— Ірино, ми розлучаємось. Завтра, будь ласка, з’їжджай звідси.
— Що? Розлучаємось?
— Так.
— А чому я маю виїжджати зі своєї власної квартири?
— Своєї? Помиляєшся, люба. Ось документи. Дивись: єдиний власник — я.
В Ірини потемніло в очах. Вона сьогодні відпросилась з роботи, прийшла додому раніше й вирішила зробити сюрприз чоловікові на честь річниці весілля. Приготувала безліч страв, замовила доставку… За годину мали прийти гості. А тут, виявляється, сюрприз для неї самої. І далеко не приємний.
— Зачекай, я нічого не розумію. Це жарт?
— Ні, не жарт. Я прийняв рішення, — Антон дивився на Ірину зверхньо і явно відчував перевагу.
— Яке рішення? — Ірина досі не могла збагнути, про що йдеться.
— Повторю ще раз: збирай речі. До ранку тебе тут бути не повинно. У понеділок о 12:00 зустрічаємось у РАЦСі. Сподіваюсь, сцен не буде.
Ірина стояла на кухні з міксером у руках: щойно збивала крем для десерту. Рештки гарного настрою та очікування вечора з друзями танули, мов цукрова вата у воді.
— Антоне, яке розлучення? Це жарт? У нас же сьогодні річниця! Друзі ось-ось прийдуть!
— Друзі? — Антон насупив брови, але потім розвеселився. — Чудово! Покажемо їм, що розходимось на хорошій ноті! Але це не скасовує розлучення. Не забудь: зранку тебе тут не має бути.
За годину квартира, в якій вони щасливо прожили з Антоном майже 10 років, наповнилася голосами друзів. Теплі слова, букети, подарунки — Ірина приймала все з вдячністю, а Антон просив притримати привітання до застілля. І ось усі сіли, він виголосив перший тост.
— Я хочу подякувати моїй дружині Ірі за 10 прекрасних років шлюбу. Ви знаєте, скільки ми з Іркою пережили разом, як важко нам бувало. У нас обох були злети й падіння, але ми завжди знали, що маємо одне одного, — гості зааплодували Антонові, але той підняв руку й продовжив. — Сьогодні святкуємо останню річницю: ми вирішили розлучитися. Я вдячний Ірі за те, що завжди була мені підтримкою, і обіцяю зберегти добре й тепле ставлення до неї.
Усі стихли. Погляди звернулись до Ірини. Вона, ледь стримуючи сльози, натягнула привітну усмішку й виголосила тост у відповідь.
— І тобі, Антоне, дякую, що був чоловіком. Сподіваюся, в тебе все складеться добре.
Гості мовчали в подиві. Пару Антона та Ірини справді вважали ідеальною, тож новина вразила їх не менше, ніж саму Ірину півтори години тому.
Згодом жінка вибачилась і, пославшись на головний біль, пішла до спальні та зачинила двері. Що ж їй зібрати? Одяг на перший час, фото, ноутбук, переноску з кицею. Що ще? Посуд, меблі, ковдри? Ні, це вже дріб’язковість. Не ж різати ж ковдру й матрац? Не пиляти шафу чи телевізор?
— Ну, Антоне, даєш! Вперше присутній на антисвяткуванні весілля! І як Іринка погодилася його влаштувати! — з коридору долинав голос Дениса, одного з друзів подружжя.
— Та вона в мене золота жінка! — із гордістю заявив Антон.
— Знаю, я ж вас і познайомив. Досі шкодую про це, — підморгнув Денис. — Мені б таку! А то моя колишня вічно бурчала: то грошей мало, то уваги.
— Так бери й одружуйся з Іркою, вона ж майже вільна! Та й ти вже в розлученні.
Друзі розсміялись. У сміхові Дениса вчувалася заздрість, а в Антона — самовдоволення й гордість за те, як ловко все провернув.
Речей вийшло зовсім небагато. Гості навіть не помітили, як Ірина вдяглася й вийшла з дому з сумкою та переноскою. Унизу вже чекало таксі.
За пів години Іра сиділа на кухні в мами, Валентини Іванівни, і ридала.
— Іро, доню, що сталося? — Валентина Іванівна востаннє бачила дочку такою нещасною 25 років тому, коли не стало батька Іри.
— Мамо, все було помилкою. Він запропонував розлучитися. Сказав, що квартира — його. І щоб я забиралася звідти.
— Хто, Антон? — Валентина Іванівна вимовила це й одразу прикрила рот рукою: її улюблений зять не міг так учинити!
— Так. Я не знаю чому.
— І що ти зробила?
— Зібрала речі й поїхала.
— Доню… — мати похитала головою.
Ірина сіла в улюблене крісло. Зненацька перевезена кішка одразу забралася до неї на коліна й налякано притислася до господині. Жінка гладила пухнасту шерсть і згадувала найяскравіші моменти свого життя.
Ще в школі Ірина почала підробляти. Шукала підробітки, де платили одразу: роздавала листівки, проводила опитування, влітку полола міські клумби й грядки на дачах у сусідок. Валентина Іванівна не могла натішитися на доньку-помічницю. Частину заробленого Іра відкладала в скарбничку, а частину віддавала мамі. Ці гроші мама, не кажучи доньці, також відкладала — щоби згодом Ірина змогла купити житло.
— Мамусю! Я вступила на бюджет! — раділа вчорашня школярка Ірина.
— На який факультет вирішила йти?
— На економічний. Хай гроші тягнуться до грошей!
— Точно! Я так радію, що ти здобудеш хорошу освіту!
— Мамочко, тільки я тобі щось не сказала… Я вступила не до філії університету в нашому місті, а до головного кампусу. Мені запропонували в приймальній комісії. Я погодилась.
— Що це означає?
— Що я буду далеко від тебе…
Тоді Валентина Іванівна заплакала: їй так не хотілося відпускати доньку! Але перспективи були дуже обнадійливі…
На третьому курсі Ірина з подругою винайняли квартиру, щоби вчитися й відпочивати в спокої. Потім подруга вийшла заміж, і Іра знайшла нову співмешканку — удвох знімати вигідніше.
— Мамусю, я тебе дуже люблю, але жити буду самостійно. Зніму з кимось квартиру на спільних умовах, як у студентські роки, — заявила Ірина, повернувшись до рідного міста.
— Доню, та в тебе ж є дім, — здивувалась мати.
— А в тебе — своє життя, — усміхнулася Ірина. — Ти ж заміж виходиш, а молодятам треба жити окремо від дітей! Отож — поради вам і любові, а мені — гарну квартиру й нормальних сусідів!
— Яка ж ти в мене мудра, доню, — засміялася Валентина Іванівна.
Ірина справді влаштувалася на роботу й невдовзі винайняла квартиру разом із колегою. Особисте життя не складалося: були якісь романи, але все несерйозне. Зате її колега через пів року вийшла заміж. Новою сусідкою стала інша колега — і теж невдовзі пішла під вінець. З часом серед знайомих Ірину почали вважати талісманом: мовляв, поживеш у її квартирі — й особисте життя налагодиться.
— Ірко, ти — мій найкращий друг! — Денис пакував валізи й щиро дякував колишній сусідці за допомогу. Насправді він був закоханий у неї, але Ірина ніяк не реагувала на його залицяння. — Якби не ти, я б ніколи не зустрів кохання свого життя!
— Іди вже, Ромео, до своєї Джульєтти! — засміялася Ірина. — І допоможи знайти мені нову сусідку.
— Уже знайшов. Є в мене колега, Антон, ось такий хлопець! — сяючий, як начищений самовар, Денис показав великий палець угору. — Охайний, культурний, проблем не буде, можеш не хвилюватися.
Антон справді виявився цікавим чоловіком. Він був старший за Іру на три роки, працював у престижній компанії й стрімко підіймався кар’єрною драбиною.
— Антоне, а чому ви самі не знімете квартиру? Навіщо вам кімната із сусідкою? — якось увечері запитала Ірина за вечерею на кухні.
— А ви чому не живете одна? Наскільки знаю, ви — співзасновниця фірми бухгалтерського аутсорсингу.
— Так, ви маєте рацію. У нас молода компанія…
— … але дуже відома! Я багато чув про вас, кажуть — клієнтів чимало.
— Ви праві, — усміхнулася Ірина. Їй було приємно, що сусід цінує її справу. — Я збираю на квартиру, тому мені зручно орендувати житло з кимось.
— І як вам ваші колишні сусіди?
— Надзвичайно цікаві й порядні люди!
Антон усміхнувся й раптом сказав:
— Знаєш, Ірино, я вже тиждень живу з тобою під одним дахом. Ти — чудова сусідка. Думаю, вже час перейти на «ти».
— Згодна!
Минуло кілька місяців, і Ірина зрозуміла: вона закохалася в нового сусіда. Такого з нею ще не було. Їй подобалося в Антонові все: його очі, усмішка, аромат парфуму, почуття гумору. Вранці та ввечері, коли їхні графіки не збігалися, вони залишали одне одному щось смачне на кухні.
«Спік пиріг, але не подужав сам. Знаю, що сьогодні прийдеш пізно — повечеряй!» — такі записки з пирогом під рушником часто залишав Антон.
«Це — твій сніданок: вівсяноблін з м’яким сиром і шматочком риби. Напиши, чи сподобалося», — Ірина відповідала взаємністю, коли йшла раніше на роботу.
— Ірин, мені здається, я закохався, — якось сказав Антон.
Ірина вперше мало не розплакалась, почувши ці слова від нього. Вона щиро раділа за всіх своїх колишніх сусідів, коли ті знаходили свої половинки. Але цього разу закохалася сама.
— Зрозуміло, — опустивши очі, щоб Антон не побачив сліз, відповіла Ірина. — Значить, завтра почну шукати нову сусідку.
— Дурненька, у тебе, — несподівано сказав Антон і вперше доторкнувся до її руки. Це доторкання ніби струмом пройшло крізь Ірину. — Але якщо почуття не взаємні, доведеться справді шукати нових сусідів.
— Не доведеться…
Спогади перервав телефонний дзвінок. «Коханий» — так досі був підписаний Антон у телефоні Ірини.
— Ірино, що це має означати?! Ти де?! — розлючено закричав він у слухавку.
— Я в мами, — стримано відповіла жінка.
— Що ти собі дозволяєш? Як ти могла покинути гостей? Розумієш, у яке становище мене поставила?!
— Ти сам сказав, щоб я до ранку звільнила квартиру.
— Але ж не під час свята! Тепер усі на мене косо дивляться…
— Та невже?! — театрально здивувалась Ірина. — І що ж говорять?
— А то ніби сама не розумієш? Що я тебе вигнав!
— Так і було! Ти вигнав мене з моєї квартири.
— Ні, я попросив виїхати з МОЄЇ квартири, — спеціально виділив голосом Антон.
— Антоне, — голос Ірини тремтів від обурення. — Ти ж знаєш: ця квартира — повністю моя заслуга! Я зібрала 70% на перший внесок. І всі платежі після того вносила я.
— Ну давай, звісно, дорікай, що я не викрутився, як ти, і не отримав високу посаду, — образливо кинув Антон. — Що мене підсиділи, з роботи вигнали. Я ж знав, що колись пригадаєш усі мої невдачі й ще й куском хліба на старості років дорікнеш!
— Яка старість? Тобі ще сорока нема! — зло розсміялася Ірина.
— От саме! Мені скоро 40, я хочу сім’ю, дітей. Але з тобою це неможливо…
Антон перегнув палицю. Ірина прикусила губу й завершила дзвінок.
Діти… був нещасний випадок, і вони втратили єдину дочку. Тоді Антон, дивлячись на вбиту горем дружину, сказав, що їм обом потрібен час, аби зважитись знову на батьківство. Та скільки Ірина не натякала на те, що хоче чути дитячий сміх у домі, Антон лише відмахувався.
Він одразу ж знову подзвонив.
— Не смій кидати слухавку! — заверещав він.
— Не кричи на мене, — якомога спокійніше відповіла Ірина.
— Коротше, чекаю в понеділок у РАЦСі!
— Ні, Антоне. У суді.
— З якого дива?
— Я не залишу тобі квартиру.
— Дурепа! — розсміявся Антон. — Та будь-який суд тільки гляне на документи й одразу засміється. Я — єдиний власник!
Антон мав рацію. Коли вони вирішили купувати квартиру, він запропонував не морочитися й оформити житло тільки на себе. Казав, що немає жодної різниці, чиє ім’я в документах — адже вони сім’я. І Ірина чомусь йому вірила.
— Але ж… — спробувала тепер заперечити вона.
— Що — «але»? Мені квартира потрібніша. Я одружуюсь одразу після розлучення, у нас за пів року буде дитина. Тож твої витівки нікому не потрібні!
Іра знову завершила дзвінок. За пів року?! Виходить, поки вона тягнула все на собі, її благовірний зустрічався з іншою? Вона не залишить йому нічого, боротиметься до останнього! Вся апатія наче вітром здуло.
— В’ячеслав Борисович? Добрий день, це Ірина, дружина Антона Сергєєва, пам’ятаєте, працював у вас? — Ірина прийшла до керівника компанії, де ще нещодавно працював її чоловік.
— Ірино, доброго дня, звісно пам’ятаю вашого чоловіка, і вас також, — високий немолодий чоловік упевнено потиснув їй руку й вказав на два крісла. Там можна було поспілкуватися неформально.
— Це дуже добре. Мені потрібна ваша допомога.
— Яка саме?
— Характеристика Антона.
— Ірино, я знаю вас як чудового фахівця й, вибачте за прямоту, дуже вродливу жінку. Багато моїх знайомих є клієнтами вашої компанії. Тож дозвольте говорити прямо.
— Звичайно, — Ірина здивувалася.
— Я не можу дати Антонові позитивну характеристику.
— Чому? — Ірина, як не дивно, саме цього й очікувала, й це її навіть потішило.
— Розумієте, він звільнився без скандалу лише завдяки вам. Я з поваги до вашого професіоналізму не хотів псувати його репутацію.
— Що ви маєте на увазі?
— Незадовго до кадрових змін Антона спіймали на махінаціях. Краще вам не знати, про які суми йде мова. А потім, уже після звільнення, я дізнався: де б він не працював, скрізь намагався провернути якісь темні справи.
— Навіть так? — зраділа Ірина.
— Так, — чоловік із подивом дивився на Ірину. — Можу заявити про це в будь-якому суді!
— В’ячеславе Борисовичу, величезне дякую! Це саме те, що я й хотіла почути. Ви справді зможете дати свідчення в суді?
— А це справді потрібно?
— Так.
— Добре, — знизав плечима В’ячеслав Борисович. — Мені нічого приховувати, я веду бізнес чесно.
Чим більше свідків знаходила Ірина, тим сильніше жахалася. Виявляється, вона зовсім не знала власного чоловіка! Так, для друзів він був чудовим хлопцем. На кожному новому місці роботи всі підпадали під його чарівність, але потім з’ясовувались недостачі. За руку Антона зловив лише В’ячеслав Борисович, решта не змогли зібрати докази. Тож афера з квартирою була лише квіточками.
— Іро, я думав, ти все знаєш, — винуватим тоном свідчив у суді Денис, друг Антона: йому й досі не вірилось, що Антон міг так вчинити з Ірою. — Він величезні суми матері переводив. Я питав, чи знаєш ти про це — він сказав, що, звісно, знаєш.
— Ні, я не знала. Я думала, що Антону не підвищували зарплату, не давали премій, а потім ще й «підставили».
— Та ну! — розсміявся Денис. — Коли ми працювали разом, я йому щиро заздрив: посади однакові, показники теж, а зарплата в нього більша.
— А мені казав, що все навпаки…
— Ого… Схоже, я теж добряче помилявся щодо друга.
— Я хочу повернути квартиру. Підтримаєш мене в суді?
— Так, Іро, звичайно, — пообіцяв Денис бути поруч, поки вона не розбереться з усім.
Разом з юристом Ірині вдалося знайти кількох свідків, показів яких вистачило б, щоб відкрити кримінальну справу.
За кілька днів до суду щодо поділу майна Антон попросив Ірину про зустріч. Домовилися побачитись у тому самому кафе, де він колись зробив їй пропозицію. Ірина усміхнулася: тоді він запропонував руку і серце, а тепер — забирає і серце, і все майно, нажите за десять років і придбане здебільшого за її кошти.
— Іро, не дурій, жоден суд не залишить тобі квартиру. Максимум, на що можеш розраховувати — це якщо я тобі щось виплачу.
— Ти впевнений?
— Авжеж. Вчи закони, — колишній чоловік злегка клацнув Ірину по носі.
— Що ж, якщо я програю — зможеш спокійно привести в мій дім нову дружину.
— У МІЙ дім, — поправив Антон. — До речі, може, хочеш щось забрати? Побутову техніку, меблі?
— Ні, не хочу.
— Правильно. Воно тобі не потрібне, а нам згодиться. Але я щедрий: пропоную 100 000 гривень компенсації.
Ірина підняла здивовані очі, відкрила рота, щоб щось сказати, а потім розсміялася так, що в неї виступили сльози на очах.
— Ой, не можу! Компенсація! Сто тисяч! Яка нечувана щедрість! — Ірина сміялася щиро, майже до істерики.
— Та ти… — злобно пробурмотів Антон. — Нічого не отримаєш — сама відмовилася.
Довести, що Антон не мав стосунку до купівлі квартири, виявилося елементарно. Юрист надав виписки з рахунків Антона та Ірини, знайшов підтвердження, що саме вона внесла перший внесок, вона ж оплачувала ремонт і меблі. Свідчили В’ячеслав Борисович та ще кілька людей.
— Так я не зрозуміла, це що виходить — у тебе немає квартири?! — майбутня наречена Антона, вульгарна і грубувата, влаштувала скандал просто на вулиці.
— Виходить, що так, — Антон стояв блідий і не міг повірити в рішення суду.
— І де ми тепер житимемо? — у її голосі звучала не іронія, а жорсткий сарказм.
— Можемо у тебе, — несміливо запропонував Антон.
— Та ні вже. До себе я тебе не пущу. А то потім заявиш, що це твоя квартира, і виженеш мене з дитиною, як лисиця зайця з луб’яної хатки!
— Значить, перший час будемо знімати.
— Та ні. Ти будеш знімати. А я житиму у себе. Жди, татку, через пів року прийдуть виконавці, — дівчина розвернулася і демонстративно пішла до машини.
— Вони нічого не доведуть! Ми не одружені! — вхопився за останню надію Антон.
— По-перше, ДНК-тест покаже, чия це дитина. По-друге, сьогодні принаймні десять людей чули, як ти зізнавався, що збираєшся на мені одружитися й що в нас буде малюк.
У цей момент Антон побачив Ірину: вона йшла поруч із Денисом. Колишня дружина і колишній друг. Зрадники!
— Як ти сміла так вчинити?!
— Як? Претендувати на квартиру, яку сама купила?
— Ти брехуха й зрадниця!
— Постривай, а не ти мені зраджував? Не ти вигнав мене з дому?
— Ти сама пішла!
— Так, після фрази «щоб до ранку тебе тут не було»!
— Мабуть, я був неправий, — Антон опустив очі, ніби вибачаючись.
— Не мабуть, а точно!
— Як ти смієш! Від тебе…
Ірина не стала слухати далі. Вони з Денисом спокійно сіли в таксі й поїхали. А Антон залишився стояти на вулиці сам-один.
Ірина повернулася додому ввечері після роботи. У передпокої горів нічник, залишений з любов’ю. Біля дверей незадоволено морщилася кішка: довелося прокинутися, щоб зустріти господиню. Поки Іра годувала улюбленицю і готувала вечерю, двері відчинилися й ніжний чоловічий голос запитав:
— Ти вже вдома, душа моя?
— Так, коханий! Переодягайся швидше, мий руки — я вже підігріла вечерю.
— Як же мені з тобою пощастило! Ти — справжній скарб!
— Тоді бережи!
— Бережу. Тим паче, що скоро в нас з’явиться ще один скарб…
Денис ніжно обійняв Ірину й поклав руку на її округлий животик.
— Штовхається!
— Авжеж! Він знає, як його тут усі чекають і люблять…
Справжнє щастя — це коли можеш довіряти коханій людині й знати: він тебе ніколи не підведе.
— Якщо твоїй матері так не подобається, ким я працюю, то чому вона щотижня просить у нас гроші? — вирішила невістка провчити свекруху