— Коли ми зможемо переїхати у ваш новий дім? — запитали свекри напряму

— Нікіто, ти розумієш, що це переходить усі межі? — Ірина вже не стримувала емоцій, тим більше, що чоловік удавав, що не розуміє, чому вона так завелась.

А може, вони взагалі все так підлаштували, щоб вона поклала кілька років свого життя на цю будову, вклала туди всі свої зароблені кошти, а тепер хочуть залишити її ні з чим?

Молоді не стали брати приклад зі своїх ровесників і купувати крихітні квартирки за шалені гроші. Ще коли Нікіта з Ірою зустрічалися, вони вирішили в майбутньому будувати дім. Це було дешевше, швидше і вигідніше. Адже замість тридцяти квадратних метрів вони отримували сто тридцять за ті самі гроші.

— Там і дітей буде де ростити, і домашніх тварин можна буде сміливо заводити, — раділа Ірина.

На щастя, земельна ділянка вже була. Вона належала Ірининій тітці, яка переоформила її на племінницю, дізнавшись про серйозність намірів молодої пари.

— Я вам на весілля нічого толком не подарувала, от і буде мій подарунок. Щоб було де діток ростити, — сказала вона племінниці, — а то ділянка стоїть без діла вже двадцять років, краще хай вам згодиться.

І все одно було непросто, адже задля економії деякі етапи роботи пара брала на себе. Доводилося працювати після основної роботи, у вихідні, і навіть у негоду.

Ірині довелося залізти в спадщину. Їй дісталися гроші від продажу бабусиної квартири, і вона також вклала їх у будову.

Але коли, зрештою, дім був готовий, вони зрозуміли, що кожна хвилина праці того вартувала.

Звісно, будинок був готовий не повністю. Залишалося ще багато нюансів і в будівництві, і в оздобленні. Але те, що вже можна було повноцінно жити, приводило молодят у повний захват.

Вони вже почали проводити ночі у своєму новому домі та запрошувати гостей. Ірина шкодувала тільки про одне — що їм зовсім не допомогли батьки Нікіти, хоча вони неодноразово просили про допомогу.

У батьків завжди знаходилися якісь дуже важливі справи, і вони не змогли допомогти ні з установкою паркану, ні з посадкою ялинок, ні навіть із доставкою холодильника. А в них був великий і місткий позашляховик із причепом — саме той транспорт, який так необхідний за містом. Тому в підсумку молодятам довелося платити за доставку.

— Невже вони постійно зайняті? Але чим? Вони ж пенсіонери, — дивувалася Ірина.

— Ну, не будуть же вони брехати, — знизував плечима Нікіта.

Ірина розуміла, що, скоріше за все, свекри справді чимось зайняті, і вони просто не влучають у час із проханнями, але якийсь черв’ячок сумніву й недовіри точив її свідомість.

— Іро, сьогодні новий телевізор привезуть. Приймеш? — Нікіта збирався на роботу й поспіхом жував бутерброд на своїй новій світлій кухні.

— Так, звісно. О котрій приїдуть?

— Казали в другій половині дня. З 15:00 до 20:00. Я дав їм твій номер, обіцяли зателефонувати за годину.

— Добре. Ось, я тобі обід зібрала на роботу.

— Дуже дякую, ну все, я побіг, — Нікіта чмокнув дружину в щоку й швидко покрокував у передпокій.

Близько четвертої години у двері постукали.

Ірина була впевнена, що це доставка. Хоча дивно було, що вони не подзвонили за годину, як обіцяли.

Ірина відчинила двері. На порозі стояли батьки Нікіти — Лілія Денисівна та Олег Петрович.

— Ой, — розгубилася Ірина від несподіванки й замість вітання змогла тільки ойкнути.

— Здрастуй, Ірочко! Ти нас не впізнала? Багатими будемо! — усміхнулася Лілія Денисівна.

— Вибачте, впізнала, звісно, я просто не очікувала, що ви прийдете.

— А в дім нас пустиш? — підморгнув Олег Петрович.

— Ой, — знову ойкнула Ірина, — проходьте, звісно.

Свекри зайшли до просторої вітальні, яка переходила у кухонну зону, і оглянулися навколо.

— Ох і краса у вас тут! — захоплено хитала головою Лілія Денисівна. — Все-таки добре, що ви будинок побудували, а не квартиру купили. Дім — це солідно, просторо! Усім місця вистачить!

— Ну так… — кивала Ірина.

— Коли ми зможемо переїхати у ваш новий дім? — запитали свекри напряму.

— Не зрозуміла? — напружилася Ірина.

— Ну раз ви все вже завершили, то ми вирішили, що скоро й нас покличете до себе, — міркував Олег Петрович.

— Ми якось не розраховували будинок на чотирьох, — зніяковіла Ірина, розгублена питаннями свекрів.

— Та що ми, якісь князі? Нам однієї кімнати за очі й за вуха вистачить! — засміявся свекор.

— Ми, Ірочко, вирішили собі надбавку до пенсії влаштувати й здати свою квартиру, раз тепер є де жити, — пояснила Лілія Денисівна.

— А ви з Нікітою це обговорювали? — Ірині рішуче не подобалася ідея батьків чоловіка.

— Ще ні, але він не буде проти, я впевнений.

Ірина оніміла від такої безцеремонності. Вони жодного разу не відгукнулися на прохання про допомогу, а тепер, мало того, що хочуть оселитися у їхньому будинку, так ще й трохи заробити на цьому.

Дівчина не знаходила в собі сил дати свекрам відсіч, але дуже сподівалася на Нікіту.

— Ми що, як чужі! — обурився Олег Петрович. — Хоч би чаю нам запропонувала!

— Так, звісно, — покірно відповіла Ірина.

Свекри неквапливо попивали чай, розвалившись за обіднім столом у вітальні, коли пролунав телефонний дзвінок.

Водій доставки вибачився, що забув зателефонувати за годину, і повідомив, що вже під’їхав.

Ірина пішла приймати телевізор. Кур’єри допомогли занести велику коробку в дім і чемно попрощалися.

— Ого, який величезний! — захоплено сказав Олег Петрович. — А куди повісите?

— Сюди, — Ірина показала на порожню стіну.

— Чудово! Будемо ввечері сидіти на дивані та новини дивитись.

— Взагалі-то ми не планували підключати телевізійну антену.

— Ха, смішні які! А що ж тоді дивитиметеся? Порожній екран?

— Ні. Фільми, серіали, відео через додатки. Зараз телевізор ніхто вже не дивиться. Хіба що самі старенькі, — знизала плечима Ірина.

— Значить, це ми! — засміялася Лілія Денисівна. — Ну я з Нікітою поговорю, щоб нам антену встановили.

Ірина рахувала хвилини до приїзду Нікіти й молилася, щоб він не затримався на роботі. На щастя, він приїхав вчасно.

— А ось і Нікіта! — вигукнула вона, щойно почула шум його двигуна.

Ірина кинулася в передпокій зустрічати чоловіка.

— Твої батьки прийшли й хочуть переїхати до нас, — прошепотіла вона Нікіті, обіймаючи його за шию.

— Що?! — вигукнув він.

— Тихо, зараз самі все розкажуть.

— З яких це пір? — запитав Нікіта.

— Та ось, приїхали хороми ваші подивитися. Нам усе дуже сподобалося! — схвально сказав Олег Петрович.

— Які там хоромини, ось дитина народиться — і місця не вистачить, — передбачливо сказав Нікіта.

— Та що ти! У вас же нагорі ще дві кімнати! — втрутилася Лілія Денисівна.

— Ну так, одна дитяча й одна гостьова. У нас тут часто друзі залишаються на ніч, ну там вечірки… Молоді ж ми, — посміхнувся Нікіта.

— Ой, а ми шум не любимо, — Лілія Денисівна глянула на чоловіка.

— Так. Доведеться вам бути тихішими, — погодився він.

— З чого це? — здивувався Нікіта.

— Ми ось уже Ірі розповіли. Хочемо до вас переїхати, а свою квартиру здати й трохи заробити трохи, — впевнено заявив Олег Петрович.

— А до нас немає куди, — знизав плечима Нікіта.

— Синочку, ну як же так? Невже для батьків не знайдеться місця? — жалісливо вигукнула Лілія Денисівна.

— А у батьків знайшлося час допомогти нам? — поставив зустрічне питання Нікіта. — Навіть холодильник довезти не змогли! Ви тут жодного разу не з’явились, а тепер хочете ще й гроші заробити на нашій хаті? Ні, батьки, так не буде. Я вас, звісно, люблю, але місця у нас немає.

Олег Петрович і Лілія Денисівна переглянулися.

— Ходімо, Ліля, нам час, — коротко сказав батько.

— Ходімо.

Батьки мовчки встали й гордо попрямували в передпокій.

Коли вони поїхали, Ірина кинулася до Нікіти й обійняла його за шию.

— Дякую тобі величезне! Я, чесно, боялася, що ти станеш на їхній бік — вони ж твої батьки!

— Чого б це? Я бачив, як ти кожного разу засмучувалася, коли вони відмовлялися допомагати. Чому я маю їх приймати ще й через таку дивну причину. «Хочемо трохи заробити на оренді» — це що, привід жити у нас?

— Спасибі! — Ірина ще сильніше притулилася до чоловіка.

— Та нема за що, — усміхнувся він, — краще в подяку нагодуй мене вечерею.