— У нас буде спільний рахунок, — запропонував він, не знаючи, що я заробляю вдесятеро більше

— Як справи на роботі? — спитав Павло, наливаючи собі другий стакан компоту.

Я відсунула теку зі звітами подалі від краю столу.

— Нормально. Проєкт майже закрили.

— А що з тим програмістом, який постійно зривав строки?

— Звільнили.

Павло кивнув і взявся різати помідори для салату. Рухи у нього завжди були чіткі, розмірені. Навіть коли готував вечерю після дванадцятигодинної зміни на заводі, не метушився.

— До речі, — він обернувся до мене з ножем у руці, — у нас премія буде в грудні. Невелика, але все ж. Може, купимо новий холодильник?

— Давай спочатку порахуємо, скільки в нас є.

Я встала й підійшла до вікна. У дворі діти каталися на велосипедах, мами сиділи на лавках. Звичайний четвер. Нічого особливого. Тільки всередині в мене все переверталося вже третій день поспіль.

У понеділок Сергій Вікторович викликав мене до себе в кабінет.

— Аню, вітаю. З першого січня ти — начальниця відділу системної аналітики.

Я сіла на стілець і витріщилася на нього.

— Але ж Ігор…

— Ігор переходить в інший департамент. Ми довго думали, кого поставити. Ти впораєшся.

Зарплату підняли вдесятеро. Одразу. Без перехідного періоду, без випробувального терміну. Просто взяли й помножили моє життя на десять.

— Аню, ти мене чуєш? — Павло доторкнувся до мого плеча.

— Так, чую. Холодильник. Гарна ідея.

— Ти якась задумлива.

Я обернулась до нього. Він стояв поруч, увесь у борошні від хліба, який замішував зранку. На щоці — смуга від того, як витер руки фартухом. Мій чоловік. Чесний, добрий, надійний. Який рахує кожну копійку й радіє премії у дві з половиною тисячі гривень.

— Просто трохи втомилася.

— Йди відпочинь. А я тут дороблю.

Я поцілувала його в щоку й пішла до спальні. Увімкнула ноутбук і зайшла в банківський застосунок. Цифри на екрані виглядали нереально. Наче я грала в комп’ютерну гру, де можна купити будь-що.

Перевела половину на заощаджувальний рахунок. Подумала — і ще чверть. На основному залишила суму трохи більшу за Павлову зарплату.

— Аню, вечеря готова! — крикнув він з кухні.

— Йду!

Я закрила ноутбук і глянула на себе в дзеркало. Та ж Аня. Ті ж очі, той самий ніс. Тільки тепер я могла купувати нову машину щомісяця. Або орендувати будинок біля моря на пів року. Або закрити борг за квартиру моїх батьків.

— Що дивитимемось сьогодні? — спитав Павло, коли я сіла за стіл.

— Не знаю. Вибирай ти.

— Може, щось про подорожі? Бачив фільм про Ісландію.

— Давай.

Він увімкнув телевізор і взявся накладати мені салат. Дбайливо, як завжди. Трохи більше помідорів, бо знав, що я їх люблю. Трохи менше цибулі, бо я не дуже.

— Знаєш, — сказав він, жуючи, — може, за кілька років і ми кудись злітаємо. Якщо вдасться назбирати.

— Обов’язково злітаємо.

— Справді думаєш?

— Авжеж.

Я усміхнулась йому й подумала, що можу купити нам квитки в Ісландію хоч завтра. І післязавтра. І щодня до кінця року. Але не скажу йому про це. Поки що не скажу.

Бо я бачила, як він пишається тим, що може забезпечити нашу родину. Як радіє, коли вдається відкласти зайву тисячу. Як будує плани на наше спільне життя, де ми разом збираємо на мрії.

А я просто мовчки відкладатиму. І колись подарую йому наш дім.

Минуло три місяці. Я звикла до нової посади, до нарад, до того, що тепер люди чекали моїх рішень. Звикла й до цифр на рахунку, які зростали щомісяця.

Павло варив каву й мугикав щось собі під ніс. У нього був гарний настрій з самого ранку.

— Аню, а давай поговоримо серйозно, — сказав він, сідаючи навпроти мене за стіл.

— Про що?

— Про наші фінанси. Я от подумав… Ми ж тепер сім’я. Навіщо нам два різні рахунки? Давай зробимо спільний.

Усередині в мене щось стиснулося.

— Спільний?

— Ну так. Я свою зарплату туди перекидаю, ти — свою. І витрачаємо разом. Плануємо разом. На дім збираємо, на відпустку. Як нормальні подружжя.

Він усміхався, і в очах було стільки ентузіазму, що мені стало ще важче.

— Паш, а може, ще рано?

— Рано? — він насупився. — Ми вже пів року одружені. Яка ще може бути таємниця між нами?

— Це не таємниця, просто…

— Просто що? Ти мені не довіряєш?

— Довіряю, звісно. Добре. Давай спробуємо.

Він засяяв і потягнувся до мене через стіл.

— От і чудово! Завтра ж відкриємо рахунок. І знаєш що? Я вже прикинув, скільки зможемо відкладати щомісяця. Якщо постараємось, за два роки зможемо взяти іпотеку на однокімнатну.

— На однокімнатну?

— А що? Для початку вистачить. А там уже можна буде розширитися.

Я кивнула й допила каву. Увечері перевела на новий спільний рахунок суму, рівну зарплаті Павла. Трохи більшу, щоб виглядало правдоподібно. Решта залишилась на моїх особистих рахунках, де вже накопичилось на трикімнатну квартиру в центрі.

Павло був щасливий. Щовечора показував мені таблиці в Excel, де розписував наші майбутні витрати. Рахував, скільки треба на продукти, на комуналку, на одяг. Будував графіки зростання наших заощаджень.

— Дивись, якщо ще трохи уріжемо витрати на розваги, то до Нового року матимемо майже сто тисяч! — радів він.

А я дивилася на його задоволене обличчя й почувалася обманщицею.

— Знаєш, може, мені підробіток знайти? — сказав він якось. — Ввечері або на вихідних. Тоді швидше зберемо.

— Навіщо тобі підробіток? Ти й так втомлюєшся.

— Та нічого. Хочеться швидше мати свій куток. А то ж досі у батьків живемо.

Мені хотілося закричати, що в нас уже є гроші на дім. Що він може не надриватися, не рахувати кожну копійку, не відмовляти собі в кіно заради заощаджень. Але я мовчала.

Бо боялась побачити в його очах розчарування. Або злість. Або щось іще гірше.

— Аню, а це що таке?

Павло стояв біля комп’ютера з моїм телефоном у руках. На екрані було відкрите банківське застосування. Те саме, яке я забула закрити, коли перевіряла залишки на рахунках.

— Пашо, я можу все пояснити…

— Сто п’ятдесят тисяч гривень. На одному рахунку. Двісті — на іншому. Ще один рахунок… — він мовчав, гортаючи екрани. — Скільки ти заробляєш, Аню?

Я сіла на диван і стиснула руки в кулаки.

— Більше, ніж раніше.

— Наскільки більше?

— Значно більше.

— Скільки? — підвищив голос він. — Я маю право знати!

— У десять разів більше за тебе, — видихнула я.

Він поставив телефон на стіл і відійшов до вікна. Довго стояв спиною до мене.

— У десять разів, — повторив тихо. — А на спільний рахунок ти скидаєш скільки? П’ятнадцять тисяч? Виходить — копійки.

— Я хотіла тобі сказати…

— Коли? — обернувся він. — Коли ти збиралась сказати?

— Не знаю. Боялась.

— Чого боялась?

— Що ти засмутишся. Що відчуєш себе… невдахою.

Він засміявся, але то був гіркий сміх.

— Невдахою. Ясно. Тобто я тут плани будую, як нам гривні економити, а в тебе вже грошей на три квартири лежить.

— Пашо, прошу…

— А знаєш, що найбільше болить? — він підійшов ближче. — Не те, що ти заробляєш більше. А те, що ти вирішила, що я не впораюсь із цією інформацією. Що я такий слабкий і жалюгідний, що не зможу порадіти за свою дружину.

— Я так не думала!

— Саме так і думала. Інакше б сказала.

Він узяв куртку з вішалки.

— Пашо, не йди. Давай поговоримо.

— Мені треба все обдумати.

Двері зачинились, і я залишилась сама. Сіла на підлогу й заплакала. Вперше за всі ці місяці.

Павло повернувся пізно ввечері. Обличчя було втомлене, але спокійне.

— Пробач, що накричав, — сказав він, сідаючи поруч.

— Це я маю просити вибачення.

— Ми обидва винні. Я — в тому, що хотів усе контролювати. А ти — в тому, що не довірилась мені.

Я взяла його за руку.

— Я просто боялась усе зіпсувати. У нас же було так добре…

— Знаєш, про що я сьогодні думав? — він погладив мої пальці. — Про те, що ти мала рацію. Я б засмутився. Відчув би себе дрібним. І це — моя проблема, не твоя.

— Але я мала…

— Мала мені довіритися. А я мав не робити з грошей головну річ у стосунках.

Ми сиділи у темряві й мовчали.

— Пашо, а що тепер буде?

— Тепер будемо чесними одне з одним. І будемо разом вирішувати, що робити з твоїми грошима. Нашими грошима.

— Ти не проти?

— Проти того, що моя дружина успішна й розумна? — усміхнувся він. — Аж ніяк не проти.

Наступного дня ми відкрили новий рахунок. Справжній спільний. Я переказала туди майже всі свої заощадження. Павло довго дивився на цифри на екрані.

— Розумієш, що ми можемо купити будинок хоч завтра?

— Розумію.

— І машину.

— І злітати в Ісландію.