Роман Борисович зняв шапочку й попрямував до свого кабінету, втомлено потираючи скроні.
— Лікарю, зачекайте! — покликав його жіночий голос.
Він зупинився. Назустріч йому поспішала дівчина.
— Лікарю, мені потрібно знати, як він? З ним усе гаразд?
— Вибачте, а ви йому ким доводитесь? І чому ви тут? — запитав Роман, насупившись.
— Я його донька. Ну, того, кого ви оперували, — швидко проговорила вона, трохи задихаючись. — Тільки, будь ласка, не сваріть персонал. Вони мене не пропускали, я потай пробігла через службовий вхід. Я б вас усе одно знайшла.
— Добре, ходімо, поки ви тут усе відділення на вуха не підняли.
Роман зайшов до кабінету й запросив її всередину.
— Кави? — запитав він, підійшовши до столу.
Вона спочатку відмовилася, але потім швидко передумала й кивнула:
— Так… Давайте. Лікарю, ну скажіть уже. З ним усе добре?
Роман мовчки подав їй чашку.
— Сідайте. Все вже позаду. Тільки поясніть мені, можливо, я чогось не розумію… Ви так тут бігаєте, хвилюєтесь, а як же вийшло, що він мало не помер? Як він, так себе занедбав?
— Не все так просто. Він страшенно впертий. Для нього, якщо на ногах — значить, усе гаразд, — тихо відповіла вона.
Роман присів поруч, здивовано піднявши брови:
— Що ви маєте на увазі?
Вона на секунду завагалася, але потім почала говорити, повільно й вдумливо:
— Мої батьки розлучилися, коли мені було десять. Для мене це був удар, я обожнювала тата. Але в мами з’явився інший. Він зробив усе, щоб батько й близько до мене не підійшов. Він був дуже впливовим і домігся, щоб батька позбавили батьківських прав.
Вона на мить зупинилася, ніби знову переживаючи все, про що розповідала.
— Пізніше тато поїхав. Не знаю куди. Я тоді довго плакала. А мама… Вона і її новий чоловік загинули в аварії.
Вона глибоко вдихнула, ніби збираючись із силами, й продовжила:
— Нікому з рідних я була не потрібна. Так я опинилася в дитбудинку. Чотири роки. Що тут казати, це було важко. Але уявіть, як дитина, яка зростала в любові, раптом опиняється в повній самотності.
— Я вже вчилася в університеті, коли вирішила все ж таки розшукати тата. Я ж нічого про нього не знала, тож і не сподівалася на щось. Не повірите, я його знайшла.
Жінка всміхнулася, але її очі зволожилися від сліз.
— Ми довго розмовляли, плакали, вибачалися. Але я знаю, що він ні в чому не винен. І я також. Тепер ми живемо, хай і не разом, але поруч.
Вона знову зітхнула й прикусила губу.
— Він звинувачує себе у всьому. Нізащо не приймає моєї допомоги. Каже, що не заслуговує.
Роман примружився:
— І ви нічого не намагалися зробити? Невже не було способів допомогти йому?
— Ви думаєте, я не пробувала? — вона зиркнула на нього. — Сварилася, вмовляла, мало не змушувала піти до лікаря. Та марно. Казав, що не піде, і все тут. Але тепер — усе! Я тепер заберу його до себе. Буде під наглядом.
Роман кивнув, замислившись.
— Людське життя… Воно завжди підносить сюрпризи.
Він замовк на кілька секунд, а потім додав:
— Я все розумію. Сам ріс у дитячому будинку. Тільки я там із немовляти. Батьків не пам’ятаю. Але там була одна нянечка. Валентина Петрівна. Добрезна жінка. Саме вона зробила з мене того, ким я є. Думаю, її вже немає. Вона пішла з дитбудинку, коли я був у десятому класі. Її син забрав її в інше місто.
Його усмішка стала ширшою, але в очах з’явилося щось сумне:
— Вона завжди мене захищала, оберігала. Якось я хотів утекти. Переліз через паркан, а там пес здоровенний. Він кинувся на мене. Хоча Валентина Петрівна була вже немолода, вона вискочила й відбила мене від цієї тварюки. Але собака покусала її. Довелося накладати шви.
— І що, шрам залишився? — з цікавістю запитала жінка.
Роман кивнув, вдивляючись у якусь точку перед собою.
— Так. Шрам був у формі зірки. А вона сміялася й казала, що це не шрам, а прикраса.
Роман Борисович піднявся з крісла і щось написав на аркуші.
— Ось вам перепустка. Тепер зможете відвідувати батька у будь-який час, — сказав він, простягаючи листок жінці. — Зайдіть на пост, нехай вам дадуть рекомендації щодо дієти.
— Ви не пробували знайти Валентину Петрівну? Скільки їй зараз років?
Роман на мить замислився, потім тихо зітхнув:
— Пробував, але все безрезультатно. Думаю, їй уже за 70, але точний вік не знаю.
Вона вийшла, а Роман залишився сам. Подивившись на годинник, він здивовано похитав головою:
— Нічого собі. Чергування давно закінчилося.
Він переодягнувся і вирушив додому. Увечері знову було нічне чергування, колега попросив його підмінити. У того народилася донька, і робота, звісно, відійшла на другий план. Роман часто виручав інших. Вдома на нього ніхто не чекав, та й на роботі він почувався потрібним, а це хоч трохи згладжувало самотність.
Однак вдома спалося погано. Настрій був нікудишній, і, як на зло, закінчилася кава. Він уже не раз нагадував собі, що треба заїхати в магазин, але щоразу забував.
На роботу Роман прийшов навіть раніше, ніж треба. У приймальні він помітив молоду жінку — ту саму, з якою розмовляв уночі. Пізніше він дізнався від медсестри, що її звати Аліса.
— Як у вас справи? — запитав він із привітною усмішкою.
— Усе добре, — відповіла Аліса, усміхнувшись у відповідь. — Тата перевели в палату. Він навіть вибачився переді мною і пообіцяв, що тепер буде слухняним.
Роман ледь помітно всміхнувся:
— От бачите, нема лиха без добра.
У цей момент із приймального покою почулася метушня. Роман насторожився і підвівся.
— Вибачте, піду подивлюся, що там коїться.
Аліса провела його поглядом, а потім, тяжко зітхнувши, подумала:
«Такий хороший… І як лікар, і як людина». Вона тут же дернула себе: «Три місяці минуло після розлучення, а я вже знову починаю заглядатися. Сама ж собі присяглася, що жодних чоловіків більше!»
Тим часом Роман увійшов до приймального покою.
— Що за галас? Тут що, бійка? — поцікавився він.
Колега, який мав передати йому зміну, повернувся. Його обличчя було червоним, а погляд сповнений роздратування.
— Подивися сам! Знову якусь безхатьку притягли, — кинув він.
— І що? — здивувався Роман. — Їй же допомога потрібна.
— Куди мені її подіти? — обурювався лікар зі швидкої допомоги. — Машина її збила. Мені тепер її додому забирати, чи що?
— Везіть у притулок, таким там місце, — холодно відказав колега.
— У притулку лікарів немає. Ти ж сам це знаєш!
Роман перевів погляд на літню жінку. Вона лежала на каталці, тихо стогнала. Її одяг був розірваний, забруднений багнюкою і кров’ю.
— Костю, ти серйозно? Це ж людина! Їй терміново потрібна допомога, — обурився Роман.
— Допомога? — усміхнувся Костя. — І хто з нею возитиметься? Все одно вона не виживе. Тільки ліки переводити. У неї, мабуть, навіть документів немає. Хочеш потім пояснювальні писати?
З цими словами Костя вийшов із приймального покою, ледь не збивши Алісу, яка завмерла біля стіни, притиснувши руки до грудей. Вона чула всю розмову.
Роман підійшов до постраждалої, швидко оглянув її й обернувся до медсестер:
— У неї відкритий перелом, схоже, зламані ребра. На руці рвана рана. Терміново готуйте операційну. Зніміть із неї все брудне, обмийте рани. Швидко.
Медсестри заметушилися, готуючи операційну.
Роман розумів, що в чомусь Костя мав рацію. Такі пацієнти часто не виживали. Їхній організм зазвичай був сильно виснажений, здоров’я зруйноване алкоголем або тяжкими життєвими обставинами. Але це не означало, що їм не потрібно було надавати допомогу.
Приблизно за пів години Роман увійшов до операційної. Він був повністю готовий до складної роботи.
Він вирішив почати з обробки відкритого перелому на нозі. Роман Борисович уважно оглянув рану, приготувався приступити до роботи, але раптом зупинився. Його погляд упав на стегно пацієнтки. Там був шрам. Стара, давно загоєна позначка у формі зірки. Знайома, ніби з минулого, вона прикувала його увагу. На мить він утратив концентрацію, задумався.
— Романе, ти в порядку? — запитав колега-хірург, помітивши його замішання.
Роман зробив глибокий вдих, кивнув і, ковтнувши, відповів:
— Так, усе нормально. Працюємо.
Тим часом Аліса все ще була в лікарні. Її батько спав уже кілька годин, а вона хвилювалася. Але не за нього. Вона думала про бабусю, яку оперував Роман.
— Ларисо, ну скажи, операція вже закінчилася?
Медсестра підняла на неї очі, повні емоцій.
— Ви не уявляєте! Говорили, що шансів мало, що немає сенсу боротися, а Роман Борисович заявив, що не здасться. І, здається, усе вдалося. Він сказав, що бабуся обов’язково виживе. Ми тут усі переживали за неї.
Аліса хотіла щось відповісти, але в цей момент у кінці коридору з’явився сам Роман. З ним ішов другий хірург. Обидва виглядали втомленими, але на їхніх обличчях читалося задоволення.
— Така складна операція, а вона витримала, — зауважив колега. — Тепер зобов’язана прожити щонайменше років сто.
Роман ледь помітно всміхнувся:
— Ну, сто, може, й не проживе, але пожити ще має.
Аліса з полегшенням видихнула. Усе добре. Вона навіть не сумнівалася, що в Романа вийде, але тривога все одно не відпускала до останнього моменту.
Через кілька днів її батька вже готували до виписки. У палату зайшов Роман.
— Ну, як ви? — запитав він, підходячи до ліжка.
Батько Аліси усміхнувся:
— Чудово. Навіть годують за розкладом, як в армії. З моєю Алісою не розслабишся.
Роман кинув короткий погляд на Алісу, схвально кивнув:
— І правильно. Доньку треба слухати.
Аліса підійшла трохи ближче і несміливо поцікавилася:
— Романе Борисовичу, а як там бабуся?
— Одужує. Уже сама їсть. Думаю, скоро почне жартувати й бігати.
— Ви такий молодець.
Роман подивився на неї здивовано, але потім теж ледь усміхнувся:
— Хочете з нею познайомитися?
— Можна?
Коли вони зайшли до палати, бабуся повернула голову в їхній бік.
— Ромчику, ти прийшов!
— Валентино Петрівно. Як ви тут?
У цей момент Аліса все зрозуміла. Наче склалася мозаїка, яку вона не могла зібрати.
— Не може бути… — видихнула вона.
Роман обернувся до неї з легкою, але доброю усмішкою:
— Може. Хоча, чесно кажучи, я й сам раніше не повірив би в такі збіги.
Історія літньої жінки виявилася гіркою. Син забрав її до себе, щоб отримати її квартиру. Він її продав. Мати відразу стала йому не потрібна. Він посадив її на автобус і навіть не подумав, що їй тепер нікуди йти. Просто вигнав її. А вона… Десь гордість, десь скромність. Вона не хотіла бути тягарем для друзів чи колишніх колег. От і залишилася на вулиці.
Аліса, слухаючи цю історію, не могла стримати сліз:
— Як можна так учинити? Це ж рідна людина!
Вони ще трохи посиділи з Валентиною Петрівною. Коли розмова підійшла до кінця, Аліса встала.
— Мені пора йти, треба збирати тата. Але можна я ще вас провідуватиму?
Бабуся усміхнулася, ледь нахиливши голову:
— Звісно, приходь. Я буду рада.
Роман подивився на Алісу, додавши спокійно:
— Ми будемо раді.
Аліса вийшла, а Валентина Петрівна суворо глянула на Романа.
— Знаєш, ти б придивився до цієї дівчини. Тут прям іскри між вами літали. Ром, не будь дурнем.
Роман ледь почервонів.
— Вам здалося.
Вона усміхнулася, піднявши брови:
— Ага! Як скажеш! Здалося, так здалося.
— Вона ж молодша за мене років на десять, а то й більше, — спробував виправдатися Роман.
— І що?
— Мені здається, я вже надто старий, щоб сподобатися їй.
Валентина Петрівна зітхнула, повільно заплющила очі й, ніби розмовляючи сама з собою, пробурмотіла:
— От де ти розумний, а тут просто круглий дурень.
Роман невдоволено засопів, повернувся і побачив у дверях Алісу.
— Добрий день.
Валентина Петрівна тільки закотила очі. Роман намагався не дивитися на неї. Він натягнув нейтральний вираз обличчя.
— Добрий день, Алісо, — кивнув він. — Ви прийшли провідати Валентину Петрівну?
— Так, — підтвердила Аліса. — Вирішила зайти й принести їй дещо смачненьке. А ще… — Вона затнулася. — Ми з нею тут подумали, що треба вирішити питання з її житлом.
— Проживання? — Роман примружився, його голос став настороженим.
— Так… — тихо відповіла Аліса. — Обговорюємо варіанти будинку для літніх людей.
— Що?! Ви серйозно думаєте, що це підхоже рішення? Валентина Петрівна не може повернутися на вулицю, але будинок для літніх людей — це не вихід.
Він помітив, що в руках Аліси були якісь брошури.
— Звідки це у вас? — різко запитав він, кивнувши на папери.
— Вони лежать майже в кожній палаті.
Роман вихопив брошури з її рук і з розмаху кинув їх у найближчу урну.
— Щоб я більше цього не бачив! І щоб про це навіть не заїкалися! Розмова закінчена.
З цими словами він розвернувся і вийшов із палати, голосно грюкнувши дверима. Аліса помітила, як Валентина Петрівна тихо плаче, і тут же побігла за ним.
— Романе Борисовичу! Почекайте! — покликала вона його в коридорі.
Він зупинився, але не обернувся, лише важко зітхнув.
— Ви… Ви найдобріша й найдивовижніша людина, яку я коли-небудь зустрічала. Мені 30 років, а вам 41. Ну і що… Підете зі мною на побачення?
— Піду, — після короткої паузи відповів Роман. — Але я вас одразу попереджаю, — додав він, насупивши брови, — мій характер… Я можу бути жахливим.
Аліса засміялася, її усмішка стала ще ширшою:
— Це ви ще мого не знаєте. У нас, схоже, буде чудова битва!
Роман мимоволі всміхнувся, але все ж виглядав трохи спантеличеним.
— У мене є Валентина Петрівна. Вона, можливо, вже ніколи не зможе ходити. Ви розумієте, що це величезна відповідальність?
Аліса трохи примружилася, її очі лукаво зблиснули:
— А в мене є тато. Думаю, вони чудово порозуміються.
Після цих слів вона не втрималася й розсміялася. Роман, розгублений, провів рукою по волоссю.
— Ви щойно запросили мене на побачення, а тепер намагаєтеся відговорити. Я взагалі не розумію, навіщо такій молодій і красивій дівчині старий, буркотливий лікар?
Аліса зробила крок уперед, узяла його за руку й подивилася прямо в очі.
— Мабуть, тому, що тепер я не уявляю свого життя без цього лікаря, — м’яко сказала вона.
Tenep знaю, як скynнuкu вoлoськuх гopіхів чuстять їх від шкapaлynu, щo6 гopіх зaлuшaвся цілuʍ