Колишній без совісті

— Льошо, проходь, — відсторонивши ексдружину, скомандував Аркадій і безцеремонно ступив через поріг. Оксана заніміла: мало того, що явився без дзвінка, — ще й хлопця привів! — Тут поживеш декілька днів. Тітка Оксана сувора, зате іншого виходу немає. Не хвилюйся: нагодує, напоїть, спати вкладе.

— Секундочку, я не зрозуміла, що тут відбувається? — опритомніла господиня. — З якого дива ти увірвався до мене й притягнув дитину? І що означає «поживеш»?

— Не ний і не псуй мені настрій, — буркнув він. — У моєї дружини пологи; я повинен бути поруч. А Льоші десять років — сам удома не залишиться, бабусь із дідусями немає. Отже, він тимчасово поживе у тебе. До речі, в тебе відпустка, роботи нуль, — потренуєшся в материнстві.

— Ага, зараз! Забирай малого і марш звідси!

Оксана гадала, чи це злий жарт, чи колишній справді вирішив спихнути їй сина. Треба мати неабияку зухвалість! Розвелися вони через суд, зі звинуваченнями, що вона «недожінка» й не може народити. І він сподівається, що вона стане нянькою?

— Розклад такий: хлопець лишається. Дні на три-чотири, не більше, — підкреслив Аркадій і, майже глузливо, додав: — Я заплачу. Грошей у тебе зараз небагато, чи не так? Скажи «дякую».

Слів у жінки просто не знайшлося. Вона лише дивилася, як той прощається з сином.

— Слухай сюди. Їжу, яку вона варить, не їж — готувати не вміє. Хай замовить нормальне меню. Чула? — кинув він у бік Оксани. — Не трави мені дитину! Я вже оформив доставку.

— Повторюю востаннє: забирай хлопця й забирайся! — ледь стримувала лють вона.

— Перед сном дай комп’ютер, нехай пограє годину-дві, — мов і не чув Аркадій. — Слідкуй, відповідатимеш головою. Льошо, я полетів. Як тільки буде ясно, подзвоню.

Жінка з хлопчиком мовчки спостерігали, як «майже тато» галопом зникає сходами. Льоша насупився: перспектива провести тут кілька днів його не тішила.

— То де я спатиму? — скрививсь він. — Мені потрібне пристойне ліжко і…

— Сиди й не рухайся, — процідила Оксана, набираючи номер. — Якщо Аркаша думає, що я з цим змирюся, то сильно помиляється!

Діра… — прошепотіла подумки. Як узагалі цей малюк насмілився дорікати її квартирі? Саме вона мала жити в тому будинку, а не Аркадій із новою родиною. Вклала купу грошей, та на суді нічого не довела: чеків не збереглося, друзі одразу стали на його бік — «усе належить йому».

Колись той будинок був суцільною руїною: голі стіни, протікав дах. Оксана вкладала душу й гроші, аби зробити з халупи «цукерку». Аркадій присягався оформити половину на неї, та слова забрав вітер — вона залишилася ні з чим.

Оксана навіть не збиралася метушитися навколо підлітка. З першої ж хвилини було зрозуміло: хлопчина розбещений та примхливий до неможливості. Та навіть якби він виявився зразком чемності, вона все одно не брала б на себе такої відповідальності. Батьки Аркадія мешкають за тисячу кілометрів і точно не приїдуть – онук їм, по суті, чужий. Родичів Лєни Оксана взагалі не знала. Отже, лишався лише один варіант.

— Алло, поліція? — при цих словах Льошині очі стали круглі, мов монети: він нарешті збагнув, що намічається. — Будь ласка, приїдьте, до мене підкинули дитину… Десять років. Пасинок колишнього чоловіка залишений у моїй квартирі з речами, а батько втік. Я до цього хлопчика жодного стосунку не маю.

Поки диспетчер пояснював порядок дій, жінка із задоволенням спостерігала, як паніка фарбує обличчя малому. Діра, кажеш, моя квартира?

— Так, я чекатиму. Було б добре, щоб приїхав хтось зі служби опіки – не хочу потім розгрібати проблеми.

— Ти що, божевільна?! — зірвався на крик Льоша, ще до того, як вона поклала слухавку. — Я всього на кілька днів! Тато обіцяв! Ти жахлива!

— Оце все й розповіси поліцейським та тітоньці з опіки, — усміхнулася Оксана. — Не переймайся: у притулок не потрапиш. Татка швидко знайдуть – у місті один пологовий будинок, прізвище я назву. Посидиш годинку в дитячій кімнаті.

— Я не піду! Ти не маєш права! Я ж дитина! Це жорстокість!

— Я тобі не родичка й не доглядачка, — підсумувала вона. — Ніхто мене не наймав. А твій тато наступного разу десять разів подумає, перш ніж таке витнути. Вирішив продемонструвати своє щастя — хай тепер розсьорбує.

Поліція приїхала хвилин за п’ятнадцять. Льоша тим часом нишпорив квартирою й шукав вихід, але двері були замкнені – відповідати за втечу Оксана не збиралася. Сиди собі на пуфі та заспокойся.

— Дякую, що так оперативно, — чемно звернулася вона до працівниці опіки. — Ось речі, ось сам хлопець. Батька звати Богданов Аркадій Вікторович, має бути зараз у пологовому – дружина народжує, і він дуже хотів усе бачити.

— Дивно, що він обрав саме вас, — здивувалася представниця служби. — Невже немає інших родичів, у яких дитина могла б зупинитися?

— Не знаю, — Оксана розвела руками. — Усі його близькі живуть в іншому місті. А нову дружину я бачила лише раз – у суді під час розлучення.

— Зрозуміло. Дякуємо за інформацію, усе з’ясуємо.

Поліцейські вели Льошу до ліфта, майже тягнучи за собою – він відчайдушно виривався, кричав і вимагав волі.

На шум визирнула сусідка й кинула осудливий погляд:

— Чому ти так із дитиною? Хіба важко було кілька днів доглянути?

— А він мені хто? Чому я маю відповідати за чужого? — тихо відповіла Оксана. — Колишній вирішив боляче вколоти. Він знає, що я не можу мати дітей, і привів сюди свого сина…

— Але ж хлопчик не винен!

— І йому нічого не загрожує, — відрізала вона й зачинила двері.

У коридорі стихло. Оксана набрала повідомлення колишньому: «Чекай гостей із поліції та опіки. Розберуться, де твій син має бути насправді».