Ельвіра збиралася до салону краси, коли пролунав телефонний дзвінок. Жінка машинально відповіла…
— Ельвіра, люба, у мене до тебе серйозна розмова, — проспівала в слухавку її свекруха Анна Петрівна.
«І що їй, цікаво, від мене треба?» — замислилася Ельвіра.
— Я вас слухаю, Анно Петрівно, тільки давайте коротко, бо мене вже чекає майстер у салоні.
— А я й не збиралася довго говорити. Мені це ні до чого… Коротше, Ельвіра, я вирішила вийти на пенсію.
— Я рада за вас. Але чому ви мені про це повідомляєте?
— Я просто хотіла попередити, що тепер ви з Юрком маєте щомісяця трохи мені допомагати, бо в наш час на одну пенсію не проживеш, — озвучила мету дзвінка Анна Петрівна.
— Анно Петрівно, з цим питанням вам варто звернутися безпосередньо до сина. Я до чого тут? — щиро здивувалася Ельвіра.
— А я йому казала, Елю, казала, так він мені й сказав: «Іди, з нею обговорюй це питання!»
— А… Зрозуміло… Він, значить, не проти, залишилося лише з’ясувати, чи згодна я ще й вас на свої плечі посадити… Так?
— Та чого ти нервуєш, дитино? Я ж багато не прошу… Тисяч п’ятнадцять, може, двадцять. Не більше…
— Ну, ясно… Без проблем, я зараз озвучу цю суму вашому синові. Тож не хвилюйтеся — щойно він вийде на роботу, так і почне вам платити. Раніше — ніяк, пробачте…
— Це що ж ти мені хочеш сказати? Мені доведеться працювати, поки Юрчик мій роботу не знайде?
— Ну так, десь так… А як ви хотіли?
— Я думала, що ти сама мені грошики підкидатимеш… Ти ж добре заробляєш. Завдяки своєму таточку ти дуже добре влаштована. І ці гроші для тебе — дрібниця.
— Анно Петрівно, я запізнююся… Щойно повернусь із салону, одразу ж поговорю з вашим сином, і він вам передзвонить… Не хвилюйтеся, все, напевно, буде добре. До побачення…
Поки майстер чаклувала над її зачіскою, Ельвіра міркувала про розмову зі свекрухою… «Ні, це вже верх зухвалості… Я тягну на собі її синочка, який, здається, і не збирається працювати, а тепер він ще й мамі порадив сісти мені на шию… Ні, ні й ще раз ні. Щойно повернусь — одразу й поговорю з Юрієм,» — вирішила вона.
Повернувшись із салону, Ельвіра застала чоловіка на дивані з телефоном у руках… Він з апетитом їв піцу, яку, вочевидь, замовив собі на сніданок…
— Юро, нам треба серйозно поговорити…
— Давай не зараз, Ельвіра… Я зайнятий!
— Чим? Чим ти зайнятий? Мабуть, шукаєш собі роботу… Та можеш не старатися — твоє місце у фірмі мого батька завжди до твоїх послуг. Ти ж першокласний спеціаліст, тато досі тебе чекає…
— Ти хочеш, щоб твій чоловік працював системним адміністратором? Ти це серйозно? Тебе ж засміють!
— Знаєш, любий мій, з мене ніхто не сміятиметься — це точно… Бо вісім років тому, коли я виходила за тебе заміж, ніхто й слова проти не сказав… Усі вважали, що ми непогана пара…
— Ми — чудова пара…
— От і я про те ж… Тільки є одне «але»… Ти вже сім років ніде не працюєш…
— Я з дитиною сиджу. Ти що, забула?
— Юро, коли ти запропонував піти в декрет замість мене, я, чесно кажучи, була тобі дуже вдячна… Бо без головного бухгалтера батькові було б непросто… І ти добре справлявся — не сперечаюсь. Але, Юро, нашій доньці вже сім років. Вона пішла до школи… Возить її туди водій батька, забирає — теж він… Їжу в мікрохвильовці вона сама розігріває. Уроки з нею вчу я… А чим займаєшся ти?
— Домашнім господарством. Ти про що, люба?
— Юро, ти серйозно? Це не жарт?
— Серйозніше не буває…
— Гаразд… Отже, сніданки, обіди та вечері готуєш нам ти, так?
— Ні, звичайно. Я замовляю їх у найкращому ресторані міста. Тобі ж подобається…
— Подобається… І мені, і тобі, і Віточці… Тільки замовити їжу з ресторану можу і я перед тим, як вийду на роботу… Мені не складно, повір…
— Але…
— Далі по списку… Ти, мабуть, щодня робиш вологе прибирання у квартирі? А на вихідних — ще й генеральне?
— Для цього є клінінгові компанії. Але я слідкую, щоб вони якісно виконали свою роботу…
— Прекрасно… Тільки от слідкувати за якістю їхньої роботи можу і я. Принаймні у вихідний. Повір, сидячи в кріслі та спостерігаючи за прибиральницею, я все чудово побачу. Можу навіть пальцем по меблях провести, щоб переконатися, що все чисто…
— Я набагато прискіпливіше перевіряю…
— Мені це не потрібно, Юро, в мене немає алергії на пил… Тож нічого страшного не станеться, якщо щось і залишиться… Отже, з прибиранням розібралися. Тепер прання… Напевно, ти постійно зайнятий пранням і прасуванням? У нас із тобою багато речей, та й у доньки не менше… Плюс штори, постіль, покривала, пледи…
— Дорога, я особисто все це везу в пральню… Ти забула? І забираю теж я!
— Юро, не сміши мене. Пральня знаходиться між нашим будинком і офісом, де я працюю. Завезти туди речі й забрати назад — це взагалі не проблема для мене…
— Але тобі ж на роботу рано…
— Я заїду туди в обідню перерву… Не хвилюйся… Поясни мені, будь ласка, чому я вже кілька років не можу добитися від тебе, щоб ти повернувся на роботу?
— Я зайнятий… Я виховую нашу доньку…
— Коли? Коли саме ти її виховуєш? Віолетто, йди сюди, доню. Скажи мені, будь ласка, коли ти востаннє кудись ходила з татом?
— Мам, я не пам’ятаю… Я просила його нещодавно піти зі мною в кіно, там «Чебурашка» почався, а він сказав, щоб я подзвонила бабусі, і вона пішла зі мною… Я подзвонила…
— Ще, доню, згадай, це дуже важливо…
— Ну, я ще на ковзанку його кликала, а він сказав, що дід краще катається. Ми з дідом тоді класно провели час…
— Ще, люба…
— На атракціони я ще хотіла з татом… У нас нові з’явилися… А він сказав, що ти більше такі розваги любиш…
— І ми з тобою в мій останній вихідний ходили в парк атракціонів… Ще щось пригадаєш?
— У той заклад, де ми бургери їмо, я його теж кликала, коли вони знову відкрились…
— Пішов?
— Ні, він тоді до бабусі поїхав… А ми з тобою після школи туди заїхали… І більше я вже не хотіла…
— Дякую, Віточко, йди до себе…
Донька Юрія та Ельвіри пішла у свою кімнату…
— Юро, ще раз повторю… Я дуже вдячна тобі за те, що тоді ти пішов у декрет замість мене… Але, здається, ти не розумієш, що твоя допомога з донькою, як, власне, і з домом, більше не потрібна. Ти вже кілька років нічим не займаєшся. Ну хіба що собою… Звичайно — ти ходиш до масажиста, у солярій, у платний спортзал, ти навіть на фітнес записався… Тобто твій день розписаний по хвилинах… Але ти забув одну дуже важливу річ!
— Яку ще річ?
— За все це треба платити, Юро… А ти ж ніде не працюєш!
— Тобі шкода на мене грошей? У тебе чудова зарплата, твій батько тобі ні в чому не відмовляє… Тож із фінансами у нас проблем немає…
— Юро, ким ти себе уявив?
— Я — твій чоловік! Забула вже?
— Ні, я не забула… Що ти, Юрчику? Тільки от чоловік — це не той, хто живе поруч, користується моїми грошима і нічого, абсолютно нічого не робить… Юро, схаменися!
— Я ж із тобою сплю!
— Що? Ти хочеш сказати, що я маю тебе утримувати за те, що ти ділиш зі мною ліжко? Я, по-твоєму, настільки погано виглядаю, що маю за це ще й платити?
— Виглядаєш ти прекрасно. Не сперечаюсь. Саме тому мені потрібно тримати себе у формі, щоб ти, люба моя, була всім задоволена…
— Все, Юро… Ця розмова мене втомила… Я була тобою дуже задоволена у всіх сенсах тоді, коли ти працював. Зараз я такого сказати не можу… Я тобою незадоволена, Юро. Абсолютно. І дуже раджу тобі повернутись до роботи, я поговорю з батьком… Інакше, мабуть, я подам на розлучення.
— Навіщо ж так одразу?
— Любий мій, можливо, я й не стала б говорити з тобою так категорично — зрештою, я вже майже змирилась із тим, що кілька років тягну тебе на собі. Але сьогодні зранку мені зателефонувала твоя мама…
— Мамуся?
— Твоя люба матуся зателефонувала мені й заявила, що вона вирішила піти на пенсію і тепер я маю ще і її утримувати… Ба більше — вона повідомила, що ти в курсі, і попросив її з цим питанням тебе не турбувати, бо ти ж у нас безробітний…
— Ну так, я ж і справді не працюю. Тож з мене вона нічого не отримає…
— Отримає… Аліменти на батьків, Юрчику, платять дорослі дієздатні діти навіть у тому разі, якщо вони самі не працюють… У більшості випадків аліменти на батьків присуджуються судом у фіксованій грошовій сумі. Тож готуйся до аліментних зобов’язань…
— Але ти ж могла б…
— Я не могла б, і повторюю востаннє… Я не буду замість тебе платити аліменти твоїй матері, і утримувати тебе більше не буду. Якщо ти завтра ж не вийдеш на роботу — у найближчому майбутньому ти переїдеш до своєї дорогої та чудової матусі, й уже там будеш і її утримувати, і за нею доглядати… Хоча, як на мене, у догляді вона зовсім не потребує… Але це вже ваші, любий мій, проблеми… Отже, ти виходиш на роботу чи готуєшся до переїзду? Третього не дано!
— На роботу, мабуть…
— Значить, я дзвоню батькові. Він буде дуже радий твоєму поверненню… До речі, тобі, очевидно, доведеться пройти курси підвищення кваліфікації. За це я, так і бути, заплачу. І ще: я прошу тебе більше не відмовляти нашій доньці в її маленьких проханнях… Завтра, наприклад, вона збирається на лижну прогулянку парком, і ти підеш із нею, бо мені ніколи — річні звіти… Підеш?
— Піду, піду… Мені корисно бувати на свіжому повітрі… І з донькою я давно не спілкувався, визнаю… Вибач, люба…
— Нічого страшного, милий… Я сподіваюся, що таких розмов у нас більше не буде…
— Елю, я от подумав… Може, ти мені ще й сина народиш? Я ж добре про немовлят дбаю…
— Я подумаю, Юро. Батько давно натякає на спадкоємця… Але це, в найкращому разі, станеться через кілька місяців… А з завтрашнього дня — ти виходиш на роботу!
Такий смачний салат, що зупинитися неможливо: смачніший за олів’є, але готується значно простіше.