— Любий, я сюрпризом повернулася до міста раніше! Вже в таксі, буквально за 10 хвилин буду

— Людо, ти розумієш… — почав Володя. — Ні, я тебе люблю, але ви з нею такі схожі й… Я заплутався.

Вона підозрювала, що він може їй зраджувати, але й уявити не могла — з ким. Якийсь дурдом. У голові не вкладається.

— Не треба, не пояснюй, — чомусь їй стало байдуже, що буде далі. Залишатися у квартирі з двома людьми, які її зрадили, вона не могла. — Я за речами потім зайду, гаразд? Мені треба побути наодинці.

— Що застиг? Що будемо робити? Зараз Людка приїде — мало нікому не здасться.

— А я звідки знаю, що робити? Одягтись для початку!

Вони розгублено дивилися одне на одного, стоячи посеред квартири, не знаючи, за що хапатися спершу. Застелити ліжко? Прибрати сліди романтичного вечора? Зібрати речі, яких тут не повинно бути?

Марно. 10 хвилин. За цей час замести сліди — нереально. Залишається тільки гідно зустріти невчасно повернену господиню квартири й спокійно пояснити, що тут відбувається. Але спочатку — все ж таки одягнутись.

Два тижні тому Людмила поцілувала чоловіка й поїхала у відпустку до Одеси навідати подругу. Вона передчувала тепле море, пекуче сонце, фрукти, довгі вечірні розмови з подругою, яких їй так бракувало відтоді, як та переїхала.

І лише одне затьмарювало її чисту радість: чоловікові в останній момент підкинули якийсь терміновий, надприбутковий проєкт. У суть проєкту вона не вдавалася, але той ніяк не дозволяв Володі поїхати з Людмилою.

Володя її заспокоював, казав, що, можливо, встигне розібратися з найнагальнішим за тиждень і приєднається до них на відпочинку. Людмила хотіла в це вірити, але… Кожного разу, коли термінові справи не відпускали його з Києва, він обіцяв швидко все владнати та наздогнати її, та врешті-решт вона відпочивала сама.

Це не було великою проблемою: Люда — доросла, самодостатня жінка й ніколи не нудьгувала навіть наодинці. Їй завжди було чим зайнятись. Тим більше компанія на відпустку в неї була.

Просто їй хотілося більше часу проводити з чоловіком. Але що поробиш — робота. Зрештою, самі вирішили, що треба купити квартиру більшу, а потім і дітей заводити. А на квартиру — треба заробити.

Ніна зустріла Люду в аеропорту з полуницею і радісним вереском. Вдосталь обійнявшись, вони пішли до авто.

— Де знову твій Вовка? Вдруге приїжджаєш без нього. Я вже й забула, як він виглядає.

— Як завжди — робота.

Ніна посміхнулася:

— Не береже він себе зовсім.

Людмила сумно усміхнулася. Що тут іще скажеш?

— Зате ніхто не заважатиме вечорами пліткувати. Чула? Женька знову розлучається, третя дружина, а все йому не те…

— Та ну…

Розмова непомітно захопила Людмилу, і вона на якийсь час забула, що знову мусила їхати у відпустку сама.

Захід сонця над морем був прекрасний. Сонце ніби пірнало просто у хвилі, розплавляючи їх, заливаючи золотом. У такі моменти Люда шкодувала, що так і не стала художницею. Було б класно це все намалювати. Але ні фарб, ні полотна… Залишається тільки наробити гарних фото.

Люда дістала телефон, увімкнула камеру й почала ловити пейзаж. На екрані картинка виглядала чудово. Палець клацнув по білому кружечку…

Пейзаж перекрив чоловічий силует, безнадійно зіпсувавши фото.

— Красуне, а давайте я вас на фоні заходу сонця сфотографую?

Людмила роздратовано подивилась на молодого чоловіка, її ровесника, ну, може, на роки три старшого. Напевно, він навіть симпатичний, але Люді було занадто прикро за зіпсоване фото. Вона буркнула невдоволено: «Ні, дякую», і пішла виставляти новий кадр.

— Ну навіщо ти так? — спитала її Ніна. — Ти ж йому просто сподобалась, він не знає, як привернути твою увагу.

— Ніяк, Нін, ніяк. Я взагалі-то заміжня.

— Нагадую: твій чоловік знову не поїхав із тобою. Працює, знаєш. І що тепер — тобі так і повертатися до Києва, не відпочивши?

— Я не збираюся зраджувати чоловікові! — твердо заявила Людмила.

— Ой, та хто ж тобі про зраду каже? Можна ж просто весело провести час, поспілкуватися з симпатичним чоловіком, вислухати море компліментів і повернутися в Київ до чоловіка, зарядженою тими компліментами й сяючою, як загадкова зірка.

— Та ну, якось незручно.

Увесь вечір Людмила думала над словами подруги. Може, у такому спілкуванні й справді немає нічого поганого? Поговорити, сходити кудись разом — це ж не зрада. Просто нове знайомство, приємне спілкування.

Наступного дня на пляжі вони знову зустріли того самого чоловіка. Побачивши їх, він, здається, навіть зрадів. У всякому разі, його усмішка стала значно ширшою.

За якийсь час він підійшов до дівчат із трьома стаканчиками холодного лимонаду з льодом.

— Чи не бажають панянки освіжитися?

— Бажають! — відповіла за обох Ніна й посунулася так, щоб новий знайомий міг сісти лише між ними. — Мене Ніна звати, а це Люда з Києва, моя подруга. А ви?

— О, киянка? Я теж. Майже. З Броварів. Макс.

Люда знітилася. Вона сподівалася, що він скаже, ніби родом десь із Буковини або з півдня, і навіть якщо знайомство зайде кудись не туди, якщо, наприклад, він розізлиться на відмову від ближчого спілкування, то потім вони роз’їдуться по різних кінцях країни й просто забудуть одне про одного. А так — по суті, сусіди.

Але Ніна вже щосили теревенила з ним про щось буденне, а значить, спілкуванню бути.

— А я програміст, працюю в Києві. Сюди приїхав із братом.

— А де ж брат? — вигукнула Ніна. — А то ви зараз з Людою заговоритесь про своє програмування, а мені нудно буде.

— Ви теж програміст? — щиро усміхнувся Макс. — А брат на екскурсії, він не любить пляжний відпочинок. Я б, чесно кажучи, теж з ним пішов, але сподівався зустріти на пляжі вас.

Ніна чарівно усміхнулася, Люда знову почервоніла. Ніна скептично глянула на Людмилу й вирішила взяти ініціативу на себе.

— А як брата звати?

— Андрій.

— То приходьте ввечері до нас! — запропонувала вона Максу. — У мене власний будинок недалеко від моря, альтанка, мангал, шашлички посмажимо. Познайомимось ближче.

Хлопці справді прийшли ввечері до Ніни, принесли замариноване м’ясо, ковбаски, фрукти. Андрій якось одразу зосередив свою увагу на Ніні, а Макс увивався навколо Люди.

Це її бентежило. Їй здавалося, що вона його обманює, ніби щось обіцяє, хоча давати того не збирається. У якийсь момент вона не витримала:

— Максиме, я хочу бути чесною з тобою: у Києві на мене чекає чоловік, я його люблю й не збираюся зраджувати. Ти мені цікавий, я б хотіла продовжити спілкування, але тільки дружнє.

Макс деякий час мовчав, потім загадково усміхнувся:

— А ти ще краща, ніж я думав. Домовились, хай буде просто дружба.

Наступний тиждень промайнув непомітно. Вдень Ніна влаштовувала для всіх екскурсії містом, а вечорами хлопці пригощали дівчат різними смаколиками. У Ніни з Андрієм, здається, все закрутилося більш ніж серйозно.

У Люди з Максом було трохи складніше. В його очах із кожним днем ставало все більше захоплення, Люда ж усе більше ніяковіла. Хоча Макс їй, безсумнівно, подобався. І це лякало її куди більше, ніж його відверта симпатія.

В якийсь момент Макс, охоплений почуттями, намагався її поцілувати. Люда відсахнулася, втекла за будинок. Потім повернулася:

— Мені здавалося, ми домовились!

— Людо, пробач, будь ласка. Я все розумію, але нічого не можу з собою вдіяти. Мені здається, я тебе люблю: ти світла, щира, порядна, розумна… не перелічити. Не знаю, що робити. Як себе стримати. Можливо, нам узагалі не варто більше спілкуватися. Я тільки хочу, щоб ти знала: ти завжди можеш звернутися до мене по допомогу.

Не чекаючи відповіді, Макс пішов.

Людмила провела його поглядом, потім зазирнула в будинок, де сиділи Ніна й Андрій, і, не дивлячись на них, сказала:

— Мені треба пройтись!

Півночі вона блукала берегом моря, намагаючись розібратися у своїх почуттях. До подруги повернулася лише під ранок. Ніна перелякалася:

— Що у вас сталося? Я так хвилювалась! Він тебе образив?

— Та ні… Він зізнався мені в коханні.

— Та ладно! Це ж прекрасно.

— Що ж тут прекрасного? Я заміжня. Я чоловіка люблю, розлучатися чи зраджувати не збираюся. Виходить, я Максу голову закрутила, закохала в себе, а дати нічого не можу.

— Добре, згодна, нічого прекрасного. Але й нічого жахливого теж. Ти ж йому нічого не обіцяла, навпаки — одразу окреслила межі.

— Мені від цього не легше.

— Та не накручуй себе. Ти була чесною з усіма, а там як склалося — так і склалося.

— Знаєш, я, мабуть, завтра поїду додому. Все одно вже не зможу розслабитися.

— Точно впевнена?

— Та ні в чому я не впевнена. Але ні його, ні себе більше мучити не хочу. Тож додому, до чоловіка, обійняти його й усе забути.

І ось вона вийшла з літака в Києві, сіла в таксі й поїхала додому. Буря в душі була настільки сильна, що вона навіть не одразу усвідомила: не попередила чоловіка про своє повернення. Вже під’їжджаючи до будинку, вона все ж надіслала йому СМС: «Любий, я сюрпризом повернулася до міста раніше! Вже в таксі, буквально за 10 хвилин буду». І саме в цю мить Людмила раптом заспокоїлася: вона була чесною з усіма, ні перед ким, ні в чому не винна. Скоро вона побачить чоловіка. Все добре.

Таксі зупинилося перед під’їздом. Люда схопила свою валізу і буквально влетіла до будинку, судомно натискаючи кнопку виклику ліфта.

Двері квартири відчинилися ледь не раніше, ніж вона встигла подзвонити — ніби її чекали. Та що там, звісно ж, чекали. Вона ж попередила, хоч і не надто заздалегідь. Штовхнувши вхідні двері, вона вигукнула:

— Любий, я вдома!

Поставила валізу в кутку, роззулася — і тільки тоді підняла очі.

— Мамо?! Що ти тут робиш?

Людмила влетіла в кімнату: ліжко похапцем застелене, на журнальному столику залишки салатів, закусок, згаслі свічки. Кинулася у ванну. І там нічого втішного: в склянці — не її щітка, яку вона взяла з собою, а мамина; на поличках — купа косметики 55+; на гачку — темний шовковий халатик. Мамин.

Люда кинулася назад. Її чоловік і мама стояли посеред кімнати. Винні обличчя, погляди в підлогу. В голові Людмили крутилися думки, складалися в єдину картину: ось чому він не їздив із нею у відпустку. Не в роботі справа. Ні, вона кілька разів думала, що він може проводити цей час з іншою, але щоб із її матір’ю? Дурдом якийсь. У голові не вкладається.

— Людо, ти розумієш… — почав Володя. — Ні, я тебе люблю, але ви з нею такі схожі, і… Я заплутався.

— Не треба, не пояснюй, — чомусь їй стало байдуже, що буде далі. Залишатися у квартирі з двома людьми, які її зрадили, вона не могла. — Я за речами потім зайду, добре? Мені треба побути наодинці.

Залишивши валізу в коридорі, Людмила вийшла з квартири. Куди йти — не знала. Найближча подруга була в Одесі, і можна було знову туди полетіти, але навіщо? Та й скільки можна мотатися туди-сюди. Говорити з кимось не хотілося.

Якось сама собою згадалась остання фраза, сказана Максимом: «Я тільки хочу, щоб ти знала: ти завжди можеш звернутися до мене по допомогу».

Рука сама потяглася до телефону. Подзвонити? А що вона йому скаже? Та й він, мабуть, досі в Одесі. Гаразд, нехай буде просто повідомлення: «Ти казав, що я можу розраховувати на твою допомогу».

Відповідь прийшла майже миттєво, ніби він чекав на її повідомлення: «Так, звісно. Все, що в моїх силах. Що трапилось?»

«Я невчасно повернулась додому й побачила те, чого бачити не мала».

Відповідь була короткою:

«Зрадив?»

«Так. І ще й з моєю мамою».

На цей раз довелося почекати хвилин п’ять, але він все ж написав:

«Я зібрався, готовий їхати. Ти де зараз?»

Чоловік і мати витримали кілька днів тиші, а потім почали дзвонити й писати Люді, вмовляючи поговорити. Але їй від них вже нічого не було треба. Макс тієї ночі забрав її десь у якомусь дворі, орієнтуючись лише на її плутані повідомлення, відвіз до себе, заварив чай і вклав спати.

Людмила потім і собі, і йому дивувалась. Що складного було — умовити її в такому стані на що завгодно. А він — жодного слова, жодного дотику. І дуже зворушливо дбав, підтримував під час розлучення з чоловіком.

Люді здавалося, що після такого вона більше нікому й ніколи не зможе довіряти, але Макс з часом таки зумів її відігріти. І коли через пів року після всієї цієї історії він раптом спитав:

— Ти вийдеш за мене заміж? — вона несподівано для себе погодилась.

І це було найправильніше рішення в її житті.