Тонкий халатик — ось і все, що було на Люби. Сніг обпікав її холодом. Він був, як кокон, що миттєво сковував тіло.
— Я помираю, — подумала вона.
Дуже хотілося спати. Люба заплющила очі й подумки попрощалася з мамою. Як шкода, що вона так далеко…
«Мамо, пробач мене й прощавай», — думала Люба. Її думки плуталися. Вона навіть не намагалася встати й побігти геть.
Геть, подалі від нелюда, який зламав їй руку й знесилену викинув у мороз. Роздягнену й зовсім позбавлену сил боротися. Цим нелюдом був її чоловік Артур.
Люба розуміла, що це кінець. Що ніхто не врятує її з цього замету. Адже надворі пізній вечір, а їхній дім стоїть віддалено, далеко від сусідів. Навряд чи хтось у такий мороз вийде на вулицю. Вона навіть подумки подякувала чоловікові. Хай так. Хай вона помре, замерзне. Скоріше б уже кінець! Скільки ще терпіти побої та приниження…
Все почалося кілька місяців тому, коли до них у гості приїхав молодший брат чоловіка Стас. Він щойно повернувся з армії й вирішив пожити якийсь час у старшого брата.
Спершу все було добре. Але якось, повернувшись із роботи додому й побачивши, як Люба й Стас весело спілкуються на кухні, Артур раптово оскаженів.
— Іди в кімнату, — буквально випхав він дружину з кухні, хоча вона ще не закінчила готувати вечерю.
З братом Артур говорив на підвищених тонах, після чого той зібрався й поїхав. Стас образився на брата й перестав із ним спілкуватися.
Після цього Артур почав поводитися дивно. Він чіплявся до кожної дрібниці, звинувачував дружину в тому, що вона усміхається стороннім чоловікам. Якось звинуватив її у спробі звабити майстра, який ремонтував холодильник. «Добре, що я вчасно повернувся», — сказав він.
Під підозру потрапили всі чоловіки-сусіди. Те, що Артур говорив Любі, було настільки жахливим і неправдоподібним, що вона спершу просто втрачала дар мови від нереальності того, що відбувається.
Далі стало ще гірше. Артур почав бити Любу. Вона звернулася до дільничного, навіть написала заяву.
Але, по-перше, чоловік бив так професійно, що не залишав синців. А по-друге, під час розмови з дільничним Артур був сама люб’язність. Усміхався, говорив ввічливо й навіть м’яко. Той вирішив, що у Люби щось із головою, якщо вона наговорює на такого порядного чоловіка.
Люба намагалася втекти. Робила кілька спроб. Але Артур щоразу її знаходив, перехоплював на вокзалі чи автобусній станції. Повертав додому й жорстоко карав.
Сьогодні він прийшов додому п’яним, що було великою рідкістю. Алкоголь він не любив і вважав себе спортсменом. Але, ймовірно, сталося щось надзвичайне, що вибило його з рівноваги.
Спершу він грубо скрутив Любу й потягнув до спальні. Потім залпом випив ще пів пляшки горілки й почав її бити.
Таким жорстоким і безжальним він не був ніколи. Люба підсвідомо зрозуміла — сьогодні їй кінець. Артур просто вб’є її.
І зараз, повільно засинаючи у заметі, вона подумки дякувала йому. За те, що смерть буде не такою болісною… І за те, що більше не доведеться страждати.
Савелій Олексійович їхав на своєму коні за село, де стояли колгоспні стоги сіна й соломи.
— Ну от вперта баба ця Ксенія, ти скажи, — розмовляв він сам із собою. — Кажу їй, зранку привезу, зранку. Нічого твоїм свиням не буде. І на старій соломі посплять. Ні, «їдь» та «їдь»! Усі вуха продзижчала. Наче літо зараз надворі.
Савелій поганяв коня, полози саней весело співали на морозі, пес Атос біг поряд.
Раптом він кинувся до замету, що був недалеко від дороги, і голосно загавкав.
— Ну що там? Знову кіт? Іди сюди, досить гавкати, — покликав хазяїн пса, але тварина не вгамовувалася. Атос гавкав іще голосніше, хвилюючись, і всім виглядом кликав Савелія до себе.
— Оце так знахідка, — Савелій Олексійович розгубився. — Хто ж тебе так? Додому тобі треба, люба. Уся оклякла ти…
— Не можна мені додому, дядечку, — тільки й промовила Люба.
— Ах ти… Зрозумів, зрозумів. Зараз, зараз, мила.
Він зняв із себе тулуп, закутав у нього замерзлу жінку й погнав коня назад додому.
— Старуха, біда! — Савелій заніс до хати загорнуту в тулуп Любу. — От, знайшов, у заметі лежала. Ну ти подумай… Що ж це коїться… Давай її розітри чимось, а я хутко баню розтоплю. Парити будемо, відгрівати. Бо біда, захворіє й усе…
Коли через кілька днів до Люби в лікарню прийшов дільничний, щоб опитати її про те, що сталося, він довго не міг повірити, що це зробив Артур.
— Нічого собі, а такий порядний з вигляду…
Артура засудили, він отримав строк. Люба тепер жила в хаті одна. Але вона розуміла, що рано чи пізно Артур повернеться й усе може повторитися. А вона цього більше не переживе. Треба виїжджати звідси. Шукати інше місце для життя.
Допоміг випадок. У відпустку із Півночі приїхала односельчанка Віра. Вона розповіла Любі, що там дуже потрібні робочі руки. Будь-яка професія в пошані. А не хочеш працювати за спеціальністю — працюй кухарем. Віра вмовила її. І Люба поїхала разом із нею.
На Півночі їй дуже сподобалося. Хоча холодно, але жити можна. Навіть цікаво.
За якийсь час Люба познайомилася з Іваном. Той уже кілька років жив і працював там, навіть квартирка в нього була.
Вони створили сім’ю й почали жити дружно й весело. Не так, як Люба із першим чоловіком. Та й чи можна було те назвати життям?
У Люби та Івана народилася донька. Якось вони гуляли парком із дитячим візочком, коли назустріч їм, наче привид із минулого, з’явився Артур. Він звільнився з тюрми й приїхав шукати Любу. Хотів повернути її й продовжувати знущатися, як раніше.
Артур стояв злий, стискаючи кулаки, а на його щелепах грали жовна. Іван уже хотів сказати йому кілька слів, попередити, щоб той забрався геть, бо неподалік є поліція. Але Люба випередила його.
— Ти дарма приїхав, тут тебе ніхто не чекав. І ніхто тебе більше не боїться. Я — тим паче! Знаю тепер, що вправа на тебе знайдеться, якщо ти раптом знову щось вчиниш. І ще… Дякую тобі за те, що тоді викинув мене в замет, а не прибив у домі. Завдяки тобі я живу справжнім життям. І тепер знаю, що таке справжня любов. Сподіваюся, ми більше ніколи не побачимося!
Люба гордо взяла Івана під руку й пішла в інший бік — у своє нове життя. Назавжди.
Син волчиці. В цьому згортку, загорнутий у стару вовчу кожуху, спав її син