— Нічим допомогти не можу, — сказала моя свекруха чоловікові, — меблі, посуд і всяка хатня дрібнота в мене є, але не для вас. От Андрій одружиться — йому все придане й піде. Дімо, ти ж дорослий чоловік, ну невже не можеш сам вирішити свої проблеми? Від мене допомоги не чекай — я тебе на руках тягати не буду!
З Дімою ми разом уже вісім років, і я досі пам’ятаю той день, коли ми вирішили, що хочемо бути сім’єю. В принципі, живемо ми непогано. Як у всіх, бувають свої непорозуміння, але ми завжди знаходимо спосіб порозумітись і рухатись далі.
Спочатку ми жили в різних містах, тож питання про спільне житло постало гостро, коли вирішили одружитися. Ані в мене, ані в Діми власної квартири не було, а оренда здавалася не найкращим варіантом. Тоді мої батьки, порадившись, вирішили зробити нам неймовірний подарунок — купити невелику квартиру в іпотеку, оплативши перший внесок. Звісно, я була їм безмежно вдячна.
Пам’ятаю, як ми бігали по магазинах, вибираючи шпалери, люстри, мріючи про те, яким затишним буде наш новий дім. Але коли настав час переїзду, ейфорія трохи вщухла. Квартира була… порожня. Зовсім. Лише голі стіни й бетонна підлога. Мама з татом чомусь не сказали, що житло в новобудові.
— Нічого, — сказала я Дімі, намагаючись не показати розчарування, — зате маємо чистий аркуш, на якому намалюємо нашу мрію!
Мої батьки, побачивши, як нам важко, знову прийшли на допомогу. Вони віддали нам свої старі меблі, які хоч і були вже трохи зношені, та цілком придатні до життя. Мама привезла коробки з посудом, столовими приборами, скатертинами, рушниками… Словом, усе необхідне.
Я була безмежно вдячна їм за підтримку. Без них ми б точно не впоралися. А потім настала черга свекрухи — Світлани Іванівни. Я наївно думала, що й вона щось дасть. Зрештою, Діма — її син!
Та, на жаль, мої очікування не справдилися. Коли ми приїхали по придане, Світлана Іванівна з незворушним виглядом зняла зі стіни старий, пошарпаний килим, який, чесно кажучи, виглядав так, ніби пережив не одну навалу.
— Ось, синку, це вам на перший час, — сказала вона, простягаючи Дімі згорнутий килим, — ще ось, візьміть кілька ложок і пару мисок. У господарстві згодиться.
Я стояла приголомшена й не могла повірити власним вухам. Кілька ложок і мисок? Серйозно?
— Мамо, ну що ти таке кажеш? — обурився Діма. — Ми ж переїжджаємо в нову квартиру! Нам хоча б щось потрібно з меблів, посуду… Ти ж знаєш, що в нас нічого немає.
— Ой, та досить, сину, — відмахнулась Світлана Іванівна, — самі заробите! Не малі вже. А килим цей — дуже цінний, ручна робота. Бережіть його.
Я відчула, як до горла підступає клубок. Божевілля якесь! Невже їм так важко було нам допомогти? Адже вони зовсім не бідні люди! Після переїзду я не могла позбутися відчуття образи. Діма, бачачи мій стан, намагався мене підтримати.
— Та не засмучуйся ти так, — говорив він, обіймаючи мене. — Головне, що ми разом. Все інше — наживне. Самі заробимо, купимо, що потрібно.
— Я розумію, — відповідала я, — але чому твоя мама так себе повела? Невже вона не хотіла, щоб ми жили в комфорті?
Діма мовчав. Я розуміла, що йому соромно за матір. Причому я чудово знала, що можливість допомогти у свекрухи була — кілька разів на її прохання я підіймалась на горище. Все приміщення було завалене старими речами: меблями, посудом, побутовою технікою… Там було все, чого нам так бракувало! Сервізи, нові каструлі, килими, мікрохвильовка й навіть газова плита. Тому мені справді було образливо.
Звісно, отримавши такий «цінний» подарунок, я розповіла чоловікові, що побачила на горищі. Дімка спочатку мені не повірив:
— Ти впевнена? — запитав він, недовірливо дивлячись на мене.
— Абсолютно! Я своїми очима бачила! Там стільки всього корисного! І ж вони ж їм не потрібні, раз просто валяються на горищі. Могла б допомогти!
Згодом з’ясувалося, що всі ті речі спеціально зберігались не для нас.
— Мама сказала, що ті речі вона берегла для молодшого брата, Андрія, — сказав Діма винувато, — вона вважає, що Андрій ще не готовий до шлюбу, але коли одружиться — вона йому все віддасть.
Я оніміла від такого зізнання.
— Але ж Андрій навіть і не збирається ще одружуватись! — закричала я. — А нам ці речі потрібні вже зараз!
— Я не знаю, Настю, — зітхнув Діма, — я ж не можу змусити маму. Вона завжди виділяла Андрія. Може, це пов’язано з тим, що він — від другого шлюбу, а я — від першого.
Річ у тім, що Діма був сином Світлани Іванівни від першого шлюбу. Її нинішній чоловік, Микола Петрович, ставився до Діми як до рідного, але, схоже, для Світлани Іванівни це не мало значення. Андрійка вона буквально обожнювала.
У тому, що свекруха мене недолюблює, я не сумнівалась. Якось, коли ми гостювали у Світлани Іванівни, я почула її розмову з подругою телефоном. Ми тоді тільки-но побралися.
— Так, от, старший син одружився, — говорила вона, — та ні, звісно! Відразу не сподобалась! Та що з нього взяти? В усьому — в батька. Такий же непутящий… А от молодший… От коли Андрій одружиться — отоді я йому все й віддам. Він у мене молодець, усього сам досягне.
З роками я дедалі більше переконувалась, що свекруха ставиться до Діми з якоюсь дивною прохолодою, а подеколи — навіть з відвертим зневажанням. Спочатку я намагалася не звертати на це уваги, списуючи все на особливості її характеру. Але чим далі, тим складніше було ігнорувати всі ті дрібниці, що накопичувались і перетворювались на великий клубок образ і нерозуміння.
Одним із найяскравіших прикладів її ставлення до Діми була ситуація з його операцією. У чоловіка виявили серйозні проблеми зі здоров’ям, і йому терміново знадобилось хірургічне втручання. Операція пройшла успішно, але період відновлення був довгим і виснажливим. Увесь догляд за Дімою ліг на мої плечі. Дні й ночі я проводила біля його ліжка, намагаючись полегшити його стан.
А де ж була Світлана Іванівна? За весь тиждень вона жодного разу не навідалась до сина в лікарню. Ні дзвінка, ні візиту, ні навіть натяку на турботу. Наче Діма для неї був зовсім чужою людиною.
— Мабуть, вона дуже зайнята, — намагався виправдати її Діма, хоча в його голосі звучала гіркота. — От випишуть мене — тоді мама й приїде…
А я просто не могла зрозуміти, як мати може так байдуже ставитися до власної дитини, особливо в такий важкий момент.
— Ти ж її син! Як вона може тебе не навідувати? — обурювалась я.
— Може, вона думає, що ти сама впораєшся, — зітхав Діма.
Після виписки з лікарні Дімі потрібна була тривала реабілітація. Він був слабкий і потребував постійного догляду. Мої батьки, як завжди, запропонували допомогу. Вони приходили щодня, допомагали мені по господарству, приносили їжу. А Світлана Іванівна… Вона й далі залишалася осторонь. Ми тоді впорались і без її допомоги.
Через кілька місяців у нашому житті почалася нова смуга труднощів. Ми затіяли ремонт у квартирі, але все пішло не за планом. Постійно не вистачало грошей, а тут ще й мене скоротили з роботи. Компанію закрили через кризу, і я залишилася без засобів для існування.
Ремонт зупинився. Квартира була роздовбана — ми запланували заміну труб, повсюди валялися будівельні матеріали, й жити в таких умовах було просто нестерпно. Але найстрашніше було те, що ми не встигали закінчити ремонт до холодів, а це означало, що ми залишимось без опалення на всю зиму.
Я була в розпачі. Ми звернулися по допомогу до моїх батьків, і вони, як завжди, не відмовили. Вони дали нам трохи грошей — останнє, що в них було. Нам було соромно брати у них кошти, адже вони й так подарували нам квартиру. Але іншого виходу ми не мали. Суми, яку нам передала мама, не вистачило, і ми вирішили звернутись за допомогою і до батьків Діми. Ми не просили в них грошей у подарунок — ми лише хотіли позичити невелику суму, яку пообіцяли повернути, щойно я знайду роботу.
Світлана Іванівна та Микола Петрович вислухали нас, але відповіли відмовою. Сказали, що в них зараз немає вільних грошей.
— Вибач, Дімо, але допомогти нема чим. Справляйся сам.
Я знову мовчки проковтнула образу. А за тиждень ми дізналися, куди поділися їхні «нема чим». Дорога свекруха купила молодшому синові Андрію дорогий спортивний велосипед.
Коли я побачила, як Андрій гордо катається вулицею на новенькому велосипеді, у мене ледь серце не зупинилося. Невже вони змогли витратити гроші на таку дорогу забаганку, знаючи, що їхній старший син із дружиною мерзнуть у неопалюваній квартирі?
А вже згодом, під час родинної вечері, Світлана Іванівна обмовилася, що думала дати нам грошей, аби ми завершили ремонт, але передумала. Бо в неї ще один лоботряс є, який дуже хотів велосипед.
— Як це Андрійка без подарунка залишити? — вигукувала вона. — Образиться ж!
Чоловік не витримав:
— Мамо, як ти можеш так говорити? — обурився Діма. — Тобі не соромно? Ми мерзнемо в холодній квартирі, а ти витрачаєш гроші на велосипед для Андрія! Просто чудово! Ти щойно принизила мене до нікчеми!
— Ну не гарячкуй, синку, — відповіла Світлана Іванівна, роблячи вигляд, що нічого особливого не сказала. — Андрійко поки за мій рахунок. Він же ще молодий, не заробляє.
От тоді, мабуть, я й зрозуміла, що мій чоловік завжди буде на других ролях.
Та зима видалася винятково суворою. Холод проникав у кожну шпаринку, здавалося, що навіть стіни промерзли наскрізь. Ми з Дімою спали під двома ковдрами, але все одно не могли зігрітись. Економили на всьому, аби мати можливість доробити ремонт. Я влаштувалась одразу на дві роботи, Діма теж підробляв вечорами.
Скриплячи зубами від холоду й образи, ми взяли кредит і до весни якось домучили ремонт. Діма все робив власноруч — він у мене молодець у цьому плані. Не знаю, як би ми впоралися без нього.
— Ну от, бачиш, — казав він, усміхаючись, — ми впорались! Самі все зробили! Тепер у нас буде тепло і затишно.
Я усміхалась у відповідь, але в душі залишалась гіркота. Я знала, що цю історію я теж проковтну і житиму далі. Але з кожним таким випадком моя любов і повага до свекрухи згасали дедалі більше.
Таких історій, на жаль, було досить багато. То вона забуде привітати Діму з днем народження, то подарує Андрієві дорожчий подарунок на Новий рік, то прийде до нас у гості й почне критикувати мій інтер’єр. Дрібниці, звісно, але з цих дрібниць складалася загальна картина її ставлення до нас.
Але найбільше, що мене дратувало — це лицемірство Світлани Іванівни. Вона завжди усміхалася мені в обличчя, удавала, що все добре, але я відчувала її неприязнь. Річ у тім, що наші мами знайомі ще з молодості. Не знаю, що там між ними сталося, але колись вони дуже дружили, а потім припинили спілкуватися. Наразі вони особливо не підтримують зв’язок, хоча живуть в одному місті.
Я завжди підозрювала, що між ними щось сталося, але ні моя мама, ні Світлана Іванівна ніколи мені про це не розповідали. Можливо, їхня давня ворожнеча вплинула на ставлення свекрухи до мене? Можливо, вона бачить у мені відображення моєї мами?
— Напевно, вона мене просто не любить, — думала я. — Можливо, я їй не до вподоби. Напевно, вона хотіла, щоб у Діми була інша дружина.
Я намагалася її зрозуміти, шукала якесь пояснення її поведінці. Але всі мої спроби зазнавали невдачі. Я просто не могла збагнути, чому вона так чинить.
Я часто думала про те, щоб поговорити зі Світланою Іванівною відверто, з’ясувати, в чому причина її неприязні. Але щоразу зупиняла себе. Я боялася, що розмова закінчиться скандалом і остаточно зіпсує наші стосунки.
— Може, краще просто змиритися, — думала я. — Може, краще просто не звертати на неї уваги. Хай вона живе своїм життям, а я — своїм.
Але це було не так просто, як здавалось. Адже Світлана Іванівна — мати Діми, а Діма її любить. І я не хотіла ставити його перед вибором між мною та його мамою. Тому я продовжувала терпіти, продовжувала усміхатися їй у відповідь, продовжувала удавати, що все гаразд. Але з кожним днем мені ставало дедалі важче. Я відчувала, як у мені наростає втома і розчарування.
Лицемірство Світлани Іванівни ставало дедалі очевиднішим. Вона згадувала, що в неї є сваха, лише коли їй щось було потрібно. Коли треба було зробити уколи, виміряти тиск чи просто поскаржитися на свої болячки й отримати пораду. Моя мама, маючи багаторічний досвід медичної роботи, ніколи їй не відмовляла. Завжди вислуховувала, радила, допомагала.
А в інший час Світлана Іванівна могла пройти повз, не помічаючи мою маму. Наче її не існує. І це було особливо прикро, зважаючи на те, що колись вони були близькими подругами.
Учора стався черговий інцидент, який остаточно вибив мою маму з колії. Світлана Іванівна зайшла до неї в кабінет, попрямувала до іншого лікаря, який там сидів, і навіть не привіталась. Просто пройшла повз, як повз порожнє місце.
Увечері мама зателефонувала мені, ледве стримуючи сльози, й розповіла про ситуацію.
— Уявляєш, Настю? Заходить, як до себе додому, навіть не привіталась! Наче мене там немає! — обурювалася вона.
— Мамо, ну ти ж знаєш Світлану Іванівну, — намагалася я її заспокоїти, — у неї завжди так. Не звертай уваги.
— Як це — не звертати уваги? Я ж їй нічого поганого не зробила! Завжди допомагала, завжди вислуховувала. А вона навіть «добрий день» сказати не може!
Я розуміла, як їй прикро. Моя мама — дуже добра й чуйна людина. Вона завжди старається допомогти іншим, ніколи не відмовляє. Звісно, їй було боляче, що Світлана Іванівна ставиться до неї так байдуже.
— Мамо, може, вона тебе просто не помітила, — спробувала я знайти виправдання свекрусі.
— Не помітила? Та вона це спеціально зробила! Я впевнена! — заявила мама.
Я підозрювала, що мама має рацію. Світлана Іванівна навмисне проігнорувала її. А потім я зрозуміла чому. Півтора року тому між ними стався невеликий конфлікт. Світлана Іванівна звернулась до моєї мами з проханням допомогти її молодшому синові Андрієві «відкосити» від армії. Здоровому хлопцю, який ніколи нічим серйозним не хворів.
— Слухай, виручай, га? — нила свекруха. — Не можна Андрюшеньці до війська! Там же його скалічать, мого синочка. Можеш йому довідку якусь написати? Наприклад, що він невиліковно хворий? А я тобі торт куплю!
Моя мама, звісно ж, відмовила. Вона завжди була чесною та принциповою людиною і вважала, що кожен чоловік має відслужити в армії. Вона не збиралася допомагати Андрієві ухилятись від обов’язку. Думаю, саме через це Світлана Іванівна й образилась. Вона вважала, що моя мама її «підставила», не допомогла її синові. І тепер мстила їй — ігноруючи її та роблячи дрібні капості.
— Напевно, це через армію, — сказала я мамі. — Пам’ятаєш, вона просила тебе допомогти Андрію уникнути служби. Ти відмовила, і вона образилась.
— Можливо, — зітхнула мама. — Але я не могла вчинити інакше. Я не могла зрадити свої принципи. Я не могла допомогти їй обдурити державу.
— Я знаю, мамо, — відповіла я. — Ти все зробила правильно.
Свекруха в останній час просто виводить мене з себе. Коли ми всі збираємось за одним столом на свята, Світлана Іванівна посміхається, ніби нічого не сталося. Сидить, розповідає якісь історії, сміється, жартує. А потім, як тільки свято закінчується, вона навіть не гляне в бік моєї мами. Наче вона — привид, невидимка.
І от це лицемірство, ця подвійність просто зводить мене з розуму. Я не розумію, як можна так поводитися. Як можна посміхатися людині в обличчя, а за спиною її зневажати? Щоразу, коли я бачу, як Світлана Іванівна ігнорує мою маму, у мене всередині все закипає. Я ледь стримуюсь, щоб не сказати їй усе, що думаю.
Дімка вже пішов на роботу, залишивши по собі аромат парфумів і обіцянку зателефонувати в обід. Я зітхнула, згадуючи наші нещодавні дні, коли кожен дзвінок колекторів змушував здригатися, а перспектива залишитися без даху над головою здавалася цілком реальною.
Ми вибралися. Вирвалися з тієї боргової ями, де, здавалося, поховали всі надії на нормальне життя. Дімка працював до знемоги, брав понаднормові. Я в’язала на замовлення ночами, а вдень працювала на двох роботах. Наші руки боліли, спини нили, але ми рухалися вперед, сантиметр за сантиметром. Боргів у нас більше не було, кредит ми закрили. Навіть потроху почали відкладати.
Того дня я щойно закінчила вишивати хрестиком велику картину на замовлення. Відклала її, розминаючи затерплі пальці, і почула дзвінок у двері. На порозі стояла Світлана Іванівна — з вічно стражденним виразом обличчя.
— Добридень, Настуню, — пропищала вона своїм солоденьким голосом, від якого мене щоразу тіпає.
— Доброго дня, Світлано Іванівно, — сухо відповіла я, пропускаючи її у квартиру.
Вона оглядалася навколо, ніби оцінювала наш добробут.
— Ну ви й облаштувались… Гарно, мабуть, тепер живете. Такий ремонт забабахали! Цікаво, скільки грошей на це все пішло?
Я мовчала, чекаючи, коли вона перейде до суті. Я знала її надто добре, щоб вірити в щирість цього візиту.
— Знаєш, Настунь… У мене таке горе… — почала вона, заламуючи руки. — З Андрюшенькою така біда трапилася…
Я відчула, як усередині підіймається хвиля роздратування. Андрюшенька — улюбленець долі, якому завжди діставалося все найкраще. Поки Дімка горбатився на двох роботах, Андрій розтринькував гроші, які щедро виділяла матуся.
— Що трапилось? — спитала я, намагаючись зберігати спокій.
— Розбив машину, — схлипнула вона, — чужу машину розбив! Уявляєш, скільки тепер треба грошей на ремонт? А в мене зовсім нічого нема… Андрюшеньці й так важко, він дуже засмучений…
Я втупилася в неї, не вірячи своїм вухам. Вона прийшла просити в нас гроші на ремонт авто для свого дорослого синочка, який ще й п’яним сів за кермо?!
— Світлано Іванівно, ви серйозно? — спитала я, намагаючись не підвищувати голос.
— Ну, Настенко, ну допоможи! Ви ж тепер добре живете, у вас гроші є. Дімочка працює, ти от теж чимось займаєшся… А Андрюшенька, він же ще молодий, життя тільки починається!
І тут мене прорвало. Все, що роками накопичувалось, вирвалося назовні.
— Життя починається? А коли Дімка після операції лежав, вам було діло до його життя? Ви хоч раз у лікарню до нього прийшли? А коли ми взимку мерзли, бо не було грошей на опалення — ви про що думали? Ах так, ви Андрюшеньці новий велосипед купували! Як вам совісті вистачає щось у нас просити? Ви хоч гривнею своєму старшому сину допомогли?
Світлана Іванівна відсахнулася, ніби я її вдарила.
— Настю, ну що ти таке говориш? Я ж мати, я маю піклуватися про своїх дітей. Дімка просто самостійний, йому опіка не потрібна. А Андрюшечка… він інший. Він ніжний, вразливий. Йому дуже важко в житті…
— «Мати року», просто! Але чомусь у вас завжди один син був улюбленцем, а другий — так, додаток до нього. Ви хоч раз поцікавилися, як Дімка себе почуває? Як у нього справи? Ні! Вам було байдуже! А тепер, коли у нас усе налагодилося, ви згадали, що ми існуємо й у нас можна просити грошей?
— Не смій зі мною так розмовляти! — закричала вона, почервонівши. — Я тобі хто взагалі? Я — мати твого чоловіка, ти маєш пошепки зі мною говорити! Розгавкалась тут, бач!
— Грошей я вам не дам, — твердо сказала я. — Жодної копійки. Нехай ваш Андрій сам відповідає за свої вчинки. Досить його розбещувати. Може, тоді він навчиться думати головою, а не тільки… іншим місцем.
Світлана Іванівна мовчала, дивлячись на мене з ненавистю. Здавалося, вона готова була мене розірвати на шматки.
— Ти ще пошкодуєш про це! — прошипіла вона крізь зуби. — Ти ще в мене потанцюєш!
— Не думаю, — спокійно відповіла я. — Ми з Дімкою пройшли таке, що ваші прокльони нас точно не зламають. А тепер, будь ласка, ідіть.
Я показала їй на двері, і вона, нічого більше не сказавши, вилетіла з квартири. Я зачинила за нею двері й притулилася до них спиною, відчуваючи, як у мене тремтять коліна.
Дімка підтримав моє бажання припинити будь-яке спілкування зі свекрухою. Я, звісно, розповіла йому все в деталях. Дімка зателефонував матері й попросив її забути дорогу до нашої квартири. Моя мама теж остаточно викреслила сваху зі свого життя — вона з матір’ю Діми навіть не вітається, удає, ніби не знайома з нею.
І всіх нас це повністю влаштовує. Нехай Світлана Іванівна сама розгрібає проблеми, які їй регулярно створює улюблений Андрій.
– Свєта, а чому ми повинні з вами ділитися? – запитала Ася