Стас втомлено втупився в чистий аркуш перед собою. Думки розліталися, мов налякані птахи, залишаючи його в цілковитій тиші. Жодних ідей, жодного натхнення — ні сьогодні, ні вчора, ні за останні тижні. Його ресторан, колись гордість і сенс життя, повільно тонув, а він, здавалося, нічого не міг із цим вдіяти. Справа була навіть не у знаннях чи досвіді. Просто його життя остаточно втратило барви.
— Станіслав Сергійович, до нас клієнт хоче замовити бенкет, — пролунав голос Насті, однієї зі старожилів ресторану.
Стас повільно підвів голову, ніби кожен рух давався йому зусиллям.
— До нас? Ви впевнені, що він не переплутав місце?
— Ні, каже, що вже бував тут раніше. Хоче відсвяткувати ювілей.
— Може, пояснити йому, що зараз тут зовсім інші обставини? — похмуро мовив Стас.
Він рушив до дверей, але Настя рішуче загородила йому шлях.
— Стасе, Валі немає вже три роки, — почала вона, дивлячись на нього з тривогою. — Але тут досі працюють люди. Ти маєш повернутися до реальності. Якщо ти не візьмеш себе в руки, ресторан доведеться закрити.
Її погляд був сповнений співчуття, але в ньому читалась і тверда рішучість.
— Я знаю, Насте. Але кому це потрібно? Якщо ресторан закриється — значить, так і мало бути.
— А тобі? — запитала вона, підвищуючи голос. — Тобі лише 32, а ти вже поховав себе заживо. Ресторан був вашим спільним дітищем. Валя вклала сюди всю душу. У неї були такі великі плани… Чи тепер вони нікому не потрібні?
Стас насупився. Йому не хотілося продовжувати цю розмову.
— Валі більше немає, — тихо промовив він. — А її мрії залишилися лише в минулому.
— А тобі? — повторила Настя, роблячи крок уперед. — Ти ж сам обирав це життя, будував його разом із нею. Чому зараз просто відступаєш?
Деякий час він мовчав, відчуваючи, як її слова пробиваються крізь захисну стіну байдужості, яку він збудував довкола себе.
— Насте, я розумію все, що ти кажеш. Знаю, що ти права. Але я нічого не можу змінити. Розумієш? — його голос здригнувся.
У цей момент до залу зайшов чоловік, який хотів замовити бенкет. Він уважно оглянув приміщення і звернувся до Стаса:
— Добрий вечір. Ми хотіли б відсвяткувати тут мій ювілей. Колись святкували тут весілля сина, і все нам дуже сподобалося. Особливо запам’яталася одна жінка, Валентина. Вона була неймовірно уважною і допомагала з організацією. Ми сподівалися, що вона знову займеться нашим заходом.
Стас болісно скривився і тихо відповів:
— Валентини більше немає. Вона загинула в автокатастрофі разом з нашою донькою три роки тому. Можливо, вам варто пошукати інше місце.
Він розвернувся і рушив до свого кабінету, але чоловік наздогнав його і схопив за руку.
— Отже, Валентина була вашою дружиною? Знаєте що? Ви її не заслуговували. Вона жила цим рестораном, вкладала в нього всю душу. А ви дозволили всьому розвалитися.
Стас завмер на мить, потім глибоко зітхнув.
— Можливо, ви маєте рацію. Всього доброго.
Чоловік пішов, а Настя, яка спостерігала за всім цим, лише похитала головою.
Минуло три години. Стас сидів у своєму кабінеті, втупившись в одну точку на стіні. Раптом його відволік шум, що долинав із заднього двору. Він підвівся, відчинив двері й побачив, як один з офіціантів грубо виганяє безхатька з території ресторану.
— Я не можу його тут залишити! Що, хазяїну замість оплати запропонувати? Йдіть звідси!
Стас помітив літнього чоловіка, якого проганяли. В його душі щось зворухнулося — почуття, давно заглушене горем.
— Ігорю, що відбувається? — запитав він, підходячи ближче.
— Станіславе Сергійовичу… — офіціант знітився, вказуючи на безхатька.
Чоловік, змучений життям, простягнув щось у бік Стаса:
— Ось, я ж не просто так. Знайшов біля річки. Він золотий, гарний. А ми вже два дні не їли…
Стас машинально поглянув на руку безхатченка, і його серце на мить завмерло. Чоловік простягав браслет, і той плавно перекотився в долоню Стаса. Його погляд застиг на прикрасі — він одразу впізнав її. Колись вони з Валею придумали цей дизайн: кожна ланка символізувала особливу дату в їхньому житті. Якось, під час купання на річці, Валя загубила його. Вони шукали браслет до темряви, але марно. Стас тоді подумав, що хтось уже його підібрав.
З цим браслетом було пов’язано стільки спогадів. Стас прокашлявся, намагаючись упоратись з емоціями, але голос усе одно звучав хрипло:
— Ігорю, дай цьому чоловікові стільки їжі, скільки він захоче. Будь-якої! І зроби так, щоб вистачило всім.
Ігор здивовано поглянув на нього, але мовчки кивнув. Стас, не гаючи часу, повернувся до кабінету. Він бережно поклав браслет перед собою і заплющив очі, поринаючи у спогади. Його пальці мимоволі зупинилися на одній із ланок. Це був день відкриття ресторану. Валя тоді була на сьомому небі від щастя, стрибала і плескала в долоні: «Наш ресторан стане найкращим! У нас не буде конкурентів».
І справді, все йшло за планом, поки одного дня хтось п’яний не сів за кермо і не врізався в авто, в якому їхали Валя з Ангеліною. Стас сховав браслет у кишеню і вийшов до головного залу. Все здавалося похмурим і сірим. Він озирнувся: офіціанти ліниво перемовлялися, Настя щось записувала, а бармен відверто дрімав за стійкою.
— Хвилинку уваги! — його голос прорізав тишу, і весь персонал одразу завмер, здивовано втупившись у шефа, який рідко виходив із кабінету.
— Слухайте, наш ресторан зачиняється на два дні. За цей час ми маємо прибрати кожен куток, полагодити все зламане і замінити те, що от-от вийде з ладу. Перевірте музичну апаратуру, знайдіть нового діджея — старого я вже рік як не бачив. Насте, принеси мені всі контакти наших постачальників, — він ледь усміхнувся. — Я ціную, що ніхто з вас не пішов, поки я… був відсутній. Обіцяю, ми повернемо ресторан до життя. І ще — всім буде підвищена зарплата та виплачені премії. Настя подумає, як впровадити систему заохочень. Прошу вас усіх — допоможіть мені почати спочатку.
Офіціанти схвально загули, а Настя передала одному з них табличку з написом «Зачинено».
— Я скоро підготую оголошення, — сказала Настя і вийшла з кабінету. Стас подивився на Ігоря, який нетерпляче переступав з ноги на ногу.
— Ти за старшого, — сказав він. — До вечора мені потрібен список усього, що потрібно закупити.
За кілька хвилин пролунав стукіт у двері.
— Заходь, Насте, — мовив Стас, не відриваючи погляду від паперів.
Вона зайшла та усміхнулася, зупинившись навпроти його столу.
— А що, як змінити вивіску? — спитала вона, нахиляючись до нього. — Може, варто оновити образ ресторану?
Стас замислено покрутив ручку в руках, потім підняв погляд.
— Знаєш, зараз будь-яка зміна піде лише на користь, — відповів він. — Насте, можна тобі поставити одне запитання? — Він відклав ручку і сів на край столу.
— Звісно, давай, — сказала вона, злегка знизавши плечима.
— Я знаю, що ресторан досі існує тільки завдяки тобі. Ти втримала команду, коли я був… скажімо так, не при тямі. Чому ти досі тут? Адже тобі пропонували роботу в інших місцях із кращими умовами.
Настя опустила очі, ніби обмірковуючи відповідь. Потім тихо промовила:
— Ти ж не для цього покликав мене сюди, правда?
Стас усміхнувся, але його голос став серйозним.
— Гаразд, ми обов’язково поговоримо про це пізніше. Але зараз… зможеш знайти контакти того чоловіка, який хотів замовити ювілей?
— Звичайно, — кивнула вона. — Впевнена, ми влаштуємо йому свято, яке він запам’ятає надовго. Він залишив свої дані й погодився зачекати тиждень.
— Чудово. Мені треба зайнятись документами, а ти поки вільна.
Настя вже майже вийшла, коли раптом зупинилася біля дверей.
— Стасе?
— Так?
— Із поверненням.
Її слова змусили його усміхнутися. Коли двері зачинилися, він дістав із кишені браслет і, дивлячись на нього, прошепотів:
— Валю, я зроблю все так, як ти хотіла. Наш ресторан стане найкращим, обіцяю.
Минуло два місяці. Стас вийшов із кабінету й озирнувся навколо. Сьогодні святкували ювілей. Гостей було багато, і кожен куток ресторану був наповнений сміхом і радістю.
— Оце так аншлаг! — вигукнув він, помітивши Настю. Підійшовши до неї, він жартома обійняв її. — Це все завдяки тобі. Ти неймовірно все організувала. Як таке скарб потрапило до нас?
Настя не відповіла. Вона дивилася на нього з якимось дивним виразом, який Стасові здався знайомим.
— Не може бути… — пробурмотів він.
Настя швидко відвела погляд, і за секунду знову дивилася на нього, як завжди. Стас навіть струснув головою, намагаючись позбутися цього дивного відчуття. Можливо, це просто гра уяви. До кінця вечора він більше не виходив із кабінету. Спогади накотилися: адже саме Настя познайомила його з Валею. Вони були подругами, але Настя завжди опинялась поруч, допомагала й підтримувала їх, мов янгол-охоронець.
— Станіславе Сергійовичу, можна? — Настя зазирнула в кабінет.
— Так, звісно, заходь.
Вона сіла навпроти нього.
— Ми майже завершили прибирання. Виручка сьогодні… Такого в нас ще не було. А ще надійшло два бронювання від гостей ювіляра на майбутні свята.
— Це чудово! — вигукнув Стас. Але, помітивши її сумний погляд, додав: — Але чому ти виглядаєш такою засмученою?
Настя зітхнула.
— Стасе, я хочу звільнитися.
Він завмер, ніби не вірячи своїм вухам.
— Ти була поруч, коли все валилося, а тепер, коли все налагоджується, хочеш піти?
Вона опустила очі.
— Я була поруч, бо ти тоді потребував підтримки. Тепер ти впораєшся сам. А ще… з моменту, коли ми познайомились, я знала, що не зможу дивитися, як ти знову стаєш таким, як раніше, коли у твоєму житті з’явиться хтось інший.
Стас мовчки дивився на неї, намагаючись осмислити її слова. Настя піднялася, не підводячи очей. Він зрозумів, що не помилився у своїх здогадках. Хвиля тепла прокотилася тілом — він не хотів, щоб вона йшла. Але чому? Бо вона була незамінною працівницею, чи з іншої причини?
— Пробач, Стасе. Я піду. Ось звіт, а заяву залишу на столі в адміністратора.
Вона рушила до виходу, але він схопив її за руку.
— Зачекай! Настю… Може, нам варто поговорити? Не кількома фразами, а по-справжньому.
— Я не можу.
— Настю, я зараз зовсім розгублений. Я не хочу, щоб ти йшла, і справа не лише в тому, що ти — найкраща співробітниця. Є дещо інше, що мене тривожить. Ще вчора я й уявити не міг, що хтось зможе зайняти місце Валі, а сьогодні розумію — це можливо. Прошу тебе, дай мені час, щоб розібратися у своїх почуттях. Усього кілька місяців… Не залишай мене зараз.
Настя вагалась, але зрештою погодилась залишитись. Та після цього між ними виникла напруженість. Вона почала уникати його, зникла звична легкість у спілкуванні. І невдовзі Стас зрозумів, наскільки йому цього не вистачає. Кілька разів він намагався заговорити з нею, але Настя щоразу майстерно уникала будь-яких серйозних розмов, віддаляючись усе більше.
— Гей, тебе шеф шукає! — раптом пролунав чийсь голос.
Настя здригнулась, не встигнувши нічого відповісти. У цей момент до залу вийшов Стас.
— Колеги, хвилинку уваги! — почав він. Усі повернулись до нього. — Оскільки ми давно вже не просто команда, а справжня сім’я, я не хочу нічого від вас приховувати. Ви всі знаєте, що трапилось у моєму житті. Час лікує, біль стає менш гострою, і, здається, знову з’являється бажання жити.
Офіціанти з усмішками перевели погляд на Настю. Вона, навпаки, поблідла.
— Насте, я прошу тебе стати моєю дружиною. Ти допомогла мені пройти це, дала зрозуміти, що без тебе моє життя порожнє.
Сльози навернулися їй на очі, і вона, сяючи від щастя, кивнула у відповідь.
Коли ти встигла такою стати? – кричав він на Олену. – Тобі для брата шматка хліба шкода — дожилися!