Сергій Володимирович завжди був людиною дії. Саме тому, всього через півтора тижня, в один із ясних травневих днів, він, залишивши керівницю за головну, сів за кермо свого позашляховика й вирушив у дорогу, не знаючи точно, що чекає на нього попереду.
Треба зазначити, що керівник компанії «Нові обрії» давно не сідав за кермо просто для задоволення. Зазвичай його поїздки були пов’язані зі справами фірми – перевезенням документів, зустрічами з клієнтами або вирішенням термінових питань. Але цього разу все було інакше. Щойно Сергій Володимирович виїхав на трасу, його охопило давно забуте відчуття свободи. Легкість, з якою він вів авто, і відсутність звичної метушні нагадали йому, що означає просто насолоджуватися дорогою.
Він не поспішав. У глибині душі жевріло побоювання, що, досягнувши мети, він розчарується у своїй затії. Тому Сергій Володимирович їхав неквапливо, з цікавістю розглядаючи околиці. Весна вже повністю вступила у свої права: природа, скинувши березневу сонливість і квітневу в’ялість, тепер буяла барвами та ароматами.
Збори в дорогу були спонтанними. Сергій Володимирович не став ретельно готуватися до поїздки – просто кинув у багажник кілька речей, купив кілька банок консервів і напівфабрикатів. Він не був упевнений в успіху своєї задумки, а тому не хотів витрачати час на зайві приготування. Однак ближче до кінця шляху, коли до потрібного повороту залишалося всього кілька кілометрів, він відчув сильний голод. І тут, на його радість, на узбіччі він помітив групу жінок, які сиділи біля візків із домашньою їжею.
Сергій Володимирович не раз проїжджав повз такі імпровізовані «ринкові точки», але ніколи не зупинявся. Він завжди скептично ставився до їжі, приготованої в домашніх умовах, віддаючи перевагу перевіреним кафе чи ресторанам. Але зараз вибору не було. Вирішивши зробити виняток, він пригальмував.
— Пиріжки! Чебуреки! Домашні яблучка! Грибочки! — лунали голоси з усіх боків.
Сергій Володимирович не поспішав із вибором, уважно розглядаючи прилавки. І тут його погляд зупинився на одній із продавчинь, що стояла осторонь. Вона не вигукувала, не кликала покупців, а просто дивилася на нього з якимось дивним, майже впізнаваним виразом. Поруч із нею стояли старовинні бідони з молоком і порожні банки.
Сергій підняв очі й завмер. Це була Марія, його колишня співробітниця. Вона виглядала простіше, ніж він її пам’ятав: хустка на голові, скромний одяг, трохи доросліше обличчя. Але це безсумнівно була вона.
Сергій Володимирович Веретенов, власник агентства нерухомості «Нові обрії», був людиною принциповою та чесною. Він не любив брехати чи хитрувати без потреби, віддаючи перевагу або прямоті, або мовчанню, якщо ситуація цього вимагала. За це його поважали співробітники – три агенти й секретарка, які складали невеликий, але згуртований колектив.
Агентство розташовувалося в адміністративному будинку, де тулилися десятки подібних контор. Попри скромні масштаби, про «Нові обрії» відгукувалися тепло. Сергій Володимирович завжди робив ставку на якість, а не кількість, і його девіз «Краще менше, та краще» став візитною карткою фірми. Завдяки цьому агентство отримало постійних клієнтів і заробило репутацію, яка приваблювала нових замовників через сарафанне радіо.
Однак успіх приніс і нові труднощі. Потік клієнтів виріс настільки, що наявний персонал ледве справлявся із навантаженням. Довелося наймати нових співробітників, розширювати офісні приміщення і навіть замислитися про наймання постійної прибиральниці. Раніше прибиранням займалися клінінгові компанії, але тепер цього було недостатньо.
Саме тоді, за рекомендацією одного з клієнтів, в агентство прийшла Марія – молода дівчина з села, яка приїхала в місто навчатися й підробляти. Сергій Володимирович, попри свої упередження щодо молоді, вирішив дати їй шанс.
Він завжди скептично ставився до нового покоління, вважаючи, що молоді люди не здатні на серйозні вчинки й воліють жити за рахунок батьків. Його думка ґрунтувалася на власному досвіді: він сам змалку звик до праці, пройшов через безліч випробувань, перш ніж знайшов своє місце в житті.
Але в Марії він побачив щось особливе. Вона була працьовитою, відповідальною і, всупереч його очікуванням, швидко влилася в колектив. Однак їхні шляхи розійшлися, і тепер, через деякий час, вони зустрілися в такому несподіваному місці.
Сергій Володимирович, стоячи біля узбіччя, дивився на Марію, і в його голові проносилися спогади. Він думав про те, як життя часом підносить сюрпризи і як важливо не судити людей за першим враженням. Можливо, ця зустріч стане для нього новим уроком.
Попри легкий внутрішній дискомфорт, коли він уперше розмовляв із Марією, у нього промайнула думка: «Виглядає молодо! Гарна! Але, здається, трохи наївна й простувата – таких місто зазвичай „перемелює“ без жалю. Ну що ж, візьму її, подивлюся, як впорається. А там, може, ще й завагітніє від якогось місцевого хлопця. Хоча… хто знає? Людина планує, а життя вирішує по-своєму. Подивимося, що з цього вийде. Та і я, в принципі, підстрахувався – оформив її за цивільноправовим договором. Тож якщо що – декретні виплати мені не загрожують».
Заспокоївши себе такими роздумами, Сергій Володимирович підписав необхідні документи, поставив печатку і ввічливо нагадав новій прибиральниці, щоб вона не запізнювалася на роботу. На його здивування, Марія з перших днів показала себе вкрай відповідальною. Вона приходила в офіс точно за розкладом, привітно віталася з усіма, а потім швидко і якісно виконувала свої обов’язки. Після прибирання вона йшла на навчання, а ввечері, якщо це було потрібно, поверталася, щоб навести порядок в офісі після особливо напружених днів.
З часом довіра до Марії тільки зростала. Їй видали окремий комплект ключів від офісу, щоб вона могла самостійно приходити ввечері й прибирати приміщення. Її також внесли до списку постійних співробітників, який щомісяця передавали в охоронну службу. Марії навіть показали, як ставити офіс на сигналізацію.
Спочатку все йшло гладко: камери фіксували, як дівчина, вмикаючи улюблену музику на телефоні, легко справлялася з прибиранням. За її рухами було видно, що вона змалку звикла до роботи по дому й не боїться великих обсягів завдань.
Поступово Сергій Володимирович почав спілкуватися з Марією тепліше. Вона, своєю чергою, як і решта співробітників, пройнялася повагою до свого керівника. Однак це не залишилося непоміченим. Секретарка Ольга, хоч і була заміжня та не мала особливих почуттів до Сергія Володимировича, відчула легкі ревнощі. Вона була з тих людей, які звикли бути в центрі уваги, особливо чоловічої. І тепер, коли Марія почала отримувати більше схвалення від начальника, Ольга затаїла образу.
Усе вилилося в неприємний інцидент серед робочого тижня. Після одного з вечорів із невеликого сейфа, де зберігалися гроші перед відправленням в банк, зникла значна сума – завдаток за купівлю квартири. Усі докази, здавалося, вказували на Марію, яка саме в той вечір прибирала офіс.
Прямих доказів її вини не було. Камери, які мали б зафіксувати те, що відбувалося біля сейфа, того дня не працювали. Технік, який обслуговував систему відеоспостереження, не раз натякав Сергію Володимировичу, що обладнання застаріло й потребує серйозного оновлення. Однак керівник, попри зростання прибутків, вважав такі витрати передчасними. І тепер це зіграло проти нього.
Гроші дивом повернулися на місце вже наступного вечора. Але це лише посилило підозри співробітників. Усі, зокрема Сергій Володимирович, були впевнені, що винна саме Марія, яка того дня знову з’явилася в офісі.
Дівчина не стала виправдовуватися. Вона вислухала звинувачення начальника з гордим виглядом, попросила розрахувати її того ж дня і залишила офіс. Сергій Володимирович, на мить втративши самовладання, крикнув їй услід:
— Скажи ще спасибі, що ми в поліцію не звернулися! — а потім тихо додав собі під ніс: — Скільки разів я казав собі, що не варто зв’язуватися з молоддю…
Здавалося, на цьому історія й закінчиться. Однак усе змінилося після візиту техніка, який обслуговував систему відеоспостереження. Високий, небагатослівний чоловік на ім’я Петро, власник невеликої компанії, несподівано з’явився в кабінеті Сергія Володимировича і жестом запросив його слідувати за собою.
Невдовзі вони опинилися в серверній кімнаті, де стояв монітор, підключений до всіх камер у будівлі.
— Ти, мабуть, здивуєшся, — почав Петро, — але ми обслуговуємо не тільки ваш офіс.
— Я в курсі, — відповів Сергій Володимирович, усе ще не розуміючи, до чого веде його співрозмовник.
— Ні, ти не зрозумів. Ми довіряємо вашій фірмі, але не всім клієнтам. Тому, про всяк випадок, ми встановили додаткову камеру в коридорі, щоб слідкувати за рухом біля серверної кімнати. Мало хто може захотіти туди залізти. Ось, дивись.
Петро натиснув кілька кнопок, і на екрані з’явився запис. У кадрі була видна Ольга, яка спритно відкрила двері технічного приміщення за допомогою комплекту ключів і зайшла всередину.
— Після цього камери вимкнулися. Рівно на дві години.
— То ти хочеш сказати, що це вона взяла гроші? — запитав Сергій Володимирович, відчуваючи, як у голові все починає складатися в єдину картину.
— Я не знаю всіх деталей, чесно кажучи. Лише чутки та припущення. Але мені здається, Сергію, ти звинуватив не ту людину.
— Але навіщо їй це? — недовірливо запитав Сергій Володимирович.
— Ользі? — Петро знизав плечима. — Запитаймо в неї самої. Заодно поцікавимося в охоронця, чому він видав їй ключі.
Почали з охоронця.
Сивочолий чоловік у чорній формі, що сидів на прохідній з кружкою чаю, явно не очікував візиту двох роздратованих чоловіків.
— Ви видавали ключі від моєї серверної кімнати Ользі Михайлівні? — суворо запитав Петро, власник компанії з обслуговування відеоспостереження.
— Так, — охоронець трохи закашлявся, відчувши напругу в повітрі.
— І з якого дива стороння людина отримала доступ до орендованого мною приміщення? — продовжив Петро, підвищуючи голос.
— Стороння? — охоронець щиро здивувався. — Вона ж тут працює!
— Все ясно, — втрутився Сергій Володимирович, відчуваючи, як ситуація прояснюється. — Але тут ми нічого не доб’ємося.
Невдовзі на порозі приймальні з’явилися вже троє роздратованих чоловіків: керівник, технік і охоронець, який почувався підставленим, тож вирішив приєднатися до з’ясування обставин.
— Ольго Михайлівно, — звернувся Сергій Володимирович до своєї секретарки, — не поясните, що ви робили в серверній кімнаті того дня, коли зникли гроші?
— Я? Нічого! — швидко відповіла Ольга, але, побачивши охоронця, одразу змінила тон. — Тобто, я випадково туди зайшла. Думала, що це манікюрний кабінет. Мені потрібно було забрати телефон у подруги з сусіднього офісу. Анечка забула його, знаєте? Така симпатична дівчина, яка робить манікюр поверхом вище.
— Аню я знаю, — холодно перебив її Сергій Володимирович. — Але камера чітко зафіксувала, як ви зайшли в технічну кімнату і вийшли звідти, після чого одразу покинули поверх. Телефон був там? — з сарказмом запитав він.
— І що ви робили на моїй території? — втрутився Петро. — У мене, як ви знаєте, жодних манікюрних кабінетів немає. А до того, про який ви говорите, ви так і не пішли.
— Камера? — в очах Ольги промайнуло замішання. Вона явно не знала про існування додаткового пристрою. — Ну, я…
— До речі, Сергію, — Петро повернувся до керівника, не давши Ользі договорити. — Я якось показував їй, як перезавантажувати систему й окремі камери. Судячи з усього, це була підстава. Усе сходиться…
— Сергію Володимировичу! — спалахнула Ольга. — Ви ж самі не хотіли бачити цю Марію в офісі! Так, я пішла на невелику хитрість, щоб прискорити її звільнення. Але ж гроші повернулися на місце! Я працюю на вас уже три роки та жодного разу не підводила. Невже ви звільните мене через таку дрібницю?
— Ні, Ольго, не «через дрібницю», — холодно відповів Сергій Володимирович. — Марія Вікторівна пішла сама. А ти підставила невинну людину. Тому звільняю тебе «у зв’язку з втратою довіри». Скажи спасибі, що я не звертаюся до поліції. Але якщо до вечора не принесеш заяву на звільнення — пеняй на себе, запущу більш серйозні механізми.
З цими словами він розвернувся і попрямував до виходу.
— Ти куди? — запитав Петро.
— Марію шукати, куди ж іще, — відмахнувся Сергій Володимирович і вийшов з офісу.
Попри суворі правила компанії, він вирішив зателефонувати клієнту, який колись порекомендував Марію, щоб дізнатися її контакти. Телефон дівчини вже кілька годин був недоступним.
— Так? — здивовано відповів клієнт.
— Олеже Павловичу, вибачте за турботу, — почав Сергій Володимирович. — Чи не могли б ви сказати, де зараз Марія Вікторівна?
— А, це ви, Сергію Володимировичу? — у голосі Олега Павловича відчувалося легке роздратування. — Моя родичка поїхала в село. Вона була глибоко розчарована вашим ставленням і цим містом загалом. Мені не вдалося вмовити її залишитися. Вона забрала документи з навчального закладу. До речі, у її регіоні не всі оператори зв’язку працюють, тому додзвонитися до неї зараз неможливо.
— Дуже шкода, — пробурмотів Сергій Володимирович. — Може, у неї є інший номер?
— Якщо і є, то я про нього не знаю. І, Сергію Володимировичу, я більше не хочу продовжувати цю розмову. Марія — людина кришталевої чесності. Після того, що сталося, мені важко ставитися до вас так само, як раніше. Усього доброго.
Співрозмовник поклав слухавку, залишивши Сергія Володимировича з важким почуттям провини.
… Минув майже рік. Життя тривало, і компанія «Нові обрії» продовжувала розвиватися, хоча й без Ольги у складі. Однак щоразу, коли чергова прибиральниця не справлялася зі своїми обов’язками, Сергій Володимирович знову і знову згадував Марію. Її відповідальність і працелюбність стали для нього еталоном, а її несправедливе звільнення — постійним джерелом докорів сумління.
Одного разу, вкотре розмірковуючи про минуле, Сергій Володимирович зрозумів, що йому потрібне перезавантаження. Але тут виникла проблема: він просто не вмів відпочивати. Туристичні маршрути, пляжі, готелі — усе це здавалося йому нудним і безглуздим.
Своїми переживаннями він поділився з Петром, який саме прийшов усунути черговий збій у системі відеоспостереження:
— Як люди відпочивають, нічого не роблячи? — задумливо запитав Сергій Володимирович. — Мені таке навіть уявити складно.
— Ну, це погано, — відповів Петро, не відриваючись від роботи. — Відпочивати треба вміти.
— Я знаю. Але в мене не виходить.
— Якщо не можеш відпочивати пасивно, відпочивай активно. Ось моя бабуся, наприклад, щоразу навесні їхала на дачу і проводила там увесь час до пізньої осені. Усі думали, що вона мучиться — цілими днями порпалася в грядках, відкривала парники, полола траву. А для неї це був найкращий відпочинок. Коли родичі продали дачу, щоб «зберегти її здоров’я», вона швидко зів’яла від бездіяльності.
Сергій Володимирович замислився. Можливо, йому справді варто знайти свій спосіб відпочинку — активний, корисний і далекий від звичної рутини.
— От як. Пропонуєш дачу купити?
— Або будинок, якщо не боїшся далеких поїздок. У регіоні повно занедбаних будинків у селах — просто дивовижно. Звісно, з твоєю зайнятістю навряд чи вийде вирощувати врожай. Але зате зможеш облаштовувати ділянку, приводити до ладу будинок. Не кажу, що тобі треба їхати в глушину. Але нещодавно я був у селі Запілля, неподалік від траси, і спілкувався з місцевим головою. Він розповів, що запустив цілу програму: будинки там віддають майже задарма — тільки оплати мита й оформлення документів, і заїжджай. Але, попри доступність, охочих поки немає. Може, тебе це зацікавить?
— Справді цікаво, — в голосі Сергія Володимировича почувся проблиск зацікавленості. — Принаймні спробую на сезон. Якщо сподобається – залишуся. Ні – значить, не судилося.
— Чудово! А я тебе ще й рибалити навчу. Там місця – просто казка. Широка річка, луки, густий ліс. Сам би купив будинок, але я, на відміну від тебе, руками працюю. За тиждень так набігаєшся по сходах, що, як кажуть, «і лапи ломить, і хвіст відвалюється».
— Гаразд. Організую відпустку.
— Оце так! Ти, відомий трудоголік, вирішив узяти відпустку? — Петро не міг приховати здивування.
— Так. Когось поставлю на своє місце й підвищу зарплату. Мої дівчата з першого складу вже добре розбираються в справах – впораються. А якщо що – в мене машина є. Година їзди – не проблема.
— Тільки врахуй, зв’язок там не дуже. Будь готовий залишитися без дзвінків.
— Дякую, що попередив!
— Звертайся…
…На дорозі, відчуваючи, ніби земля йде з-під ніг, Сергій Володимирович підійшов до своєї колишньої прибиральниці:
— Маріє! Мені важко підібрати слова для виправдання. Я дуже винен перед тобою. Пробач, але тільки через тиждень після твого звільнення ми з’ясували, хто тебе підставив.
— Амосова? — Марія насупилася, але в її голосі не було здивування. — Я майже здогадувалася, але вирішила промовчати. Вона швидко забігала в офіс того вечора, коли зникли гроші. І так само швидко повернула їх. Я не бачила, як вона відкривала сейф, але за звуками зрозуміла, що хтось заходив. Та і її машина стояла біля будівлі, коли всі вже роз’їхалися.
— Чому ти нічого не сказала на свій захист?
— А ви б мене послухали? — резонно відповіла Марія.
— Як мені загладити свою провину? Я тебе шукав, але не зміг знайти.
— Знаю. Олег Павлович казав, що ви телефонували, — Марія трохи розслабилася. — Просто мені вже було не до цього.
— Але він сказав, що ти забрала документи й поїхала через мене!
— Справді? — Марія ледь усміхнулася. — Це він вам мстив, щоб совість сильніше гризла. У мене батько помер, а мама залишилася одна і тяжко захворіла. Господарство ні на кого було залишити. Вибору не було.
— Фух, — видихнув Сергій Володимирович і тут же схаменувся. — Не те щоб я радію твоєму горю. Просто мене справді мучила ця ситуація. Я все думав: «Зламав дівчині життя». Тепер розумію, що Олег Павлович помстився мені вишукано і по суті.
— Та годі, Сергію Володимировичу! Усяке буває. Але я рада, що ми поговорили. До речі, що ви робите в наших краях?
— Їду в Запілля. Хочу будинок подивитися.
— Справді? Це чудово! Значить, Єфим Петрович свого домігся.
— Єфим Петрович? Хто це?
— Голова села. У нього прізвище кумедне — Скоробагатько. Щойно він обійняв посаду, вирішив відродити село. Тепер просуває ідею, щоб містяни приїжджали сюди хоча б на літо.
— Ось до нього і їду. А ти теж у Запіллі живеш?
— Так. У нас будинок на центральній вулиці. Спитайте, де жив Орлов – усі покажуть.
— Чудово. Своє молоко є?
— Звісно. За літр прошу п’ятдесят. Проїжджим продаю в банках, але вам, як своєму, віддам прямо в бідоні – половина залишилася. Потім тару повернете.
— Домовилися! Ще побачимось і наговоримося!
— Спочатку будинок купіть, — Марія усміхнулася. — А то раптом передумаєте й поїдете з нашої глибинки.
— Не поїду. Бачу, які тут люди живуть – хороші й чесні. Але кілька разів з’їжджу в місто. Виявилося, що взяв із собою мало речей.
Адміністрація села розміщувалася в невеликому дерев’яному будинку з відповідною табличкою, але була зачинена – мабуть, через відсутність потреби працювати повний день. Єфима Петровича знайшли швидко – перший же зустрічний вказав на добротний дерев’яний будинок неподалік від центру Запілля.
Село було напрочуд красивим. З одного боку його оточував сосновий бір, з іншого — березовий гай, що прилягав до берега широкої річки. Однак було помітно, що населення поступово старіє, а молодь виїжджає до міста.
Єфим Петрович — міцний сивочолий чоловік у тільняшці й військових штанах, що нагадував бувалого моряка, тепло зустрів гостя:
— Більшість покинутих будинків поки що вільна. Тільки не лякайтеся слова «покинутий». Я слідкую, щоб усі будівлі були законсервовані. Тож – знімайте дошки з вікон, відчиняйте двері й заселяйтеся.
— А старі господарі не будуть проти?
— Ви забобонна людина? — відповів питанням на питання голова села.
«Мабуть, тут так заведено», — подумав Сергій Володимирович, але вголос сказав:
— Вірю, що у світі є щось, чого ми не можемо пояснити. Але загалом – ні.
— Тоді скажу прямо: будинки, які ми пропонуємо, належали людям, яких уже немає серед живих. Тож хвилюватися нема про що. Але є умова — ви повинні доглядати за будинком і підтримувати ділянку в порядку. Якщо згодні, я дам вам пакет документів. Ви засвідчуєте їх у райцентрі й стаєте законним власником. Однак у договорі прописано, що якщо ви не будете доглядати за будинком упродовж року, угоду анулюють.
— Ви, бачу, добре розбираєтесь у юридичних питаннях, — з повагою зауважив Сергій Володимирович.
— А я і є юрист. Свого часу був доволі відомим. Але потім усе набридло. Ткнув пальцем у карту регіону й поїхав у перше-ліпше село. Жодного разу не пошкодував, — відповів Єфим Петрович, широко усміхаючись.
— Ви молоко любите? — несподівано змінив тему гість.
— Звісно.
— Мені треба звільнити тару. Давайте документи, я готовий підписати.
Розібравшись із паперами, Сергій Володимирович повернувся в село. Зустрівшись із Єфимом Петровичем, він першим ділом попрямував до будинку Орлових.
Марія вийшла на гавкіт собаки:
— А, Сергію Володимировичу! Не дуже-то швидко!
— Сам не звик затягувати. Але паперів — ціла купа. Я, до речі, тару повернути.
— Дякую. Молоко сподобалося?
— Просто неймовірне!
— Наша корівка старається. Тепер знаєте, де брати.
— Добре, — усміхнувся колишній начальник, передаючи бідон. — Якщо що, мій новий будинок тепер біля березового гаю. Заходьте, якщо буде нудно.
— Люди почнуть пліткувати, — хихикнула Марія. — Тут не як у місті – усе на видноті.
— Та я не один – з мамою. Як її здоров’я?
— Набагато краще. Рідні місця творять дива.
— А що сталося?
— Після смерті батька вона тяжко захворіла, але хіміотерапія допомогла. Думаю, через рік-два повністю одужає.
— Ну й слава Богу!
Добравшись до свого нового будинку, Сергій Володимирович, заздалегідь узявши лом у Єфима Петровича, зняв дошки з вікон і не надто акуратно зламав двері. У ніс одразу вдарив запах занедбаності – суміш вогкості й старого меблевого лаку.
— Так, роботи чимало, — пробурмотів новий господар. — Усе, як я люблю, — додав він з усмішкою.
Насамперед треба було прибратися й винести старі меблі. Але завершити це не вдалося.
На порозі з’явилася Марія, розчервоніла й без хустки.
— Сергію Володимировичу, це що було?! — з порога почала вона.
— Компенсація, — чесно відповів він. — Внесок у лікування вашої матері.
— Я зазирнула в бідон і своїм очам не повірила. Так не можна!
— Гроші – вода, Маріє. Йдуть і приходять. Для мене ця сума значуща, але не порівняна з тим, що я накоїв. Тож назад нічого не прийму. Краще відкладіть на навчання в місті, до якого ви обов’язково повернетеся. Або покладіть на рахунок під відсотки. Я навчу, як це зробити.
— Але я не можу прийняти такий подарунок.
— Для мене це важливо. Вважайте, що я нарешті домовився зі своєю совістю й знайшов спокій.
— Якщо так… Може, я можу допомогти вам із будинком?
— Поки сам не знаю, із чого почати – плану немає. Але, найімовірніше, часто заходитиму по інструмент. У мене поки що нічого немає.
— Чудово! Приходьте ввечері. Ми з мамою вас чаєм пригостимо. З молоком.
— Добре, — розсміявся Сергій Володимирович. — Мені все одно треба знайомитися з сусідами, а то навколо тільки дерева й кладовище. Тільки молоко, будь ласка, без… у мене на нього алергія…
… У старих казках часто говорили: «Швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться».
На завершення варто сказати, що Сергій Володимирович затримався в селі. Він провів там усе літо, покладаючись на свою надійну керуючу, залишену в місті. Але це було не головне. Головне – те, що мама Марії, Арсенія Митрофанівна, лагідна, усміхнена і збережена у своїй красі попри хворобу та втрату чоловіка, так зачарувала гостя з міста, що за інструментом він став заходити до них набагато частіше, ніж це було потрібно.
До кінця літа всі в Запіллі знали, що вдова і приїжджий бізнесмен спілкуються значно тепліше, ніж просто сусіди. А через рік усі здогадки відпали – пара офіційно оголосила про свої стосунки.
З часом Сергій Володимирович звик до сільського життя і став незамінним помічником у господарстві. Будинок біля річки довелося повернути – на два подвір’я не вистачало ні часу, ні сил. Але Єфим Петрович усе зрозумів і спокійно анулював угоду, отримавши в результаті ще одного мешканця для свого села. Та й ображатися було неможливо – компанія «Нові обрії» запустила успішну рекламну кампанію для Запілля, і вже через три роки в селі не залишилося жодного вільного будинку – усі були викуплені містянами.
Невдовзі будинок Орлових став лише літньою резиденцією. Хоча правильніше сказати – родини Веретенових, адже шлюб був офіційно укладений.
Попри перенесену хворобу та вік, Арсенія Митрофанівна змогла завагітніти й народила сина – Єфима, названого на честь нещодавно померлого голови села. Марія ж, не полишивши мрію про освіту, здобула фах ветеринара і стала шанованим спеціалістом в окрузі.
Але все це – лише наслідки. Які, до речі, продовжують розгалужуватися і впливати на долі героїв цієї історії й донині.
Повернувшись додому раніше, ніж зазвичай, Соня почула якесь дивне шарудіння зі спальні. Коли ж вона відчинила двері кімнати, її ніби скувало на місці