— Я не збираюся працювати, щоб віддавати гроші твоїй матері, — строго відповіла Маша. — Ти подумав про сина? Йому тільки рік виповнився.
— Слухай, — Сергій почухав потилицю. — Треба ж якось економити, а ти постійно витрачаєш мої гроші! Чому ти знову купила ці дорогущі підгузки? А суміш? Навіщо дитині суміш, якщо в нього є мати! — він обрав тактику нападу.
— Я вже пояснювала тобі, що Льоша не наїдається, через це він часто прокидається вночі й плаче. Тому я й догодовую його сумішшю, — винувато сказала дружина.
— У тебе завжди все так! — неохоче кинув Сергій.
Маші було дуже прикро щоразу слухати подібне від чоловіка. Вона рахувала кожну гривню й не витрачала гроші на дурниці. Варто згадати, що з моменту народження сина Марія не купила собі нічого. Підгузки, дитяче харчування, ліки — ось і всі її витрати.
Дивно, але при тотальній економії в родині, на матір Сергія гроші завжди знаходилися. Спочатку це були невеликі суми — мамі на ліки, потім на ремонт у ванній, далі — на новий телевізор, бо старий зламався остаточно. Маша зазвичай мовчала, знаючи, що Олена Іванівна зовсім не бідує. Але цього разу не витримала.
— Все ж не розумію одного. Ти постійно твердиш, що в нас немає грошей, що я занадто багато витрачаю на дитину, але при цьому твоя мама регулярно отримує від тебе чималі суми.
Чоловік відірвався від ноутбука, на якому дивився серіал, і холодно глянув на дружину.
— Це моя мати. І це моя зарплата. Я сам вирішу, коли й скільки їй давати, ясно? — вигукнув Сергій.
З дитячої кімнати почувся плач.
— Та заспокой його! — раптово гаркнув Сергій. — Сил уже немає слухати це щодня!
— Льоша — дитина. Діти іноді плачуть, це нормально, — спокійно відповіла Маша.
Він обернувся, обличчя його перекосилося від злості. З гуркотом поставив чашку, а син заплакав ще голосніше.
— Ти сама все зіпсувала! Ми могли жити нормально, але ні — тобі захотілося дитину. Я з самого початку знав твій план — сидіти вдома на шиї в чоловіка. Але ні, дорога моя, цей фокус не пройде. Ти вийдеш на роботу, або ми розлучимось. Це моє останнє слово!
Сергій вилетів з кухні, швидко одягнувся в передпокої та грюкнув дверима так, що задзвеніло скло в шафах. Маша обіймала заплаканого сина, гладила його по м’якому волоссю, нашіптуючи лагідні слова, а в голові крутилася лише одна думка: «Так жити не можна, не можна».
Цілий день був, як у тумані. Марія автоматично виконувала домашні справи, гралася з сином, але думками була десь далеко. Вона лише міркувала про те, як різко змінився чоловік останнім часом. А може, він завжди був таким, а вона просто не хотіла цього бачити.
***
Коли народився Льоша, Сергій почав пізно повертатись додому, не поспішав проводити час із сином, а згодом почав скаржитися на брак грошей. Приходив додому роздратованим, чіплявся до кожної дрібниці.
Льоша підростав, але стосунки в родині ставали дедалі напруженішими. Сергій майже не розмовляв із дружиною, посилаючись на втому. Все частіше від нього можна було почути фразу: «Про що з тобою говорити? Ти ж вдома сидиш і далі свого носа нічого не бачиш!». Домашніми справами Сергій не займався зовсім, і сином також не цікавився.
Одного разу Маші потрібно було піти до лікаря, а залишити сина було ні з ким. Тоді вона попросила Олену Іванівну трохи посидіти з Льошею.
— Тільки привези його сама. Я до вас не піду, в мене ще вдома справ повно, — незадоволеним тоном погодилася жінка.
На вулиці стояла ще холодна, але вже весняна погода. Свекруха жила недалеко, і можна було б доїхати на таксі, але Сергій був категорично проти таких витрат. Тоді Маша взяла прогулянковий візочок, посадила туди сина, а на плечі закинула рюкзак зі змінним одягом, баночками з їжею та підгузками для дитини.
Щойно невістка з онуком зайшли до квартири, Олена Іванівна скривилась і зневажливо окинула їх поглядом з голови до п’ят.
— Де ви такого бруду набралися? — обурилася вона.
— На вулиці мокро, талий сніг. Ось і забруднилися, поки йшли.
— Та вже ж… — зітхнула свекруха.
Марія пропустила повз вуха колючі зауваження Олени Іванівни, бо вже й так запізнювалася. Вона швидко передала все необхідне й побігла, але щойно зайшла до поліклініки, як на неї посипалися дзвінки від свекрухи та чоловіка.
— Чому ти не принесла їжу для Льоші? — кричала в трубку Олена Іванівна.
— Як це не принесла? — розгубилась Маша. — Все в рюкзаку. Я ж вам пояснювала.
— Я маю тебе слухати? — пирхнула жінка. — Зараз подивлюся… Ну добре, ось воно. А то сидить і верещить тут ваш хлопчик.
Свекруха поклала слухавку, а Маша тихо повторила: — Хлопчик?
Похитавши головою, вона відкинула зайві думки й пішла до лікаря. Черга була невелика, але тривалість кожного прийому змушувала Машу нервувати.
Чоловік телефонував кожні п’ятнадцять хвилин і питав, коли вона звільниться. Востаннє він уже не витримав.
— Ти усвідомлюєш, що мама вже півтори години сидить із твоїм сином? Думаєш, у неї немає інших справ?
— Взагалі-то Льоша — її рідний онук. У чому проблема? Я скоро вийду.
— Він перевернув квартиру догори дриґом! Будеш прибирати, зрозуміла?
— Ні, не зрозуміла, — строго відповіла Маша. — Все, мені пора, моя черга.
Дівчина поклала слухавку, але телефон продовжував нав’язливо вібрувати, аж поки вона не вийшла з кабінету.
«Невже це все відбувається зі мною?» — промайнуло в голові. — «Треба було їхати до батьків у село. Там спокійніше, ніж тут».
Марія не стала передзвонювати чоловікові й одразу попрямувала до свекрухи, яка, на щастя, жила недалеко від поліклініки.
Щойно двері відчинилися — на Марію посипався шквал невдоволення й критики.
— Чим ти взагалі займаєшся вдома? Чому дитина невихована? Його неможливо нічим зайняти, все руйнує на своєму шляху! — вигукнула Олена Іванівна.
— Та невже? — усміхнулась Маша. — Дивно чути таке про однорічного малюка, який щойно навчився ходити. У нас вдома він читає книжки й рахує на калькуляторі.
— Ти вирішила мені грубити? — свекруха вже замахнулась, але Маша спритно перехопила її руку.
— А от цього я не дозволю! Тепер вам доведеться просити пробачення, щоб ще хоч раз мій син побував у вашій нікчемній квартирі, — відповіла Маша, дивлячись прямо в очі.
Вона швидко зібрала сина, по дорозі копаючи все, що траплялося під ноги, уникаючи будь-якої акуратності.
— Тільки подумати, ви вдруге за весь час узяли Льошу до себе — і вже така істерика. Таке враження, що Сергія виховувала не рідна мати, а чужа тітка.
— Ах ти ж… — почала було Олена Іванівна, але двері в ту ж мить зачинилися, і Марія з сином залишили її квартиру.
***
Коли Маша з сином після довгої прогулянки повернулися додому, вже сутеніло. Вона спеціально ходила колами у найближчому парку, щоб усе обдумати й не поспішати з висновками. Для себе вона все вирішила, але от син… йому потрібен батько.
Не встигла Маша зайти до квартири, як її зустрів Сергій. Його обличчя було серйозним.
— Я знайшов тобі роботу — прибиральницею в офісі, де я працюю. Можна мити підлогу вночі, поки всі працівники вдома. Якраз встигатимеш повернутись до того, як я піду на роботу.
— Офіційно я в декреті й досі отримую виплати. Не думаю, що ця робота принесе мені більше грошей. Та й хто тобі сказав, що я проміняю свою вищу освіту й сон на прибирання офісів? — різко відповіла Маша.
— Бо ми з мамою так вирішили! — випалив Сергій. — Вистачить уже й сьогоднішнього концерту, який ти влаштувала моїй матері, — його ніздрі розширювались від люті.
Маша не встигла зрозуміти, що відбувається, як рука чоловіка зметнулася в повітря й опинилася на її щоці. Жінка ошелешено подивилася на нього, приклавши руку до щоки. На мить потемніло в очах, а потім ніби щось клацнуло в голові — немовби разом з ударом зникли всі ілюзії, усі надії, що їхній шлюб ще можна врятувати.
— Негайно забирайся з моєї квартири! — вигукнула вона, відчуваючи, як у ній підіймається хвиля люті, що зносить усе на своєму шляху. — Забирайся просто зараз і не смій більше сюди повертатись!
Маша схопила перше, що потрапило під руку. Це була подарована свекрухою ваза, яка Маші ніколи не подобалась. Вона замахнулась і жбурнула її в стіну — прямісінько біля Сергія.
— Ти мене не зрозумів? — повторила вона, і в ту мить заплакав син.
Маша взяла дитину на руки й відчинила вхідні двері.
— На вихід! — скомандувала вона. — Ах, точно! Ключі! — Маша простягнула руку до горе-чоловіка.
Сергій нехотя віддав в’язку ключів.
— Я хочу забрати свої речі.
— Тут немає твоїх речей, — вимовила Марія й виштовхала розгубленого чоловіка за двері.
Щока палала вогнем, але всередині було на диво спокійно. Немов там, де раніше були біль і розпач, утворилась порожнеча. Лише зараз, залишившись наодинці… Маша відчула, як у неї тремтять коліна. Вона повільно опустилася на диван разом із сином, який досі плакав, і заплакала разом з ним. Гарячі сльози стікали щоками, капали на руки, на коліна. Вона оплакувала не лише зруйнований шлюб, а й свої надії, мрії, ілюзії.
Згодом Марія зібрала речі й переїхала до батьків, а квартиру вирішила здавати. Щоб більше ніколи не звітуватися за витрачені гроші, вона вирішила спиратись лише на себе.
Батьки з радістю прийняли й доньку, і онука. Маша допомагала вдома, а вони — з Льошею. Малюк став значно менше плакати. Можливо, через чисте повітря, а можливо, тому що атмосфера вдома була спокійніша.
Коли Льоші виповнилося три роки, Маша повернулася з сином до міста, влаштувалася на роботу й знову заселилася у квартиру. Усе в ній здавалося чужим. Тому з перших зароблених грошей Марія зробила ремонт, щоб нічого не нагадувало про гіркий досвід.
— Я телефоную, щоб сказати: ваш чоловік вже кілька років зустрічається з моєю донькою, — холодно промовила жінка