Олена вже й забула, що це таке — відчувати, як земля тікає з-під ніг. Вона щойно переступила поріг власної квартири, навіть не встигла зняти дороге вовняне пальто, як повітря в передпокої ніби стиснулося від незрозумілої напруги. Замість звичного аромату сандалу, яким вона наповнювала свій дім, її зустрічав різкий, задушливий запах смаженої на дешевій олії цибулі та киплячого кісткового бульйону. Цей неприємний кухонний сморід, здавалося, в’їдався у кожен шов дорогих шпалер, просочував собою вишуканий текстиль, знищуючи затишок, який вона створювала роками.
Її погляд ковзнув до стіни. Прямо на італійському керамограніті, що імітував мармур, тепер громадилися старі, потерті валізи із заїдаючими блискавками. Поруч безцеремонно валялися громіздкі картаті господарські сумки, яких Олена не бачила років з двадцять. Але найбільше її вразило інше: улюблені колекційні замшеві ботильйони були грубо відсунуті у найдальший, найтемніший куток полиці для взуття. На їхньому місці, на самому видному місці, красувалися розтоптані старечі капці.
— Якого біса тут роблять речі твоєї матері?! — її голос вибухнув, ріжучи тишу. — Ти притягнув її сюди, поки мене не було? Ми ж домовлялися, Миколо! Мій спокій, мій комфорт… Я ж тисячу разів казала, що ми не будемо жити з нею під одним дахом! Я не збираюся терпіти її повчання на моїй власній кухні, і вже точно не буду звітувати, чому я пізно прийшла додому! Забирай її назад на вокзал або шукай їй готель. Але тут її ноги не буде!
Із вітальні вийшов Микола. Він нервово переступав з ноги на ногу, намагаючись вдавати впевненість, але метушливий погляд зраджував його розгубленість. Чоловік чудово розумів, наскільки підло він вчинив. Він навмисно дочекався, поки Олена поїде на важливі ділові переговори, щоб створити «факт, що вже відбувся». Свої руки він боягузливо ховав у кишенях домашніх штанів, уникаючи погляду дружини.
— Олено, ну чого ти так? — спробував він заспокоїти її, виставивши долоні вперед у нібито примирливому жесті. — Перестань кричати і влаштовувати ці сцени. Мамі самій дуже важко, сумно в порожній квартирі. Я вирішив, що їй було б добре пожити у нас кілька місяців, аби розвіятись. Місця ж вистачає, гостьова кімната все одно порожня цілий рік. Ми ж дорослі люди, Олено, зуміємо якось порозумітись під одним дахом.
Олена не зрушила з місця. Перший спалах люті, що вирвався з її грудей, миттєво змінився холодним, розважливим гнівом. Вона відчувала себе людиною, чию територію підступно, по-зрадницьки спробували захопити. Вона працювала по чотирнадцять годин на добу, вкладала величезні гроші в ремонт цієї квартири саме для того, щоб мати своє особисте, безпечне місце. І зараз це місце безсоромно руйнували за її спиною.
— Твої рішення, Миколо, закінчуються рівно там, де починаються мої квадратні метри і моє право на спокій, — її голос став низьким і крижаним, коли вона дивилася прямо чоловікові в очі. — Ти привів сюди сторонню людину, прекрасно знаючи моє категоричне ставлення до спільного проживання з родичами. Це не просто візит, Миколо. Це справжній, спланований напад на мій дім, на мій простір.
З кухні велично випливла Галина Петрівна. На ній був безформний, вицвілий халат, поверх якого красувався світло-сірий лляний фартух Олени — той самий, що купувався виключно для краси і ніколи не використовувався за призначенням. У правій руці свекруха міцно стискала металевий ополоник, з якого на ідеально чисту підлогу капали жирні жовті краплі. Обличчя літньої жінки виражало крайню ступінь самовдоволення і господаревої впевненості.
— О, нарешті й господиня заявилася, — командним тоном, що не терпів заперечень, промовила Галина Петрівна, критично оглядаючи невістку з голови до ніг, наче провинилася хатня робітниця. — Вже десята година, а син мій бідний сидить голодний! Добре, що я встигла приїхати і зварити йому нормальний суп, а то так би й обходився своїми сухими бутербродами. Швиденько роззувайся, мий руки і сідай за стіл, поки не вистигло! Я там ще м’ясо поставила тушкуватися.
Олена не стала витрачати час на словесні перепалки. Вона навіть не глянула на свекруху прямо. Повільно, не знімаючи вуличного взуття, вона зробила крок уперед, просто на світлий килимок, залишаючи на ньому вологі сліди від чобіт. Микола інстинктивно відступив убік, відчувши небезпеку, що виходила від дружини. Олена підійшла до найближчої валізи, різким рухом висунула телескопічну ручку і розвернула її колесами до вхідних дверей.
Олена вже не вагалася. Різким поштовхом ноги вона відчинила вхідні двері навстіж, і перша валіза з гуркотом викотилася на сходинковий майданчик, гепнувшись об стіну біля ліфта. Вона спокійно розвернулася, підійшла до другої валізи, міцно схопила його за ручку і з силою виставила слідом. Туди ж полетіли дві великі сумки, набиті якимись скляними банками, пожовклими рушниками та пакетами. Вони приземлилися прямо на брудний пластик валіз, завершуючи «евакуацію».
— Ти що коїш?! Ти взагалі при своєму розумі?! — закричав Микола, втративши будь-який залишок самоконтролю. Він кинувся до дверей, намагаючись перехопити чергову сумку, щойно вона вислизнула з квартири. Але жорсткий, пронизливий погляд дружини прикував його до місця. Усі материні речі вже були за порогом.
Олена стояла в дверному отворі, її постать випромінювала абсолютну рішучість. Обличчя залишалося кам’яним, без жодної емоції. Вона повільно обернулася спочатку до чоловіка, потім перевела погляд на Галину Петрівну, яка так і застигла посеред коридору з піднятою черпаком у руці, не вірячи власним очам.
— Або ти просто зараз береш ключі від машини, збираєш свою матір і везеш її туди, звідки привіз, — голос Олени лунав тихо, але кожне слово було як постріл. — Або я прямо зараз викликаю майстра і міняю замки на цих дверях. І тоді на сходовій клітці опинишся і ти сам, разом зі своїми речами. Я виходила заміж за самостійного чоловіка, партнера, а не за хлопчика, який нишком тягне свою мамусю в МІЙ дім з її статутом та каструлями.
Вона кинула ці слова Миколі прямо в зблідле обличчя. Залишивши його переварювати почуте, Олена, не знімаючи чобіт, які вже встигли занести вуличний бруд на світлий килимок, впевнено рушила вглиб квартири. Їй потрібно було оцінити справжній масштаб вторгнення. Вона пройшла повз простору вітальню і зупинилася на порозі своєї ідеальної кухні, спроєктованої на замовлення в Мілані. Побачене змусило її щелепи щільно стиснутися.
Чорна матова стільниця зі штучного каменю, на якій зазвичай не було ані пилинки, тепер нагадувала стіл для обробки м’яса в якійсь дешевій привокзальній їдальні. Скрізь валялися липкі морквяні очистки та лушпиння цибулі, плями розлитої олії блищали під точковими світильниками, а просто на дорогому покритті спочивала брудна дерев’яна лопатка. Але найгірше чекало Олену біля відкритої навісної шафи. Її колекція найтоншого кістяного фарфору була безжально відсунута в темний куток верхнього ярусу, а на звільненому, почесному місці тепер вишикувалися різномасті пузаті кружки з вицвілими квітковими візерунками та відколотими краями.
У центрі кухні, на індукційній варильній панелі, несамовито булькотіла величезна, погнута алюмінієва каструля. З-під її підстрибуючої кришки виривалися густі клуби пари з важким, нудотним ароматом виварених кісток і пересмаженого сала.
— А ти на свої чоботи подивися! Увесь бруд мені на світлу підлогу розтягнула, я її годину тому з хлоркою мила! — Галина Петрівна роздратовано, чеканячи крок, увійшла на кухню слідом за невісткою. Вона вже оговталася від першого шоку, спричиненого «польотом» валіз, і тепер перейшла у повномасштабний наступ. — Квартира величезна, а жерти абсолютно нічого! В холодильнику самі запліснявілі сири та якась трава. Нормальному мужику ж м’ясо треба, наваристий бульйон, а не ваші ці ресторанні доставки з пластикових коробочок. Я на цей суп останні сили витратила, три години біля плити простояла, щоб Коленьку як слід нагодувати!
Микола тупцював у дверному отворі, обережно поглядаючи то на дружину, то на матір. Він явно почувався ніяково, але його вроджена боязкість і звичка ховатися за чужі спини змусили його прийняти бік свекрухи. Йому було вигідно, щоб жінки самі розібралися у цьому конфлікті, бажано з мінімальними втратами для його власного спокою.
— Олено, ну будь ти розумнішою. Мама ж увесь день старалася, готувала, приводила тут усе до ладу, — фальшиво-примирливим тоном забелькотів чоловік, нервово потираючи шию. — Ти вічно на роботі, приходиш пізно, вечеряємо ми невідомо чим. А тут домашня їжа, гаряченьке. Нормальна здорова страва. Могла б хоч краплину поваги виявити до літньої людини.
Олена повільно повернула голову і подивилася на Миколу. В її погляді не було ні люті, ні розчарування – лише абсолютний, арктичний холод, від якого чоловікові захотілося негайно відступити й просто розчинитися в повітрі. Вона не стала відповідати на його жалюгідні виправдання. Замість цього жінка розстебнула верхній ґудзик свого вовняного пальта, підійшла впритул до кухонного острова і рішуче натиснула сенсорну кнопку вимкнення на варильній панелі. Індикатор блимнув червоним, і агресивне булькотіння в каструлі миттєво припинилося.
— Агов! Ти навіщо плиту вимкнула? М’ясо ще жорстке, йому треба томитися! — обурено вигукнула Галина Петрівна, роблячи різкий випад уперед, намагаючись відтіснити невістку від дорогої техніки.
Олена ніби й не чула цих обурених слів. Вона мовчки взяла зі стільниці щільний лляний рушник, ретельно склала його вдвоє і міцно схопила розпечені ручки масивної алюмінієвої каструлі. Важка посудина піддалася не одразу, але Олена без вагань підняла її й повернулася обличчям до широкої гранітної раковини. Коротким, впевненим рухом вона відкрутила кран холодної води на повну потужність, а вільною рукою натиснула на металеву кнопку, вбудовану в стільницю. Зі зливного отвору одразу донісся низький, хижий гул потужного електричного подрібнювача харчових відходів.
— Ось як це працює, — спокійно, навіть трохи холодно, промовила Олена, дивлячись прямо в розгублене обличчя свекрухи. В її голосі не було ані краплі злості, лише якась абсолютна, неприступна байдужість, що ранила значно глибше за будь-який крик.
Вона холоднокровно нахилила каструлю над раковиною. Густий, помаранчевий від жиру бульйон потужним потоком хлинув просто у жерло працюючого подрібнювача. Слідом за киплячою рідиною у бездонну чорну діру полетіли шматки розвареного м’яса на кістці, крупно нарізана картопля, кубики сала та розм’яклі капустяні листи. Механізм із утробним гарчанням перемелював результати кількагодинної праці Галини Петрівни, знищуючи саму суть її присутності в цьому домі. Краплі жиру бризкали на всі боки, забруднюючи ідеальну чорну раковину, але Олену це анітрохи не обходило. Вона методично витрусила залишки гущі й з гучним стукотом опустила порожню каструлю на кам’яне дно мийки.
Галина Петрівна стояла, роззявивши рота, і судомно хапала повітря, ніби викинута на берег риба. Її обличчя вкрилося червоними плямами, а рука, що стискала ополоник, безвільно опустилася вздовж тулуба. Вона очікувала криків у відповідь, скандалу, потоку образ, але таке розважливе, показове знищення її страви вщент вибило її з колії.
— Ти… ти при своєму розумі? — прохрипів Микола, з жахом дивлячись у порожню мийку, де щойно зникла вечеря. — Як ти могла? Це ж ціла каструля супу! І продукти, і мамина праця!
Олена вимкнула воду, зупинила подрібнювач і з огидою кинула забруднений рушник просто поверх порожньої каструлі. Вона дістала з кишені пальта вологу серветку й заходилася ретельно витирати пальці, ніби гидувала торкатися будь-чого у власній квартирі.
— Ця кухня працює тільки за моїми правилами, — карбуючи кожне слово, відповіла вона чоловікові. — Будь-що, що з’являється тут без мого дозволу, одразу летить у сміття. І те саме стосується чужих каструль, чужих порядків і чужих людей, які намагаються тут командувати. А тепер поясніть мені, заради якої великої мети ви влаштували мені тут цей цирк, перш ніж я виставлю вам обом рахунок за прибирання.
— Ти просто порожня, безплідна фанатичка, яка тільки про гроші й кар’єру й думає! — виплюнула Галина Петрівна, з огидою дивлячись на невістку. Перший шок від знищеної їжі змінився у неї агресивним бажанням вдарити якомога болючіше, пробити цю крижану броню самовпевненості. — Ні тобі справжньої родини, ні затишку, ні тепла! Думаєш, якщо скупила дорогі меблі, то вже й людина? Та в цій твоїй блискучій норі дихати важко, тут все холодне, як у морзі! Коля мені все розказав. Як ти тижнями до плити не підходиш, як він тут сам на своїх сухпайках сидить, поки ти по світу гасаєш. Я приїхала рятувати свого сина, бо ти абсолютно не годишся бути йому дружиною і створювати дім.
Олена не здригнулася. Жоден м’яз на її обличчі не видав реакції на цей ушат образ. Вона дивилася на свекруху з тією ж препаруючою байдужістю, з якою досвідчений хірург оглядає безнадійного пацієнта. Ці крики її не чіпляли, бо вона давно знала їм справжню ціну. Потім її погляд повільно, наче промінь прожектора, перемістився на чоловіка, який щосили намагався стати невидимим на тлі дверного одвірка.
— Рятувати сина, значить? — усміхнулася Олена самими губами, і в цій усмішці було стільки отрути, що нею можна було отруїти половину міста. — Коля тобі все розказав. Як зворушливо. А найголовнішу деталь своєї героїчної біографії твій син тобі не розповів?
— Лено, замовкни негайно. Не тягни сюди зайвого, — різко обірвав Микола. Його обличчя вкрилося нездоровою пітливістю, а показна впевненість остаточно випарувалася. Він зробив агресивний крок уперед, намагаючись фізично перекрити дружині огляд на матір, але Олена навіть не ворухнулася.
— Чому ж зайвого? Це має найпряміше відношення до вашого раптового переїзду, Галино Петрівно, — карбуючи слова, продовжила Олена, дивлячись крізь чоловіка. — Ви ж живете в чудовій двокімнатній квартирі за десять хвилин від метро. Чудовий район, свіжий ремонт. Навіщо літній людині, яка цінує свій спокій, зриватися з насидженого місця і тягнутися з валізами до ненависної невістки? Ви ж терпіти мене не можете з першого дня нашого знайомства.
— Бо мій син мене покликав! — Галина Петрівна гордо підняла підборіддя, та у її гучному голосі вже відчувалися нотки невпевненості, що зрадницьки тремтіли. Вона інстинктивно відчула недобре. — Коля приїхав, каже, що ти зовсім не даєш собі раду. Що ти, нарешті, зрозуміла свою нездарність у хатніх справах і сама благала його привезти мене. Щоб я тут навела лад і врятувала ваш шлюб від краху.
Олена коротко, сухо засміялась. Цей різкий звук розрізав напружене повітря кухні гостріше за удар батога. Вона розстебнула пальто, повністю заховала руки в кишені й пильно, з виразним інтересом, подивилася на чоловіка.
— Благала? Я? — Олена повільно обернулася до Миколи, смакуючи його панічний стан. Їй подобалося бачити, як він зникає під її поглядом. — Миколо, ти перевершив самого себе. Рівень твоєї нахабності поступається лише твоєму фінансовому кретинізму. Галино Петрівно, ваш геніальний син вас жорстоко обдурив. Я ніколи не просила вас приїжджати і ніколи не давала згоди на ваше проживання у моїй квартирі.
— Та що ти плетеш?! Мій син ніколи б так зі мною не вчинив! — обурилась літня жінка, але все ж повернулася до Миколи, шукаючи у ньому опори. — Колю, поясни їй! Постав свою дружину на місце!
— Мамо, та не звертай уваги! Вона ж просто на суп образилася… — почав було Микола, судомно ковтаючи слину, та Олена різко перебила його, не давши вибудувати нову лінію захисту. Її голос був твердим, мов криця.
— Ваш син — банкрут, Галино Петрівно. Три місяці тому цей «видатний бізнесмен» вирішив погратися у великого інвестора. Він взяв величезний кредит під заставу своєї машини і вклав усе у якийсь сумнівний проєкт своїх приятелів. Звісно, гроші згоріли дощенту. Минулого тижня я випадково побачила в його планшеті сповіщення від банку про досудове стягнення. Йому просто нічим платити за рахунками.
Микола пополотнів так, що ледь не злився зі світлими стінами коридору. Він кинув затравлений погляд на матір, яка повільно, майже застигло, опускала руки вздовж тіла. Металевий ополоник із брязкотом випав з її ослаблих пальців і покотився по керамограніту, залишаючи за собою жирний слід.
— Але ж моя квартира тут яким боком? — глухо спитала свекруха, дивлячись на невістку з наростаючим жахом, вже розуміючи, куди веде ця розмова. Її погляд ковзав по обличчю Олени, намагаючись вловити хоч якусь ознаку співчуття. Марно.
— А тим боком, що платити йому нічим, а втрачати дорогу «іграшку на колесах» дуже не хочеться, — безжально добила Олена, вбиваючи останній цвях у труну їхніх сімейних стосунків. Вона дивилася прямо на свекруху, немов дивлячись на порожнє місце. — Його зарплати ледь вистачає на бізнес-ланчі. Тому він і вигадав геніальну схему. Привезти вас до мене, посадити мені на шию, змусити готувати і прибирати, а вашу чудову двокімнатну квартиру біля метро здати в довгострокову оренду. Гроші від квартирантів пішли б прямісінько в банк на погашення його кредиту. Він просто вирішив використовувати вас як безкоштовну прислугу, а вашу нерухомість — як рятівний круг для своєї фінансової неспроможності.
— Це було тимчасово! — раптом зірвався на крик Микола, остаточно скинувши маску спокійного хлопця. Його обличчя спотворилося від неконтрольованої люті та відчуття, що його загнано в кут. — Усього на рік! Я б виправив ситуацію і повернув маму назад! Що в цьому такого?! Ми ж сім’я, ми маємо допомагати одне одному! Ти отримуєш шалені гроші, тобі нічого не варто утримувати нас усіх, але ти за кожну копійку вдавишся! Я мав повне право розпорядитися нашими спільними ресурсами!
Галина Петрівна перевела погляд з тріумфуюче-холодного обличчя невістки на перекошене від люті обличчя свого єдиного сина. Ідеальна картина світу, де вона була рятівницею і шанованою головою роду, з тріском розсипалася на друзки, залишаючи після себе лише брудну, огидну правду. Син не потребував її турботи. Син потребував її квадратних метрів.
Галина Петрівна повільно перевела погляд з розчавленої постаті сина на свій заляпаний жиром ополоник, що сиротливо валявся на світлому керамограніті. Усвідомлення того, що власна дитина холоднокровно планувала виштовхнути її з рідного дому заради порятунку шматка заліза, остаточно зруйнувало її внутрішній світ. Обличчя літньої жінки пополотніло, риси загострилися, перетворившись на безжальну, жорстку маску. Ідеальний образ турботливого сина розсипався на порох, залишивши після себе лише їдке відчуття зради.
— Ах ти, дрань труслива, — процідила свекруха крізь зуби, роблячи загрозливий крок до Миколи. — Тимчасово він хотів перевезти! Ресурсами він розпорядився! Ти все життя тільки й робиш, що присмоктуєшся до чужих благ. Жодної ідеї до кінця не довів. В інституті я за тебе всі заліки витягувала, на першу роботу через знайомих прилаштовувала. А ти тільки щоки надуваєш та в успішного бізнесмена граєш за чужий рахунок. Паразит нещасний!
— Припини мене відчитувати, наче я якийсь нетямущий підліток! — роздратовано вигукнув Микола. Його обличчя вкрилося червоними плямами, а на скроні надулася вена. — Я чоловік! Я прагнув забезпечити нам майбутнє! А ви обидві в мене ніколи не вірили! Ти, мамо, все життя контролювала мене, душила своєю турботою, не давала кроку ступити самостійно. А ти, Олено… ти просто крижана брила, а не дружина. Тобі байдужі мої амбіції, для тебе головне — твої контракти і ця клята мармурова підлога! Так, я помилився з інвестиціями! Так, я хотів здати твою стару «хрущовку», мамо! І що з того? Хіба я не заслужив хоч якоїсь підтримки в скрутну хвилину?
Галина Петрівна мовчки слухала цю жалюгідну тираду. З кожним його словом її спина ставала все прямішою, а в погляді згасали останні іскри сліпої материнської любові. Вона повільно, майже з обрядовою важливістю, розв’язала зав’язки дорогого лляного фартуха.
Ще кілька хвилин тому він був для неї символом хазяйської влади. Тепер же Галина Петрівна з огидою кинула його на кухонний острів, прямо поверх липких плям від олії.
— Яка ж ти, Миколо, дрань, — пролунало тихо, але так чітко, що її слова дзвінко розвіяли тишу. Жінка похилого віку дивилася на сина. — Я економила на всьому, щоб оплачувати твої репетитори. Продала дачу, аби купити тобі першу машину. А тепер я для тебе — лише власниця «старої хрущовки», яку можна запросто викинути на вулицю, аби ти врятував свою шкуру. Ніяких амбіцій у тебе ніколи не було. Лише заздрість і безмежна жадібність.
Вона важко зітхнула, ніби за одну мить постаріла на добрих десять років. Галина Петрівна повернула голову до невістки. Вперше за весь час їхнього знайомства Олена не побачила в очах свекрухи ні зверхності, ні ворожості. Лише глуха, випалена зсередини порожнеча.
— Виявилось, ти таки мала рацію, Олено. У кожному слові, — промовила Галина Петрівна, акуратно поправляючи комір свого побляклого халата. — Я більше сюди не прийду. Навіть якщо ви будете благати мене на колінах. Я зараз зберу свої речі з під’їзду і викличу таксі. Ключі від моєї квартири, Миколо, ти покладеш на тумбочку. Прямо зараз. Туди ти більше не зайдеш. Вигрібай сам, «успішний бізнесмене».
Свекруха повільно розвернулася і, важко ступаючи, попрямувала до передпокою. Микола в паніці кинувся за нею. Він намагався схопити її за рукав, жалібно бурмотів якісь вибачення, просив не рубати з плеча. Але Галина Петрівна лише мовчки відсмикнула руку. З такою силою, що син аж поп’ятився назад. Вхідні двері грюкнули. Микола залишився стояти посеред коридору, важко дихаючи і розгублено кліпаючи очима. Повільно повернув голову до Олени.
Олена весь цей час стояла нерухомо, схрестивши руки на грудях. На її обличчі не було й натяку на тріумф, хоча щойно вона здобула абсолютну, беззаперечну перемогу. Для неї ця людина більше не існувала. Він перетворився на прикру перешкоду, на бруд на її ідеальному підлозі, який потрібно було негайно прибрати.
— Олено, ну послухай… — почав Микола. Він намагався зобразити каяття, але голос його зрадливо тремтів. — Мама просто розлютилася, це все емоції. Вона заспокоїться. Ми з тобою все владнаємо. Я знайду підробіток, я все виправлю… Ми ж сім’я, не можна так руйнувати все через гроші. Дай мені шанс, будь ласка.
— І хто це тобі навіяв, що ти тут будеш? — спокійним, крижаним тоном перебила його Олена. Вона нарешті зняла своє вовняне пальто, обережно повісила його на плічки в гардеробній і пройшла до вітальні. — Ця квартира куплена мною до шлюбу. Моя машина теж моя. Мої рахунки належать мені. У нас немає нічого спільного, крім штампа в паспорті, який я анулюю дуже швидко.
Вона підійшла до дизайнерського комода. Вийняла звідти щільний чорний пакет для сміття і кинула його до ніг чоловіка. Пакет із легким шарудінням розпластався на керамограніті.
— У тебе є рівно п’ятнадцять хвилин, щоб зібрати найнеобхідніше на перший час, — чеканячи кожне слово, промовила Олена. — Труси, шкарпетки, зубну щітку і твої безглузді костюми. Усе інше я відправлю кур’єром на адресу твоєї реєстрації. Завтра вранці мій адвокат зв’яжеться з тобою щодо розлучення. Якщо ти спробуєш влаштувати скандал, затягувати процес чи качати права, я розголошу всю історію з твоїм фіктивним банкрутством та шахрайськими схемами твоїм так званим партнерам. Ти вилетиш зі своєї компанії з «вовчим квитком».
— Ти не маєш права викинути мене з дому прямо зараз, уночі! — заверещав Микола, відступаючи крок назад. — Мені ж немає куди йти! Мама мене не впустить, у мене немає грошей на готель! Олено, ти не можеш так зі мною вчинити!
— Час пішов, Миколо. Чотирнадцять хвилин, — Олена демонстративно глянула на свій тонкий платиновий годинник. — Або ти збираєшся сам, або я викликаю охорону житлового комплексу, і вони виведуть тебе в тому, в чому стоїш. Вибір за тобою. Але раджу поспішити, поки твоя мати ще не поїхала. Можливо, якщо ти поваляєшся у неї в ногах прямо на сходовій клітці, вона зглянеться і пустить тебе на килимок у передпокої.
Микола, мов громом вражений, дивився на Олену. У її погляді не було ані краплі сумніву, ані тіні жалю — лише крижана, непробивна стіна. Він зрозумів: Олена не блефує, погроза охороною більш ніж реальна. Судомно схопивши пакет, він кинувся до спальні. Звідти долинали звуки відчинюваних шаф, дзвін вішалок і приглушені, жалібні схлипування. Олена ж не зрушила з місця. Вона стояла біля панорамного вікна, дивлячись на вогні нічного міста, методично відраховуючи секунди. Час невблаганно танув.
Через дванадцять хвилин Микола з’явився у передпокої. В одній руці роздутий чорний пакет, в іншій — його брендова спортивна сумка, колись куплена Оленою. Вигляд у нього був жалюгідний: згорблений, раптом дуже маленький. Чоловік відкрив рота, але під її важким поглядом слова застрягли. Боягузливо відвівши очі, він розвернувся і мовчки вийшов, не зачинивши дверей.
Олена підійшла до дверей. На сходовій клітці, біля ліфта, стояла Галина Петрівна в оточенні своїх потертих валіз. Микола мовчки підійшов до матері, опустивши голову. Свекруха навіть не глянула на сина, відвернувшись до металевих дверей ліфтової кабіни. Олена спокійно взялася за ручку замка.
— Прощайте, Галино Петрівно, — рівним голосом промовила вона. — І вам не хворіти, Миколо.
Важка броньована брама з м’яким клацанням зачинилася, відрізаючи Олену від минулого назавжди. Жінка провернула два замки, потім засунула внутрішній засув. Вона притулилася чолом до прохолодної поверхні дверей і вперше за весь вечір дозволила собі глибоко, на повні груди видихнути.
У квартирі панувала дзвінка тиша, лише гул вентиляції ледь її порушував. Але повітря досі було отруєне чужим запахом — важким ароматом дешевого жиру і пересмаженої цибулі. Олена рішуче попрямувала на кухню. Навстіж розчинивши всі вікна, вона впустила крижаний, але такий бажаний нічний вітер. Він миттєво почав вивітрювати кухонний сморід, очищаючи простір.
Олена дістала телефон, відкрила додаток клінінгової служби і замовила генеральне прибирання на ранній ранок, з обов’язковою озонацією. Кинувши телефон на стільницю, вона підійшла до шафки, дістала свій улюблений келих із тонкої кістяної порцеляни і налила в нього холодної мінеральної води. Зробивши перший ковток, вона посміхнулася. Її ідеальний, безпечний світ знову належав тільки їй. Ніхто більше не посміє переступити цей поріг без її дозволу. Ця думка була солодкою, як перші весняні квіти.
— Те, що я заробляю, належить мені. Твої гроші — твої. — засміявся мій чоловік, навіть не здогадуючись, що завтра його звільнять, а я посяду його місце