— Марино, ми ось що подумали… — мама зам’ялася, перебираючи рушник. — Ти переїдеш до нас! Все одно квартиру орендуєш, а тут будинок великий…
Я завмерла. Ось воно. Те, чого я боялася останні пів року, коли батьки дедалі частіше заводили розмови про те, як їм важко одним.
— Мамо, ми ж це вже обговорювали…
— Ні, ти послухай! — батько відклав недочитану газету. — Будинок все одно тобі дістанеться. А так будеш потроху обживатися. Та й нам допомога потрібна — ти ж бачиш, я вже не той. Он, паркан похилився — треба стовпи міняти, а я тепер таке вже не подужаю.
— Тату, можна ж найняти…
— Кого найняти? — перебила мама. — Чужих людей? Які втридорога здеруть? А гроші звідки? З нашої пенсії?
Я зітхнула. Почалося. Зараз буде про пенсію, про ціни, про те, як важко…
— Город же треба копати, — продовжила мама. — Картоплю садити. Батько торік ледве спину випрямив після грядок. А я сама не впораюся — ти ж знаєш, тиск скаче…
— Та й по дому справ повно, — підхопив батько. — То лампочку замінити, то кран протікає. А на горище взагалі страшно лізти — дах десь протікає, а я вже не ризикую на драбину…
— А Андрій? — я не витримала. — Він же поруч живе. Може допомогти з чоловічою роботою.
Батьки перезирнулися.
— У нього бізнес, він зайнятий, — батько відвів очі. — Йому ніколи…
Бізнес. Я стиснула зуби, щоб не розсміятися. Той самий «бізнес», на який я віддала всі свої заощадження, коли ще була заміжня? Який «от-от почне приносити прибуток, сестричко, я тобі все поверну»?
— І город садити треба, — мама поспішно змінила тему. — Як же без своїх овочів? А у Віки діти маленькі — треба ж і їй продукти передавати, всі вітаміни…
— Та знаю я про Вікиних дітей! — вирвалося в мене. — Їй ви просто так квартиру віддали — молодій сім’ї ж треба. Андрію гроші на бізнес дали — без жодних умов. А з мене тепер що вимагаєте? Щоб я весь будинок на себе взяла, за вами доглядала, своє життя покинула — і все це тільки заради того, щоб колись, у невідомому майбутньому, отримати у спадок будинок, який і так мені належить?
І скільки років — дай Боже вам здоров’я і довгих літ — я маю отак жити? Десять? Двадцять? Всю свою молодість покласти на це? Чому іншим усе просто так, а я маю роками відпрацьовувати?
— До чого тут це? — батько підвищив голос. — Ми про справу говоримо! Будинок великий, догляд потрібен…
— От саме — про справу! — я відчула, як усе всередині тремтить від образи. — Коли Віці квартиру віддавали — жодних умов не ставили. Коли Андрію гроші з бабусиної квартири дали — теж не вимагали переїжджати й за вами доглядати. А від мене чомусь чекаєте, що я все кину і стану вашою безкоштовною доглядальницею! Тільки тому, що я живу сама?
На кухні зависла гнітюча тиша. Було чутно, як цокають годинники на стіні — ті самі, які я сама повісила п’ять років тому, коли робила тут ремонт. У свою відпустку. Замість поїздки на море…
Я повернулася додому за північ. Не змогла одразу після розмови поїхати до себе — дві години блукала парком, намагаючись заспокоїтися. Думки плуталися, мов заплутані нитки в бабусиній скриньці.
Телефон блимав пропущеними дзвінками. П’ять — від мами, три — від Віки. Ну звісно, вже доповіли. Напевно, зараз почнеться: «Як ти можеш? Вони ж батьки!»
У ванній довго дивилася на своє відображення. Втомлена сорока семирічна жінка з погаслими очима. Коли це почалося? Коли я перетворилася на вічно винну доньку, на ту, яка завжди щось повинна?
Може, тоді, сім років тому? Коли Ігор сказав: «Пробач, але я так більше не можу. Ти живеш їхнім життям, а не своїм». А я навіть не знайшла слів для заперечення. Бо він мав рацію — я справді жила чужим життям. Вихідні — у батьків, вечори — на телефоні з мамою, відпустка — на ремонт їхнього будинку…
Телефон знову задзвонив. Віка. Я скинула дзвінок і сіла на край ванни.
«Ти ж сама живеш…» Ніби це злочин — жити самій. Ніби відсутність чоловіка та дітей автоматично позбавляє тебе прав. Робить легкою мішенню для чужих планів і очікувань.
Дзвінок у двері змусив здригнутися. Перша думка — батьки приїхали. Але ні, у таку годину вони б не…
На порозі стояла Віка. Розтріпана, на взводі:
— Ти що твориш? Вони ж собі місця не знаходять!
Я мовчки відступила вбік, пропускаючи сестру у квартиру. Вона влетіла, на ходу скидаючи куртку:
— Мама плаче, батько тиск міряє. Ти хоч розумієш, що вони не просто так просять?
— А ти розумієш, що вони не просять? — я намагалася говорити спокійно. — Вони вимагають. Моє життя, мій час, мою свободу…
— Та яка свобода, Марино? — Віка плюхнулася на диван. — Ти ж бачиш — їм справді важко. Будинок великий, господарство…
— А чому це маю бути саме я?
Віка закотила очі:
— Ну а хто? У мене троє дітей, сама знаєш…
— Знаю, — я відчула, як усередині підіймається глухе роздратування. — Як і те, що тобі просто так віддали квартиру. Не в спадок, не в борг — просто віддали.
— Знову ти за своє! — сестра підхопилася. — Ми ж молода сім’я були, без житла…
— А я, значить, не була сім’єю? Коли з Ігорем жили? Коли намагалися щось побудувати?
Віка замовкла. Кілька секунд дивилася на мене, потім тихо запитала:
— Ти досі про це?
— Про що — про це? Про те, як ви всі дружно вирішили, що раз я старша, то маю бути «відповідальною»? Вічною чарівною паличкою? А тепер, коли я сама…
— Марин, ну що ти завелася? — Віка знову сіла. — Подумаєш, велика справа — переїхати до батьків. Зате будинок потім буде твоїм. І взагалі, ти ж одна — що тобі варто?
Я мовчки пройшла на кухню. Включила чайник, дістала чашки. Такі прості, звичні рухи — а руки тремтять.
— Знаєш, що ображає? — я говорила, не обертаючись. — Не те, що мене просять переїхати. А те, що для всіх вас це в порядку речей. Якщо сама — значить, можна розпоряджатися моїм життям. Якщо без дітей — значить, і власних потреб у мене немає.
— Ну вистачить драматизувати! — Віка підійшла ззаду. — Ти ж завжди була… ну, така. Правильна…
— Зручна, — я усміхнулася. — Скажи чесно — ти б погодилася все покинути й переїхати до батьків?
Сестра зам’ялася:
— Ну… у мене ж діти. Чоловік. Як я можу їх покинути?
— А я, значить, можу покинути своє життя?
— Та яке у тебе життя? — вирвалося у Віки. І вона тут же прикусила язика, але було пізно.
Я повільно обернулася:
— Ось воно. Ось що ви всі насправді думаєте. Якщо немає сім’ї — значить, і життя немає. Якщо сама — значить, порожнє місце.
— Я не це мала на увазі…
— Саме це, — я поставила чашку на стіл. Звук вийшов різким. — І знаєш що? Йди. Просто йди.
— Марина…
— Я серйозно. Передай батькам — я приїжджатиму, допомагатиму. Як і раніше. Але переїжджати — ні.
Віка затрималася біля дверей:
— Вони не пробачать.
— Знаєш що? — я раптом відчула дику втому. — Набридло. Все набридло. Ніби я не людина, а безкоштовна служниця. Ні, мамо, тату, я вам не нянька. У мене своє життя є.
Наступний тиждень став справжнім випробуванням. Мама плакала у слухавку, батько демонстративно мовчав, а потім зателефонував Андрій:
— Слухай, сестро, ну що ти упираєшся? Подумаєш, велика справа — переїхати? Будинок же все одно буде твоїм.
— Андрію, — я намагалася говорити спокійно, — а борг-то мій коли стане моїм? Той, що я тобі на бізнес давала?
У слухавці повисла тиша.
— Ну… ти ж розумієш… зараз складні часи…
— Розумію. Все я розумію. Тільки ось що цікаво — коли вам від мене щось потрібно, я завжди маю розуміти. А коли потрібно мені — у всіх складні часи.
Він почав щось бурмотіти про кризу, про те, як скоро все налагодиться, але я вже не хотіла слухати. Вимкнулася.
А за день почалося найгірше. Батьки оголосили бойкот. Не телефонували, не відповідали на дзвінки. Зате сусіди справно доповідали:
— Маринко, мати твоя ледве ходить. Батько паркан ремонтував — мало не впав. Що ж ти їх покинула?
І кожного разу — наче ножем по серцю. Бо знала — брешуть. Спеціально прикидаються безпорадними. Мама, яка «ледве ходить», спокійно гуляє магазинами. Тато, який «мало не впав», без проблем порається в гаражі.
Але найгірше було не це. А те, що я почала сумніватися. Може, справді я погана донька? Може, справді повинна все покинути й переїхати?
У п’ятницю ввечері, після особливо важкого робочого дня, вирішила. Поїхала до них — досить уже цього цирку з образами.
Під’їхала до будинку й завмерла. На ґанку метушилися батьки, Віка з дітьми й… Андрій із якоюсь жінкою.
— А, Марина! — мама засяяла, ніби й не було тижня мовчання. — Познайомся, це Світлана, Андрюшина наречена!
Я мовчки дивилася, як вони пораються біля накритого столу. Як Вікині діти безтурботно бігають двором. Як Андрій ніжно обіймає свою Світлану. Ідеальна картина сімейної вечері. Без мене. Наче мене й не існує зовсім. Бо я для них — просто безкоштовна помічниця, яку можна використати, коли зручно.
Коли потрібна допомога — одразу згадують, телефонують, тиснуть на жалість. А коли свято, коли радість — можна й забути. Ніби у мене немає серця. Ніби мені не боляче бачити, як легко вони збираються без мене, як просто викреслюють із родинного кола.
— Проходь, доню! — мама вже тягнула мене до столу. — Ми якраз пиріг спекли…
— Ні.
Усі завмерли.
— Що — ні? — батько насупився.
— Не буду заходити. Не буду їсти пиріг. І переїжджати не буду.
— Та знову ти за своє… — почала Віка.
— Так, за своє! — я більше не стримувалася. — У мене своя робота, яку я люблю! Свої друзі, свої захоплення! Я не можу все це кинути й переїхати сюди назавжди! Ви хоч розумієте, що я теж людина? Що мені хочеться іноді в кіно сходити, з подругами зустрітися, просто вдома в тиші почитати? А не бути цілодобовою помічницею на побігеньках!
— Марина, ну що ти голос підвищуєш? — мама злякано озирнулася на Світлану й кинула погляд на сусідські вікна. — Незручно ж…
— Незручно? — я гірко всміхнулася. — А зручно вимагати, щоб я все покинула й переїхала? Зручно прикидатися, що вам потрібна допомога, хоча на сімейні посиденьки сили знаходяться?
— До чого тут посиденьки? — батько грюкнув кулаком по столу. — Ми про справу говоримо! Будинок великий…
— Та знаю я про будинок! — перебила я. — І про господарство знаю, і про город. Тільки ось що цікаво — Віці ви квартиру просто взяли й віддали, і зараз ніяких умов не ставите. Андрію гроші на бізнес дали — і теж нічого не вимагаєте навзаєм. А мені будинок навіть не віддали — тільки обіцяєте, що колись він буде моїм, а натомість уже зараз вимагаєте, щоб я й переїхала, і доглядала, і по господарству допомагала.
Чому з інших дітей нічого не вимагаєте, а я маю роками відпрацьовувати навіть не подароване, а лише обіцяне?
— У Віки діти! — мама сплеснула руками.
— А в Андрія тепер наречена, так? — я кивнула в бік принишклої Світлани. — І тільки я, виходить, зайва? Вільна? Зручна?
Андрій сіпнувся:
— Ти що мелеш? Яка зайва?
— Така! Ви ж мене навіть на вечерю не покликали! Я випадково приїхала! Бо для вас я не людина — я функція. Потрібна допомога — кличуть Марину. Потрібні гроші — кличуть Марину. А на свято можна й без неї обійтися…
Віка покликала дітей:
— Так, малята, ходімо звідси. Тітка Марина знову істерить.
— Ну звісно, — я відчула, як тремтить голос. — Я ж тут завжди винна. Варто тільки свою думку висловити — одразу істеричка. А ви всі такі правильні…
— Та скільки можна? — батько стукнув по столу. — Вічно ти невдоволена! Ми ж про твоє майбутнє дбаємо!
— Про моє майбутнє? — я гірко всміхнулася. — Чи про те, як би мене зручніше в безкоштовні служниці записати?
— Не смій так із батьком розмовляти! — мама підскочила. — Ми тебе виростили, а ти…
— А я що? Не виправдала надій? Не вийшла заміж удруге? Не народила дітей? І тепер маю вічно почуватися винною?
— Все, досить! — гаркнув батько. — Або переїжджаєш, або можеш взагалі сюди не приходити!
— Тату, ти зараз серйозно? Ультиматуми ставиш?
Я розвернулася й пішла до машини. За спиною чулося обурене бурмотіння Віки: «Ну й нехай котиться, раз така!», розгублений голос Світлани: «А що сталося?»
Руки тремтіли, коли заводила мотор. У дзеркалі заднього виду мигнуло батькове обличчя — він було рвонув за мною, але зупинився біля хвіртки.
Ні. З мене досить. Я теж хочу просто жити — ходити на роботу, зустрічатися з друзями, відпочивати, коли втомилася. А не бути вічно всім зобов’язаною. Я ж не прислуга, зрештою.
Три тижні я не з’являлася в батьків. Телефон не розривався від дзвінків — ні мама, ні Віка, ні навіть Андрій. Я теж не дзвонила. Вперше в житті дозволила собі просто… зникнути.
А потім зателефонувала сусідка:
— Марино, тут таке діло… Твій батько поліз на дах ремонтувати. Ледве його звідти зняли. Впертий же — нікого не слухає, каже, сам упораюся.
Я приїхала за годину. Батько сидів на веранді, прикладаючи до забитого коліна пакет із замороженими овочами. Побачив мене, хотів було підвестися, але я зупинила:
— Сиди вже, герой-покрівельник.
Він винувато відвів очі:
— Та годі тобі… Подумаєш, трохи оступився.
— Трохи? — я присіла поруч. — Тату, ти з глузду з’їхав? У твоєму віці — на дах?
— А що робити? — раптом розлютився він. — Тече ж! Грошей на майстрів немає, Андрюха не приїжджає…
Я зітхнула. Так, дах протікає. Так, грошей у них справді небагато. Але…
— Знаєш, тату, я тут думала… Може, є інший вихід?
Він з недовірою покосився:
— Який ще вихід?
— Я можу допомагати. Фінансово. Будемо наймати людей — і для даху, і для городу. Хочеш, хатню робітницю знайдемо? Раз на тиждень приходитиме, прибиратиме…
— Грошей твоїх шкода, — буркнув батько.
— А мого життя не шкода? А про мене хто подумає? — я говорила тихо, але він здригнувся. — Тату, я ж не відмовляюся допомагати. Буду приїжджати, робити, що потрібно. Але переїжджати… Це означає викреслити своє життя. Роботу, друзів — усе нанівець.
На веранду вийшла мама. Топталася у дверях, потім сіла поруч:
— Марино, ну а якщо нам зле стане? Якщо щось трапиться вночі? Хто допоможе?
— Мамо, я завжди поруч. Але не так. Не ціною власного життя.
— А хатню робітницю… — почав було батько.
— Порахуймо, — я дістала телефон.
— Нічого ми рахувати не будемо! — батько раптом спалахнув. — Думаєш, найрозумніша? Відкупитися хочеш?
— Тату…
— Що «тату»? Ми тебе ростили, ночей не спали, а ти тепер — грошима розкидаєшся? Наче чужа!
Я встала:
— Знаєш що? Я йду. Коли будеш готовий говорити нормально — подзвони.
Два тижні вони знову демонстративно мовчали. Потім дах потік знову — вже в іншому місці. І коли батько знову поліз лагодити…
Перелом руки змусив його вгамуватися. У лікарні, поки чекали лікаря, я знову завела розмову про допомогу. Цього разу вони слухали.
Тепер у нас щось схоже на перемир’я. Не ідеальне, зі зривами. Мама інколи все ще намагається тиснути на жалість, батько бурчить про «чужих людей у домі». Але хатня помічниця вже три місяці у них прибирає. Андрій, після гучного скандалу, взяв на себе частину витрат. Віка… ну, вона хоча б перестала вважати мене «вільною» в сенсі «нікому не потрібною».
А я вчуся бути дочкою, а не служницею. Вдається не завжди. Але я хоча б більше не відчуваю себе винною за те, що живу власним життям.
11 ідей для організації компактних коридорів