— Як же я сумую, — прошепотіла Марія, здригнувшись від звуку власного голосу в тиші кімнати.
Її пальці завмерли над старим фотоальбомом. На вицвілому знімку Сашко усміхався, тримаючи на плечах маленького Артема.
Марія обережно провела кінчиками пальців по його зображенню. Дев’ять років минуло, а біль залишилась такою ж гострою.
За вікном лютувала заметіль, жбурляючи сніжні пластівці у скло. Марія піднялась і підійшла до підвіконня, де стояло блюдце з палаючою свічкою. Річниця. У такі ночі його відсутність відчувалась особливо важко.
— Я справляюся, чуєш? — промовила вона, звертаючись до порожнечі. — Артем вже майже наздогнав тебе зростом. А Льова… він так схожий на тебе.
У кутку потріскувала піч. Марія закуталась у старий плед і опустилася в крісло. Старий дерев’яний будинок поскрипував під поривами вітру.
Вона не помітила, як задрімала. Можливо, минуло кілька хвилин або годин, коли три гучних удари у двері розірвали тишу.
Марія здригнулася, миттєво прокинувшись. Серце закалатало як скажене. Хто міг прийти в таку завірюху? До найближчих сусідів — кілометр шляху.
Стук повторився — три чітких удари, ніби хтось наполягав.
Марія рушила коридором, у темряві намацуючи стіни. Її погляд впав на кухонний ніж, що лежав на столику. Вона схопила його і міцно стисла руків’я.
— Хто там? — її голос тремтів.
Тиша. Потім знову — три удари, ще наполегливіші.
Марія притисла ніж до стегна і другою рукою повернула замок. Холодне повітря увірвалося всередину разом із хмарою снігу, а на порозі…
— Марічко, це я. Я повернувся.
Сашко. Її Сашко. Той самий, що зник дев’ять років тому. Щетина на обличчі, втомлені очі, знайома усмішка.
Ніж випав із занімілих пальців. Марія похитнулася, ледь утримавшись за одвірок.
— Це не… — вона задихалася. — Тебе більше немає.
— Я тут, — він ступив уперед і обійняв її.
Теплий. Реальний. З запахом морозу й землі. Марія вчепилася в його куртку, притислась обличчям до плеча, і сльози хлинули потоком. Ноги підкосилися, і вони обоє осіли на підлогу в передпокої.
— Як? — лише й змогла вимовити вона.
— Я знаю, ти не розумієш, — Сашко гладив її по волоссю. — Але я все поясню. Давай спершу зачинимо двері. Холодно.
Він допоміг їй піднятись. Марія не відпускала його ні на секунду, ніби боялася, що він зникне.
— Хлопці? — запитав він, озираючись.
— Сплять, — Марія не могла відвести очей від його обличчя. — Вони виросли.
— Я знаю, — з легким сумом усміхнувся він.
— Як таке можливо? — вона торкнулась його щоки тремтячими пальцями. — Тебе ж… тебе більше немає. Я була там.
— Ходімо, — він взяв її за руку. — Нам треба поговорити. У нас мало часу.
Вони перейшли до кімнати. Марія запалила ще одну керосинову лампу. Сашко сів на край столу, уважно оглядаючи приміщення, ніби намагаючись запам’ятати кожну деталь.
— Ти бережеш дім, — сказав він з теплотою в голосі.
— Про що ти говориш? — благально спитала Марія. — Де ти був? Чому саме зараз?
Сашко глибоко зітхнув і подивився їй прямо в очі.
— Я все розповім. Тільки сядь, будь ласка.
Марія підкинула кілька полін у піч.
Полум’я спалахнуло яскравіше, наповнюючи кімнату м’яким помаранчевим світлом і химерними тінями.
Вона зволікала, наче відтягуючи момент, потім підійшла до старої шафи й дістала його чашку — темно-синю, з відбитим краєм. Дев’ять років ця чашка стояла недоторканою, ніби чекала на господаря.
— Не очікував, що ти зберегла її, — в голосі Сашка прозвучало здивування, коли він прийняв чашку з гарячим чаєм.
Марія жадібно вдивлялася в нього, боячись упустити бодай найменшу деталь. Її погляд ковзав по знайомих рисах: зморшка між бровами, шрам на підборідді, отриманий у дитинстві. Її рука сама тягнулася до нього — пальці обережно торкалися зап’ястя, плеча, щетини на щоці, ніби перевіряючи, чи не обманюють її очі.
— Ти справжній, — прошепотіла вона пересохлими губами. І лише потім ледь чутно запитала: — Розкажи… де ти був увесь цей час?
Сашко довго мовчки дивився на вогонь у печі, перш ніж заговорити.
— Після того, як я… пішов, я не потрапив туди, куди зазвичай ідуть усі, — промовив він. — Я загубився. Не дійшов до мети.
Він зробив ковток чаю і продовжив:
— Спочатку було щось схоже на темний, в’язкий простір. Як туман, але щільний, майже відчутний. Я довго блукав там, не розуміючи, живий я чи вже ні.
Марія слухала, затамувавши подих. Вона так міцно стискала його руку, що пальці почали німіти.
— Потім я опинився в місці… його називають Лімбом. Це як… — він запнувся, добираючи слова. — Як нескінченна станція, де ніхто не знає, куди йдуть поїзди. Там немає тіл — лише відчуття.
Сашко поставив чашку і подивився їй просто в очі.
— Ти навіть не уявляєш, скільки там таких, як я. Загублених. Тих, хто не може піти далі.
— Хто вони? — запитала Марія.
— Різні люди. Старий, який усе життя не міг пробачити брата і пішов, так і не помирившись з ним.
Молода жінка, що залишила дитину в пологовому — вона ридала без упину. Хлопець, загиблий у бійці, який досі не розуміє, що його вже немає серед живих.
Сашко зітхнув і провів рукою по волоссю — цей знайомий жест защемив Марії серце.
— Вони всі чогось хочуть. Усі прагнуть щось виправити або повернути. Але ніхто не знає як.
— А ти? — Марія зазирнула йому в очі. — Чого хотів ти?
— Побачити вас ще раз, — просто відповів він. — Усі ці роки я тільки й робив, що згадував.
Твій сміх над моїми незграбними жартами. Запах волосся Льови, коли він сідав мені на плечі. Руки Артема, коли він уперше взяв молоток — точнісінько як я, обережно.
Він замовк. За вікном і далі лютувала завірюха, але Марії здавалося, що весь світ звузився до розмірів цієї кімнати.
— Я бачила, як дерево впало на тебе, — раптово сказала вона. — Мені зателефонували на роботу. Я все кинула й побігла. Просто через усе селище, в шкільному фартусі.
Її обличчя перекосилося від болю спогадів.
— Ти не уявляєш, як я страждала після цього. Я питала себе, чому саме ти, чому саме нас залишили, коли було зовсім важко.
Вона встала і підійшла до комода. Відкрила верхню шухляду й дістала потертий папірець.
— Бачиш? Це квитанція з ломбарду. Я здала свій срібний кулон, щоб купити хлопцям їжу. Артем тоді захворів, а грошей не було навіть на ліки.
Сашко підвівся й обійняв її ззаду. Вона відчула його тепло й затремтіла.
— Марічко, прости мене за все.
— За що? — вона обернулась до нього. — За те, що тебе не стало? Що ти залишив нас?
— За те, що ти залишилася одна, — він пригорнув її до себе. — За те, що тобі довелось бути сильною за нас обох. За те, що щодня ти мусила удавати, ніби все добре, а всередині була порожнеча.
Марія заплакала — тихо, без ридань. Сльози просто текли по її обличчю.
— Я кожну річницю ставила пиріг на підвіконня, — прошепотіла вона. — Як бабуся вчила. А потім всю ніч сиділа й чекала на щось. Сама не знаю, на що.
Вони довго мовчки стояли. Потім Марія підвела голову й запитала:
— Ти залишишся тепер? З нами?
Він не відповів. Лише міцніше обійняв її.
— Саш?
— Я не знаю, — нарешті сказав він. — Я не знаю правил. Я просто… опинився тут.
Марія раптом відчула втому. Ноги підкосилися, і Сашко підхопив її, відніс до крісла. Вона притулилася до його плеча, вдихаючи забутий, рідний запах.
— Не йди, поки я не засну, — попросила вона, заплющуючи очі.
— Не піду, — пообіцяв він, гладячи її по волоссю.
У напівдрімоті вона почула його шепіт:
— Я теж не знав, як бути без тебе…
Марія прокинулася від перших сонячних променів, що пробивались крізь фіранки. Вона все ще сиділа в кріслі, закутана пледом. Сашко був навпроти й дивився на неї з тією самою ніжністю, що колись.
— Добрий ранок, — м’яко всміхнувся він. — Ти проспала всього кілька годин.
Марія випрямилася, миттєво проганяючи залишки сну. Ранок. Значить, це був не сон. Він справді повернувся.
— Хлопці скоро прокинуться, — поспішно заговорила вона, хвилювання перехоплювало подих. — Вони не повірять своїм очам. Ти навіть не уявляєш, як вони сумували. Особливо Артем.
Він майже рік не вимовляв слово «тато» після того, як тебе не стало.
Сашко взяв її за руку.
— Марічко, — почав він тихо, — я мушу тобі дещо сказати.
Щось у його голосі змусило її завмерти.
— Я не можу залишитися.
— Що? — вона різко вирвала руку. — Чому? Ти ж тут! Я відчуваю тебе, бачу, торкаюся!
Вона схопила його за плечі, ніби намагаючись утримати фізично.
— Це було… дозвіл, — повільно промовив він. — Один раз. Одна ніч. Я й сам не знаю, як це працює.
З кожним новим променем світла, що проникав крізь фіранки, він ніби розчинявся. Світанок тягнув його назад, туди, звідки не повертаються.
— Ні, ні, ні! — голос Марії зірвався на крик, але урвався, коли вона кинула переляканий погляд у бік дитячих кімнат. Вона продовжила пошепки: — Тільки не зараз. Тільки не тоді, коли я знову знайшла тебе. Не зараз!
Сашко обійняв її, міцно пригорнувши до себе.
— Послухай мене. Я прийшов, щоб ти знала — я поруч. Завжди був. Щохвилини.
Коли ти ночами плакала в подушку, щоб хлопці не чули. Коли Льова хворів на запалення легень, і ти не спала три ночі поспіль. Коли Артем побився у школі, захищаючи вашу честь.
Марія вдарила його кулаками в груди.
— Якщо ти був поруч, чому не допоміг? Чому просто дивився?
— Я не міг, — його голос здригнувся. — Я був як… тінь. Спостерігач.
Раптом з коридору долинув сонний голос:
— Мамо? З ким ти розмовляєш?
У дверному проході стояв Льова — волосся скуйовджене зі сну, піжама завелика, рукави закочені кілька разів.
Хлопчик потер кулачком одне око, потім друге, ніби не вірив власному зору. Його погляд ковзнув до чоловічої фігури поряд із матір’ю, зіниці розширилися від здивування.
— Тато? — прошепотів він.
Марія обернулася до сина, по її обличчю текли сльози.
— Так, Льовчику! Тато повернувся! Він… — вона замовкла, помітивши дивний вираз обличчя сина.
— Мамо, з ким ти говориш? — Льова зробив крок уперед, його погляд проходив крізь Сашка, ніби той був невидимий. — Ти знову не спала всю ніч?
Марія з жахом обернулась до чоловіка. Його постать уже почала зникати, ставала прозорою, розмитою по краях.
— Він тебе не бачить, — прошепотіла вона.
— Вони не повинні, — тихо відповів Сашко. — Лише ти. Це був мій подарунок тобі.
— Льово, біжи, розбуди Артема, — спробувала спокійно промовити Марія. — Швидше, будь ласка!
Хлопчик невпевнено ступив назад, але потім розвернувся і побіг до кімнати брата.
— Сашку, залишся, — благала вона. — Хоча б на день. Хоча б на годину. Нехай вони тебе побачать!
Він похитав головою. Його тіло ставало дедалі прозорішим, немов ранковий туман під променями сонця.
— Пробач, рідна. Я маю йти.
— Куди? — вона вчепилася в його руку. — Назад?
— Не знаю, — сумно всміхнувся він. — Але я знаю, що побачив тебе. Побачив, яка ти сильна. Яка красива. Це все, про що я мріяв там, у темряві.
У коридорі почувся поспішний тупіт. Артем і Льова бігли до них.
— Я тебе люблю, — сказав Сашко. — Я завжди поруч. Завжди буду.
Його постать звелася до напівпрозорого силуету.
— Мамо! — Артем увірвався до кімнати першим. Високий, з батьковими рисами обличчя. — Що сталося?
Він оглянув кімнату, не помічаючи зникаючої примари батька. Марія бачила, як Сашко дивиться на сина з гордістю і любов’ю.
— Він так на тебе схожий, — прошепотіла вона одними губами.
Сашко кивнув і простяг руку, ніби намагаючись доторкнутись до сина, але його пальці пройшли крізь повітря.
— Мамо, ти в порядку? — Льова підійшов і обійняв її. — Ти плачеш.
Марія здригнулась і розплющила очі. Серце калатало в грудях.
Вона сиділа в тому ж кріслі біля вікна, закутана пледом. Перші сонячні промені пробивалися крізь фіранки. У кімнаті нікого не було.
— Сашко? — прошепотіла вона, озираючись.
Тиша. Лише потріскували дрова в охололій печі.
Марія підвелася, ноги затекли від довгого сидіння. Це був сон? Такий реальний, що вона досі відчувала його запах, тепло його рук.
З коридору долинув сонний голос:
— Мамо, ти вже не спиш?
У дверях стояв Льова, мружачись від яскравого ранкового світла — його скуйовджене волосся стирчало в усі боки, як у розпатланого горобця, а на плечах висіла татова піжама, яку мама ніяк не наважувалась ушити.
Він потер очі кулачками.
— Добрий ранок, — Марія спробувала всміхнутись. — Ще рано, поспи ще трохи.
— Ти знову всю ніч не спала? — хлопчик підійшов ближче, уважно вдивляючись у неї. — Знову не спала?
Слідом з’явився Артем — високий, з обличчям, таким схожим на батькове.
— Що сталося? — запитав він, побачивши сльози на її щоках.
Марія обійняла обох синів.
— Нічого, все добре, — відповіла вона, і вперше за багато років її слова звучали щиро. — Мені просто наснився сон. Гарний сон. Ваш тато приходив до нас.
— І що він сказав? — тихо спитав Льова.
— Що дуже вами пишається, — Марія всміхнулася крізь сльози. — Дуже-дуже пишається.
Льова притулився до неї.
— Ти спечеш млинці? Сьогодні ж річниця.
— Звісно, — вона ніжно провела рукою по його голові. — А знаєте що? Давайте сьогодні весь день розповідатимемо історії про тата. Усі, які пам’ятаємо.
Хлопці пішли вмиватися, а Марія підійшла до вікна. Сонце вже повністю розтопило нічний сніг, і кімната наповнилася м’яким світлом.
На підвіконні все ще стояло блюдце, але пирога не було. Вона завмерла, не вірячи своїм очам.
Якщо це був сон… то куди зник пиріг?
Вона обережно торкнулась блюдця. Воно було теплим, ніби хтось щойно взяв з нього частування.
— Дякую, — прошепотіла вона в порожнечу. — За цю ніч. За все.
І їй здалося, що вітер за вікном м’яко прошепотів у відповідь: «Я люблю вас».
Хочу почати жити для себе, а не заради сім’ї