Тетяна стояла посеред вітальні, тримаючи в руках документи на квартиру. Федір метався по кімнаті, його обличчя палало від злості.
— ТВОЯ квартира? — він різко розвернувся до дружини. — Ми одружені чотири роки! ЧОТИРИ РОКИ! І ти досі кажеш «моя квартира»?
— Тому що вона МОЯ, — Тетяна спокійно сховала документи в теку. — Бабуся залишила її МЕНІ. До нашого весілля.
— Бабуся, бабуся… — Федір передражнив її інтонацію. — Свята бабуся! А я хто? Сторонній? Квартирант?
— Ти мій чоловік. І живеш тут зі мною.
— ЖИВУ? — він ударив кулаком по столу. — Як якийсь приживал! Сусіди питають — а я що відповідати маю? Що живу в дружини?
Тетяна сіла в крісло, склала руки на колінах.
— А що тебе бентежить? Багато чоловіків живуть у квартирах дружин.
— Багато! — Федір схопився за голову. — Та ти розумієш, який це має вигляд? Учора Михайло із сусіднього під’їзду запитав — як поживає твоя благодійниця? БЛАГОДІЙНИЦЯ!
— І що ти відповів?
— А що я міг відповісти? Промовчав. Як останній…
— Федоре, ми це вже обговорювали сто разів. Квартира записана на мене. І залишиться на мені.
— ЧОМУ? — він підскочив до неї. — Поясни мені, ЧОМУ? Ми ж чоловік і дружина! Має бути все спільне!
— Тому що це пам’ять про бабусю. Вона заповідала квартиру МЕНІ. Не нам. МЕНІ.
— Пам’ять… — Федір злісно посміхнувся. — Знаєш, що я думаю? Ти мені НЕ ДОВІРЯЄШ!
Тетяна підняла на нього стомлений погляд.
— До чого тут довіра?
— До того! Нормальна дружина переписала б квартиру на чоловіка! Або хоча б зробила спільною власністю!
— Нормальна? — Тетяна встала. — Тобто я ненормальна?
— Ти жадібна! — випалив Федір. — ЖАДІБНА і недовірлива!
— Послухай…
— НІ, це ти послухай! — він перебив її. — Я працюю як проклятий! Менеджером у торговій фірмі! З ранку до ночі! А доводиться жити у ТВОЇЙ квартирі, користуватися ТВОЇМИ меблями!
— Але ти ж сам казав, що тобі подобається ця квартира…
— Подобається! Звісно, подобається! Три кімнати, гарний район! Але вона НЕ МОЯ! Розумієш? НЕ МОЯ!
Тетяна підійшла до вікна, подивилася на вечірнє місто.
— Федоре, навіщо тобі потрібно, щоб квартира була на тобі?
— Я ЧОЛОВІК! — він закричав. — Голова сім’ї! А живу як… як альфонс якийсь!
— Ніхто так не думає.
— УСІ так думають! Твоя мама перша! Пам’ятаєш, як вона сказала минулого тижня? «Добре, що в Тані є свій дах над головою».
— Мама не мала на увазі нічого поганого.
— Звісно! — Федір саркастично розсміявся. — Просто нагадала, що я тут ніхто! Нуль! Порожнє місце!
— ДОСИТЬ! — Тетяна різко повернулася до нього. — Припини себе жаліти!
— Я не жалію! Я вимагаю СПРАВЕДЛИВОСТІ!
— Якої справедливості? Того, що не заробив?
Ці слова немов хльоснули Федора по обличчю. Він побагровів.
— Що ти сказала?
— Те, що сказала. Цю квартиру купила моя бабуся. Вона працювала лікаркою все життя, збирала, заощаджувала. А потім заповіла мені. Своїй єдиній онучці.
— І що? Я негідний?
— Ти не маєш до цього стосунку.
— НЕ МАЮ? — Федір підлетів до неї впритул. — Чотири роки шлюбу — і я НЕ МАЮ СТОСУНКУ?
— До бабусиної спадщини — НІ.
— Та ти… ти просто…
— Що? Договорюй!
— ЕГОЇСТКА! — викрикнув він їй в обличчя. — Думаєш лише про себе!
Тетяна відступила на крок.
— Це я егоїстка? Я, яка готую тобі щодня? Перу твої сорочки? Прибираю за тобою?
— А я що, не працюю? Не приношу гроші?
— Приносиш. Свою зарплату. Яку витрачаєш як хочеш.
— На сім’ю витрачаю!
— На себе здебільшого. Новий телефон собі купив минулого тижня. За двадцять п’ять тисяч.
— Мені для роботи потрібен!
— Для роботи? Чи щоб перед колегами похизуватися?
Федір стиснув кулаки.
— Не переводь тему! Йдеться про квартиру!
— Та що тобі ця квартира далася? — Тетяна сплеснула руками. — Живи, радій! Чи тобі мало?
— МАЛО! — він гаркнув. — Розумієш? МАЛО! Я хочу бути господарем! ГОСПОДАРЕМ у своєму домі!
— У МОЄМУ домі.
— Ось! ОСЬ! — Федір тицьнув у неї пальцем. — Знову «у моєму»! Ти мені це щодня нагадуєш!
— Я просто констатую факт. Юридичний факт.
— До біса юридичні факти! Ми СІМ’Я чи хто?
— Сім’я. Але це не означає, що я маю віддати тобі квартиру.
— Не віддати! Зробити спільною!
— Навіщо?
— ЗАТИМ! — він схопив зі столу вазу і жбурнув її в стіну.
Ваза розлетілася на друзки. Тетяна здригнулася.
— Федоре, заспокойся…
— НЕ СМІЙ мені вказувати! У ТВОЇЙ квартирі!
— Перестань кричати.
— А то що? Виженеш? На вулицю? ДАВАЙ! Виганяй!
— Я не збираюся тебе виганяти.
— Тому що добра? Милосердна? Знисходжуєш до мене?
— Тому що ти мій ЧОЛОВІК. Попри твою поведінку.
— Моя поведінка? — Федір розреготався. — А твоя? Ти принижуєш мене щодня! Кожного чортового дня!
— Чим?
— Тим, що НЕ ДОВІРЯЄШ! Тримаєш за нахлібника!
— Я ніколи так не казала.
— Але думаєш! Я бачу! По очах бачу!
Тетяна стомлено опустилася на диван.
— Федоре, давай закінчимо цю розмову. Вона ні до чого не приведе.
— Звісно! Пані сказала — розмова закінчена! У ЇЇ квартирі!
— Припини.
— НІ! — він навис над нею. — Ти вислухаєш! Я принижений! Розтоптаний! Знищений як чоловік!
— Ти сам себе принижуєш цими істериками.
— Істериками? ІСТЕРИКАМИ? — Федір зблід від злості. — Та як ти…
У двері подзвонили. Тетяна встала.
— Це мама. Я просила її зайти.
— Мамочка! — Федір театрально сплеснув руками. — Звісно! Захисниця прибула!
Тетяна пішла відчиняти. До квартири увійшла Олена Сергіївна — мати Тетяни, жінка років п’ятдесяти п’яти з акуратною зачіскою.
— Добрий вечір, — вона окинула поглядом розгромлену вітальню, уламки вази на підлозі. — Я невчасно?
— Саме час, мамо, — Тетяна обійняла її. — Проходь.
— Олено Сергіївно, — Федір криво посміхнувся. — Ласкаво просимо до квартири вашої доньки. До ЇЇ квартири. Не нашої. ЇЇ.
Олена Сергіївна насупилася.
— Федоре, ви випили?
— НІ! Я тверезий як скельце! Просто з’ясовую із ДРУЖИНОЮ питання власності!
— Мамо, сідай, — Тетяна вказала на крісло. — Хочеш чаю?
— Дякую, доню. Не відмовлюся.
— Чаю! — Федір засміявся. — У ЇЇ чашках! На ЇЇ кухні!
— Федоре, припиніть цей спектакль, — Олена Сергіївна сіла. — Поводитеся як дитина.
— Дитина? Я? — він підскочив до неї. — Та ви знаєте, що ваша донька робить?
— Що ж?
— ПРИНИЖУЄ мене! Не хоче переписувати квартиру!
— І правильно робить, — спокійно відповіла теща.
Федір остовпів.
— Що?
— Я сказала — правильно робить. Це квартира її бабусі. Моєї матері. Вона заповіла її Тані.
— Але ми ж одружені!
— І що? Це не дає вам права на чуже майно.
— ЧУЖЕ? — Федір почервонів. — Я їй ЧУЖИЙ?
— Квартира — чужа для вас. Ви в неї не вкладали ані копійки.
— Я плачу за комуналку!
— Це ваш обов’язок як мешканця.
— МЕШКАНЦЯ?
Тетяна повернулася з тацею, на якій стояли чашки з чаєм.
— Мамо, не треба…
— Ні, Таню, треба! — Олена Сергіївна взяла чашку. — Федір повинен зрозуміти своє місце.
— Моє МІСЦЕ? — він задихнувся від обурення.
— Саме так. Ви чоловік моєї доньки. Це не робить вас власником її майна.
— Та ви… ви обидві…
— Ми обидві — що? — теща дивилася на нього холодно.
— ЖАДІБНІ! Прискіпливі! Тремтите над кожною копійкою!
— Це називається розсудливість, молодий чоловіче.
— НЕ НАЗИВАЙТЕ мене молодим чоловіком! Я ваш зять!
— На жаль.
Ці слова вдарили Федора сильніше за ляпас.
— Що ви сказали?
— Те, що думаю. Моя донька варта кращого чоловіка.
— МАМО! — Тетяна схопилася.
— Це правда, Таню. Подивися на нього. Влаштовує істерики, б’є посуд, вимагає чуже.
— Я ВИМАГАЮ СПРАВЕДЛИВОСТІ!
— Справедливість у тому, що кожен має те, що заробив, — відрізала Олена Сергіївна.
— Я працюю!
— І що ви накопичили за чотири роки шлюбу?
Федір мовчав.
— Ось саме. Нічого. А моя мати, царство їй небесне, працювала сорок років. Лікаркою. Рятувала людей. І купила цю квартиру на чесно зароблені гроші.
— За радянської влади! Тоді було простіше!
— ПРОСТІШЕ? — Олена Сергіївна встала. — Ви хоч уявляєте, як жили лікарі за радянських часів? На яку зарплату?
— Ну то й що? Це все в минулому!
— А в теперішньому що? Що ВИ зробили? Яку квартиру купили?
— У мене не було можливості!
— Можливість є завжди. НЕМАЄ БАЖАННЯ.
— Та пішли ви! — Федір вибухнув. — Обидві! До біса!
Він схопив куртку і вискочив із квартири, грюкнувши дверима.
Тетяна сіла, закривши обличчя руками.
— Мамо, навіщо ти так?
— Таню, розплющ очі. Він одружився з тобою ЧЕРЕЗ КВАРТИРУ.
— Не кажи так…
— Це очевидно. Скільки разів він уже влаштовував такі сцени?
— Він просто… йому важко. Чоловіча гордість…
— Гордість? — Олена Сергіївна сіла поруч із донькою, обійняла її. — Горда людина сама б заробила на житло. А цей… ПАРАЗИТ.
— Мамо!
— Вибач за різкість. Але я не можу дивитися, як він тебе мучить.
— Він не мучить. Просто у нас різні погляди…
— Таню, мила, не обманюй себе. Він хоче ЗАВОЛОДІТИ квартирою. І коли отримає — вижене тебе.
— Федір не такий.
— УСІ чоловіки такі, коли йдеться про гроші та майно.
Тетяна мовчала. Олена Сергіївна погладила її по голові.
— Подумай про РОЗЛУЧЕННЯ.
— Мамо…
— Подумай. Доки не пізно. Доки немає дітей.
Вони сиділи обійнявшись. За вікном темніло. Уламки вази поблискували на підлозі.
Федір повернувся через три години. П’яний. Тетяна вже лягла спати, але почула, як він гуркоче на кухні.
Вона вийшла в халаті.
— Де ти був?
— А тобі яке діло? — він хитався. — Це ж ТВОЯ квартира. Я тут ніхто.
— Федоре, йди спати.
— СПАТИ? У ТВОЄМУ ліжку? На ТВОЇХ простирадлах?
— Припини.
— НІ! — він ударив кулаком по столу. — Знаєш що? ПІДУ я від тебе!
— Федоре…
— ПІДУ! Знайду нормальну жінку! Яка мене ПОВАЖАТИМЕ!
— Я тебе поважаю.
— БРЕШЕШ! — він тицьнув у неї пальцем. — Ти мене зневажаєш! Тримаєш за нахлібника!
— Йди спати. Завтра поговоримо.
— НЕ БУДЕ ніякого завтра! Я ЙДУ!
Але він не пішов. Упав на диван і захропів.
Вранці Федір прокинувся з хворою головою. Тетяна вже пішла на роботу — вона працювала терапевтом у районній поліклініці.
Він прийняв душ, випив кави й поїхав в офіс.
Торговельна компанія «БудМаркет», де Федір працював менеджером з продажу, розташовувалася в бізнес-центрі. У нього був невеликий кабінет, комп’ютер, телефон.
Федір сів за стіл, увімкнув комп’ютер. Голова розколювалася.
— Федоре Миколайовичу! — у кабінет зазирнула секретарка Аліна. — Вас Борис Петрович викликає.
Борис Петрович — генеральний директор. Федір підвівся, пригладив волосся.
У кабінеті директора було прохолодно. Борис Петрович — огрядний чоловік років п’ятдесяти — сидів за масивним столом.
— Сідай, Федоре.
Федір сів.
— Як продажі?
— Нормально, Борисе Петровичу. План виконуємо.
— План… — директор відкинувся у кріслі. — Федоре, ми працюємо з тобою скільки? Три роки?
— Три з половиною.
— Точно. І за цей час ти жодного разу не перевиконав план. Жодного разу.
— Але й не провалив.
— Це так. Середнячок. Сірий, непомітний середнячок.
Федір напружився.
— Борисе Петровичу, я стараюся…
— Знаю. Але старання замало. Потрібні результати. А їх немає.
— Будуть!
— Не будуть, — директор похитав головою. — Федоре, я ухвалив рішення. З першого числа наступного місяця ти звільнений.
Федір похолов.
— Що? Як звільнений?
— Через скорочення. Криза, розумієш. Оптимізація.
— Але… чому я?
— Тому що ти найменш ефективний менеджер. Цифри не брешуть.
— Борисе Петровичу, у мене сім’я…
— У всіх сім’ї. Вибач, Федоре. Рішення прийнято.
— Але…
— Усе. Можеш іти. Відпрацюєш до кінця місяця, отримаєш розрахунок.
Федір вийшов із кабінету на ватних ногах. Звільнений. ЗВІЛЬНЕНИЙ!
Він повернувся до свого кабінету, сів. Перед очима все пливло.
Телефон задзвонив. Номер незнайомий.
— Алло?
— Федоре Миколайовичу? — жіночий голос.
— Так.
— Це з банку «Кредит-Фінанс». З приводу вашої заборгованості.
— Якої заборгованості?
— У вас прострочення по кредиту. Три місяці.
Федір згадав. Він брав кредит на машину. Вживану, але все ж таки іномарку. Щоб не їздити метро. Щоб бути як усі нормальні чоловіки.
— Я заплачу…
— Коли?
— Скоро.
— Федоре Миколайовичу, якщо протягом тижня платіж не надійде, ми будемо змушені звернутися до суду.
— Не треба до суду! Я заплачу!
— Чекаємо протягом тижня.
Слухавку поклали.
Федір сидів, дивлячись у монітор. Роботи немає. Борги зростають. А вдома…
Вдома на нього чекає квартира дружини. ЇЇ квартира. У якій він — ніхто.
Увечері Федір прийшов додому пізно. Тетяна сиділа на кухні, пила чай.
— Вечеряти будеш?
— Буду.
Вона встала, дістала з холодильника котлети, розігріла.
— Як день минув? — запитала, ставлячи перед ним тарілку.
— Нормально.
Федір їв мовчки. Тетяна дивилася на нього.
— Ти якийсь дивний.
— Все гаразд.
— Федоре, щодо вчорашнього…
— ЗАБУДЬ! — він різко підвівся. — Забудь, чуєш? Мені набридло!
— Що набридло?
— ВСЕ! Ці розмови, докори, приниження!
— Я тебе не принижую.
— Принижуєш! Щодня! Своєю квартирою!
— Знову…
— ТАК, знову! І буду говорити, доки не зрозумієш!
Тетяна встала.
— Федоре, може, нам варто… пожити окремо? Якийсь час?
Він остовпів.
— Що?
— Подумати. Розібратися в почуттях.
— Ти ВИГАНЯЄШ мене?
— Я пропоную паузу.
— ПАУЗУ? — Федір розсміявся. — Звісно! Вигнати чоловіка зі СВОЄЇ квартири! Як зручно!
— Я не виганяю. Просто…
— ЗАБИРАЙСЯ! — він раптом закричав. — Забирайся зі своїми пропозиціями!
Федір вискочив із кухні. Тетяна чула, як грюкнули двері спальні.
Вона сіла, обхопила голову руками. Мама має рацію. Це не життя. Це ПЕКЛО.
Вночі Федір не спав. Лежав, дивився у стелю.
Роботи немає. Грошей немає. Борги душать. А дружина… дружина хоче вигнати.
Куди йому йти? До матері в однокімнатну квартиру? У винайняту квартиру, яку нема за що винаймати?
Він встав, вийшов на кухню. Тетяна спала.
Федір відкрив шухляду, де вона зберігала документи. Ось вона — тека з документами на квартиру. Свідоцтво про власність. На ім’я Тетяни Сергіївни Громової (у дівоцтві — Петрової).
Трикімнатна квартира. Сімдесят вісім квадратних метрів. Гарний район. Ринкова вартість — мільйонів чотири, не менше.
Чотири мільйони. А в нього — борг у сто п’ятдесят тисяч по кредиту. І ніякої роботи.
Несправедливо. ЖАХЛИВО несправедливо!
Він міг би продати цю квартиру, купити дві однокімнатні. Одну — собі, іншу — здавати. Жити на ренту.
Але квартира не його. ЇЇ.
Федір стиснув кулаки. Щось треба робити. Щось радикальне.
Вранці він прокинувся з готовим планом.
— Таню, — він сів на ліжку, де вона ще лежала. — Прости мене.
Вона відкрила очі.
— За що?
— За все. За крики, за істерики. Я був неправий.
Тетяна сіла.
— Правда?
— Правда. Я подумав… ти маєш рацію. Квартира твоя. Я не маю на неї прав.
— Федоре…
— НІ, дай сказати. Я поводився як останній покидьок. Прости.
Вона дивилася на нього недовірливо.
— Що сталося?
— Нічого. Просто… усвідомив. Я люблю тебе. І не хочу втрачати через дурну гордість.
Тетяна помовчала.
— Гаразд. Давай забудемо.
— Дякую, — він поцілував її руку. — Ти в мене золота.
Весь день Федір був ідеальним чоловіком. Допоміг із прибиранням, сходив до магазину, приготував вечерю.
Тетяна дивувалася, але мовчала. Може, він справді зрозумів?
Увечері Федір відкрив вино.
— За нас!
Вони випили. Потім іще. Тетяна захмеліла.
— Щось голова паморочиться…
— Відпочинь, — Федір підхопив її під руку. — Ходімо, полежиш.
Він відвів її до спальні. Тетяна лягла, заплющила очі.
— Спи, мила.
За годину вона міцно спала. Федір повернувся на кухню, дістав документи.
У нього був знайомий — Вадим. Працював у рієлторському агентстві. Каламутний тип, але в таких справах — незамінний.
Федір набрав номер.
— Вадиме? Це Федір. Пам’ятаєш, ми говорили… Так, щодо документів. Зможеш зробити? Довіреність, так. На продаж. Нотаріальну.
Він слухав.
— Двадцять п’ять тисяч? Дорого… Гаразд, згоден. Завтра зустрінемося.
Поклав слухавку. План був простий — підробити довіреність від імені Тетяни, швидко продати квартиру за пів ціни й зникнути. Два мільйони — більш ніж достатньо для нового життя.
Вранці.
Федір прокинувся від звуку пересуваних меблів. Відкрив очі — ліжко поруч порожнє.
На сходовому майданчику перед дверима стояли дві валізи з його речами. Зверху — пакет із паперами й документами.
— ТАНЮ! — він увірвався до квартири. — Що це означає?
Тетяна стояла біля вікна спиною до нього. Обернулася — обличчя спокійне.
— Забирай речі й іди.
— ЗА ЩО? Ми ж учора все обговорили!
— Обговорили, — вона дістала телефон. — Послухай.
Натиснула на екран. Зазвучав його власний голос: «Вадиме? Це Федір. Пам’ятаєш, ми говорили… Так, щодо документів. Зможеш зробити? Довіреність, так. На продаж. Нотаріальну».
Федір похолов.
— Таню, я можу пояснити…
— Двадцять п’ять тисяч? Дорого… Гаразд, згоден. Завтра зустрінемося. — Запис тривав. — Що тут пояснювати?
— Я не спав, голова боліла, ніс нісенітниці…
— ТИ ХОТІВ ПРОДАТИ МОЮ КВАРТИРУ! — крикнула вона вперше за всю їхню сварку. — Обманув мене, напоїв і планував УКРАСТИ!
Федір упав на коліна.
— Прости! Я був у розпачі! Мене звільнили, борги, я не знав, що робити!
— Вставай. І ЙДИ.
— Таню, благаю! Дай шанс! Я виправлюся!
Вона підійшла до дверей, розчинила їх навстіж.
— ГЕТЬ!
— Я ж твій чоловік!
— БІЛЬШЕ НІ!
Федір чіплявся за одвірок, але Тетяна була непохитна. Вона буквально виштовхувала його на сходовий майданчик.
— Таню! ТАНЕЧКО!
Двері зачинилися.
Через місяць.
Розлучення відбулося швидко. Тетяна подала заяву, доклала аудіозапис. Федір не заперечував — розумів марність.
Але найгірше було те, що запис потрапив у їхній спільний чат із друзями. Хтось переслав, хтось обговорив. Тепер усі знали, на що він пішов.
Михайло із сусіднього під’їзду тепер при зустрічі відвертався. Колишні колеги теж — Вадим, дурень, усім розповів подробиці.
Федір винайняв кімнату в комунальній квартирі. Роботу знайшов — простого клерка, що перекладає папери з однієї стопки в іншу. Зарплата — копійки, але інших варіантів поки що не було. Репутація зіпсована.
Тетяна ж…
Перший тиждень після розлучення плакала. Все-таки чотири роки спільного життя. Але поступово почала помічати дивовижну річ — додому хотілося повертатися.
Ніхто не кричав, не вимагав, не дорікав. Тиша. Спокій.
Вона могла читати вечорами, слухати класичну музику, зустрічатися з подругами. Робити у квартирі те, що подобалося саме їй.
Увечері, заварюючи чай на кухні, Тетяна підняла очі на портрет бабусі.
— Дякую тобі, бабусю. Ти мене врятувала. І тоді, заповідавши квартиру, і зараз — давши мені сили вчасно розібратися в цій людині.
За вікном запалювалися вогні міста. Тетяна сіла в улюблене крісло з книгою.
Уперше за довгі місяці вона була по-справжньому щаслива.
Під час весілля вівчарка несподівано встала на шляху нареченої: за мить сталося щось неочікуване