«Іро, ти де? Гості вже зібралися, а годувати їх нічим»

«Іро, ти де? Гості вже зібралися, а годувати їх нічим.»

Повідомлення мигнуло на екрані. Вона подивилася на нього і… вимкнула телефон.

***

Коли Андрій уперше підійшов до неї в технікумі — Іра тоді ще сором’язливо відводила очі, — вона подумала, що це сон. Щоб на неї, дівчину з неблагополучної родини, на яку весь двір пальцем тикнув, звернув увагу викладач — молодий, амбітний, у сорочці з гострим коміром — такого ж не буває!

Це було нереально.

Він водив її в кіно, читав вірші Пастернака, тримаючи за руку в парку. Забирав з пар на своїй старенькій «Ладі», і вона почувалася як у кіно. Їй хотілося кричати: «Дивіться, я теж комусь потрібна!»

Вона вірила йому. Хотіла родину. Вірила, що зможе стати нормальною. Не такою, як мама — вічно напідпитку з мутним поглядом. Не такою, як тато — гучний, злий, без імені, бо давно був просто «колишній».

***

Вони просто розписались і почали жити разом. Андрієві виділили службову квартиру з правом викупу.

Доньки народилися під Новий рік, у заметіль. Дві крихітні сніжинки — Аліна й Марина. Іра плакала від щастя. Носила їх на руках по черзі, співала колискові, готувала пюре з броколі, гуляла з ними в парку годинами — бо хотіла бути ідеальною.

Андрій усміхався. Іноді. Частіше — приходив пізно.

Казав, що затримався, але у квартирі пахло чужими парфумами. Ірина нічого не помічала. Спочатку.

А потім — терпіла заради дітей. З усіх сил. Доньки росли — і їй здавалося, що заради них можна витерпіти все.

— Мамо, ти в нас така хороша, — казали вони, обіймаючи її.

***

До тридцяти дев’яти Андрій став ще холоднішим. Вони спілкувались як чужі. Він не дивився в очі, перестав помічати, що в неї нова стрижка, нові туфлі, що вона схудла, бо перестала їсти.

Став кликати її просто «Іра». Не «малеча», не «зайчик», не «кохана». Просто Іра. Як бухгалтерку на роботі.

Коли вона запитала: «Ти ще мене любиш?» — він знизав плечима. Мовляв, що за дурниці.

А потім сказав:

— Ти ж повинна розуміти, це просто… життя. Люди змінюються.

***

Іра сиділа на кухні в Лєни, своєї давньої подруги. За вікном мело — березень вередував, як чоловік під сорок: то сонце, то сніг, то знову нічого не зрозуміло.

— Лєн, ну скажи мені… от чесно… Це нормально, так? Коли ти переш йому сорочки, гладиш, вариш супи, а він навіть «дякую» не каже?

— Ти його розпестила, подруго.

Лєна зітхнула, поворушилася на стільці.

— І дивиться на мене так, наче крізь. Взагалі не помічає.

— Ти щось підозрюєш?

— Підозрюю? Та я вже не підозрюю — я знаю. Він приходить пізно, чужі волосини в машині, парфуми такі… — вона заплющила очі. — Не мої. Точно не мої. Солодкі, нудкі, як запах у дешевій перукарні.

— Ти з ним говорила?

— Натякнула. Він сказав: «Ти собі щось понапридумувала». Наче я істеричка. І додав: «Іро, ти просто втомилася».

Лєна знизала плечима.

— Ну, може, правда поговорити? Жорстко. Поставити ультиматум?

Іра подивилася на подругу з викликом.

— А сенс? Піти? Куди? До кого? І що сказати дівчатам? «Тато тепер зустрічається з тіткою, і ми маємо переїхати в орендовану квартиру»? Квартира ж його.

— Дівчата вже дорослі. Вони зрозуміють, вони тебе дуже люблять.

— Не зовсім дорослі. Я не можу зараз подати на розлучення і влаштовувати розділ майна. Нехай спочатку дочки стануть на ноги. А далі — хоч трава не рости.

Вона замовкла. Подивилась у вікно.

— Лєно… я не заради нього терплю. Розумієш?

Лєна кивнула.

— Розумію. Заради них.

Іра ледь усміхнулася, але то була така усмішка — як у людини, що руками підтримує стіну, яка валиться, і радіє, що ще тепло.

— Я потерплю. До їхніх дипломів. До орендованих квартир, до перших зарплат. — А потім піду…

Лєна кивнула.

— Розумію, Іро. Ти — сильна.

— Та я втомилася бути сильною, якщо чесно. Просто інакше не вмію.

***

На день народження він хотів зібрати всіх. Сорок п’ять.

Доньки мали приїхати зі столиці. Вони місяць тому переїхали туди жити й працювати.

Андрій крутився перед дзеркалом у коридорі, поправляючи сорочку, і говорив швидко:

— Так, Іро, слухай. Треба, щоб усе було на рівні. Не як минулого разу, коли салати прості й котлети сухі. Ну, сама пам’ятаєш.

Вона стояла на кухні й смажила млинці.

— Я замовив гарні напої. Не те, що ти зазвичай береш, — продовжував він, застібаючи годинник. — Ти за рибкою збігай, потрібна форель. І той сир, як у Лариси на ювілеї був. Пам’ятаєш? Я тобі в чат скидав назву.

Іра не відповідала. Просто слухала… або удавала, що слухає.

— А, і десерт. Треба щось легке. Може, тирамісу? Або панакота. Зараз модно, щоб було гарно.

— А ти чимось допоможеш? — раптом спитала вона, не обертаючись.

Він застиг на секунду. Усмішка ковзнула губами.

— Іро, ну ти ж знаєш, у мене сьогодні аврал. Я тільки до вечора звільнюся. Сама розумієш, я весь у справах… Ну, ти впораєшся, ти ж у нас господиня.

Вона кивнула. Впораюсь. Звісно, впораюсь. Уже двадцять років справляюся.

Він взувся.

— Тільки, Іро… зроби гарне сервірування, добре? Свято ж все-таки. Не хочу, щоб знову було як… ну, ти зрозуміла.

Він грюкнув дверима, і тиша після нього здалася неприродно гучною. Ніби весь дім завмер, чекаючи. Навіть настінний годинник зупинився — сіла батарейка.

Іра стояла й дивилась на годинник із застиглою цифрою і розуміла — це знак. А за склом — березневий день, сірий, невиразний. Як вона. Як її життя. Як свято, яке не для неї.

Затишно…

Зроби затишно, Іро.

Ніби затишком можна прикрити тріщину між двома людьми, які колись були «ми», а стали просто «він» і «вона».

***

Андрій влетів у квартиру з легким відчуттям паніки. Годинник на руці показував за п’ятнадцяту сьома. Гості були запрошені на сьому, а ще потрібно було принести з машини напої. Андрій трохи затримався в Юлі, десятої за рахунком красуні на стороні за двадцять років шлюбу з Ірою.

Але з порога його зустріла… тиша.

Кухня — порожня, стіл — без скатертини. У духовці — нічого, на плиті — дірка від бублика. Ні тобі форелі, ні панакоти, ні навіть банки оливок. Нічого.

— Іро?.. — гукнув він голосно, але у відповідь — тиша.

Він пройшовся кімнатами. Зазирнув у шафу. Полиця з її речами — порожня. Навіть домашні халати зникли. Жодної резинки для волосся на тумбочці. Жодного сліду того, що вона взагалі тут була.

Він дістав телефон і набрав її номер. Один гудок. Другий. Гудки тягнулися до скидання виклику.

— Чорт… — видихнув він крізь зуби.

Пальці швидко набрали повідомлення: «Іро, ти де? Гості вже зібралися, а нагодувати їх нічим.»

Він натиснув «надіслати», і в ту саму мить пролунав дзвінок у двері.

Першими зайшли Борис із дружиною — ті самі, що завжди приходили раніше всіх і їли більше всіх. За ними — Костя, його колега, потім Лариса з чоловіком. Сміх, обійми, подарунки — веселий гомін гостей, які ще не знали, що свято скасовується.

— Андрюхо, а де у тебе салатики? — спитав Борис, невесело озираючись на порожній стіл.

— Еее… — Андрій запнувся, — зараз, буквально за хвилину. Іра ось… затримується. Вже їде.

— Стіл допомогти накрити? — запропонувала Лариса. — Давай, я допоможу!

Андрій підняв руки, ніби захищаючись від факту:

— Зачекай, зачекай, зараз… розберуся…

Він знову набрав Іру. І знову не отримав відповіді. Ні «вибач», ні «я в дорозі», ні навіть «я тебе зневажаю».

Гості почали хвилюватися.

— Так свято буде? — кинув Костя. — Ти ж нас не просто телевізор подивитися покликав…

— Та буде, — відмахнувся Андрій, дістав телефон, з люттю відкриваючи додаток доставки їжі.

Пальці тремтіли від злості й нерозуміння.

І тут знову пролунав дзвінок у двері.

На порозі стояли дві дівчини — Аліна й Марина. Його доньки. Високі, красиві, як дві різні версії Іри.

— Привіт, тату, — сказала Аліна спокійно.

— Привіт, — глухо відповів він. — А де мама…

— Мама не прийде, — сказала Марина. — Ми просто заїхали привітати тебе й побажати всього доброго.

— Що?

— Мама пішла від тебе, ми зараз до неї, дуже скучили. Пробач, що не будемо святкувати з тобою. Можеш кликати свою нову.

— Дівчата, зачекайте, — Андрій намагався усміхнутись, — ви не так усе зрозуміли…

— Ні, ми все зрозуміли правильно, — Аліна дивилася прямо в очі. — Ми все бачили. Ми не діти й давно все розуміємо.

Всередині в нього щось стиснулося. Але не від провини — від відчуття, що все вийшло з-під контролю. І він не знав, як повернути назад своє колишнє щасливе життя.

Ззаду долинали голоси гостей:

— Де частування?..

— Хтось взагалі бачив господиню?

Андрій стояв у дверях, дивився на дочок і раптом усвідомив: завіса опустилася, тепер можна бути собою.

— Передайте їй… що вона…

— Це ти мерзотник, — перебила його Аліна. — Мама дуже круто придумала з твоїм святом.

Дівчата засміялися, а Андрій зі злістю грюкнув дверима.

А далі він зірвався. Він кричав, щоб усі пішли, щоб залишили його в спокої, що він хоче побути один.

Задля власної безпеки друзі розійшлися — вони ніколи не бачили його в такому гніві.

Андрій залишився зовсім один. Ніхто не зміг замінити йому господарську, покладливу Ірину зі смачною домашньою їжею, чистотою у квартирі й випрасуваними сорочками. Адже вона не вміла інакше.

Юля була гарна для зустрічей, щоб урізноманітнити нудне сімейне життя, але як господиня — ніяка. Як і всі інші, хто ще міг на нього клюнути. Вони просто не хотіли обслуговувати чоловіка в побуті. Спілкування — будь ласка, але суп варити — навіщо?

Аліна й Марина забрали маму до себе. Вони хоч і виросли, але дуже її любили й хотіли, щоб вона була щасливою. Батькові вони не дзвонили. Не заслужив.