Вікторія повільно брела вулицею, пересуваючи ноги на автопілоті. День видався нестерпно довгим: дві наради, конфлікт із постачальником, звіти, які довелося переробляти через помилку стажиста. До вечора голова гуділа, а думки плуталися. Вікторія мріяла тільки про одне – дістатися додому, скинути незручні туфлі, прийняти гарячий душ і провалитися в сон.
У сумці завібрував телефон. Вікторія неохоче дістала його, думаючи, що це чоловік Вова цікавиться, що приготувати на вечерю. Глянувши на екран, жінка з подивом помітила незнайомий номер. Зазвичай вона не брала трубку, якщо дзвонили з невідомих контактів, але щось підказувало – потрібно відповісти.
— Алло, — втомлено промовила Вікторія, продовжуючи йти в бік дому.
— Де ти лазиш, вівця? Ми вже годину стоїмо під твоєю квартирою, їсти хочемо! — пролунав у слухавці різкий голос.
Вікторія зупинилася, наче вкопана, посеред тротуару. Світ навколо продовжував рухатися, люди оминали застиглу жінку, кваплячись у своїх справах, а вона стояла, не в змозі повірити своїм вухам. Цей голос – різкий, із характерними інтонаціями – належав тітці чоловіка, Тетяні Володимирівні.
— Що, вибачте? — перепитала Вікторія, сподіваючись, що їй почулося.
— Глуха, чи що? — у слухавці почулося роздратоване сопіння. — Ми приїхали! Я, твоя свекруха і Сергій. Стоїмо під твоїм під’їздом уже цілу годину. Ти що, забула?
Вікторія спантеличено насупилася, намагаючись згадати, про що могла забути. Сьогодні не було ні свят, ні днів народження. Про приїзд родичів чоловіка її ніхто не попереджав.
— Тетяно Володимирівно, вибачте, але я не знала, що ви приїдете, — обережно промовила Вікторія.
— Як це не знала? — обурилася жінка. — Ми з Вовою домовилися ще тиждень тому! Він мав тобі сказати.
Вікторія глибоко зітхнула. Чудово, ще один «сюрприз» від улюбленого чоловіка. Вова часто «забував» повідомити важливі речі, щоб не брати на себе відповідальність.
— Вова мені нічого не казав, — твердо відповіла Вікторія. — Я затрималася на роботі, буду хвилин через сорок.
— Через сорок?! — у голосі Тетяни Володимирівни звучало відверте обурення. — Ми голодні, втомилися з дороги! Не можна швидше?
Вікторія відчула, як усередині наростає роздратування. Родичі чоловіка заявилися без попередження, поводяться грубо, вимагають, щоб вона все кинула і мчала додому їх годувати… У голові блискавкою пронеслася думка: «А що, якби я сьогодні залишилася ночувати в подруги? Або поїхала у відрядження?»
— Послухайте, я не знала про ваш приїзд, — якнайспокійніше сказала Вікторія. — Дайте мені час дістатися додому.
— У нас немає часу чекати! — фиркнула Тетяна Володимирівна. — Сергій скоро на стіну полізе від голоду!
Сергій – це двоюрідний брат чоловіка, тридцятип’ятирічний здоровань, який у своєму віці все ще жив із мамою й навіть яєчню не міг приготувати.
— А де Вова? — поцікавилася Вікторія, відчуваючи, як закипає.
— Звідки я знаю? Не відповідає на дзвінки. Мабуть, затримується, — нетерпляче відмахнулася Тетяна Володимирівна. — Так ти їдеш чи ні?
Вікторія вимкнула дзвінок, навіть не попрощавшись. Серце калатало від обурення. Вона набрала номер чоловіка. Довгі гудки, потім автовідповідач. Спробувала ще раз – той самий результат. Вікторія знала цей трюк: Вова просто не брав слухавку, коли розумів, що розмова буде неприємною.
«Отже, прекрасно знає, що відбувається, — подумала Вікторія. — І боягузливо ховається. Знову переклав усю відповідальність на мене.»
Телефон знову задзвонив. Цього разу на екрані висвітилося ім’я свекрухи, Ніни Петрівни.
— Вікулю, золотко, ти скоро? — голос свекрухи звучав приторно-солодко. — Ми тут змерзли, а Танюша вже на взводі.
— Ніно Петрівно, вибачте, але я не знала, що ви приїдете, — сказала Вікторія, намагаючись зберігати дружній тон. — Вова мені нічого не говорив.
— Так? — свекруха удавано здивувалася. — А він запевняв, що все погодив! Ну, буває, з ким не трапляється. Ти давай, поспішай, рідна. Танюша на голодний шлунок стає нестерпною.
Вікторія заплющила очі, подумки рахуючи до десяти. Знову те саме – всі чекають, що вона покине свої справи й помчить розгрібати ситуацію, яку навіть не створювала.
«Чому я маю відповідати за чужу безвідповідальність? — промайнуло в голові. — Чому це вважається нормальним?»
Вікторія раптом усвідомила, що злість у неї не стільки на родичів, скільки на саму ситуацію. На те, що всі вважають цілком природним подзвонити їй і вимагати, щоб вона все кинула й побігла їх обслуговувати.
— Ніно Петрівно, я їду додому, але не чекайте, що одразу стану готувати, — твердо сказала Вікторія. — Я втомилася, у мене був важкий день. Якщо ви голодні, поруч із будинком є кафе.
— Вікулю, ну що ти таке кажеш? — у голосі свекрухи пролунали ображені нотки. — Яке кафе? Ми ж сім’я! До того ж у Сергійка алергія на їжу з кафе.
«Та невже?» — саркастично подумала Вікторія, згадуючи, як Сергій на минулій зустрічі наминав фастфуд так, наче тиждень голодував.
Жінка чітко усвідомила, що родичі чоловіка просто звикли, що всі навколо них підлаштовуються.
Десь там, над багатоповерхівками, збиралися грозові хмари. Насувалася буря, і від однієї думки про це Вікторію огорнула втома.
Що взагалі відбувається? Чому вона має мчати додому, щоб догодити примхам людей, які навіть не потурбувалися попередити про свій приїзд? Чому чоловік боягузливо не бере слухавку, перекладаючи все на неї?
«А чому б і ні?» — раптом майнула зухвала думка.
Вікторія розвернулася й попрямувала в протилежний від дому бік. Там, за рогом, було затишне кафе, де подавали божественну пасту й тирамісу, яке вона давно хотіла скуштувати. Жінка рішуче відчинила двері й обрала столик біля вікна.
— Добрий вечір, — офіціантка привітно усміхнулася. — Що будете замовляти?
— Пасту карбонара й келих білого вина, — Вікторія раптом відчула, наскільки голодна. — І тирамісу на десерт, будь ласка.
Ледве вона зробила замовлення, як телефон знову задзвонив. Вікторія глянула на екран – Тетяна Володимирівна. Відхилила дзвінок. За хвилину – знову виклик, тепер від свекрухи. Потім повідомлення від чоловіка: «Ти де? Мама каже, що ти не береш слухавку. Вони чекають під будинком».
Вікторія усміхнулася. От і чоловіченько «згадав» про неї, коли запахло смаженим.
«Затрималася на роботі, буду пізно» — коротко відповіла вона й вимкнула звук на телефоні.
Офіціантка принесла вино. Вікторія зробила ковток і відчула, як напруга поступово відступає. Врешті-решт, що страшного станеться, якщо родичі чоловіка трохи зачекають? Або вирішать свої проблеми самостійно? Світ не зупиниться, небо не впаде на землю.
Телефон на беззвучному режимі продовжував вібрувати від безперервних дзвінків. Вікторія рішуче вимкнула його зовсім.
Вперше за довгий час жінка відчула дивне почуття – суміш провини та звільнення.
Чомусь згадалися слова подруги: «Ти занадто часто вирішуєш чужі проблеми, які зрештою стають твоїми».
Як шкода, що тільки зараз Вікторія почала розуміти, скільки разів дозволяла собою керувати. Вся ця біганина за першим покликом, вибачення за чужі помилки, прагнення догодити всім… І заради чого? Щоб у результаті почути «вівця» від тітки чоловіка?
Паста в кафе виявилася напрочуд смачною. А може, справа була в тому почутті свободи, яке Вікторія відчула, коли вперше поставила свої бажання на перше місце?
Жінка не поспішала – з’їла основну страву, потім десерт, неквапливо випила каву. Здавалося б, дрібниця, але на душі стало легше.
Додому довелося все-таки повернутися.
Вікторія чомусь думала, що її чекатиме скандал, але квартира зустріла її тишею.
Лише біля дверей валялися кілька порожніх пластикових контейнерів — явно не по-царськи викинутих просто під порогом.
Схоже, родичі таки розжилися їжею, але наостанок вирішили «віддячити» за зіпсовані нерви.
З кімнати лунав монотонний гул телевізора. Вова з кислим обличчям сидів на дивані, роблячи вигляд, що страшенно захоплений якоюсь передачею. Побачивши дружину, чоловік помітно напружився.
— Нарешті з’явилася, — буркнув Вова, але без колишньої впевненості. У його голосі не відчувалося того звичного тону людини, яка завжди права.
Вікторія мовчки роздяглася, акуратно повісила пальто. Потім увімкнула телефон і ледь не присвиснула — скільки всього вона пропустила! Десятки пропущених дзвінків, повідомлення одне гнівніше за інше.
Свекруха намагалася тиснути на жалість: «Вікулю, як ти могла так із нами вчинити?!», «Ми чекали тебе, як рідну, а ти нас принизила!».
А тітка Вови обрала шлях агресії: «Ніколи не думала, що ти така безсердечна!», «Ми голодні поїхали додому!», «Що ти за дружина така?!»
— Ти бачила, що вони понаписували? — Вова кивнув на телефон. — Мама мені дзвонила кожні п’ять хвилин. Уявляєш, як я виглядав, коли прийшов, а вони, як безхатьки, сидять на лавці й ниють, що голодні?
Вікторія уважно подивилася на чоловіка. Вова здавався роздратованим, але явно побоювався, що зараз і йому дістанеться не менше, ніж родичам. Його нова невпевненість не надто в’язалася з його звичним образом глави сімейства та маминого синочка в одному флаконі.
— Ну ти, звісно, перегнула… Родичі ж усе-таки… — невпевнено промимрив Вова.
Вікторія присіла навпроти чоловіка. Її охопило дивне спокійне відчуття. Замість звичного бажання виправдовуватися й перепрошувати, жінка несподівано для себе усміхнулася.
— Ти правий, родина — справа свята, — сказала вона твердим голосом. — Але це не означає, що мені можна хамити. Твоя тітка назвала мене вівцею, а ти навіть не попередив, що вони заявляться.
— Я хотів зробити сюрприз, — пробурмотів Вова, розглядаючи підлогу.
— Сюрприз? — Вікторія пирхнула. — Сюрприз — це квіти привезти або масаж спини зробити. А коли родичі без дзвінка приперлися й вимагають, щоб їх обслуговували — це називається нахабство.
Вова мовчки кліпав очима, явно не очікуючи такого повороту.
— Знаєш що, я вирішила, — продовжила Вікторія. — Якщо вони ще раз припруться, нехай питають у тебе, чим ти їх годуватимеш. Бо я в прислугу не наймалася.
— Мама й тітка реально образилися, — Вова спробував зайти з іншого боку. — Може, ти подзвониш їм, попросиш вибачення по-швидкому?
Вікторія лише похитала головою. Замість відповіді вона дістала ноутбук і зайшла на сайт доставки продуктів.
— Ти що робиш? — Вова з подивом дивився, як дружина заповнює кошик дорогими делікатесами.
— Допомагаю твоїм родичам, — спокійно відповіла Вікторія. — Раз я зобов’язана всіх годувати, то ось їм їжа.
Жінка методично додавала в кошик продукти на чималу суму, а потім вказала адресу доставки — квартиру свекрухи, де, ймовірно, всі троє сиділи, обговорюючи «невдячну невістку». У полі «Платник» Вікторія без вагань вбила телефон Ніни Петрівни, а в примітках написала: «Оплата при отриманні, обов’язково показати товар одержувачу».
— Ти з глузду з’їхала? — Вова нервово засміявся, глянувши на суму замовлення. — Вони ж оскаженіють!
— І що? — байдуже знизала плечима Вікторія, натискаючи кнопку «Оформити». — Вони ж хотіли, щоб я їх нагодувала. Ось, надсилаю їм їжу. Проблеми не бачу.
Вова замовк, дивлячись на дружину якимось новим поглядом — суміш страху й невимушеної поваги. Раніше Вікторія ніколи не дозволяла собі так відкрито дерзити його родині.
Наступну годину у квартирі висіло напружене мовчання.
Вікторія спокійно зайняла ванну, переодяглася, перевірила пошту, а Вова весь цей час нервово позирав на телефон, наче чекав, коли той вибухне.
Довго чекати не довелося. Близько одинадцятої мобільник Вікторії залився дзвінком.
— Ти що виробляєш?! — Голос свекрухи у слухавці тремтів від люті. — Що це за продукти?! Тут кур’єр приперся з візком їжі й вимагає гроші!
— А що такого? — невинним тоном запитала Вікторія. — Ви ж самі хотіли, щоб я вас нагодувала. Ось, продукти вам доставили — готуйте на здоров’я.
— Тут рахунок на п’ять тисяч! — задихалася від обурення Ніна Петрівна.
— Ну так трьох дорослих нагодувати — дороге задоволення, — відбила Вікторія. — До того ж я вибрала найкраще. Для рідні нічого не шкода.
На тому кінці дроту запала така тиша, що на секунду Вікторія подумала, що свекруха від злості проковтнула язик. Потім почулися якісь шурхоти й приглушені голоси — схоже, Ніна Петрівна радилася з Тетяною Володимирівною.
— Слухай, Віко, — голос свекрухи раптом став улесливим, — ми, мабуть, погарячкували сьогодні. Давай забудемо цей неприємний інцидент?
— Із задоволенням, — легко погодилася Вікторія. — Тільки надалі, якщо збираєтеся приїхати, попереджайте заздалегідь. І без хамства, якщо можна.
— Само собою, — поспішно погодилася Ніна Петрівна. — А з цими продуктами що тепер робити?
— Ну як що? — розвела руками Вікторія, хоча свекруха цього не могла бачити. — Заплатіть і їжте на здоров’я.
Коли дзвінок закінчився, Вова дивився на дружину, як на інопланетянку.
— Не можу повірити, що ти це зробила, — пробурмотів він.
— А я не можу повірити, що не зробила цього раніше, — відповіла Вікторія.
Наступні дні стали справжнім відкриттям.
Тетяна Володимирівна несподівано надіслала сухе вибачення за «непорозуміння».
Сергій, який у соцмережах зазвичай майже нічого не лайкав, раптом відзначив купу фотографій Вікторії — мабуть, мама змусила «налагоджувати відносини».
А Ніна Петрівна, коли телефонувала синові, тепер першою справою обережно питала: «А Віка не проти?»
Але найбільше здивував Вова.
Чоловік став уважнішим. Попереджав про свої плани, запитував її думку, навіть допомагати почав — а раніше вважав, що його справа заробляти гроші, а все інше — «не чоловіча справа».
Приблизно через місяць, коли сімейне життя налагодилося, сталося страшне — знову зателефонувала мама Вови.
Чоловік кинув на Вікторію переляканий погляд:
— Мама дзвонить. Каже, що вони з тіткою й Сергієм хочуть приїхати до нас на вихідні.
Вікторія філософськи знизала плечима:
— Хай приїжджають, якщо вміють себе поводити й попереджають заздалегідь.
Вова нервово ковтнув і відповів матері:
— Мам, давай краще через тиждень, гаразд? Нам би підготуватися.
Завершивши розмову, чоловік із полегшенням видихнув:
— Схоже, краще твоє терпіння не випробовувати. А то ти такого начудиш…
Вікторія засміялася.
Дійсно, все змінилося.
Тепер Вова в паніці кидався попереджати дружину про можливі візити рідні, а іноді навіть сам їх відмовлявся приймати. Прямо говорив: «Зайнятий, втомлений, давайте іншим разом».
Навіть Тетяна Володимирівна, коли з’явилася через кілька місяців із коробкою цукерок (хто б міг подумати!), чемно поцікавилася на порозі:
— Вітаю, Вікторіє. Ми не завадимо?
Дивлячись на цю притихлу тітку, яка колись влітала до квартири з претензіями й вимогами, Вікторія ледь стримала усмішку.
Іноді достатньо одного разу постояти за себе, щоб інші почали тебе поважати.
— Проходьте, Тетяно Володимирівно, — гостинно розчинила двері Вікторія. — Я якраз на обід дещо приготувала.
Цей випадок багато чого навчив Вікторію.
Не завжди потрібно тікати від проблем — іноді достатньо показати, що ти не безвідповідальна ганчірка і не безплатна прислуга.
А якщо хтось не вміє нормально спілкуватися, це не означає, що потрібно терпіти хамство.
Іноді варто поставити людину на місце, щоб вона почала поважати чужі кордони.
Найкумедніше те, що після цього родичі Вови почали ставитися до Вікторії набагато краще, ніж коли вона бігла за першим їхнім свистком.
Вочевидь, поважають лише тих, хто вміє за себе постояти.
А Вова, нарешті, усвідомив, що за тихою вдачею його дружини ховається сильна особистість, яка знає собі ціну й не дозволить витирати об себе ноги.
І, як не дивно, це тільки зміцнило їхній шлюб.
— Хто тобі пише о другій годині ночі? — запитав чоловік. Дружина повернула екран, і він зблід