— Любий, це ж Крістіна, твоя донька, яку ти покинув десять років тому разом із її матір’ю…

— Коля, ти уявляєш, сьогодні зранку до нас приходила якась дівчинка і питала тебе! — розповіла Олександра чоловікові під час вечері.

— Яка дівчинка? — здивовано перепитав Микола. — Принаймні гарненька?

— Ну що ж ти за людина така! Завжди намагаєшся все перекрутити! — обурилася Саша. — Це ж дитина була, їй на вигляд не більше п’ятнадцяти років!

— Без поняття, хто це міг бути! — розвів руками Микола. — І чого вона хотіла? До речі, чому ти мені не сказала раніше, коли ми кілька разів говорили телефоном?

— Та я хотіла сказати, але зовсім забула! Вранці стільки справ навалилося, що ця новина просто вилетіла з голови, — виправдовувалася Саша.

Коля засміявся з дружини, не упустивши шансу пожартувати:

— Ох, жінко, це вже вік! Забуваєш, що збиралася зробити, і реакція зовсім не та, що раніше… Що далі, навіть не уявляю! — сказав він, весело підморгнувши.

Саша влучно відповіла йому кухонним рушником, примусивши Миколу замовкнути, хоча той тільки більше сміявся.

— Та все-таки, що вона питала? — наполягав він. — Просто так дитина не приходить.

— Тебе шукала, Миколо Михайловичу, — відповіла Саша, навмисно наголосивши на офіційному звертанні. — І так серйозно! Може, ти у нас потай працюєш вчителем? — засміялася вона.

— Ні, поки що викриття у цьому напрямку не було! — підхопив жарт Коля. — Але все одно якось дивно, — задумливо додав він.

— Точно не здогадуєшся, хто це міг бути? — запитала Саша, стаючи серйознішою.

— Жодної ідеї! А вона хоч якось представилася?

— Ні, просто запитала, чи ти вдома, а коли я відповіла, що тебе немає, розвернулася і пішла. Я навіть не встигла запитати, чого вона хотіла.

— Ось бачиш, усе через твої «швидкі» реакції, — продовжив жартувати Коля. — Пам’ять тебе підводить, реакції немає… Що ж із тобою буде років за десять?

За ці слова він отримав ще одну «догану» від Саші, але це лише підбурювало його до нових жартів.

Микола та Олександра одружилися чотири роки тому. Нещодавно вони переїхали у власну квартиру, на яку довго збирали гроші. Саша була проти будь-яких кредитів чи іпотеки, тому наполягла на тому, щоб вони спочатку назбирали потрібну суму. Їм це вдалося, хоча й не без зусиль.

Олександра працювала письменницею-початківцем. Вона вела свій блог, де публікувала страшні історії про перевертнів, лісовиків і різноманітну нечисть. Читачам дуже подобався її контент, і це приносило Саші непоганий дохід.

Микола ж працював у сфері ремонту. Він займався оздобленням квартир, дрібними ремонтами та складанням меблів. Крім цього, Коля вів відеоблог, де демонстрував свою роботу й давав поради. Його ролики часто привертали увагу потенційних клієнтів.

Після вечері пара швидко забула про дівчинку, яка приходила вранці. Вони побавилися на кухні, а потім вирушили спати. Миколі потрібно було рано вставати на нове замовлення.

Коля тихо прокинувся, щоб не розбудити дружину. Він швидко поснідав, зібрав свої інструменти й вирушив на роботу.

Близько дев’ятої ранку Олександру розбудив настирливий дзвінок у двері. Нехотя встаючи з ліжка, вона накинула халат і пішла подивитися, хто ж це так рано прийшов.

На порозі стояла та сама дівчинка, що приходила вчора.

— Доброго ранку! — привіталася вона. — Микола Михайлович удома?

— Доброго ранку, — відповіла Саша, трохи сонним голосом. — Ні, він уже на роботі.

Дівчинка, не сказавши нічого більше, почала спускатися сходами. Але Саша вирішила зупинити її.

— Почекай! — гукнула вона. — Що тобі потрібно? Я вчора не встигла запитати, ти так швидко пішла!

Дівчинка зупинилася, обернулася й відповіла:

— Я потім зайду! — і продовжила рух вниз.

Однак Саша не збиралася відпускати її без відповіді. З кожною хвилиною її цікавість і тривога росли.

— Зачекай ще хвилину! — наполягала вона. — Скажи, як тебе звати? Може, щось передати Миколі?

— Я — Крістіна, — сказала дівчинка, зупинившись. — Нічого передавати не треба, я сама хочу поговорити з татом.

Саша вражено застигла. Слова дівчинки наче обухом вдарили її по голові. «Тато? Який тато?» — подумала вона.

— Крістіна, почекай! — вигукнула Саша, вже майже бігом наздоганяючи дівчинку. — Що ти маєш на увазі? Про якого тата йдеться?

Дівчинка зупинилася, повернулася й піднялася на кілька сходинок, зупинившись на майданчику між поверхами. Її обличчя розпливлося у задоволеній усмішці.

— Що тут незрозумілого? Микола Михайлович — мій тато! Той, що залишив мене з мамою десять років тому!

Саша стояла, ніби її приголомшили. «Ні, це якась помилка», — подумала вона. Але дівчинка виглядала надто впевнено.

— Ти впевнена? Можливо, ти щось наплутала? У Колі немає дітей. Ми одружені майже чотири роки, і я точно знала б, якби вони були!

— Мабуть, він просто вам не сказав про мене, — знизала плечима Крістіна. — От ви й не знаєте.

Саша ще більше збентежилася, але вирішила запросити дівчинку до квартири, щоб розібратися у всьому докладніше.

— Якщо я попрошу тебе зайти всередину, щоб усе пояснити… Ти не проти? — обережно запитала Саша.

— Чому б ні, — знизала плечима Крістіна й зайшла.

Саша провела дівчинку до квартири й уважно стежила за кожним її рухом. З кожною секундою вона помічала дедалі більше схожості дівчинки зі своїм чоловіком. Колір очей, форма обличчя, навіть жести. Чи це просто уява грала з нею через почуте?

Крістіна, здавалося, зовсім не соромилася. Вона розглядала речі в передпокої, крутила їх у руках, а потім, нікого не питаючи, пішла оглядати квартиру. Її поведінка була надто нахабною для підлітка, але Саша вирішила не нагнітати обстановку.

— Ну й добре тут влаштувався тато, — сказала Крістіна, зупинившись посеред вітальні. — Це його квартира чи твоя? — запитала вона, раптово перейшовши на «ти».

Саша зупинилася, здивована такою нахабністю.

— Послухай, Крістіно, ти не вважаєш, що поводишся дещо некоректно? Це чужий дім, і я не давала дозволу переходити на «ти».

— Чому це в чужий? — здивувалася дівчинка. — Якщо я правильно розумію, це дім мого тата. А значить, я маю право поводитися тут, як хочу.

Саша зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися. Вона вирішила не загострювати ситуацію.

— Добре, ходімо на кухню. Я зараз заварю чаю, і ти розкажеш мені все, що знаєш, — запропонувала вона.

— Тут і розповідати нічого. Я вже все сказала, — відповіла Крістіна, але все ж попрямувала за Сашею.

Саша поставила чайник і намагалася впорядкувати думки. Вона не знала, чого чекати від цієї розмови, але зрозуміла, що вечір буде довгим і важким.

Олександра спокійно сиділа за кухонним столом, спостерігаючи за поведінкою Христини, яка зовсім не здавалася сором’язливою. Вона пила чай, смакувала солодощами і нахабно дивилася на господиню квартири, немов навмисне демонструючи свою впевненість.

— Ну, запитуйте, якщо хочете! — різко почала Христина, перериваючи мовчанку. — Що саме вас цікавить? Як тато покинув нас із мамою?

— Давай почнемо з цього, — відповіла Саша, намагаючись приховати своє роздратування. — Але є одна дивна річ: у паспорті Колі немає ні запису про шлюб, ні тим більше згадки про дітей!

— А тому, що вони з мамою ніколи не були одружені, — пояснила дівчинка з викликом. — Вони просто жили разом. А потім він раптом зник, покинувши і її, і мене.

— І як же ти його знайшла через стільки років? — з цікавістю запитала Саша.

— Інтернет, — злегка усміхнулася Христина. — У нього ж є власний канал. Він показував цю квартиру в одному зі своїх відео. А далі — справа техніки і трохи зусиль. До речі, у вас дуже цікаві історії. Я на вас підписана! Люблю на ніч щось моторошне почитати. Та й заробляєте ви, як видно, непогано, якщо можете дозволити собі таку квартиру.

— Дякую, — сухо відповіла Саша, намагаючись зібратися з думками. — Добре обізнана, бачу. А тепер скажи мені чесно: яка справжня причина твого візиту?

Саша почала підозрювати, що історія Христини не така проста, як здавалася спочатку.

— Причина? — здивувалася Христина. — Ви думаєте, я хочу втрутитися у ваше життя? Даремно. Мені потрібні лише гроші. Усі ті аліменти, які він не виплачував мамі всі ці роки. І сума, скажу вам, зовсім немаленька!

— Цікаво, — задумливо промовила Саша. — Тоді давай так: ти нікуди не поспішаєш, правильно? Ми дочекаємося Колю, коли він повернеться з роботи, і обговоримо це разом.

— Можна простіше, — нахабно відповіла Христина. — Я зараз скажу вам суму, ви мені її віддасте, і більше ви мене не побачите. Інакше я скажу мамі, де ви живете, і вона вам влаштує «веселе життя».

— Дзвони мамі, — спокійно відповіла Саша, усміхнувшись. — А я тим часом подзвоню Колі.

Саша встала з-за столу, вийшла до передпокою й замкнула двері на ключ, який поклала до кишені халата. Її дії одразу викликали занепокоєння у Христини, яка почала нервувати.

Повернувшись до спальні, Саша взяла телефон і набрала чоловіка. Вона попросила його негайно повернутися додому, не пояснюючи причин, але наголосила, що це дуже важливо. Коля намагався щось з’ясувати, але Саша завершила розмову.

Коли вона повернулася, то побачила, як Христина намагається відкрити вхідні двері. Дівчинка нервово смикала ручку, але замок не піддавався.

— Що ти робиш? — спокійно запитала Саша, спостерігаючи за спробами дівчинки.

Христина зрозуміла, що втекти не вдасться. У розпачі вона вирішила вдатися до шантажу.

— Ти ж розумієш, якщо приїде поліція, я скажу, що ти мене силоміць затягнула в квартиру. І що ви тут із чоловіком готувалися знущатися наді мною! Твоєму блогу тоді прийде кінець!

Саша спокійно посміхнулася.

— Що ж, дзвони. Але тобі не здається, що твій план провалився? Я, виявляється, не така дурненька, як ти думала, правда?

— А що мене видало? — нервово запитала Христина.

— Мій блог, — відповіла Саша. — Ти занадто багато знала про мене й Колю. Занадто багато.

— Не зрозуміла!?

— А це вже неважливо! — спокійно відповіла Саша. — Зараз приїде «тато», а потім поліція знайде твою маму, і тоді ти, моя дорога махінаторко, точно отримаєш своє. Скажи, багатьох ти вже так обвела навколо пальця?

— Я обов’язково маю відповідати? — Христина усміхнулася зухвало. — Ти все одно нічого не доведеш! І мені нічого не буде, а от тобі за те, що утримувала мене тут силою, кілька років у в’язниці точно загрожує. І, до речі, гроші ти мені віддаси!

Саша лише посміхнулася, дивлячись на дівчину.

— От на цьому ти й «спалилася», як сама сказала. А тепер, будь ласка, поглянь у верхній правий кут кімнати. Щоб тобі було зручніше, я навіть ввімкну світло!

Христина неохоче обернулася туди, куди вказувала Саша, і побачила маленьку камеру, що була закріплена на стіні. Її обличчя миттєво змінилося, наповнившись тривогою.

— На кухні така сама камера, — продовжила Саша. — І в кожній кімнаті, до речі, теж! Тому мені навіть не доведеться нічого доводити. Усе, що ти тут говорила і робила, записано.

Христина скривилася, зрозумівши, що всі її слова і вигадки не матимуть жодного сенсу, коли Саша надасть поліції ці записи.

У цей момент у двері пролунав дзвінок. Христина миттєво скористалася ситуацією й почала кричати, влаштовуючи справжню істерику, ніби її утримують тут силоміць.

Але замість поліції це був Коля. Почувши крики, він швидко відкрив двері своїми ключами.

— Коля, не випускай її! — вигукнула Саша.

Христина намагалася рвонути вперед, сподіваючись, що Коля не зможе її зупинити. Але чоловік швидко зорієнтувався: він увійшов у квартиру і зачинив двері прямо перед носом дівчини.

— Хто це? — здивовано запитав він у Саші, дивлячись на Христину.

— Хіба ти її не впізнаєш? — з нотками іронії запитала Саша. — Це ж Христина, твоя донька, яку ти покинув десять років тому разом із її мамою!

Коля застиг на місці, мов у воду опущений. Він почергово дивився то на Христину, то на Сашу, абсолютно не розуміючи, що відбувається. Шок був настільки великим, що він навіть не знав, як реагувати.

За кілька хвилин у двері знову подзвонили — цього разу приїхала поліція. Вислухавши пояснення Саші та переглянувши записи з камер, правоохоронці одразу зрозуміли, що дівчинка бреше. Христина намагалася виставити все так, ніби її викрали, але всі її вигадки розлетілися, як дим.

На запитання поліції, чи буде Саша писати заяву, вона відповіла, що не хоче цього робити. Жінка вирішила дати дівчині шанс змінити своє життя.

— Наступного разу ти можеш натрапити на когось, хто не буде таким добрим, як я, — сказала Саша Христині перед тим, як поліція зібралася йти. — Подумай про це.

Цей випадок ще довго залишався головною темою жартів у родині. Саша часто кепкувала з Колі, згадуючи його вираз обличчя, коли він почув, що перед ним стоїть його «дочка».

— Чекаю на наступний сюрприз, — сміявся Коля у відповідь. — Може, незабаром з’явиться твій «двадцятирічний син» із подібними вимогами?

Саша лише сміялася. Але, незважаючи на жартівливу атмосферу, обидва подружжя зрозуміли, що їхнє спокійне життя могло б кардинально змінитися, якби Саша не зреагувала вчасно.