Валентин обережно припаркував свій автомобіль на єдиному вільному місці біля дитячої лікарні. Як на зло, сьогодні тут було особливо людно — машини заполонили всі доступні зони для паркування. Щодня він приїжджав сюди, немов на роботу: завершував справи, заходив до улюбленої кав’ярні випити чашку кави й поспішав до доньки, щоб провести з нею бодай трохи часу. Уже кілька місяців дівчинка перебувала в клініці.
Що саме відбувалося з дитиною, лікарі так і не змогли толком пояснити. Валентин показував її найкращим спеціалістам, але ті лише повторювали одне: мозок діє сам по собі, контролюючи все інше. Це виводило Валентина з себе.
— Та ви просто ховаєте свою безпорадність за цими розумними термінами! — одного разу не витримав він.
Медики лише розводили руками, опускаючи очі.
— Це наслідок колосального стресу. Мозок створює бар’єри, які ми не можемо контролювати, — намагався пояснити один із лікарів.
— Я нічого не розумію! Дівчинка згасає в мене на очах, а ви кажете, що її не можна вилікувати?! У мене є гроші, я готовий віддати все! Заради Мішель я віддам останнє!
— Гроші тут безсилі, — тихо зітхнув лікар.
— А що тоді допоможе?! Скажіть мені! Я знайду це, куплю!
— Це неможливо купити… Чесно, навіть не знаю, як вам пояснити… Має статися щось особливе. Або, навпаки, щось не має статися, щоб організм… мозок… зміг переналаштуватись.
— Та що ви таке кажете?! Може, ще до знахарки порадите звернутися? — вибухнув Валентин.
Похилий лікар уважно подивився на нього.
— Знаєте, якщо вирішите — я навіть не відмовлятиму вас. Повторю: звичайні методи тут безсилі. Ми можемо лише забезпечити спокій, позитивні емоції… ну й підтримувати організм медикаментами. І ще скажу — я б на вашому місці залишив доньку в лікарні. Її вже двічі привозили швидкою. Розумієте, коли вона впадає в такий стан, поки її везуть сюди, є ризик не встигнути. А тут, під постійним наглядом, такого не трапиться.
Валентин схопився за голову. Він до смерті боявся втратити дружину, відчував, що це може статись у будь-який момент, і сам не уявляв, як переживе її втрату. Мішель обожнювала маму, а він… боготворив обох. Тепер же йому довелося забути про власне горе, зосередившись на порятунку доньки — теж Мішель.
На диво, дівчинка спокійно сприйняла те, що їй доведеться довго залишатися в лікарні. Вона погладила батька по щоці й тихо сказала:
— Татку, ну не переймайся так. Я не буду плакати, а ти зможеш спокійно працювати, а не сидіти зі мною вдома постійно.
Валентин не знав, радіти чи плакати. Його восьмирічна донька говорила так, ніби була дорослою.
— Тримайте її! Чоловік! — раптом пролунав крик. Валентин здригнувся й подивився в бік шуму. З боку вулиці, задихаючись, до лікарні бігла дівчина, а за нею гнався запітнілий охоронець із магазину. Схоже, вона щось украла. Пробігаючи повз машину Валентина, вона кинула на нього погляд, сповнений страху.
— Господи… навіть булки дитині пожаліли, чи що? — пробурмотів він, виходячи з машини саме в той момент, коли охоронець уже був поруч.
— Стійте! Що ви кричите?
— Зараз я з вами розберуся! Заберіться з дороги!
Охоронець тільки тепер помітив Валентина і його машину.
— Мені треба її наздогнати! Вона вкрала!
— Та що вона там украла? — усміхнувся Валентин.
— Пляшку води й булку… А хто знає, скільки ще в неї в кишенях!
Валентин дістав кілька купюр.
— Цієї суми точно вистачить, щоб розрахуватися й ще й повернення “вкраденого” відзначити, — пробурмотів він собі під ніс, проводжаючи поглядом охоронця, що віддалявся.
Після цього Валентин попрямував до кабінету лікаря. Зазвичай їхні розмови були формальними, але сьогодні доктор затримав його трохи довше.
— Валентине Ігорьовичу, маю до вас питання… Сьогодні Мішель запитала, чи можна їй спілкуватися з іншими дітьми з відділення.
— І що це означає? — насторожився Валентин, сідаючи в крісло.
— На мою думку, це добрий знак. Вона починає цікавитись тим, що відбувається за межами її палати. Проте не всі мої колеги з цим погоджуються. Багато хто вважає, що після тривалої ізоляції спілкування з великою кількістю дітей може стати занадто важким для її психіки. Я не можу це повністю спростувати, хоч і не зовсім погоджуюсь. Вам потрібно обміркувати це, поговорити з Мішель і прийняти рішення — дозволити чи ні.
— Зрозуміло. Знову хочете перекласти відповідальність на мене, — зітхнув Валентин.
Лікар зняв окуляри, протер їх і також зітхнув.
— Так, ви маєте рацію. Ми дуже хочемо, щоб ваша донька одужала, але… ми розуміємо, що якщо щось трапиться, ви нас просто розчавите. А у відділенні — понад п’ятнадцять дітей.
Валентин підвівся і рушив до виходу, але на порозі зупинився.
— Дякую за відвертість. Можливо, ви праві. Я поговорю з донькою.
Йому здалося, що лікар полегшено зітхнув. Перед тим, як увійти до палати, Валентин намагався розтягнути губи в усмішці. Він не міг заходити до доньки з похмурим виглядом. Але як не намагався, усмішка виходила натягнутою. Зараз він побачить свою дівчинку, яка останнім часом майже не вставала й не могла їсти — не тому, що не хотіла, а тому що організм відмовлявся приймати їжу.
Двері тихо рипнули, і Мішель повернула голову. Спочатку вона подивилась злякано, ніби не впізнаючи батька, а потім усміхнулась:
— Привіт, татку!
Йому здалося, чи на її щоках справді з’явився легенький рум’янець?
— Як ти себе почуваєш?
— Нормально.
Валентина раптом охопило дивне відчуття, ніби донька хоче, щоб він якнайшвидше пішов. Але це було неможливо — адже окрім медсестер і педагогів, прикріплених до VIP-палат, вона нікого не бачила. Він сів на стілець біля ліжка й почав діставати гостинці.
— Я заїхав до магазину… Подивись, які гарні яблука!
— А, так, татку. Дякую, — тихо відповіла Мішель.
Рука Валентина завмерла над столиком. Там стояли тарілки — щойно принесли вечерю. Але здивувало його не це, а інше: тарілки були абсолютно порожні.
— Мішель, що тут відбувається?
Дівчинка зітхнула й сказала кудись убік:
— Виходь, не бійся. У мене добрий тато.
І тут Валентин побачив, як з-за штори вийшла дівчинка — та сама, що пробігала повз його машину. Вона злякано дивилася на нього, а Мішель заговорила:
— Таточку, будь ласка, не проганяй її! Дуже тебе прошу! Я навіть яблуко поділю з Катею. Куди вона піде? У неї нікого нема, а на вулиці холодно, темно, і вона була голодна й налякана…
Валентин розгублено дивився на доньку. Та сиділа в ліжку, кусаючи губи, а щоки її зрадницьки почервоніли. Він повернувся до дівчинки, яка була старша за Мішель, можливо, на рік або два.
— Ти Катя? — запитав він.
Дівчинка кивнула.
— Мене звати Валентин Ігорьович, я тато Мішель.
Катя знову кивнула, а потім несміливо запитала:
— А ти справді Мішель? Як гарно звучить!
Донька слабо усміхнулася.
— Ні, я Маша. Але мама називала мене Мішель, і я завжди відгукувалась…
— А, ну так… мами вже немає, — зітхнула Катя. — У мене теж нема мами, але це було так давно, що я її зовсім не пам’ятаю.
Валентин мовчки спостерігав, як дівчатка знайшли спільну мову. Катя обережно вмостилася на краєчку ліжка, попередньо відгорнувши простирадло, щоб не забруднити постіль своїм поношеним одягом. «Вигляд у неї ще той», — подумав він, машинально нарізаючи яблуко на часточки. Простягнув по скибці Мішель і Каті. Дівчатка взяли їх, продовжуючи перешіптуватися. Валентин мимоволі усміхнувся.
— Дивлюсь, вам є про що поговорити.
Донька глянула на нього благально:
— Татку, ну дозволь Каті залишитися! Вона полежить он там, на диванчику. А ми ще трохи поговоримо.
Валентин замислився. Дівчинка здавалася безпечною, але хто знає, що може статись.
— Слухай, Катю, у шафі лежать речі Мішель. Бери все, що тобі треба, і бігом у душ! І щоб вийшла звідти — людиною. А лікарю скажу, що до Мішель приїхала сестра і залишиться на ніч. Але тільки дивіться в мене!
Мішель радісно заплескала в долоні.
— Дякую, татусю!
Катя стрімко підбігла до шафи, обережно її відкрила й ахнула від здивування. Вибрала легкі штани й футболку. — Я швидко! — кинула вона й зникла за дверима ванної.
Коли двері зачинились за Катею, Валентин повернувся до доньки.
— Ну як ти, малеча?
— Татку, сьогодні було так нудно! Навіть хотілося плакати. Я просилася до інших дітей, але лікар сказав, що потрібен твій дозвіл. А потім у вікно залізла Катя… уявляєш? Вікно ж високо!
— Та вже ж… Ти впевнена, що хочеш, щоб вона залишилась?
— Звісно! Коли будеш іти, попроси, щоб нам принесли солодкий гарячий чай.
Брови Валентина здивовано піднялись. Він лише кивнув. Йому довелось докласти зусиль, щоб організувати Карті нічліг. Навіть оплатив VIP-палату. Лікар похитав головою:
— Не знаю… Вам, звісно, видніше, але майте на увазі…
— Я почув вас. Приїду вранці на сніданок. Мішель просила гарячий солодкий чай… дві кружки. До кого звернутись?
Лікар здивовано глянув на нього.
— Дві? Для дівчинки й для себе?
— Саме так.
— Зараз розпоряджусь… Знаєте, береженого Бог береже.
— Що ви маєте на увазі?
— Поки нічого не скажу. Побачимо, як буде завтра. Тоді й поговоримо.
Валентин відчував, що з Мішель сьогодні щось змінилося. Але — в кращий чи гірший бік — не міг зрозуміти. Вночі спав неспокійно, кілька разів прокидався. Врешті-решт зателефонував черговому лікарю, Михайлу Петровичу.
— Вибачте, що так пізно.
— Нічого страшного. Чесно кажучи, чекав вашого дзвінка раніше. Все гаразд. Вони базікали до дванадцятої ночі, поки Алла їх не розігнала. Зараз сплять. У Мішель тиск у нормі, жодних стрибків. Свій чай вона випила сама.
— Дякую, Михайле Петровичу, — з полегшенням зітхнув Валентин і відразу провалився в тривожний сон.
У лікарні стояв характерний запах: молочної каші й чогось невловимо дитячого. Валентин обережно пробирався поміж маленьких пацієнтів, які снували коридором. Дивовижно, але ті, хто пересувався на милицях, зовсім не поступалися у швидкості тим, у кого була лише пов’язка на голові.
Нарешті діставшись до палати доньки, він з полегшенням зітхнув. Тільки зібрався відчинити двері, як вони раптово розчинились. На порозі стояла Алла, медсестра, яка доглядала за Мішель. Ця добросерда молода жінка завжди викликала довіру. Вона глянула на Валентина, крадькома змахнула сльози й тихо сказала:
— Ви не просто батько… Ви найкращий батько. Ніхто й уявити не міг, що саме цього їй і бракувало.
З цими словами Алла пішла, а Валентин, приголомшений, провів її поглядом. «Зараз усе з’ясую», — подумав він і завмер на порозі. Дівчатка його не помітили. Як вони могли помітити, якщо вся їхня увага була прикута до екрана телевізора, де мультяшне мишеня знущалося з кота?
Вони сиділи на ліжку, підібравши ноги, й у кожної в руках була тарілка з кашею. Жваво їли, заливаючись сміхом, а каша час від часу випадала з тарілок. Одяг Мішель був явно замалий Карті — треба щось придумати.
Валентин уважно спостерігав за донькою. Вона зачерпнула ложку каші, відправила до рота — й нічого не сталось! Мішель спокійно проковтнула й продовжила сміятися з мультика.
Катя першою його помітила. Вона тихенько штовхнула подругу ліктем і кивнула в бік батька. Мішель обернулася. Валентин не стримав здивованого зітхання. Ще вчора її погляд був порожній, ніби вона не хотіла бачити й чути нічого навколо. А сьогодні перед ним сиділа жива, весела дівчинка… хоч і виснажена до краю.
— Татусю! — радісно вигукнула Мішель.
Він мовчки підійшов до ліжка й міцно обійняв спочатку доньку, а потім і Катю. Так, зараз він був готовий зробити для цієї чужої дівчинки все, що завгодно. Але тут Катя раптом схлипнула. Валентин стривожився.
— Вибач, я зробив тобі боляче? Занадто сильно притис?
Катя похитала головою, а Мішель рішуче схопила її за руку й суворо глянула на батька.
— Татку, ти більше її не ображай! — заявила вона.
Валентин швидко закивав. Катя витерла сльози й тихо промовила:
— Я не через це… Просто мене так давно ніхто не обіймав.
За тиждень Валентин забрав доньку додому. Весь цей час поряд із нею була Катя. Мішель помітно зміцніла, почала бігати по коридорах з іншими дітьми та жваво спілкуватися. Поки лікарі, вражені «феноменальним» одужанням дівчинки, проводили повне обстеження, Валентин зайнявся Катею.
Мати Каті зникла, коли дівчинці було ледве два роки. Куди вона поділась — ніхто не знав, але всі були впевнені, що її вже немає в живих. Життя вона вела далеке від зразкового. Після її зникнення Катя залишилась із бабусею, та померла пів року тому. Дівчинку відправили до дитячого будинку, де в неї стався конфлікт з однією з виховательок. Та підіймала руку на дитину, і Катя втекла. Ось і вся її сумна історія.
Коли Валентин приїхав за Мішель, Катя вже зібрала свої скромні речі. Вона встала, міцно обійняла подругу, а потім несміливо глянула на Валентина.
— Дякую вам… Я піду…
— І куди ж ти зібралась? — запитав він.
Їхні погляди зустрілися.
— Напевно, назад у дитячий будинок. На вулиці тепер холодно.
Валентин замислено протягнув:
— То я дарма обладнав кімнату поряд із Мішель? Ти… не хочеш стати її сестрою? — обережно запропонував він.
Першою від радості закричала Мішель і кинулась татові на шию. Слідом за нею, схлипуючи, обійняла його й Катя. Коли вони виходили з лікарні, плакали всі медсестри, що зібрались їх провести. Але Валентин бачив тільки Аллу і її добрий, розуміючий погляд.
А за пів року він уже не уявляв свого життя без Каті. Як і названі сестри — Мішель і Катя — одна без одної.
Нехай будуть щасливі