— Ти бачила, на чому вона сьогодні приїхала? Кажуть, татко на день народження подарував.
— А сумка? Стовідсотково десь за двісті тисяч!
— Та ладно сумка. Ти на її манікюр подивись — там самі стрази, як моя місячна стипендія, коштують!
Марина скривилася, слухаючи шепіт одногрупниць. Віка Соловйова, єдина донька відомого забудовника, як завжди, сиділа в гордій самотності на останній парті, байдуже гортаючи щось у телефоні із золотим корпусом.
Довге біляве волосся ідеальними локонами спадало на плечі, а бездоганний макіяж робив її схожою на дорогу порцелянову ляльку.
«Цікаво, що у таких у голові?» — подумала Марина, нишком розглядаючи одногрупницю. За два роки навчання Віка не сказала нікому й десятка слів. Приїжджала на заняття на розкішних машинах (здавалося, щомісяця на новій), бездоганно складала іспити й зникала, не беручи участі в загальному студентському житті.
— Напевно, тільки про шмотки й думає, — фиркнула Катя, подруга Марини, прослідкувавши її погляд. — Типова мажорка. Учора чула, як вона по телефону з кимось розмовляла — там кожне друге слово «Мілан» та «Париж».
Марина кивнула, хоча щось усередині заперечувало це просте пояснення. Іноді вона ловила в очах Віки якесь дивне вираження — наче та дивилася крізь них усіх, думаючи про щось своє, далеке й зовсім не гламурне.
— А пам’ятаєш, як вона минулого семестру захист по екології робила? — раптом згадала Марина. — Про вплив людини на популяції диких тварин. Звідки така тема у «типової мажорки»?
— Та годі тобі, — махнула рукою Катя. — Напевно, батькові референти писали. А вона тільки губки нафарбувала та прочитала.
Але Марина пам’ятала той день. Пам’ятала, як загорілися очі Віки, коли вона розповідала про проблеми безпритульних тварин. Як здригнувся голос, коли вона показувала статистику щодо жорстокого поводження. У той момент вона здавалася зовсім іншою — живою, справжньою.
А потім знову наділа маску холодної відчуженості.
Їхня випадкова зустріч сталася сирого листопадового вечора. Марина вискочила з торгового центру, притискаючи до грудей пакет із продуктами, й застигла як вкопана.
Біля входу, присівши навпочіпки, Віка Соловйова годувала величезного безпритульного собаку. Її ідеальні пальці з голографічним манікюром обережно відламували шматочки ковбаси. Собака — брудний, з розпатланою шерстю й очевидно хворою лапою — жадібно ковтав частування.
— Тихіше-тихіше, не поспішай так, — голос Віки, зазвичай холодний і відсторонений, звучав неприродно лагідно. — Давно не їв, бідолаха? Знаю-знаю.
Вітер тріпав її дороге пальто, але вона, здавалося, не помічала ні холоду, ні бруду під колінами.
І це було завжди, раптом зрозуміла Марина. Ті дивні пропуски занять, раптові відлучення з пар, таємничі дзвінки. Вона згадала, як одного разу побачила в сумці Віки пакет із собачим кормом. Тоді не надала цьому значення — мало що, можливо, у неї вдома породистий пес живе.
Віка, скормивши всю ковбасу, раптом узяла морду собаки у свої доглянуті долоні й заговорила, дивлячись прямо у карі собачі очі:
— Знаєш, я тебе розумію. Справді-справді. Ніби ніхто не бачить справжню тебе, так?
Собака тихенько заскімлив.
— Пам’ятаю, як у дитинстві благала батьків узяти собаку, — продовжувала Віка, ніби розмовляючи сама з собою. — А тато все твердив: «Навіщо тобі дворняга? Хочеш — купимо породисте цуценя з розплідника. З родоводом, із дипломами.» А я просто хотіла друга. Справжнього. Який любитиме не за дорогі подарунки й статус.
Марина відчула, як до горла підступає клубок. Вона раптом побачила зовсім іншу Віку — не гламурну принцесу з обкладинки, а самотню дівчину, яка сховала свою справжню сутність за ідеальним фасадом.
— Ну все, годі сумувати! — Віка рішуче підвелася, струшуючи пальто. — Поїхали.
На здивування Марини, собака, кульгаючи, пошкандибав за дівчиною. А та, не вагаючись, відчинила задні двері свого бездоганно чистого автомобіля.
— Давай, малюк, застрибуй. До ветеринара тебе відвеземо, а потім щось придумаємо.
— Ей, ти що робиш?! — вирвалося у Марини.
Віка обернулася, і на мить їхні очі зустрілися. У них не було ні збентеження, ні виклику — лише якийсь глибокий, прихований смуток і рішучість.
— Те, що вважаю правильним, — просто відповіла вона, допомагаючи собаці залізти в машину. — Знаєш, іноді треба просто бути собою. Навіть якщо всі навколо чекають від тебе чогось іншого.
З цими словами вона сіла за кермо й поїхала, залишивши Марину в повному здивуванні.
Наступного дня Віка не з’явилася на заняттях. І через день теж. Марина ловила себе на тому, що постійно дивиться на порожнє місце на останній парті, а в голові крутяться запитання: куди вона відвезла того собаку? Що з ним сталося?
До кінця тижня цікавість взяла гору. Після пар Марина набралася сміливості й підійшла до одногрупників, які були ближчі до Віки.
— А ви не знаєте, де Соловйова? Щось давно її не видно.
— Та хто ж її знає, — знизав плечима Антон. — Може, знову в Європу поїхала. Хоча, — він замислився. — Останнім часом її машину часто бачили біля якогось старого складу.
Марина відразу згадала випадково підслухану розмову Віки телефоном: «Ні, тату, я не можу зараз приїхати. У мене важливі справи. Так, важливіші за показ у Мілані!»
Наче пазли почали складатися в єдину картину.
Через годину Марина вже їхала до старого промислового району. Вона сама не знала, навіщо — адже минув уже тиждень із тієї зустрічі. Але внутрішній голос уперто твердив, що вона на правильному шляху.
Біля облупленої будівлі колишнього складу стояла знайома машина. А з-за рогу долинав дзвінкий гавкіт.
Марина обережно заглянула за ріг і завмерла. У внутрішньому дворику, огородженому високим парканом, бігали, гралися й просто грілися на сонці десятки собак. Тут були і великі, і зовсім маленькі, доглянуті й ще не зовсім відгодовані. А посеред цього собачого царства стояла Віка — у простих джинсах і старій толстовці, з недбало зібраним у хвіст волоссям — і розкладала корм по мисках.
— Я все думала, коли ти здогадаєшся, — раптом сказала вона, не обертаючись.
— Як давно це в тебе? — тільки й змогла вимовити Марина.
— Майже рік. — Віка присіла, щоб погладити цуценя, яке підбігло до неї. — Спочатку просто підгодовувала на вулицях. Потім почала лікувати. А потім зрозуміла, що їм потрібен дім. Хоча б тимчасовий. Тато дав гроші на нову машину — я купила цей склад. Ремонт робила сама, майже все літо тут пропадала.
— Тому ти ніколи не ходила з нами на вечірки? — здогадалася Марина.
— Так. Знаєш, ці дорогі шмотки, машини, тусовки — усе це ширма. Батькова мрія, не моя. А тут я справжня.
Віка нарешті обернулася, і Марина побачила в її очах те саме вираження — тільки тепер зрозуміла, що це була не порожнеча, а глибока, всеосяжна любов. Любов до тих, кого покинули, кого зрадили, хто зневірився знайти свій дім.
— Знаєш, тій собаці, яку ти бачила біля торгового центру, уже знайшли господарів, — усміхнулася Віка. — Взагалі, прилаштовуються вони непогано. Особливо якщо не брехати про породу й титули, а просто розповісти їхню історію. До речі, не хочеш допомогти? Рук вічно не вистачає.
І Марина, дивлячись на цю абсолютно нову, незнайому, але таку справжню Віку, раптом зрозуміла — хоче. Дуже хоче стати частиною цього маленького дива, схованого за облупленими стінами старого складу.
— З чого почнемо? — запитала вона, закочуючи рукава.
Час летів непомітно. Марина тепер майже що вечора приїжджала до притулку. Поступово вона дізнавалася історії кожного собаки, вчилася знаходити підхід навіть до найбільш недовірливих. А ще — все краще пізнавала саму Віку.
З’ясувалося, що за маскою розпещеної «мажорки» ховався дивовижний чоловік із великим серцем. Віка не тільки утримувала притулок на свої гроші, а й вела сторінку в соцмережах, де розповідала історії своїх підопічних. Без прикрас, без зайвого пафосу — просто чесно писала про кожну собачу долю.
— Людям важливо знати, що вони беруть не просто тварину, а друга зі своїм характером і історією, — пояснювала вона Марині. — Тоді й зрад буде менше.
Того вечора вони удвох сиділи на старому дивані в кімнаті відпочинку. За вікном падав сніг, у притулку було тихо — собаки вже повечеряли й спали на своїх місцях.
— Знаєш, про що я мрію? — раптом сказала Віка. — Хочу колись відкрити справжній притулок. Великий, сучасний, зі штатом ветеринарів. Щоб можна було допомагати не тільки собакам, але й котам. Щоб були умови для реабілітації хворих тварин.
— А чому не зараз? У тебе ж є можливості.
— Тато, — Віка сумно усміхнулася. — Він вважає це примхою, яка мине. Каже, нема чого витрачати час на безпритульних собак, коли можна будувати кар’єру в його компанії. Навіть про цей притулок не знає — думає, я витрачаю гроші на шопінг.
У цей момент телефон Віки залунав — на екрані висвітилося «Тато».
— Так, тату. Ні, я не можу зараз. У мене важлива зустріч. Так, важливіша за різдвяний прийом.
Марина бачила, як подруга нервує, як тремтять її пальці. І раптом наважилася:
— Може, час розповісти йому правду?
— Він не зрозуміє.
— А ти спробуй. Покажи йому це місце, розкажи про свою мрію. Адже ти його донька — невже він не захоче зробити тебе щасливою?
Віка довго мовчала, дивлячись у темряву за вікном. Потім рішуче кивнула:
— Знаєш, ти права. Годі ховатися. Але в мене до тебе велике прохання, — Віка нервово теребила рукав толстовки. — Ти не могла б завтра бути тут, коли я розмовлятиму з батьком?
— Звісно, — не роздумуючи відповіла Марина. — Але навіщо?
— Розумієш, — Віка завагалася. — Я так боюся цієї розмови. Боюся його реакції, його розчарування. Мені буде легше, якщо поруч буде людина, яка мене розуміє.
Марина уважно подивилася на подругу. Дивно було бачити її такою — розгубленою, невпевненою. Куди поділася та зверхня красуня з останньої парти?
— Звісно. І знаєш що? Твій тато не може не зрозуміти. Адже ти не просто допомагаєш тваринам — ти створюєш щось важливе. Це теж бізнес, просто особливий.
Віка поривчасто обійняла подругу:
— Дякую тобі. За те, що віриш у мене. За те, що залишилася тоді допомагати. За все.
Наступного дня вона зателефонувала батькові й попросила приїхати «на дуже важливу розмову». Марина бачила, як хвилюється подруга, як нервово поправляє волосся, поглядаючи на годинник.
Коли у двір заїхав представницький «Майбах», Віка зблідла. Але випростала плечі й пішла зустрічати батька.
Соловйов-старший, високий імпозантний чоловік у дорогому костюмі, зупинився на порозі, оглядаючи територію притулку. Його обличчя було непроникним.
— Значить, ось куди ти зникаєш, — сказав він нарешті.
— Так, тату. Це мій притулок. Тут живуть собаки, яким потрібна допомога. Ми їх лікуємо, годуємо й шукаємо новий дім.
— Ми?
— Я та мої друзі-волонтери. Тату, я знаю, ти вважаєш це марною тратою часу. Але подивися.
Віка почала розповідати — про кожну собаку, про те, як важливо дати їм шанс, про свою мрію створити справжній центр допомоги тваринам. Вона говорила гаряче, захоплено, і Марина бачила, як поступово змінюється погляд Соловйова-старшого.
А потім сталося диво. До них підкульгав Малиш — старий пес із сивою мордою, якого Віка нещодавно підібрала на трасі. Він обережно обнюхав черевики Соловйова й раптом довірливо притулився до його ніг.
— Невже, — пробурмотів той. — Точнісінько як мій Джек.
— Джек? Той пес із твого дитинства, про якого ти розповідав?
— Так. Звичайна дворняга. Врятував мене одного разу від хуліганів, коли я був хлопчаком. Найвірніший друг. — Соловйов нахилився погладити Малиша. — Знаєш, а я завжди хотів відкрити притулок. Тоді, після Джека. Але життя закрутило — бізнес, гроші.
Він випростався й уважно подивився на доньку:
— А в тебе виходить. І очі горять. Покажеш мені свої плани щодо нового центру?
Через пів року на околиці міста відкрився сучасний центр допомоги безпритульним тваринам «Вірний друг». З просторими вольєрами, новітнім ветеринарним обладнанням та штатом спеціалістів. А на відкритті Віка та її батько разом перерізали червону стрічку — обидва в джинсах і футболках із логотипом центру.
— Знаєш, — прошепотіла Марина подрузі, — а ти все-таки стала тією, ким хотів бачити тебе батько.
— У якому сенсі?
— Успішною бізнеследі. Просто у своїй, особливій справі.
Віка усміхнулася, дивлячись, як її батько захоплено розповідає журналістам про плани розширення центру.
— Мабуть. Просто іноді треба набратися сміливості й зняти маску. І тоді з’ясується, що під чужими очікуваннями весь цей час ховалося щось справжнє. Треба лише дозволити цьому проявитися.
Вона нахилилася, щоб погладити Малиша, який, як завжди, крутився поруч:
— Правда, друже?
І пес, наче погоджуючись, голосно гавкнув, змусивши всіх засміятися.
Так закінчилася історія про дівчину, яка не побоялася стати собою. І про те, що за будь-якою маскою може ховатися дивовижна душа — треба лише дати їй шанс розкритися.
Зачіска після 50. Той вік, коли вона стає справді важливою