Те, що сталося сьогодні, ніяк не вкладалося у Марини в голові.
Ні, вона давно вже перестала дивуватися витівкам чоловікової родини. Хоча в перші роки подружнього життя родичі чоловіка, м’яко кажучи, вводили її в ступор.
Усі вони чомусь вважали, що раз Марина з чоловіком живуть у місті та мають непоганий заробіток, то автоматично зобов’язані їх утримувати. Але остання подія просто вивела Марину з рівноваги. Це ж треба було до такого додуматися! Це яким розумом треба володіти, щоби запропонувати їм з Олександром таке? Просто дурдом, і крапка!
Сьогодні ввечері зателефонувала зовиця, старша сестра чоловіка Тамара, і без жодних вступів оголосила таке, від чого Марину аж перекосило.
— Віддайте квартиру Влада моїй Юлі. Ви ж знаєте, донька нещодавно заміж вийшла, а за оренду платити дуже дорого. Вони обидва поки що не працюють, де їм такі гроші взяти? — почала Тамара сміливо й без жодного сорому.
— Е-е… — розгубилась Марина. — Що значить — віддайте? Не зрозуміла…
— А те й значить. У нас же не мільйони, як у вас. Що з нас узяти, ми прості селяни. Це ви в місті гроші лопатою гребете. Незрозуміло тільки — за що! Навіть сину квартиру вже встигли купити. А навіщо вона Владу? Самі подумайте. Хлопцю всього сімнадцять. Він ще й школу не закінчив. А потім — армія, університет. Та й коли він ще одружуватися надумає — ваш ледар. Хіба що на пенсії. Або через квартиру якась на нього зазіхне! — з очевидною зневагою додала Тамара.
— А звідки вам відомо, що ми купили Владу квартиру? — опішила Марина від такого напору.
Спочатку вона навіть не знала, як реагувати на таку витівку зовиці, і саме тому пропустила повз вуха очевидну образу її сина.
Сама Марина нікому про цю покупку не розповідала, навіть подругам і колегам. Ніхто, крім чоловіка та мами, не знав про нову квартиру. І їй здавалося, що ніхто з родини чоловіка також не знає про їхнє придбання. Звісно, вони з Олександром пораділи, що нещодавно так вдало придбали однокімнатну для Влада. Але й усе на цьому. Марина щиро вважала, що не варто це афішувати. Так і думала — набіжить сільська «сарана» за халявою і почне качати права.
— А звідки ж? — здивувалася Тамара. — Сашко твій сам похвалився, коли минулого разу ви до нас приїздили. Не витримав. Каже: от який я підприємливий, успішний, вмію гроші заробляти. І собі свого часу хорошу велику квартиру придбав, і сину вже встиг купити. А ви, каже, так і будете у своєму селі в болоті вовтузитись, гній місити, та відрами горілку пити. Ні себе, каже, ні дітей забезпечити не можете. Отак із нами говорив, нахаба! — зі злістю розповідала Тамара.
Марина мовчала, приголомшена почутим.
— А тільки чим ми гірші за вас? Відповідай мені, будь ласка! — продовжувала зовиця. — Тим, що працюємо на своїй землі й не втекли до міста за легкою долею, як деякі?
«Зрозуміло, — подумала Марина. — Значить, поки я була в лазні, чоловік мій підпив, розійшовся й почав вихвалятися родичам своїми досягненнями. Ну невиправний дурень, що сказати».
У чоловіка була така риса, яка дружині зовсім не подобалась. Але перевиховати його вона так і не змогла.
— Розмова ця дурна й навіть безглузда. Якщо ти, Тамаро, зателефонувала, щоб посваритися, то дарма. А про цю квартиру я тобі скажу так: вона ще на стадії будівництва. Обробка там потрібна буде капітальна, а потім і ремонт. І жити в ній зараз просто фізично неможливо. Але навіть якби було інакше, то вам із тієї квартири нічого б не дісталося. Навіть не сподівайтесь! І доньці своїй так і передай, — гнівно закінчила Марина, розлючена цією розмовою.
Чому це вона має все це вислуховувати від чоловікової рідні? Хто дав право зовиці так розмовляти, відверто принижуючи та ображаючи й Марину, і всіх членів її родини?
— Це ще чому така категоричність? — здивувалась зовиця. — Ми що, не тієї породи, чи як? Хай краще квартира стоїть порожня, ніж рідним людям віддати? Так? Ото вже родичі — гірше чужих, чесне слово!
— А з якого це дива я маю пускати у свою квартиру твою Юлю, та ще і якогось її кавалера разом із нею? Весілля ж наче не було, наскільки мені відомо. Так? Так! А живе вона вже з третім чи четвертим чоловіком. І все — без шлюбу. Я, чесно кажучи, вже й збилась із рахунку, боюсь помилитись, — нарочито грубо відповіла зухвалій родичці Марина.
— Ну ти й нахабна! А тобі яке діло, з ким моя донька живе? За своїм сином краще дивись. А Юля заміж виходить, я тобі ще раз кажу. За хорошу людину, до речі. І жити вони будуть у місті, Олег там працюватиме. От хай твій Сашко й віддасть їм квартиру, яку ви купили для Влада. А як племінник надумає женитися, то й повернемо вам квартиру — цілу й неушкоджену. До того часу моя Юленька з чоловіком уже свою придбають. Ваша тоді нам не знадобиться.
— От нехай цей «хороший чоловік», Олег чи як його там, сам подбає про житло для своєї сім’ї, — випалила Марина.
Племінниця чоловіка, донька Тамари Юля, справді не вирізнялася високими моральними принципами. Починаючи років із шістнадцяти, вона жила з чоловіками, змінюючи їх частіше, ніж модні сумочки. І кожного разу численній рідні це подавалося як її нове «заміжжя». Проблема була в тому, що жоден із її співмешканців досі не поспішав вести Юлю до РАЦСу. А тепер зовиця вирішила, не порадившись і не спитавши дозволу в брата та невістки, поселити свою легковажну донечку в їхню нову квартиру.
Те, що ця квартира стане каменем спотикання для чоловікової рідні, не міг передбачити навіть сам Олександр. Нещодавно на сімейній нараді Марина з чоловіком вирішили: поки є кошти й ціни на ринку знизилися, варто вкласти гроші у квартиру для сина. Так, Влад ще вчився у школі й про самостійне життя поки що не думав. Але, як кажуть, «готуй сани влітку». Тож подружжя заздалегідь подбало про житло для свого єдиного сина.
Звичайно, Марина трохи злукавила, коли сказала зовиці, що у квартирі жити неможливо. Так, там дійсно потрібен був якісний ремонт. Це правда. Але будівельники, як це часто буває, перед здачею наклеїли дешеві шпалери, постелили бюджетний ламінат, сантехніка теж була не надто якісна. Та все це мало сенс лише тоді, коли квартира була б потрібна їм просто зараз. Але наразі це було лише вигідне вкладення коштів. І не більше.
Подружжя вирішило так: нехай поки стоїть. Коли прийде час і син захоче жити окремо або одружиться — тоді й зроблять повноцінний, якісний і, звісно, дорогий ремонт.
— А я ось ніяк не можу збагнути — а що це ти, Маринко, така борзенька стала — сама, одноосібно розпоряджаєшся майном чоловіка? — не вгамовувалась Тамара, якій дуже хотілося добитися свого за будь-яку ціну.
— Ха-ха, смішно! З чого це воно лише чоловікове? В нас все спільне! — різко відповіла Марина зовиці.
— Та вже ж! Розповідай мені казки. Я послухаю! Зарплата виховательки, яку ти тягнеш, хіба дозволила б купити квартиру? Ага, звісно. Значить, усі ваші гроші — це мій брат Сашко заробив. Він, а не ти! От нехай брат мені й пояснить, розтлумачить рідній сестричці, чому він не хоче пустити пожити свою племінницю, яку просто обожнює!
— Подобається тобі це чи ні, але я тобі зараз відповідаю за нас обох. І чоловік нічого нового тобі не скаже, можеш бути в цьому абсолютно впевнена. Він навіть говорити з тобою не хоче, якщо чесно! — холодно підсумувала Марина.
— Та знаю я, розумію, що ми для тебе — ніхто. Але Сашко ж наш, він нам — рідна кров. Де він? Клич зараз же брата до телефону! І не бреши мені, що він не хоче розмовляти з сестрою! — кричала розлючена Тамара.
Марина з невдоволеною посмішкою передала слухавку чоловікові, хоч той жестами показував, що говорити з сестрою не збирається.
— Ну, чого ще? Марина тобі вже все пояснила. Мені додати нічого, — невдоволено промовив Олександр у трубку. — Пусти вас у квартиру, а потім не знатимеш, як вигнати. Знаю я вашу натуру — нахабну.
— Ого, як ти заговорив, братику! Гроші за батьківську хату привласнив, квартири собі в місті понакупляв. А як рідним людям допомогти — так одразу в кущі. Совість у тебе є, га? — вже несла її Тамара.
Сестра не могла впоратись зі злістю. Адже все так гарно складалося! Вона вже пообіцяла дочці та її черговому кавалеру, що житло в місті забезпечено. Мовляв, вона це вже владнала. Лишилось формальності залагодити та ключі забрати в родичів. А тепер її задум, а разом із ним і надія влаштувати нарешті Юлю, валився просто на очах.
— Ти про що? Які гроші я привласнив? Поясни! У тебе з головою все гаразд? — отетерів Олександр.
— А такі! Батьківську хату хто продавав? Ти! Сам усе загріб, а нам — дріб’язок якийсь кинув. На, подавіться, будьте щасливі! — кричала Тамара в слухавку.
— Та ти що там вигадала? З глузду з’їхала? Ми ж разом із тобою продавали! Ти ж бачила, як із нами розраховувались. Все поділили при них. Не вигадуй того, чого не було!
— Звісно. А сам із покупцями домовився. Вони тобі раніше гроші передали. А весь цей спектакль був для мене з Василем. Я вже давно все зрозуміла. Мене не проведеш! — не вгамовувалась зовиця. — Усі в селі кажуть, що хата була добротна і вартувала значно більше, ніж ти за неї взяв. А ти продав її нібито дешево, аби з нами не ділитись.
— Жах який! Ти з глузду з’їхала, Тамаро? — тільки й зміг видихнути чоловік.
— А мама жила в вас перед смер тю. Я розумію, не просто так ви її до себе взяли. Знали, що в неї гроші водяться. Вона ж їх із собою забрала — от вони вам і дісталися, — продовжувала дивувати Тамара. — Я тобі пробачу цей обман, Сашку, так і бути. Все прощу й забуду! Тільки хай моя Юлька поживе у вашій квартирі. Рочок-другий. Більше їм не треба.
— Яку дурню ти верзеш, сестро? Та звідки в нашої мами були ті гроші, з її-то мізерною пенсією? І забрали ми її, бо ти відмовилась за нею доглядати. А чи вже забула?
— Та тепер можна все що завгодно казати! І все вигадати!
— Ну, слухай, сестричко. Про нашу квартиру забудь. Ти мене брудом поливаєш, а я маю твоїй донечці житло безкоштовно надати? Та не захопилася ти, часом? Хай орендує й живе, де хоче, твоя донечка. А після таких слів мені більше не дзвони! І як тільки твоя непутяща голова до такого додумалась?
Марина бачила, з якою злістю чоловік кинув слухавку. До чого ж зовиця дійшла, до якої ницості опустилась — що вигадала таку гидоту про рідного брата! От така в нього й родина!
— Марин, ну як таке може бути? Як можна просто взяти й облити брудом рідного брата? Хіба мало ми їм допомагали? Мало добра зробили? — не міг оговтатись чоловік.
— Та отож… Пам’ять у неї, видно, коротка, а з совістю — ще гірше, як з’ясувалося.
З того дня Олександр більше не спілкувався з Тамарою та її родиною, хоч вона і намагалася йому додзвонитись. Напевно, все ще плекала надію влаштувати свою непутящу донечку.
І от що дивно — Юля так заміж і не вийшла. Живе досі в селі. Поки що сама. Але батьки сподіваються, що незабаром у її житті все зміниться.
Мені нічого втрачати