Валентина Петрівна підходила до свого під’їзду. На лавці сиділи сусідки-пенсіонерки й жваво обговорювали машину, яка припаркувалася поруч нещодавно.
– До кого це приїхали? – поцікавилася Валентина.
– Нам про таке ніхто не звітує! – відповіла одна з бабусь. – Напевно, до Машки. До стареньких такі дорогі авто не під’їжджають.
– До нас хіба що на швидких! – додала друга бабуся.
Сусідки ще трохи потеревенили, встигнувши обговорити владу та всі останні плітки. Тим часом з під’їзду вийшла та сама Маша, до якої приїхали на дорогому автомобілі. Вона байдуже рушила у своїх справах, не звернувши уваги ні на сусідок, ні на машину, припарковану просто на газоні.
Валентина Петрівна поспішила додому.
– Валентино Петрівно? – промовив чоловік, побачивши її на сходовому майданчику. – Ви мене пам’ятаєте? Ми днями розмовляли. Я ваш родич.
– А, Льошо! – впізнавши його, вигукнула Валентина. – Чому не попередив, що приїдеш? Це твоя машина стоїть на газоні?
– Так, моя.
– Тоді негайно забери її звідти, поки люди не допомогли! Думаєш, можна свій автомобіль ставити просто на квіти?
Родич поспішив виконати прохання, а Валентина Петрівна пішла розігрівати чай. Вона збиралася продати квартиру й не хотіла залишати сусідам пом’ятий газон.
Давно якось приїжджав до неї дядько із сином. Але потім родичі майже не цікавилися одне одним. І ось, молодший нарешті з’явився! Та щось у ньому насторожувало Валентину Петрівну. Курить багато, хоч і молодий, а зуби вже жовті. Все ж добре, що приїхав. Жінка вирішила не залучати рієлтора для продажу квартири – краще заплатить племіннику. Але той відмовився брати гроші.
На старості Валентина Петрівна залишилася без чоловіка і дітей. Їй захотілося перебратися ближче до природи. Адже на свіжому повітрі краще, ніж щоразу спускатися з четвертого поверху. А в селі – город. Поки є сили, можна саджати овочі.
До кінця осені знайшовся покупець на квартиру.
– Завтра зима. Може, відкладемо продаж до весни? – запропонувала Валентина Петрівна.
– Але ж будинки подорожчають навесні! – заперечив племінник. – Узимку легше й опалення перевірити. Тим більше, покупець уже є. А раптом передумає?
– Та будинку ж іще не вибрали! Де я жити буду? Знайдемо дім – тоді й продамо квартиру, – зітхнула Валентина Петрівна.
Олексій погодився.
Чекати довелося недовго. За кілька днів він знайшов кілька варіантів житла. Разом вони вирушили в село. Оглянувши будинки, Валентина Петрівна трохи засмутилася: всі потребували ремонту. Проте грошей, виручених за квартиру, вистачило б і на будинок, і на ремонт.
Олексій, який розумівся на будівництві, допоміг оцінити, скільки коштуватимуть матеріали й робота майстрів. Він обіцяв допомогти тітці.
Старенька засмутилася:
– Зима вже на носі. Не хочеться возитися з цими ремонтами. Хочеться зайти в дім і жити, як усі нормальні люди.
– Я ж допоможу вам! – відповідав молодий чоловік.
Валентину Петрівну насторожувало, що племінник поспішав продати квартиру і придбати хоч якийсь будинок. Та все ж вона вирішила, що Алексій не має вигоди з цієї угоди, і вважала, що з продажем квартири він їй тільки заважає. Але була вдячна, що взагалі погодився допомогти.
Обравши собі будиночок, старенька призначила день угоди.
Покупець і нотаріус прибули вчасно. Алексій заварив усім чай. Валентині стало шкода продавати свою квартиру – це ж її дім. Все життя вона тут прожила. Але дороги назад уже не було: речі зібрано, угоду оформлюють.
– Ну от і все! Тепер можна переїжджати в новий будинок! – сказав племінник, коли документи було підписано.
– Почекай, зараз прямісінько? Я ж іще посуд із серванта не зібрала! – спробувала заперечити жінка. Але Льоша наполягав, мовляв, покупцеві ніде ночувати.
– Ну добре, сьогодні так сьогодні. Тільки швиденько посуд зберу, – зітхнула Валентина Петрівна.
Невдовзі вони їхали по трасі у вантажівці. Бабуся почала куняти й незабаром заснула міцним сном. Іноді вона приходила до тями, бачила дорогу через вікно машини й чула, як чоловіки перемовлялися між собою.
– Бабусю, ви мене чуєте? – ніби здалеку пролунав голос Льоші. Відповісти у неї не було сил.
– Давай тут її кинемо, – почувся інший голос. Старенька знову знепритомніла. Все відбувалося, наче в тумані. Її викинули просто в сніговий замет.
– Сама помре, – сказав Алексій.
До Валентини Петрівни дійшло, що племінник її ошукав. Мабуть, щось підсипав у чай, щоб вона заснула й підписала документи. Закривши очі, старенька приготувалася до найгіршого.
Тим часом за всім, що відбувалося, спостерігала дівчина. Вона проїжджала повз машину, зупинену біля узбіччя, і подумала, що водієві потрібна допомога. Вирішила зупинити авто. Але побачила, як чоловіки тягли щось із вантажівки до лісу. Снігопад посилювався. Жінка зацікавилася, чому посеред траси вивантажують щось у таку негоду. Чи не криміналом займаються?
Вимкнувши фари й від’їхавши трохи назад, вона вирішила почекати. На всякий випадок записала номер автомобіля. Коли незнайомці поїхали, жінка поспішила до місця, куди вони занесли мішок. У заметі вона знайшла літню жінку. Перевіривши пульс, зрозуміла, що та жива, але без свідомості. Дівчина одразу зателефонувала чоловікові.
Коли той приїхав, разом вони занесли бабусю до машини. По дорозі Валентина Петрівна опритомніла.
– Де я? – запитала вона.
– Ми вас знайшли, – відповіла Ірина. – Ви пам’ятаєте, як опинилися в снігу?
– Так, пам’ятаю. Ми з племінником квартиру продавали. Потім чай пили… Ох, цей чай! Льоша щось підсипав у нього. Потім ми їхали в село, а двоє чоловіків кинули мене в замет. Родич вирішив позбутися тітки!
– Давайте я вас розітру, – запропонувала Ірина, дістаючи крем із аптечки.
– Із вами тепліше, – усміхнулася бабуся. – Так би й пропала.
Згодом сім’я Ірини та сама Валентина Петрівна звернулися до поліції. Розпочалося розслідування.
Молода жінка запропонувала Валентині пожити поки що в них із чоловіком. Всяке буває, а поки квартиру повернуть, потрібно мати дах над головою.
За кілька тижнів літній жінці повернули її квартиру. Алексея й його спільника ув’язнили за шахрайство. Навесні, як і планувала Валентина, вона продала квартиру й придбала будиночок у селі. Ремонт не знадобився, і бабуся з радістю зайнялася городом. Улітку вона запросила в гості Ірину з чоловіком. Їхню доброту Валентина не забувала ніколи.
Київ. Восьма година paнкy. У двісті дев’яносто шостій маршрутці лунає крик: – Вельмишановна, прокидайтеся! Підіймайся і поступися місцем для моєї дитини!