— Інша в мене, молодша й приємніша, — заявив чоловік, — на розлучення вже подав…

Сумка з речами чоловіка стояла на порозі вже який день. Повернувшись якось із роботи, Анжела помітила, що її благовірний метушиться по кімнатах, скидаючи речі в чергову сумку. Увечері напередодні цього дня вони знову посварилися, і жінка попросила, щоб до її повернення з роботи його духу у квартирі не було.

Їй набридло терпіти його постійні пошуки роботи, які завжди закінчувалися нічим.

— Анжел, дай грошей, завтра точно влаштуюся хоч куди-небудь, — твердив він, як заїжджена платівка, а повертався, як завжди, із запахом алкоголю й чужого жіночого парфуму, вже за північ.

Толік був молодший за Анжелу на вісім років, але зумів якось непомітно підкрастися до її серця, витіснив того, хто там жив до нього, і навіть переконав її піти в РАЦС. Вона знала, що нічого доброго з цього шлюбу не вийде, але й самотність уже добряче набридла, а той, кого вона чекала все життя, зник з поля зору й не давав про себе знати майже одразу після школи.

Повернувшись додому й побачивши, що чоловік ще знаходиться у квартирі, Анжела повідомила, що збирається подати на розлучення й дає йому п’ять хвилин, щоб вимівся.

Толік глянув на неї й просичав:

— Розлучення, то розлучення, — метнувся до спальні разом із сумкою, щось нервово в неї скидав і, вискочивши в коридор, був змушений відповісти на дзвінок телефону, що дзижчав у кишені.

Він розмовляв із кимось підвищеним тоном, а потім, помітно занервувавши, схопив із шафи шкіряну куртку й, надягаючи її на ходу, вискочив у під’їзд, залишивши сумку на підлозі.

Побачивши залишені речі, Анжела подумала, що він спеціально залишив їх, щоб був привід повернутися й у черговий раз благати прощення, але тепер вона пробачати не збиралася. Вичерпалися і терпіння, і жалість. Але він не з’являвся. Ні наступного дня, ні потім…

Коли жінці набридло щоразу бачити це яскраве нагадування про безглуздо витрачений час, вона сама йому зателефонувала й зажадала негайно забрати речі.

— Та не потрібне мені це барахло, кохана не дозволяє більше навіть до твого порога наближатися. І на розлучення я сам вже подав, не переймайся. Я на іншій маю одружитися, вона дитину чекає. Ясно? А ти думала, що була мені справді потрібна? Так, забезпечувала — і добре, спасибі. Інша в мене, молодша й приємніша, тож хочеш — викинь ті манатки, хочеш — іншому залиш. Упевнений, охочих пов’язати з тобою життя знайдеться багато… За гроші! І більше мені не дзвони! Ніколи!

Кожне його слово било, мов дзвінка ляпас. Анжела з самого початку знала, що не варто зв’язуватися з тим, хто молодший на стільки років, але піддалася його невгамовним вмовлянням, клятвам, обіцянкам.

Вона схопила сумку й, накинувши куртку, вискочила у двір і закинула її якнайдалі в сміттєвий контейнер.

Усе! Досить! Втираючи сльози, вона повернулася додому, прийняла душ і ввімкнула диск із комедіями.

«Отак краще!» — вголос сказала Анжела й вирішила, що житиме для себе. А минуле нехай залишиться в минулому.

За кілька днів у компанії Анжели, яку вона нещодавно викупила, планувалася корпоративна вечірка — так би мовити, для знайомства з колективом.

Жінка готувалася ґрунтовно. Замовила у спеціалістів текст промови, забрала з ательє сувору, але водночас нарядну сукню й відкрила скриньку, щоб підібрати до неї прикраси.

Серце голосно вдарило, потім завмерло й продовжило битися в пришвидшеному ритмі. Анжела схопилася руками за груди, коли відкрила кришку скриньки й голосно видихнула. Усередині було порожньо. Не було й паспорта, який вона теж поклала туди деякий час тому.

Анжела пройшла на кухню, випила дві склянки води й набрала номер телефону колишнього. Але той скинув виклик, і номер став недоступний. Не роздумуючи, вона зателефонувала в поліцію й повідомила про пропажу та про те, хто міг украсти її паспорт і коштовності.

Вже за кілька днів її запросили у відділок для спілкування зі слідчим і Толіком, який пояснював, що так, висипав вміст скриньки в сумку з речами, хотів, так би мовити, провчити Анжелу за те, що вона пиляла його за безробіття, ну а сумку забув, коли йому подзвонила його молода супутниця й повідомила про вагітність.

Анжела кинулася до сміттєвих баків, але минуло вже кілька днів, контейнери були майже порожні.

Вона повернулася додому зовсім розбитою й спустошеною. Паспорт можна було відновити, але крім нього там було ціле багатство. Дорогі прикраси… Дещо Анжела купувала сама, дещо залишилося в спадок від батьків, а були речі й раритетні — подарунки прабабусі…

Жінка подзвонила до служби вивезення сміття й поцікавилася, куди вивозять контейнери з дворів. Їй назвали адресу загального сміттєзвалища, але пояснили, що там живуть безхатьки, які, скоріш за все, вже знайшли все цінне, що викинули.

— Вони там швидко все перевіряють, — пояснила диспетчерка й співчутливо зітхнула.

Анжела розуміла, що сумку точно не пропустили б, і від цього ставало ще сумніше на душі…

Піти поговорити з безхатьками, запропонувати винагороду, хоча б паспорт повернути… І найдорожчі серцю речі… З цими думками вона довго сиділа, втупившись у вікно на вечір, що опускався. А коли пролунав дзвінок у двері, здригнулася від несподіванки й, не думаючи, хто це може бути, відчинила двері, навіть не подивившись у вічко.

На порозі стояв сусідський хлопчик із другого поверху й тримав у руках сумку — ту саму.

— Добрий день, тітко Анжело, вам от попросили передати! — гордо випалив він, простягаючи сумку.

— Хто попросив? — тремтячим голосом запитала жінка.

— Та безхатько один, — знизав плечима хлопець і побіг:

— До побачення, тітко Анжело!

Анжела повернулася у квартиру й висипала вміст сумки прямо на підлогу в коридорі. Відкидаючи речі Анатолія убік, вона розклала по підлозі всі свої прикраси. Все було на місці, вона знала кожну річ, і нічого не зникло! Паспорт також був там.

Склавши все по місцях, а чоловічі речі назад у сумку, Анжела налила собі гарячого шоколаду й повернулася до вікна, звідки любила спостерігати за містом будь-якої пори.

Їй дуже хотілося віддячити цій людині, яка повернула все, не вимагаючи нічого навзаєм. Хотілося допомогти йому, дізнатися, чому така добра людина стала безхатьком. І наступного дня вона зайшла до сусідського хлопчика.

— Кирюшо, а ти не знаєш, де можна знайти цю людину… Ну, безхатька, — останнє слово далося їй важко.

— А він живе за інститутом, у закинутій побутівці, — радісно повідомив хлопець.

Жінка вирушила туди, не вагаючись. Довго не могла наважитися постукати, але, зібравшись із духом, несміливо постукала у двері кілька разів.

Двері відчинилися майже відразу. На порозі стояв чоловік у дуже старому, але чистому одязі. Специфічного запаху від нього не було, а в побутівці, наскільки це можливо, панував порядок.

— Заходь, — запросив чоловік захриплим голосом, і Анжела увійшла.

Усередині стояли тапчан, акуратно застелений старим пледом, стіл, накритий чистою клейонкою. В кутку стояла буржуйка, на якій у каструльці закипала вода.

— Чаю будеш? — запитав чоловік, і Анжела машинально заперечно похитала головою, а потім, схаменувшись, додала:

— Буду! — вона побоялася образити людину своєю бридливістю, але він витяг із тумби під столом чисті склянки та запечатану пачку печива. Налив із заварника ароматний свіжий чай — справжній, не пакетики!

Анжела прийняла чашку й уважно подивилася йому в очі.

— Мені так знайоме ваше обличчя, ніби ми десь уже зустрічалися… — вона намагалася розгледіти його риси за неголеністю і вдивлялася в очі…

Серце билося дивними ударами, ніби впізнало в ньому когось, про кого й подумати було страшно.

— Ми з тобою, Анжеліко, в школі разом навчалися.

Вона незграбно поставила склянку на стіл, і чай розлився по столу, бризнувши на її нове пальто…

Вона підвелася, знову сіла і, не відриваючи очей від чоловіка, тихо прошепотіла:

— Жеееенька?

— Так, я! А ти зовсім не змінилася. Я коли цю сумку знайшов і лише паспорт твій відкрив, ще навіть імені не встиг прочитати — по фотографії впізнав, і серце защеміло. Анжеліко, ти не уявляєш, як я мріяв про цю зустріч, але не так, не тут, не за таких обставин…

— До біса обставини, Женько, я чекала тебе стільки років! Як же безглуздо й нерозумно ми тоді розійшлися… Ідемо до мене?! Ідемо, я не залишу тебе в таких умовах. Женько! Ідемо швидше, я хочу, щоб ти мені все розповів, а я розповім усе тобі.

— Ідемо! — ствердно кивнув Євген. — Не хочу більше й на хвилину тебе відпускати…

І ось, у стінах своєї квартири, Анжела уважно слухала історію Жені, який уже встиг прийняти душ і поголитися, й не могла стримувати сліз, які гарячими струмками текли по її щоках.

— Як ти все це пережив, Женько!

— Я ні про що не шкодую, бо саме цей шлях привів мене до тебе.

— Так, це точно, значить, і мій шлях привів мене до тебе. Якби не ця сумка…

Вони довго сиділи, розповідаючи один одному про все, що сталося з ними за роки розлуки, і розуміли, що не дарма так довго йшли до цього дня. З кожною секундою усе більше переконувалися: вони дві половинки одного цілого, і їм більше не можна розлучатися.

Минув час, поки Анжела отримала розлучення, а Євген зміг відновити свої документи й вирішити свої непрості проблеми. Але все залишилося позаду — разом вони все подолали й змогли подати заяву в РАЦС і зіграли пишне весілля, через рік після якого у них народився син — такий бажаний і довгоочікуваний для обох…