Марина стояла перед дзеркалом, в сотий раз поправляючи неслухняне пасмо волосся. Сьогодні все мало бути ідеально — від її нової сукні кольору морської хвилі до останньої свічки на святковому торті.
Десятиріччя сина — подія особлива, і вона готувалася до неї майже місяць.
— Мамо, а коли вже прийдуть гості? — у кімнату влетів Сашко, вже у повному параді — в новенькому костюмчику, який вони обирали разом.
— Через пів години, сонечко. Ти готовий?
— Звісно! А тато де?
— Поїхав по бабусю Валю, — Марина усміхнулася, хоча при згадці про свекруху всередині ворухнулось тривожне передчуття.
Валентина Петрівна ніколи не упускала нагоди нагадати невістці, що вона — другий шлюб її ненаглядного синочка. «Ірочка була така господарська», «А от Ірочка завжди пиріжки пекла»… Минуло вже десять років, а свекруха досі не могла змиритися з вибором сина.
Кафе вони вибрали невелике, але затишне. Марина особисто контролювала сервірування, розсаджування гостей, оформлення повітряними кульками. Аніматори вже готували реквізит для виступу, а в холодильнику чекав свого часу триповерховий торт із фігуркою супергероя — Сашкової мрії.
Гості почали збиратись рівно о третій. Сашкові однокласники з батьками, колеги Олега, подруги Марини — усе йшло за планом. Іменинник світився від щастя, приймаючи подарунки й вітання.
— А ось і ми! — пролунав голос свекрухи з входу.
Марина обернулась з привітною усмішкою й завмерла. Поруч із Валентиною Петрівною, сяючи бездоганною укладкою і перловим намистом, стояла Ірина — перша дружина Олега.
— Що за… — прошепотіла Марина, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
— Ну, я вирішила, що Сашкові буде приємно побачити «справжню родину» в зборі! — урочисто оголосила свекруха, оглядаючи всіх переможним поглядом.
Час ніби зупинився. Марина бачила, як здивовано насупився син, як завмер з келихом у руці Олег, як переглядаються гості. Ірина, здавалося, почувалась цілком комфортно — вона привітно усміхалася і тримала в руках велику подарункову торбину.
— Валентино Петрівно, — Марина з труднощами стримала тремтіння в голосі. — Можна вас на хвилинку?
— Звісно, люба! Ірочка, ти поки присядь, он там, біля Олежика.
Марина вивела свекруху в коридор, відчуваючи, як всередині закипає обурення. Десять років. Десять років вона була зразковою дружиною та матір’ю. І от тепер, на дитячому святі, ця жінка вирішила влаштувати… що? Возз’єднання родини?
— Що ви робите? — тихо спитала Марина. — Навіщо ви привели її на день народження мого сина?
— Нашого сина, — поправила свекруха. — І я вважаю, що дитина має знати всіх членів родини. Ірочка була частиною.
— Була! — відрізала Марина. — Десять років тому. Сашко її ніколи не бачив і…
— Саме тому час вже познайомитись. Вона, між іншим, спеціально торт спекла.
Марина глибоко вдихнула. Видихнула. Полічила до десяти.
— Добре, — несподівано спокійно промовила вона. — Нехай буде по-вашому. Сьогодні свято, і я не зіпсую його. Але запам’ятайте цей день, Валентино Петрівно. Дуже добре запам’ятайте.
Повернувшись у залу, Марина побачила, як свекруха метушиться біля Ірини, саджаючи її якомога ближче до Олега. Сашко розгублено переводив погляд з батька на незнайому жінку, очевидно не розуміючи, що відбувається.
— А пам’ятаєш, Олежику, — голосно почала Валентина Петрівна, — як ви з Ірочкою познайомились? На тому концерті у філармонії.
Марина перехопила переляканий погляд чоловіка й ледь помітно кивнула — мовляв, не хвилюйся, я впораюсь. Вона ж професійна організаторка подій, зрештою. І не з такими ситуаціями справлялася.
— Шановні гості! — оголосила вона дзвінким голосом. — Запрошую всіх до столу! А після на нас чекає дивовижна вистава!
Аніматори, відчувши напруження, розпочали програму раніше запланованого. Дитячий сміх поступово розрядив атмосферу, хоча дорослі час від часу кидали насторожені погляди в бік дивної компанії за центральним столом.
— Мамо, — прошепотів Сашко, смикаючи Марину за рукав, — а хто ця тьотя?
— Просто стара знайома тата, сонечко. Не звертай уваги. Дивись, фокусник уже дістає кролика!
Але свекруха не зупинялась:
— Ірочко, розкажи, як твоя кондитерська? Пам’ятаю-пам’ятаю, які чудові тістечка ти пекла.
— Дякую, все добре, — ввічливо відповідала Ірина, очевидно почуваючись не у своїй тарілці.
Марина спостерігала за цим спектаклем, механічно усміхаючись і підтримуючи світські бесіди. У її голові вже визрівав план. О, вона знала, як дати свекрусі урок. І навіть знала, кому зателефонувати.
Увечері, коли гості розійшлись, Сашко заснув, втомлений враженнями та солодощами, а Олег намагався вибачитись за матір, Марина спокійно сказала:
— Не хвилюйся. Я все розумію. І в мене є ідея, як пояснити твоїй мамі, що таке недоречні сюрпризи.
— Що ти задумала? — насторожився чоловік.
— Побачиш, — загадково усміхнулася Марина. — Головне, у середу ввечері приведи маму до нас на вечерю.
Наступні два дні вона готувалась. Дзвонила, домовлялась, продумувала деталі. Через давніх знайомих знайшла контакти людини, з якою не бачилась багато років. Дивно, але він майже одразу погодився допомогти, оцінивши іронію ситуації.
— Ти впевнена? — запитав Олег, коли вона поділилася планом.
— Абсолютно. Твоя мама має зрозуміти, як це — коли у твою родину без дозволу приводять привидів минулого.
У середу ввечері Марина накрила особливий стіл. Свічки, кришталь, улюблений пиріг свекрухи з капустою — усе, як вона любить. Валентина Петрівна, зайшовши до квартири, одразу зауважила урочисту атмосферу.
— А що за нагода? — поцікавилась вона, принюхуючись до запаху пирога.
— Просто сімейна вечеря, — усміхнулась Марина. — Після неділі я багато думала про ваші слова щодо важливості родини.
Свекруха задоволено кивнула, очевидно, потішена:
— От бачиш, я ж казала.
Дзвінок у двері перервав її промову. Марина, загадково усміхаючись, пішла відчиняти. На порозі стояв високий, статний чоловік років шістдесяти п’яти, з акуратно підстриженою сивою бородою та букетом квітів.
— Миколо? — свекруха зблідла, впізнавши свого колишнього чоловіка, з яким розлучилась п’ятнадцять років тому.
— Привіт, Валю, — тепло усміхнувся він. — Давно не бачились.
— Що… що ти тут робиш? — Валентина Петрівна вхопилась за спинку стільця.
— Марина люб’язно запросила мене на вечерю. Сказала, що ти тепер цінуєш сімейні зустрічі й спілкування з колишніми родичами, — у його голосі звучала ледь вловима іронія.
Марина спостерігала, як рум’янець заливає обличчя свекрухи. Олег, розуміючи задум дружини, намагався зберігати незворушність, хоча кутики його губ сіпалися від стримуваної усмішки.
— Сідайте, Миколо Івановичу, — привітно запросила Марина. — Якраз між Валентиною Петрівною та Олегом. Все-таки ви стільки років були родиною.
— Так-так, — підхопив Микола Іванович, вмощуючись за столом. — Пам’ятаю, яким маленьким був Олешко. А пам’ятаєш, Валю, як ми з тобою познайомились? На танцях у парку…
Валентина Петрівна сиділа, немов громом вражена, поки тим часом Микола Іванович розповідав історії з їхньої молодості.
— А весільні фотографії наші збереглись? — поцікавився він. — Пам’ятаю, у тебе таке гарне плаття було…
— Припини! — не витримала зрештою Валентина Петрівна. — Що це за цирк ви влаштували?
— Цирк? — невинно перепитала Марина. — Та що ви, мамо. Я ж лише наслідую ваш приклад. Ви ж самі казали, як важливо збирати всю родину, включаючи колишніх. Чи не так?
— Це… зовсім інше! — нарешті прошепотіла вона.
— Чому ж? — спокійно перепитала Марина. — Ви привели на дитяче свято колишню дружину Олега, яку мій син навіть не знав. Я запросила на сімейну вечерю вашого колишнього чоловіка. Здається, ситуації дуже схожі.
— Миколо, навіщо ти погодився на участь у цьому… цьому… — свекруха захлиналась від обурення.
— А що, власне, сталося? — байдуже знизав плечима Микола Іванович. — Марина розповіла, що було в неділю.
Знаєш, Валю, я одразу згадав, як ти сама мучилась, коли твоя свекруха поводилась, так само як ти зараз — і теж кликала на всі родинні посиденьки першу невістку.
Валентина Петрівна спалахнула. Цей епізод із минулого вона, безперечно, воліла б забути.
— Мамо, — м’яко промовив Олег, — ти ж розумієш, що Марина має рацію? Те, що ти зробила на Сашковому дні народження, було несправедливо.
— Я ж хотіла як краще, — пробурмотіла свекруха, але в її голосі вже не було тієї впевненості, що раніше.
— Знаєте що? — Марина встала з-за столу. — Давайте домовимось. Я забуваю про недільний інцидент, якщо ви пообіцяєте більше ніколи не втручатись у наші сімейні свята подібним чином.
Валентина Петрівна мовчала, розглядаючи візерунок на скатертині. Микола Іванович із цікавістю спостерігав за колишньою дружиною, попиваючи чай.
— І ще, — додала Марина. — Перестаньте порівнювати мене з Іриною. У кожного — своє життя, своє минуле. Олег зробив свій вибір десять років тому, і пора вже це прийняти.
— Валю, — несподівано м’яко озвався Микола Іванович, — послухай невістку. Вона правду каже. Пам’ятаєш, як ти сама страждала від подібних порівнянь?
Свекруха повільно підняла очі, в яких блищали сльози:
— Пробач мені, Мариночко. Справді, перегнула. Не знаю, що на мене найшло.
— Все добре, — Марина поклала руку на плече свекрухи. — Головне — що ми порозумілись.
Олег з полегшенням видихнув. Напруга, що витала в повітрі, поступово розсіювалась.
— Ну що, — усміхнувся Микола Іванович, — може, таки скуштуємо твій фірмовий пиріг з капустою, Валю? Пам’ятаю, як ти його пекла…
— Та ні, — несподівано твердо сказала Валентина Петрівна, — досить спогадів. У Марини теж чудові пироги виходять. Інакше, але не гірше.
Це визнання було неоціненним. Марина вдячно усміхнулась свекрусі, розрізаючи пиріг.
Після того вечора багато що змінилось. Валентина Петрівна більше не згадувала про Ірину й не намагалась втручатись у життя сина та невістки. А на наступний день народження Сашка вона принесла лише подарунок і свою фірмову шарлотку — стала саме тією бабусею, про яку тільки мріяти можна.
Іноді урок, поданий з розумом і гідністю, може змінити стосунки краще, ніж роки суперечок та образ. І Марина раділа, що змогла достукатись до серця свекрухи, не зруйнувавши при цьому родинні зв’язки.
— Мамо в люті, чому ти не переказала їй гроші!? Вона ж наказала щомісяця віддавати їй зарплату! — розлючено кричав чоловік