Ірина Миколаївна, вишукана й ретельно доглянута пані близько п’ятдесяти років, неспішно крокувала ринком у пошуках відбірної вирізки

Ірина Миколаївна, вишукана й ретельно доглянута пані близько п’ятдесяти років, неспішно крокувала ринком у пошуках відбірної вирізки. Слідом за нею, ніби пришита, волочилася зовсім незнайома молода особа. На відміну від Ірини Миколаївни, та дівчина була надзвичайно юною, навіть надміру. Та й узагалі в ній усе видавалося трохи «забагато»: занадто довгі вії, яскравий, на межі з вульгарністю, макіяж, коротесенька спідничка… Для випадкових перехожих чоловіків це мало ефект справжнього «магніту»: у половини голова поверталася за нею під майже неможливим кутом, в іншої половини через присутність дружин виходило лише косити поглядом, ризикуючи так і зостатися косоокими.

Дівчина не раз намагалася заговорити з Іриною Миколаївною, але щоразу зупинялася, не наважуючись. Зрештою, вона таки відшукала в собі сміливість:

— Ірино Миколаївно, мені треба з вами поговорити. Річ у тому, що ваш чоловік і я… коротше, ми з ним зустрічаємося…

— Та що ви кажете! — з удаваним здивуванням, проте цілком ввічливо, відказала та, водночас придивляючись до м’яса за прилавком. — Нагадайте, будь ласка, як вас звати? Ах, Лариса… Ларочко, а ви в м’ясі розумієтеся? Як вам здається, це свіжа вирізка? Щось не розберу, чи то яловичина, чи телятина…

— Перепрошую… — дівчина розгублено замовкла. — Мені здається, ви або не збагнули, або не почули…

— Мила моя, попри вік, я чудово чую й пам’ять мене не підводить. Ви – коханка мого чоловіка, і вам потрібно поговорити зі мною. А я, зі свого боку, не бачу жодної потреби в такій бесіді. Ні, це, напевно, не телятина, забарвлення надто яскраве… Хоча… добре, загорніть ось цей кусень. Спасибі, скільки я винна?

Розрахувавшись, вона помітила збоку геть спантеличену Ларису. Дівчина, здавалося, втратила рівновагу через незвичну реакцію «суперниці» й тепер стояла, переступаючи з ноги на ногу. Ірина Миколаївна кинула погляд на годинник:

— Ну гаразд. Я якраз збиралася зайти у тутешнє кафе — там дивовижні тістечка. Якщо вам потрібна розмова, можемо поспілкуватися там.

У кафетерії, сьорбаючи каву, Ірина Миколаївна звернулася до Лариси:

— Тож про що саме ви хотіли поговорити?

— Відпустіть Миколу, він нещасливий із вами! — вихопилася дівчина майже підготовленою заздалегідь фразою.

Ірина Миколаївна округлила очі й голосно розсміялася:

— Це, часом, не Микола вас «навіяв» сюди? А, кажете, самі зважилися… Отож, люба, — вона поблажливо всміхнулася, — Микола ніколи мене не покине. І знаєте, чому? Бо я його не тримаю. Не вірите — переконайтеся. Зате щойно ви почнете тиснути на нього, він відразу втече. І вже не вперше така історія.

— Як це… — Лариса аж поперхнулася кавою. — Як це «не вперше»!?

— Ларочко, серденько моє, невже ви гадаєте, що Микола жив зі мною, чекаючи саме на зустріч із вами? — доброзичливо запитала Ірина.

Дівчина зблідла, оскільки справді встигла повірити, що вона «єдина та неповторна». Ірина Миколаївна продовжила, удаючи, ніби нічого не зауважила:

— Ви, здається, уже третя чи, може, четверта… а можливо, й п’ята, хто так прямо підходить до мене з подібними словами. Але не журіться! Звісно ж, він вам наговорив добрий мішок компліментів: що ви найчарівніша, єдина, неперевершена… Ох, казав, еге ж? Не довіряйте чоловічим зізнанням, люба Ларисо. Користуйтеся ними, отримуйте задоволення, та ніколи не сприймайте за чисту монету.

Лариса ледь утрималася від сліз:

— Ірино Миколаївно… хіба вам зовсім не образливо?

— Ну як сказати… з одного боку, звичайно ж, це прикро: зрада залишається зрадою. А з другого — є своя пікантна приємність усвідомлювати, що чоловік у мене ще хоч куди, — пояснила вона з іронічною посмішкою. — Плюс я вже давно зрозуміла одну просту істину: чоловіка треба тримати на такому «шнурку», аби він не почувався прикутим. І ще одне: дарма ви не скуштували тістечко, — зауважила вона, відкушуючи шматочок кремової трубочки. — Напевно, сидите на дієті? Повірте, ви себе позбавляєте цілого задоволення. Фігура у вас струнка, так що мало що загрожує, а голодний блиск в очах для дівчини — це не найкраща окраса, вже мені повірте. Що ж, бажати вам удачі не буду: все одно гадаю, що її не матимете, — вона підвелася, допивши каву. — І зустрічатися з вами знову я точно не хочу, отож — бувайте.

Микола Юрійович повертався додому, охоплений передчуттям лиха. Після істерики, яку влаштувала Лариса, на поблажливу зустріч від дружини годі було сподіватися. Згадавши море її сліз, він знехотя скривився. Якби жінки тільки розуміли, наскільки втрачають привабливість, коли починають ридати перед чоловіками! Червоні повіки, розмазана туш, розпухлий ніс… бр-р-р!

Стоячи вже перед дверима власної квартири, Микола Юрійович глибоко вдихнув і ніби перехрестився подумки, заходячи всередину з портфелем над головою, аби прикритися. Перестраховка була недаремною: блакитна чашка влучила в одвірок за кілька сантиметрів від нього, розбиваючись на друзки й розлітаючись по передпокою.

— Ах ти негіднику! — голосила дружина, метаючи один за одним предмети з кавового сервізу на шість персон. — Обманюєш, брехуне! Розпусник! Старий цап!!! Хто всього лиш два місяці тому клявся мені, що це вже востаннє?

Ірина Миколаївна здавалася шаленою від гніву, та чуйне вухо Миколи Юрійовича вловило в її тираді ледь відчутну нотку гри — ніби вона виконувала роль скривдженої дружини з явним артистичним талантом. Діждавшись, поки вона трохи стихне, чоловік обережно висунувся зі своєї «укріпленої зони». Дружина стояла з останньою чашкою в руці й із сумом споглядала на біло-блакитні уламки, які тепер вкривали підлогу.

— Іринко, люба… — почав він, наближаючись (не надто різко) до неї. — Запевняю, це був най-най останній раз! Ти ж у мене мудра, все розумієш: «сивина в бороду…» — ну прости!

— Негідник! — Ірина метнула ще одну чашку, не втрапила, але зненацька розсміялася. — Ти неймовірний! Старий ловелас!

— Старий, та при цьому бадьорий, — уже сміливіше вигукнув Микола, пригортаючи дружину, намагаючись доторкнутися губами до її шиї.

Вона ковзнула убік:

— Ні, Миколо, кажу цілком серйозно: вистачить. Або ти сам наведеш лад із «сивиною в бороду», або доведеться мені взяти до рук качалку, — Ірина багатозначно кивнула на колекцію декоративних качалок, що висіла на кухонній стіні.

Наступного ранку, коли вони остаточно помирилися, обоє збиралися на роботу. Сварка напередодні була для них певним ритуалом — свого роду «перезавантаженням» стосунків, що додавало їм трішки свіжості.

Пудрячи носик у дзеркалі, Ірина Миколаївна помітила, як Микола Юрійович ретельно чистить туфлі. Він раз по раз робив спробу щось запитати, але мовчав. Вона все бачила у віддзеркаленні:

— Ну? Скажи вже, що хвилює. Про свою Ларочку, правда? Спокійна будь — обличчя їй не чіпала, не те що Вероніці, — вона ледь усміхнулася, — а ось у питаннях фігури я «допомогла»: гадаю, тепер вона жадібно налягає на тістечка. Та дівчина має схильність до зайвої ваги, тож скоро напевно розповніє. А мені варто влаштувати розвантаження, — додала вона вже трохи суворішим тоном. — Але, Миколо, як я й казала, годі. Я втомилася. Надалі терпіти твої пригоди не збираюся.

— І що буде наступного разу? Сковорідки чи супниці? — спробував пожартувати він.

Однак Ірина відповіла прохолодно:

— Ні, не те й не інше. «Око за око, зуб за зуб». Зрада за зраду.

— Іринко, не треба таких жартів, — чоловік відчутно зблід.

— Я не жартую. Я озвучила тобі все, і ти почув. Ти вже зараз корчишся від однієї думки про це, а уяви, що я відчуваю щоразу?

Біля під’їзду вони спокійно попрощалися, обмінявшись поцілунками, й розійшлися кожен у свій бік на роботу. Ірина Миколаївна, відійшовши кілька кроків, дістала телефон і, озирнувшись, набрала номер:

— Дімочка? Привіт, це я…