Ніна сиділа, підібгавши ноги, серед розкиданих журналів і глянцевих каталогів зі весільними сукнями. За вікном похмурий жовтень грався останнім листям, а на душі у Ніни було світло й радісно. До весілля залишалося всього два місяці! Вона перегортала сторінки, зупиняючись то на одному, то на іншому фасоні.
— Може, ось ця? — Ніна піднесла журнал ближче до монітора, показуючи картинку подрузі у відеодзвінку. — Не надто химерна?
— Як на мене, ідеальна! — вигукнула Маша, одночасно щось друкуючи на клавіатурі. — А Ваня вже бачив?
— Ти що! — Ніна засміялася, швидко закриваючи журнал. — Кажуть, що нареченому до весілля не можна бачити сукню, погана прикмета.
Ніна підвелася з дивана, струшуючи м’які пухнасті штани домашнього костюма. Маша щось говорила про стиліста та салон, але думки Ніни вже попливли в інший бік. Майже рік вони з Ванею були разом. Це її перші по-справжньому серйозні стосунки, у яких усе продумано й надійно. Жодних тобі бунтівних художників чи рок-музикантів, які вічно сидять без грошей. Ваня — інженер у будівельній компанії, з хорошою зарплатою, планами на майбутнє і стабільною роботою.
Єдине, що трохи бентежило Ніну — це батьки Вані. Маргарита Павлівна, статна жінка з важким поглядом, що, здавалося, просвічував наскрізь не лише Ніну, а й увесь її рід до сьомого коліна. І Микола Петрович, сухорлявий, завжди мовчазний чоловік, який за столом відповідав тільки «так» чи «ні», а весь інший час наче йшов у себе.
— Ніно! — Маша нетерпляче повернула подругу до реальності. — Ти мене взагалі слухаєш? Я питаю, коли ти до стиліста записалася?
— Вибач, задумалася, — Ніна потерла перенісся. — Наступного четверга, ввечері.
Коли дзвінок закінчився, Ніна знову повернулася до думок про батьків Вані. На останній зустрічі Маргарита Павлівна знову не втрималася від шпильок:
— Котлетки, люба, треба готувати з любов’ю, — свекруха відставила тарілку вбік. — Мій Ваня любить соковитіші.
— Наступного разу обов’язково врахую, — Ніна намагалася усміхнутися, хоча щелепи звело від напруги.
— А де хліб пекла? — Маргарита Павлівна окинула поглядом стіл.
— Я купила в пекарні… — почала Ніна, але свекруха вже похитала головою з виразом «я так і знала».
— Вані подобається домашній хліб. Я завжди печу сама.
Ваня ніяк не реагував на такі розмови. Лише усміхався, ніби це якась безневинна жартівлива перепалка, а не постійні нападки на Ніну. Лише одного разу, коли Маргарита Павлівна почала чіплятися особливо жорстко, Ваня поклав руку на Нінине зап’ястя і сказав:
— Мам, вистачить, гаразд?
Але звучало це якось не надто переконливо.
Утім, батьки Вані жили в селі, майже за три години їзди від міста. Вони приїжджали рідко. Ніна намагалася про це не думати — зрештою, вона виходила заміж за Ваню, а не за його батьків.
Сам Ваня періодично кидав дивні фрази про те, що батькам у селі нудно, що треба б їх звідти якось витягнути. Ніна сприймала це як звичайні синівські переживання.
Звук ключа в замку перервав її роздуми.
— Малюк, я вдома! — Ваня зайшов у квартиру, навантажений пакетами. Його русяве волосся намокло від дрібного дощу, а на обличчі сяяла задоволена усмішка. — Я купив те вино, яке ти хотіла!
Ніна підбігла, допомагаючи зняти куртку.
— А що ми святкуємо?
— Нічого, просто хотів тебе порадувати.
Вечір складався вдало. Вони пили вино, дивилися комедію, сміялися. Ваня розповідав про новий проєкт на роботі, будував плани на майбутнє. І все здавалося майже ідеальним.
— До речі, — якось ненароком кинув Ваня, коли фільм закінчився, — телефонував батько сьогодні. Скаржиться, що мама зовсім засумувала в селі.
— Може, їм варто звернутися до лікаря? — запропонувала Ніна, вмощуючись зручніше на дивані. — Зараз є чудові сучасні препарати від депресії.
— Причому тут депресія? — Ваня підняв брови. — Їм просто нудно. Сусіди пороз’їжджалися, магазин закрили… Все стає складнішим.
— Може, їм переїхати в районний центр? Там більше можливостей, — припустила Ніна.
— Ага, а жити на що? — парирував Ваня, допиваючи вино. — У них пенсія невелика.
— Ну, але ж ти їм допомагаєш, — логічно зауважила Ніна.
— Так, але… — Ваня на секунду замовк, дивлячись у вікно. Потім якось дивно усміхнувся і випалив: — Кохана, добре, що у тебе велика квартира! Одну кімнату займуть мої батьки, бо їм набридло жити в селі!
Ніна застигла. Цей момент нагадав їй дивний сон, у якому ти з усіх сил намагаєшся бігти, а ноги не рухаються. Здавалося, що окремо всі слова зрозумілі, але разом вони просто не вкладалися в голові.
— Ти жартуєш? — Ніна видала нервовий смішок.
— Чому жартую? — Ваня потягнувся за пляшкою, підливаючи собі вина. — Їм важко, ти ж знаєш. А тут ми їм допоможемо. Ти ж не проти? — він запитав таким тоном, ніби питав, чи не проти вона сходити завтра з ним у кіно.
— Ваня, — Ніна поставила келих на стіл. — Але ми навіть не обговорювали це. І потім, моя квартира не така вже й велика. Три кімнати, одна з яких — мій робочий кабінет.
— Ну, робочу зону можна перенести на кухню, — легко запропонував Ваня, наче мова йшла про переставлення вазона з підвіконня.
— Зачекай, — Ніна випрямилася. — Ти взагалі не запитав моєї думки. Просто поставив перед фактом.
— Ну не виганяти ж їх! — Ваня здивовано подивився на неї. — Чого ти так завелася?
— Тому що це було б нормально — спочатку обговорити, дізнатися мою думку, а потім уже вирішувати, — Ніна відчула, як її серцебиття почастішало.
— Вони ж мої батьки, — у Ваніному голосі прозвучало роздратування. — Я попередив тебе, хіба цього недостатньо?
— Ваня, — Ніна глибоко вдихнула, намагаючись говорити спокійно. — Це моя квартира. Я її купила за свої гроші, на які працювала п’ять років.
— Я думав, ти розумієш, що сім’я — це спільне, — Ваня демонстративно відвернувся, схрестивши руки на грудях. — А виявляється, тобі шкода місця для моїх батьків.
Ніна не могла повірити своїм вухам. Звідки взялося це «місце для моїх батьків»? Адже мова йшла про їхній повноцінний переїзд.
— Слухай, можливо, ми могли б зняти їм квартиру неподалік? — запропонувала Ніна. — Я б навіть могла допомогти з оплатою перших місяців.
— Навіщо витрачати гроші, якщо є твоя квартира?! — Ваня жбурнув пульт від телевізора на диван. — Я не розумію, у чому проблема!
— Проблема в тому, що ти навіть не запитав мене! — Ніна підвищила голос, що траплялося з нею вкрай рідко. — Ти вирішив за нас обох, не поцікавившись, чого хочу я!
— А я маю просити дозволу, щоб допомогти своїм батькам? — Ваня різко підвівся з дивана.
Саме в цей момент Ніну накрило усвідомлення.
Ваня навіть не вважав за потрібне враховувати її думку. Він вже все вирішив.
Але ж вони навіть не одружені. Що ж буде далі? Що, якщо Ваня вирішить звільнитися й жити за її рахунок? Або продати її машину без її згоди? Або… та хіба мало що?
— Ваня, — почала Ніна.
— Ти знаєш що, — перебив він її, — якщо тобі так важко прийняти моїх батьків, то, може, нам варто взагалі переглянути наші плани?
Ніна застигла.
Він справді ставить їхні стосунки в залежність від того, чи готова вона пустити його батьків жити з ними?
— Ти зараз серйозно?
Ваня мовчав, свердлячи її поглядом. Ніну раптово кинуло в жар.
— Думаю, нам обом варто заспокоїтися і поговорити завтра, — Ніна піднялася з дивана, збираючись піти в спальню.
— Ще чого! — Ваня різко схопив її за зап’ястя, не даючи відійти. — Ми вирішимо це зараз!
Його хватка була несподіваною і сильною.
Ніна застигла, не вірячи тому, що відбувається.
Хто цей чоловік?
Чи це точно той самий Ваня, з яким вона провела останній рік?
— Відпусти мене, — тихо сказала Ніна.
— Не відпущу, поки ми не вирішимо, — уперто заявив Ваня.
— Або ти відпускаєш моє зап’ястя зараз же, або я викликаю поліцію, — Ніна подивилася Вані прямо у вічі. — Вибирай.
Кілька секунд між ними висіло важке напруження. Ніна не відводила погляду, хоча всередині все тремтіло. Нарешті Ваня розтиснув пальці, залишивши на її зап’ясті червонуватий слід.
— Вибач, — буркнув він, відходячи вбік. — Просто мене бісить, що ти не хочеш допомогти моїм батькам.
Ніна потерла руку, відчуваючи, як всередині розростається образа. Ця людина справді не розуміє, що тільки-но сталося? Він схопив її, зробив боляче — і тепер поводиться так, ніби жертва тут він?
— Я піду спати, — тихо сказала Ніна. — Нам обом треба заспокоїтися.
— Ага, — Ваня плюхнувся назад на диван і демонстративно увімкнув телевізор, зробивши гучність на максимум.
Напружене перемир’я
Наступні дні перетворилися на напружене перемир’я. Ніна і Ваня поводилися ввічливо, але холодно. Розмови зводилися до побутових дрібниць: «Закінчився хліб», «Я сьогодні затримаюся», «Машу викликали до лікаря». Про батьків і майбутнє весілля не говорили.
На п’ятий день, коли Ваня пішов на роботу, телефон Ніни задзвонив. На екрані висвітилося «Маргарита Павлівна».
Ніна глибоко вдихнула, збираючись із силами, і відповіла:
— Добрий ранок.
— Добрим він не буде! — голос Маргарити Павлівни прозвучав різко, наче удар батога. — Я чула, ти не хочеш нас приймати! Ну, нічого, ми й так поживемо, раз уже Ваня все вирішив.
Ніна застигла, намагаючись осмислити почуте.
— Маргарито Павлівно, ми з Ванею ще обговорюємо це питання…
— Що тут обговорювати?! — перебила свекруха. — Син сказав, що ми переїжджаємо через два тижні. Микола вже домовився про вантажівку для меблів.
Кімната хитнулася перед очима Ніни.
Ваня вже призначив дату переїзду? Не сказавши їй ні слова?
— Вибачте, Маргарито Павлівно, але мені терміново потрібно зателефонувати, — Ніна швидко попрощалася і скинула виклик.
Руки тремтіли, коли вона набирала номер Вані. Він не відповідав. Звісно, у нього нарада.
Ніна написала повідомлення:
«Твоя мама телефонувала. Сказала, що ви вже все вирішили щодо переїзду. Нам треба поговорити сьогодні».
Відповідь прийшла через три години:
«Так, поговоримо ввечері».
День тягнувся вічністю.
Ніна не могла зосередитися на роботі, думки весь час поверталися до майбутньої розмови.
Вирішальна розмова
Коли Ваня повернувся додому, Ніна вже чекала в вітальні — зібрана і рішуча.
— Привіт, — Ваня виглядав втомленим, але спокійним. — Давай поговоримо.
— Давай, — Ніна вказала на крісло навпроти. — Твоя мама сказала, що ви вже призначили дату переїзду. Це правда?
— Ну, я приблизно намітив, — Ваня знизав плечима, не дивлячись їй в очі. — Чого тягнути?
— Ваня, я хочу, щоб ти мене почув, — Ніна говорила тихо, але твердо. — Це моя квартира. Мої кордони. І я не готова жити з твоїми батьками.
— Тобі що, шкода однієї кімнати?! — Ваня роздратовано махнув рукою. — У тебе їх три! Невже мої батьки не заслужили навіть куточка?!
— Справа не в кімнаті, — Ніна похитала головою. — Річ у тому, що ти приймаєш рішення без мене. Вже вдруге ти просто ставиш мене перед фактом. Спочатку оголошуєш, що батьки переїжджають, тепер призначаєш дату. А моє рішення тебе не цікавить.
— Бо твоє рішення егоїстичне! — Ваня різко підвівся. — Я думав, ти добра, турботлива, а виявилося…
— Що виявилося? — Ніна теж піднялася. — Що я маю свою думку? Що хочу, щоб зі мною рахувалися? Це називається самоповагою, Ваня.
— Ні, це називається егоїзмом!
Ніна подивилася на його червоне обличчя, на сильно стиснуті кулаки — і раптом зрозуміла:
Якщо вона не поставить крапку зараз, їй доведеться боротися за особистий простір усе життя.
— Знаєш, Ваня, я багато думала ці дні, — Ніна повільно зняла обручку з пальця. — І зрозуміла, що не готова виходити заміж за людину, яка не вважає мою думку важливою.
Ваня дивився на обручку в її долоні, не моргаючи.
— Ти що… Ти скасовуєш весілля?
— Так.
— Через таку дурницю? — Ваня здавався щиро здивованим. — Через те, що я хочу допомогти своїм батькам?
— Не через це, — похитала головою Ніна. — А через те, як ти це робиш. Забирай обручку.
Ваня не ворухнувся, дивлячись на неї з недовірою.
— Ти не можеш просто взяти й все скасувати.
— Можу, — твердо сказала Ніна. — І скасовую.
Залишивши обручку на столі, вона вийшла з кімнати.
Кінець, який мав статися
Наступну годину Ніна провела, збираючи речі Вані у валізу. Коли повернулася до вітальні, Ваня все ще сидів на дивані, але в його очах уже палав гнів.
— То ось так, так? — процідив він крізь зуби. — Просто виганяєш мене?
— Ваня, це не помста, — втомлено відповіла Ніна. — Просто я зрозуміла, що ми занадто по-різному дивимося на стосунки. І краще розійтися зараз, ніж мучити одне одного потім.
Ваня різко підвівся і вирвав валізу з її рук.
— Ще пошкодуєш. Зрозумієш, кого втратила.
Коли за Ванею грюкнули двері, Ніна опустилася на підлогу і нарешті розридалася.
Але не через розрив.
Вона точно знала, що зробила правильно.
Вона плакала від втоми, від напруги останніх днів, від усвідомлення, скільки всього доведеться скасувати: ресторан, сукню, фотографа…
Але дивним чином ця перспектива не лякала.
Останній дзвінок від «свекрухи»
Телефон задзвонив, коли надворі вже стемніло.
Маргарита Павлівна.
— Так, слухаю, — Ніна постаралася, щоб голос звучав рівно.
— Що ти наробила?! — свекруха кричала. — Ваня все розповів! Ти що, безсердечна?! Вигнала мого сина через таку дурницю?!
— Маргарито Павлівно…
— Мовчи! — перебила та. — Мій син кохав тебе, а ти… Ти жадібна, ти егоїстка! Ти зруйнувала сім’ю!
Ніна слухала цей потік звинувачень, тримаючи телефон біля вуха, але дивним чином залишалася спокійною.
Коли Маргарита Павлівна нарешті видихлася, Ніна спокійно відповіла:
— Я не зруйнувала сім’ю. Я її навіть не створювала.
І повісила слухавку.
Легкість, якої не було роками
Наступні дні пройшли в турботах: скасувати бронювання ресторану, попередити гостей, повернути сукню…
Але з кожним вирішеним питанням Ніні ставало легше.
Вона наче скидала з плечей невидимий тягар.
Через тиждень після розриву Ніна зустрілася з Машею в кафе.
— Як ти? — подруга дивилася на неї з хвилюванням.
— Знаєш… — Ніна задумливо розмішала каву. — Мені легко.
— Не шкодуєш?
— Ні секунди. — Ніна усміхнулася. — Я зрозуміла дещо важливе, Маш. Краще бути одній у своїй квартирі, ніж із нахлібниками, яких навіть не кликала.
— Добре, що ти вчасно побачила його справжню суть.
— Так, — кивнула Ніна. — Уявляєш, що було б, якби ми одружилися?
Вона похитала головою і вдихнула на повні груди.
За вікном сіяло осіннє сонце.
Вперше за довгий час вона дихала легко.
Без страху.
Без сумнівів.
Розрив із Ванею, який здавався кінцем, насправді став початком.
Початком життя, у якому вона нарешті навчилася цінувати себе і свої кордони.
Чоловік зник 20 років тому, залишивши мене з немовлям, але нещодавно повернувся з дивною вимогою