закликала подумати про дітей. Але я завжди знала, чого хочу. Спочатку — фінансова незалежність, власна квартира, гарна посада на роботі — потім усе інше.
І ось у тридцять два в мене була двокімнатна квартира в новобудові, посада керівника відділу у солідній фірмі, і Антон. Я погоджувалася на цей союз із чітким розумінням: у нього є донька від першого шлюбу, а значить, доведеться ділити його увагу й час.
Полю я побачила через місяць після нашого знайомства. Тендітна, світловолоса дівчинка з таким же уважним поглядом, як у батька. Чимось схожа на порцелянову статуетку — торкнись, і розіб’ється. Дивилася на мене насторожено, але ввічливо. А от колишню дружину Антона я побачила значно пізніше.
— Алло, Антоне? Привіт, це Світлана, — голос у телефоні звучав красиво й мелодійно. — Я сьогодні затримаюсь, можеш забрати доньку на годину раніше? Скажи їй, що я заїду до вас.
Я стояла поруч, готувала вечерю. «Заїду до вас» прозвучало так природно, ніби ми всі були однією великою родиною, а не колишніми подружжям і новою дружиною.
Коли Світлана приїхала, я зрозуміла дві речі. По-перше, вона неймовірно красива — висока блондинка з ідеальними рисами обличчя, які малюють на обкладинках глянцевих журналів. По-друге, вона зовсім не збиралася навіть вдавати, що я тут є.
— Дивись, що я тобі привезла, — вона простягнула Антонові якусь теку, мимохідь поцілувавши його в щоку. — Ці документи на Поліну треба завірити. І я записала її на курси малювання, ти не проти?
Вона говорила з ним так, ніби він був її особистим секретарем — і водночас найближчою людиною у світі. Жодного погляду в мій бік.
Антон поводив себе дивно. Ні, він не фліртував із колишньою дружиною, але й не представив мене, не окреслив меж. Просто кивав, погоджувався, питав про успіхи Поліни в школі.
— Тоню, ти ж знаєш, як вона сумує, — сказала Світлана, нарешті звернувши на мене увагу — точніше, крізь мене. — Поліні потрібно більше часу з татом.
Це була перша з багатьох подібних сцен. Світлана вміла з’являтися несподівано, завжди ідеально вбрана, з новими вимогами й проханнями до Антона. Він ніколи не відмовляв — ані в грошах на чергові курси для Полі, ані в часі, який був потрібен на все це.
Я мовчала. Розуміла: дитина — це святе. Але щось у цій ситуації було неправильним, перекошеним. Ніби Антон так і залишився чоловіком Світлани, а я була… ким? Додатком до квартири?
Та Полю я полюбила. Вона була дивовижно серйозною і розсудливою для свого віку. Ми разом готували печиво, коли вона приїжджала до нас на вихідні, дивилися старі мультики. Вона показувала мені свої малюнки й тихенько питала поради про всякі дівочі речі.
— Мама не дозволяє мені фарбувати нігті, — довірливо прошепотіла вона якось. — Каже, що я ще мала. А мені вже дев’ять.
— Давай зробимо тобі спеціальне дитяче покриття? — запропонувала я. — Його можна просто змити водою перед тим, як ти поїдеш додому.
Ми провели цілу годину, обираючи кольори й малюючи маленькі візерунки на кожному нігтику. Коли Антон повернувся з магазину, Поля кинулася до нього, показуючи нашу творчість.
— Гарно, — усміхнувся він, але якось напружено. — Тільки мамі краще не кажи, гаразд?
Я помітила тривогу в його очах. Тоді я ще не розуміла, чому він так боїться реакції колишньої дружини.
Знайомство зі свекрухою я відкладала, як могла, але через пів року нашого спільного життя Антон наполіг на сімейному обіді.
Ніна Сергіївна виявилася невисокою, повненькою жінкою з уважними очима й таким же, як у сина, спокійним виразом обличчя. Вона уважно вивчала мене, поки ми пили чай на її просторій кухні.
— Тоня розповідала, що ви будуєте кар’єру, — сказала вона замість привітання.
— Я працюю керівником відділу в «БудІнвесті», — відповіла я з гордістю в голосі.
— Добре, що ви самостійна, — кивнула свекруха. — Тільки от про дітей, мабуть, не думаєте?
Антон поперхнувся чаєм.
— Мамо, давай без цього…
— А що я такого сказала? — щиро здивувалась Ніна Сергіївна. — Полінці вже дев’ять, їй би братика чи сестричку. Світлана он яка молодець — і працює, і дитину виховує, і на курси водить.
Ось тоді я вперше відчула, як гаряча хвиля підіймається до горла. Світлана. Знову ця Світлана. Наче еталон усього правильного у світі.
— Ми поки не плануємо дітей, — сказала я якомога спокійніше. — У нас зараз інші пріоритети.
— Ну так, звісно, — кивнула свекруха. — Кар’єра важливіша. А те, що моєму синові потрібна справжня родина — це неважливо.
У машині дорогою додому я мовчала. Антон винувато зиркав на мене.
— Не зважай, — нарешті сказав він. — Мама просто хвилюється за Полю. Вона боїться, що я не зможу приділяти їй достатньо часу, якщо в нас з’явиться ще одна дитина.
Логіка цього твердження вислизала від мене, але я промовчала. Знову. Я взагалі стала часто мовчати в ті місяці.
Робота стала моїм порятунком. Там я почувалася впевнено, там цінували мій досвід і знання. Після особливо вдалої угоди мені нарахували премію, і я вирішила оновити нашу квартиру — купити новий диван замість старого, продавленого, змінити штори, можливо, переклеїти шпалери в спальні.
Увечері ми сиділи на кухні, я малювала приблизний план витрат, а Антон мовчки пив чай, час від часу поглядаючи на телефон.
— Як думаєш, який колір дивану вибрати? — спитала я, простягаючи йому каталог.
Він знизав плечима:
— Мені байдуже. Обирай сама.
Антон здавався розсіяним, відстороненим. З того часу, як ми почали жити разом, я все частіше помічала ці перепади настрою — від веселого, уважного чоловіка до мовчазної, зануреної в себе тіні.
— Щось сталося? — спитала я прямо.
Він похитав головою:
— Просто втомився. На роботі завал.
Телефон завібрував, і Антон схопив його так поспішно, що я мимоволі насторожилась. Він швидко прочитав повідомлення, насупився й відклав телефон екраном донизу.
— Мені завтра треба зустрітися з колегою зранку, — сказав він. — Тож я раніше вийду.
Я кивнула. І знову промовчала, хоча інтуїція вже кричала, що щось не так.
Через два тижні свекруха подзвонила мені сама. Це було настільки незвично, що я навіть розгубилася.
— Слухай, я вчора була у Полінки, — почала вона без привітань. — Хотіла привітати з новою квартирою. Світлана така молодець, все так гарно влаштувала!
Я застигла з телефоном біля вуха. Яка ще нова квартира?
— Тоня ж тобі розповідав? — продовжувала свекруха з такою явною зловтіхою, що у мене перехопило подих. — Він купив Полінці квартиру. Двушку на Оболоні. Щоб у дитини було своє житло і щоб вона могла бачитися з батьком. Така зворушлива турбота, правда ж?
У мене закрутилася голова. Квартира? Звідки? Ми жили у моїй двокімнатній, я платила за комуналку і продукти, Антон останні пів року фактично працював на фрилансі — його скоротили у видавництві, і він перебивався випадковими замовленнями.
— Ніно Сергіївно, Антон нічого не казав мені про купівлю квартири. Ви, мабуть, щось плутаєте.
— Ой, — удавано здивувалася свекруха. — Невже не сказав? Ну, мабуть, хотів сюрприз зробити. Або… ну, ти розумієш.
Я дуже добре розуміла. Це «або» зависло в повітрі, як отруйний туман.
Увесь день я не могла зосередитися на роботі. У голові крутилися запитання. Звідки в Антона гроші на квартиру? Чому він приховав це від мене? І головне — для кого насправді була ця квартира? Для доньки, яка буває в нього двічі на місяць? Чи для колишньої дружини?
Увечері я поклала перед ним каталог меблів, який знайшла в його сумці.
— Що це? — спитав Антон, насупившись.
— Це ти скажи, — відповіла я спокійно. — Твоя мама сьогодні привітала мене з купівлею квартири для Поліни. На Оболоні.
Він різко зблід, і я навіть злякалася. Потім схопився, почав нервово ходити кімнатою, стискаючи й розтискаючи кулаки.
— Господи, навіщо вона тобі подзвонила? — нарешті видихнув він.
— Тобто це правда? — мій голос затремтів.
Антон опустився на стілець і закрив обличчя руками.
— Розумієш… Це для Полі. На майбутнє. Щоб у неї було своє житло.
— І коли ти збирався мені про це розповісти? Після новосілля? — я намагалася говорити спокійно, але всередині все кипіло. — Звідки гроші, Антоне?
Він помовчав, потім підвів на мене очі:
— Мама допомогла з першим внеском. А ще… кредит, я продав дачу і так по дрібницях…
— Кредит? На твоє ім’я? З якими доходами? Ти вже пів року перебиваєшся випадковими заробітками!
— Я… — він запнувся. — Кредит оформлений на Свєту. Так було простіше з банком. У неї стабільний дохід, гарна кредитна історія.
Кімната наче захиталася перед очима. Усі шматочки мозаїки нарешті склалися.
— І хто буде виплачувати цей кредит?
— Я буду допомагати, звісно, — поспішно відповів Антон. — І Свєта також. Це ж для Полі.
— Для Полі… — відлунням повторила я. — А ти не думав, що дев’ятирічна дівчинка якось проживе без власної двокімнатної квартири? Що, можливо, для неї важливіші здорові стосунки в сім’ї? Чому ти нічого не обговорив зі мною?
— Я знав, що ти будеш проти.
Ця фраза стала останньою краплею.
— Забирайся, — тихо сказала я. — Просто зараз.
Адвокатка дивилася на мене співчутливо, перегортаючи документи.
— Тобто ваш чоловік придбав нерухомість під час шлюбу, і вона оформлена на нього?
— Так, — я кивнула. — Уже знайшов гроші на перший внесок, оформив кредит. І все це — під час нашого офіційного шлюбу.
— І у вас є докази?
Я дістала флешку:
— Виписки з рахунку, листування з банком, яку я знайшла в його пошті. І свідчення — його мама з радістю підтвердить, що він купив квартиру.
Адвокатка усміхнулась:
— Чудово. За законом майно, придбане у шлюбі, є спільно нажитим. Неважливо, на кого воно оформлене. Подаємо позов про поділ майна.
Суд тривав три місяці. Світлана сиділа в залі з застиглим обличчям, коли адвокатка представляла докази. Свекруха прошипіла мені в коридорі: «Яка ж ти підла! Ти зруйнувала родину». Я лише усміхнулась у відповідь: «Яку саме, Ніно Сергіївно? Мою чи Світланину?»
Коли суддя оголосила рішення — стягнути з відповідача половину вартості квартири на мою користь, Антон зблід.
— Це майже 1,5 мільйона, — прошепотів він. — У мене немає таких грошей.
— Значить, продаси квартиру, — знизала я плечима. — Або візьмеш ще один кредит. Як хочеш. Це ж для Полі, пам’ятаєш? На майбутнє.
Виходячи із зали суду, я відчувала дивну легкість. Гроші не повернуть витраченого часу, але допоможуть почати нове життя. Я кинула останній погляд на цю дивну трійцю — блідого Антона, заплакану Світлану і свекруху зі стиснутими губами.
Не все те золото, що блищить — ця фраза крутилась у голові всю дорогу додому. Мій тихий, спокійний Антон виявився зовсім не тим, ким я його вважала. Його уважний погляд, м’яка усмішка — все було маскою. Але тепер маска зірвана, і я нарешті вільна.
У кишені завібрував телефон — повідомлення від адвокатки: «Вітаю з перемогою! За ваше здоров’я!». Я усміхнулась. Так, безумовно — за моє здоров’я і нове життя. Без Антона і його колишньої родини, яка, як з’ясувалося, ніколи й не була колишньою.
«Шлюб — це не просто союз двох людей, це союз двох світів з усім їхнім минулим.» — Еріх Марія Ремарк
Насамперед він зателефонував дружині: «Нам потрібно буде серйозно поговорити ввечері»