— Дім мій і гроші мої! — вигукнула Яна. — Нехай твоя мама не розраховує на халяву!

Яна дивилася на екран ноутбука, перевіряючи цифри в таблиці. Останній платіж за кредитом був відправлений. Три роки щомісячних виплат, жорсткої економії й постійних підробітків підійшли до кінця. Дім офіційно став її власністю — повністю виплаченим, без обтяжень. За вікном шелестіли кленові листки, злегка коливаючись на вітрі, ніби аплодуючи цьому досягненню.

— Ну все, тепер точно наше! — Яна розвернулася у кріслі й поглянула на чоловіка, який лежав на дивані, втупившись у телефон.

Віталій відірвався від екрана й усміхнувся.

— Супер! Значить, увечері відсвяткуємо? Може, шашлики влаштуємо?

— Влаштуємо, — кивнула Яна, закриваючи ноутбук. — Тільки давай не сьогодні, а на вихідних. Запросимо твоїх батьків, мою маму — відсвяткуємо як слід.

Віталій сів на дивані, потягнувся.

— Чудова ідея! Мамі буде приємно. Вона, до речі, вчора дзвонила, питала, як у нас справи.

Яна ледь помітно скривилася. Стосунки зі свекрухою з самого початку складалися непросто. Тамара Петрівна ніколи не упускала нагоди натякнути, що її син міг би знайти «більш гідну партію». Яна була занадто самостійною й незалежною для традиційних поглядів Тамари Петрівни.

— Передавай привіт, — ввічливо сказала Яна. — І так, у суботу чекаємо всіх на четверту.

Історія з будинком почалася три роки тому. Яна працювала фінансовим аналітиком у великій компанії. Зарплата була гідною, але й вимоги високими. Іноді доводилося засиджуватися над звітами до пізньої ночі, брати роботу на вихідні. Плюс підробітки — консультації для малого бізнесу, складання бізнес-планів, податкові декларації для приватних осіб.

Віталій працював в автосервісі, ремонтував машини, іноді підробляв приватними перевезеннями. Заробляв менше, ніж дружина, але стабільно. Вони винаймали однокімнатну квартиру на околиці, поступово відкладаючи на власне житло. Розраховували, що років за п’ять-шість зберуть на перший внесок.

Але тут з’явилася несподівана можливість. Один із клієнтів Яни, власник будівельної компанії, запропонував їй участь у програмі для співробітників — новий будинок у передмісті за зниженою ціною й зі зручною розстрочкою. Це був невеликий, але затишний двоповерховий котедж із чотирма спальнями, гаражем і ділянкою в шість соток. Ідеальне місце для створення родини.

Яна не роздумувала ні хвилини. Внесла перший внесок зі своїх накопичень, оформила документи, взяла кредит. Все на себе — так було простіше з точки зору банку, враховуючи її стабільний дохід і відмінну кредитну історію.

— Женю, ти не уявляєш! Ми купуємо будинок, — повідомила Яна найкращій подрузі телефоном. — Двоповерховий, із садом!

— Ти з глузду з’їхала? Звідки гроші? — здивувалася Женя.

— Накопичила трохи, плюс кредит взяла. Впораюся, — впевнено відповіла Яна. — Все до копійки розрахувала.

— А Віталік що? Теж вкладається?

Яна помовчала.

— Ні, поки що все на мені. У нього зараз з фінансами тугувато, машину нещодавно ремонтував. Але потім, звісно, братиме участь.

Насправді ніякого «потім» не сталося. Яна продовжувала платити за будинок, за ремонт, за меблі, за облаштування саду. Віталій допомагав фізично — фарбував, стругав, копав, садив. Але фінансово весь тягар несла Яна.

— Ось, відклав трохи, — іноді говорив Віталій, простягаючи дружині кілька тисяч гривень. — На штори або на що там ще потрібно.

Яна дякувала, але розуміла, що ці «відкладені» суми — крапля в морі порівняно з її щомісячними платежами. Втім, вона не скаржилася. Будинок був її мрією, її проєктом, її досягненням.

Коли вони переїхали, Віталій сяяв від щастя.

— Наше сімейне гніздечко! — гордо казав він друзям, проводячи екскурсію по будинку. — Дивіться, яка кухня! А спальня яка!

Яна всміхалася, слухаючи ці розмови. «Наше гніздечко» — звучало приємно, хоча вкладення Віталія були мінімальні.

Першими гостями у новому будинку стали батьки Віталія. Тамара Петрівна, статна жінка з ідеально укладеним волоссям, прискіпливо оглядала кожен куток, стискаючи губи, побачивши недоробки.

— Шпалери наклеєні нерівно, — зауважила свекруха, проводячи пальцем по стіні у вітальні. — І плінтус нещільно прилягає. Віталику, ти б простежив!

— Мамо, ми ще не завершили ремонт, — спробував пояснити Віталій.

— Звісно-звісно, — кивнула Тамара Петрівна. — Все одно молодці. Тепер ви живете як люди. Завдяки родині.

Яна промовчала, хоча дуже хотілося запитати, що саме свекруха мала на увазі під «завдяки родині». Власні накопичення Яни, її кредитна історія, її регулярні платежі — це все не рахувалося?

Відносини з Тамарою Петрівною залишалися напруженими. Свекруха регулярно телефонувала, цікавилася, як просувається ремонт, чи дає начальство Яни премії, «щоб ви могли закінчити з будинком». І завжди у розмовах звучало «ваш будинок», «ваше сімейне гніздечко».

— Віталику, не розумію, чому ти досі не поставив паркан із північного боку, — казала Тамара Петрівна при кожному візиті. — У вашому домі це необхідно.

Яна намагалася не звертати уваги. Врешті-решт, свекруха не жила з ними, приїжджала раз на тиждень на кілька годин, а потім їхала. А будинок був чудовий — з кожним місяцем усе затишніший, усе більше схожий на ту картинку, яку Яна пестила у своїх мріях.

До весни третього року життя у будинку Яна облаштувала сад — із клумбами, доріжками, альтанкою для літніх посиденьок. Тамара Петрівна, приїхавши в гості, не змогла приховати захват.

— Як гарно! — вигукнула свекруха, оглядаючи квітучі тюльпани. — Справжній райський куточок! У вас великий будинок, влітку всім місця вистачить!

Яна насторожилася. Що означає «всім»? Але вирішила не уточнювати, думаючи, що ослухалася або неправильно зрозуміла.

Через тиждень натяк повторився.

— Віталік казав, що у вас чотири спальні, — сказала Тамара Петрівна за сімейним обідом. — Одна ваша, друга кабінет, третя гостьова. А четверта стоїть порожня?

— Поки що так, — обережно відповіла Яна. — Ми плануємо зробити там дитячу, коли будемо готові.

— А поки кімната пустує, — кивнула свекруха. — А тут влітку так добре. Повітря чисте, сад гарний…

Яна знову промовчала. Не хотіла псувати вихідний день суперечками. Але всередині зростало напруження. Всі ці натяки, всі ці розмови про «зайві кімнати» — до чого вони?

— Не звертай уваги, — сказав Віталій, коли батьки поїхали. — Мама просто любить поговорити. Ніхто ж нас не змушує когось запрошувати.

Яна заспокоїлася. Справді, запрошувати чи не запрошувати — вирішують господарі, а не гості. А господинею будинку була вона, Яна. І всі права були за нею.

На початку травня Яна повернулася додому раніше, ніж зазвичай. Сезонна алергія дала про себе знати, і начальник відправив її додому з наказом виспатися й прийти у форму до завтрашнього звіту.

Яна збиралася прийняти ліки й лягти спати, але, проходячи повз прочинені двері кабінету, почула голос Віталія. Він розмовляв телефоном.

— Так, мамо, я пам’ятаю, — казав Віталій. — У суботу заїду за тобою, заберу всі речі. До осені місця всім вистачить, не хвилюйся.

Яна застигла біля дверей. Про що це він? Які речі? Чому до осені?

— Яна все знає, ми все обговорили, — продовжував Віталій. — Ти будеш на другому поверсі, в дальній спальні. Там тихо, сонце у вікна не світить.

Яна відчула, як у горлі підкотився клубок. Вона нічого не знає. Нічого вони не обговорювали. Що відбувається?

Коли Віталій закінчив розмову, Яна зайшла в кабінет.

— Що це було? — запитала вона, намагаючись говорити спокійно.

— Про що ти? — здивувався Віталій.

— Про розмову з твоєю мамою. Про які речі йдеться? Чому ти сказав, що ми все обговорили?

Віталій розгублено поглянув на дружину.

— А, ти про це… Мама давно мріяла провести літо за містом. У неї проблеми з тиском, у міській квартирі важко. Я запропонував їй пожити у нас до осені. У нас же є вільна кімната.

— І коли ти збирався мені про це повідомити? — Яна відчула, як у ній закипає гнів.

— Я думав, ти не будеш проти, — знизав плечима Віталій. — Дім же спільний. Місця всім вистачить.

— Спільний? — підвищила голос Яна. — Кредит брала я. Платежі робила я. Ремонт оплачувала я. Яка частина будинку твоя?

— Зачекай-зачекай, — Віталій підняв руки. — Ти зараз серйозно? Ми ж родина. Що моє — те твоє, що твоє — те моє. Хіба не так?

— А ти так вважаєш? — Яна глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. — Тоді чому ти не запитав мене, перш ніж запросити свою маму на все літо?

— Та що тут питати? — щиро здивувався Віталій. — Тобі що, важко? Кімната все одно порожня. Мама допомагатиме в саду, готуватиме. Їй відпочинок на свіжому повітрі, нам — допомога.

Яна дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Невже він справді не розуміє, у чому проблема? Не бачить, що порушив межі, ухвалив важливе рішення самостійно?

— Віталію, річ не у тому, важко мені чи ні, — повільно сказала Яна. — Справа в повазі. Ти мав спочатку обговорити це зі мною, а вже потім запрошувати маму.

— Та ну тебе, які там церемонії, — відмахнувся Віталій. — Мама ж не чужа людина.

— Для мене — майже чужа, — заперечила Яна. — І якщо вона переїде, мені доведеться щодня, повертаючись із роботи, спілкуватися з людиною, яку я майже не знаю.

— Ти перебільшуєш, — насупився Віталій. — Мама хороша, добра жінка. Просто ти її не пізнала як слід.

— І не пізнаю, якщо вона оселиться в моєму будинку без запрошення!

— У нашому будинку, — поправив Віталій. — Не тільки у твоєму.

Яна розлютилася:

— Дім мій, і гроші мої! — вигукнула Яна. — Нехай твоя мама не розраховує на халяву!

У кімнаті запанувала тиша. Віталій дивився на дружину так, ніби бачив її вперше. Яна важко дихала, відчуваючи, як усередині закипає не просто злість, а справжня лють. Не через сам факт приїзду свекрухи — зрештою, у гості на пару днів можна запросити будь-кого. А через те, що її думку просто викреслили, навіть не вважали за потрібне запитати.

— Ти зараз серйозно? — тихо запитав Віталій. — Халява? Моя мама — пенсіонерка, якій важко влітку в місті.

— Справа не у твоїй мамі, — Яна підійшла до столу, відкрила шухляду й дістала теку з документами. — Справа в тому, як ти вчинив. Ось, дивись. Договір купівлі-продажу, свідоцтво про право власності, кредитний договір — усе на моє ім’я. Усі платежі проходили через мій рахунок. Це мій будинок, Віталію. У юридичному сенсі — тільки мій.

Віталій нервово посміхнувся:

— Яка різниця, чиє ім’я в паперах? Ми ж родина. Чоловік і дружина — одне ціле, хіба не так? Усі повинні допомагати одне одному.

— Допомагати — так, — кивнула Яна. — Але це не означає, що ти можеш розпоряджатися моїм майном без згоди.

— Твоїм майном? — Віталій підвівся, стиснувши кулаки. — Тобто все, що в нас є — тільки твоє? А як же моя праця по дому? Я ж паркан ставив, дах лагодив, дерева садив!

— І я ціную твій внесок, — Яна намагалася говорити спокійно. — Але це не дає тобі права запрошувати когось жити тут без мого відома.

— Не «когось», а мою маму! — підвищив голос Віталій. — Жінку, яка мене виростила, яка завжди нас підтримувала!

— Я не проти, щоб вона приїжджала в гості, — пояснила Яна. — Але жити тут кілька місяців — це зовсім інше.

— Що тобі не подобається? Кімната все одно порожня, мама допомагатиме з господарством, готуватиме. Тобі ж буде легше!

Яна похитала головою:

— Віталію, ти справді не розумієш? Я приходжу з роботи й хочу бути у своєму домі. Без потреби вести світські розмови, без чужих поглядів, без необхідності звітувати про свої плани. Я три роки працювала на виснаження, платила кредит, щоб мати саме це — свій особистий простір.

— Егоїстка, — кинув Віталій. — Ти просто не любиш мою родину. Завжди була холодною з мамою.

— Неправда, — заперечила Яна. — Я завжди була ввічлива. Але це не означає, що я готова жити з нею під одним дахом.

— Тобі, значить, байдуже на мої бажання? На мої почуття? На мою родину?

Яна глибоко вдихнула. Ось у чому справа. Для Віталія існує «його родина» — мати, батько, сестра. А Яна? Невже вона не його родина? Невже не вона була поруч останні п’ять років?

— Віталію, зрозумій, — почала Яна. — Я не проти твоєї мами як людини. Я проти того, як це було вирішено. Якби ти прийшов, запитав, обговорив — усе могло бути інакше.

— Та що тут обговорювати? — Віталій розвів руками. — Мама дзвонить, каже, що їй погано в місті. Я що, мав сказати: «Вибач, мамо, піду спитаю у Яни, чи можна тобі приїхати»?

— Саме так ти мав зробити, — твердо сказала Яна. — Тому що дім — мій.

— Знову ти за своє! Мій дім, мої гроші… Ти черства, бездушна жінка!

Яна мовчала, дивлячись у вікно. Вона знала: якщо поступиться зараз — цей дім перестане бути її фортецею назавжди. Сьогодні переїде Тамара Петрівна, завтра — ще хтось із родичів Віталія. А одного дня Яну просто запитають: «А що ти взагалі тут робиш?»

— Я не поступлюся, — нарешті промовила Яна. — Твоя мама не буде тут жити. Крапка.

— Але ж я вже пообіцяв! — Віталій майже кричав. — Що я їй скажу? Що дружина заборонила?

— Саме так і скажеш. Що дружина не погодилася. Що ви не обговорили це заздалегідь. Що винен ти, а не вона.

Віталій похитав головою:

— Я не буду цього робити. Мама приїде в суботу, я вже все вирішив.

Яна довго дивилася на чоловіка, потім кивнула:

— Добре. Я тебе зрозуміла.

Після цієї розмови Яна не стала влаштовувати скандал. Вона просто піднялася нагору, зайшла в спальню і зачинила двері. Серце калатало, думки плуталися, але одне Яна знала точно — відступати не можна.

Наступного ранку, коли Віталій пішов на роботу, Яна зателефонувала до компанії, що займається встановленням замків і систем безпеки. Майстер приїхав за годину, уважно вислухав замовлення і взявся до роботи.

— Замінити всі замки? — уточнив майстер, сивий чоловік із пильним поглядом. — І ворота теж?

— Так, усе, — кивнула Яна. — І поставте, будь ласка, відеодомофон. Щоб я бачила, хто приходить, коли мене немає вдома.

До обіду робота була завершена. Нові замки блищали на всіх дверях, а біля головного входу з’явилася сучасна панель із камерою. Яна розрахувалася з майстром, отримала три комплекти ключів і інструкцію з експлуатації.

Один комплект Яна поклала у свою сумку, другий — у сейф у спальні. Третій залишила на журнальному столику у вітальні. Для Віталія.

Увечері, почувши, як відчиняються вхідні двері, Яна вийшла в передпокій. Віталій, явно здивований тим, що його старий ключ не підійшов, змушений був дзвонити. Він уважно розглядав нову панель домофона.

— Що це? — запитав Віталій, вказуючи на пристрій.

— Відеодомофон, — спокійно відповіла Яна. — І нові замки. Ось твій комплект ключів.

Віталій взяв ключі, насупився:

— Навіщо? Старі замки були нормальні.

— Це запобіжний захід, — сказала Яна. — Захист кордонів. Моєї власності й мого дому.

— Знову ти за своє, — Віталій утомлено зітхнув. — Давай не будемо сваритися. Я весь день думав над нашою розмовою і зрозумів, що поспішив. Треба було спершу обговорити все з тобою. Вибач.

Яна кивнула:

— Я приймаю твої вибачення. І рада, що ти все зрозумів.

— То, може, приберемо нові замки? — з надією запитав Віталій. — Мені незручно щоразу дзвонити у власний дім.

— Ні, — похитала головою Яна. — Замки залишаться. І в мене є розмова.

Вони пройшли на кухню. Яна поставила чайник, дістала печиво — те саме, яке Віталій любив із дитинства. Сіла навпроти чоловіка.

— Я багато думала, — почала Яна. — Про нас, про дім, про майбутнє. І зрозуміла, що ми підійшли до точки вибору.

— Якого вибору? — насторожився Віталій.

— Тобі потрібно вирішити, чого ти хочеш, — Яна говорила спокійно, без докорів. — Якщо хочеш жити зі мною в цьому домі — житимеш на моїх умовах. Перше: ніхто не переїжджає до нас без моєї згоди. Друге: усі серйозні рішення ми ухвалюємо разом. Третє: ти поважаєш моє право на особистий простір.

— А якщо я не погоджуся? — тихо запитав Віталій.

— Тоді ти вільний іти туди, де за тебе вирішує мама, — відповіла Яна. — Де тобі буде комфортніше.

Віталій довго мовчав, крутячи в руках чашку з чаєм.

— Ти ставиш мене перед вибором, — нарешті сказав він. — Або мама, або ти.

— Ні, — похитала головою Яна. — Я ставлю тебе перед вибором: або ти живеш як доросла людина, що поважає межі інших, або як дитина, яка чекає, що мама вирішить за нього.

Того вечора вони більше не розмовляли. Віталій пішов спати в гостьову кімнату, а Яна довго сиділа на кухні, дивлячись у темне вікно. Не було ні злості, ні образи — тільки спокійна впевненість у своїй правоті.

Вранці, збираючись на роботу, Яна виявила на кухонному столі записку: «Мені потрібно час на роздуми. Поживу поки що в мами.» І ключі — ті самі, що вона вчора віддала Віталію.

Повернувшись увечері додому, Яна обійшла всі кімнати. У шафі бракувало частини речей Віталія, зникла його улюблена бритва з ванної, пропав ноутбук із кабінету. Він справді пішов.

Дивне відчуття охопило Яну. З одного боку — сум від того, що близька людина обрала не її. З іншого — полегшення. Більше не потрібно виправдовуватися, пояснювати, доводити своє право на власний дім і власне життя.

Яна увімкнула музику — ту саму, яку Віталій вважав «занадто пафосною». Налила келих вина, влаштувалася в кріслі біля вікна. За вікном шелестіли кленові листки, у саду пахли висаджені нею квіти, в домі було тихо й спокійно.

Телефон дзвонив кілька разів. Один раз — Женя, хвилювалася, як справи. Другий — колега з роботи, хотів уточнити деталі проєкту. Третій раз — Тамара Петрівна. Цей дзвінок Яна не прийняла.

У суботу, того самого дня, коли свекруха мала переїхати, Яна встала рано. Неквапливо приготувала сніданок, випила каву на веранді, потім узяла садові інструменти й вирушила обрізати троянди. Робота в саду завжди заспокоювала.

Близько полудня до воріт під’їхала знайома машина. Віталій. З ним — Тамара Петрівна, обтяжена сумками.

Яна не поспішала відкривати. Спочатку подивилася через відеодомофон, хто прийшов, хоча й так бачила машину. Потім спокійно витерла руки, зняла садові рукавички й лише після цього підійшла до воріт.

— Привіт, — сказав Віталій. Він виглядав розгубленим. — Ми приїхали.

— Бачу, — кивнула Яна. — Навіщо?

— Як навіщо? — втрутилася Тамара Петрівна. — Ми ж домовилися! Віталик сказав, що я житиму у вас до осені.

— Віталик сказав, — повторила Яна, дивлячись на чоловіка. — А що сказала я, Віталію?

Віталій відвів погляд:

— Яно, давай не будемо влаштовувати сцен. Мама приїхала, у неї речі. Відкрий ворота.

— Ні, — спокійно відповіла Яна. — Тамаро Петрівно, вибачте, але ви не будете жити в моєму домі. Ні до осені, ні навіть до завтра.

— Та як ти смієш! — сплеснула руками свекруха. — Це дім мого сина!

— Це мій дім, — твердо сказала Яна. — І тільки мій. Усі документи це підтверджують.

— Віталик! — звернулася Тамара Петрівна до сина. — Скажи цій… своїй дружині, щоб відкрила ворота!

Віталій мовчав, втупившись у землю.

— Гаразд, — сказала Яна, звертаючись до чоловіка. — У тебе є вибір, як я й казала. Можеш залишитися тут, зі мною, на моїх умовах. Або поїхати з мамою. Вирішуй.

Тамара Петрівна обурено щось говорила, але Яна її не слухала. Дивилася лише на чоловіка. Той усе ще вивчав землю під ногами.

— Пробач, Яно, — нарешті сказав Віталій. — Я не можу залишити маму. Їй справді важко в місті влітку.

— Розумію, — кивнула Яна. — Тоді не буду тебе затримувати.

— Мої речі… — почав Віталій.

— Я зберу й передам, коли буде зручно, — відповіла Яна. — Просто подзвони заздалегідь.

Вони поїхали — розгублений Віталій і обурена Тамара Петрівна. А Яна повернулася до своїх троянд. Усередині була порожнеча — але не та, що виникає від втрати, а та, що буває, коли скидаєш важкий тягар. Легкість і свобода.

Увечері, сидячи на веранді з чашкою чаю, Яна думала про те, як дивно влаштоване життя. Можна роками жити з людиною й не знати, що для неї справді важливо. Можна вкладати всю душу в дім, а потім зрозуміти, що не всі вважають його твоїм.

Але найголовніше — Яна зрозуміла, що більше ніколи не дозволить нікому переступати її межі. Не віддасть свій дім, свою свободу, своє право вирішувати за себе. Навіть якщо для цього доведеться залишитися на самоті.

У передпокої не було чужих капців. На кухні не звучали непрохані поради. У вітальні ніхто не вмикав телевізор на повну гучність. Дім належав лише Яні — його законній господині. І це було правильно.