Давай спробуємо. Оповідання.

Викриття омани сталося пізнього п’ятничного вечора. Цілих три місяці Наталка жила у впевненості, що її кохання має магічну силу зцілювати.

Її щур на прізвисько Сніжинка (колись у сім років вона обрала саме це ім’я, а тепер, можливо, назвала б інакше) помер зовсім раптово. Знову підхопив хворобу, проте чи то материнські ліки виявилися безсилими, чи то сама Наталка не вміла правильно їх давати. Адже раніше Сніжинка чудово одужувала, хутро ставало чистим, ніби відбіленим, і її загальна слабкість зникала безслідно. Але цього разу сталося інакше.

Хтось мусив подбати про поховання Сніжинки, та пропонувати це Міті здалось би жорстоким. Наталка жахалася навіть думки розмовляти з ним про смерть: останніми місяцями він занадто часто опинявся на лікарняному ліжку, затримувався там довше, ніж зазвичай, і обидва вони знали, що будь-якої миті все може обірватися.

У дитинстві вони жили поруч, у тихому містечку, де п’ятиповерхова будівля вважалась уже «висоткою». Мітя мешкав на п’ятому поверсі, а Наталка — на третьому. Вона регулярно приходила до нього, визирала з його балкона, і тоді мама Міті злякано вигукувала:

— Обережно, можеш упасти!

Мама Міті постійно хвилювалася за сина, і це не дивно. Тоді Наталка ще не розуміла, що в Міті за хвороба. Вона була переконана: всі дитячі недуги виліковні — зрештою, від хвороби колись померла лише прабабуся. Тоді Наталка так плакала (хоч майже й не знала прабабусю), що її власна мама мусила вести доньку до лікаря та давати на ніч заспокійливі краплі. Мама взагалі обожнювала лікувати всіх за допомогою крапель.

Згодом родина Міті перебралася до великого міста. Наталка була цим дуже засмучена, тож мама пообіцяла їй щось особливе — раніше донька випрошувала собі щура, якого одного разу побачила в парку в іншої дівчинки. Так у Наталки з’явилася Сніжинка.

З Мітею вони відновили контакт уже в середній школі, коли він додав Наталку до друзів у соцмережі й написав: «Пам’ятаєш мене?»

Звісно, вона все пам’ятала. З’ясувалося, що діти також можуть мати смертельні хвороби. Хтось просто кашляє — і видужує, а в Міті слиз назавжди застрягає в легенях, бо вони функціонують неправильно.

— Це передалося у спадок, нічого не вдієш, — пояснював він. — Мої батьки гадки не мали, що обидвоє є носіями такого небезпечного гена.

У середніх класах Мітя нерідко говорив, що скоро помре, і від тих слів Наталка не стримувала сліз. А потім він перестав про це згадувати. Їй стало легше спілкуватися з ним, особливо коли вони зрозуміли, що закохані одне в одного.

Мамі Наталки це кохання зовсім не подобалося.

— Ти уявляєш, що таке невиліковна хвороба? — питала вона. — Ти ж навіть на прабабусиному похороні була на межі істерики, а тут…

Наталка сперечалася з мамою до такої міри, що сусіди починали стукати в батареї. Мама не могла цього зрозуміти, а дівчина твердила: любов урятує світ. І якщо Мітя піде з життя — вона сама теж не захоче жити.

Зрештою, Наталка вступила до університету в тому ж великому місті, де навчався й Мітя. Якщо все було б настільки безнадійно, чи йшов би він тоді гризти граніт науки, витрачаючи дорогоцінний час? На зло власній мамі, Наталка забрала з собою Сніжинку — бо останні роки щур жив насамперед під маминим наглядом, і хоча в маминих очах ця тваринка надокучала, та вона однаково ставилася до неї по-своєму тепло.

— Лиш її вдома! — благала мама. — Тобі не вистачить часу доглядати за щуром.

Наталка лише знизувала плечима: адже стільки років вона сама переймалась доглядом!

Після того, як Наталка перевезла Сніжинку з собою, її почуття до Міті наче розквітли з новою силою. Тому смерть улюблениці, що трапилася несподівано, завдала їй страшного удару.

На допомогу прийшли дівчата з гуртожитку. Оля позичила металеву банку з-під чаю, а Віра вимовила урочисте прощальне слово, намагаючись наслідувати огрядного професора з «Гаррі Поттера» (Наталка, щоправда, не пригадувала, як його звуть).

— А скільки їй було років? — поцікавилася Віра.

— Думаю, десь із дванадцять, — пробурмотіла Наталка.

Подружки витріщилися на неї, немов на злочинницю.

— Ти серйозно?

— А чому ні? Мені ж її подарували, коли я була у першому класі.

— Декілька років — це максимум для щурів, — відказала Віра таким тоном, наче Наталка її образила.

— Може, мені трапилась якась незвичайна порода.

— Та не існує подібних порід.

Вони ледь не посварилися. Наталка взялася шукати інформацію в інтернеті й з’ясувала, що щури справді не можуть жити так довго.

«Виходить, моє кохання було магічним, — зробила вона висновок. — Воно дозволило Сніжинці прожити стільки років».

З цим переконанням вона подалася до Міті.

— Ти точно житимеш ще багато-багато часу! Я своїм коханням зможу тебе врятувати.

Хлопець лише усміхнувся. У нього це була звичка — усміхатися й не зосереджуватися на поганому. Його виснажене обличчя не йшло в Наталки з думок ні вдень, ні вночі. Вона дуже боялася, що він може померти, та тепер була певна: він виживе, треба тільки любити його ще сильніше — і все буде гаразд.

У п’ятничний вечір зателефонував тато. Загалом він не дуже полюбляв довгі розмови, але раз на тиждень стабільно переказував доньці гроші. На відміну від нього, мама телефонувала щодня і наполегливо радила економити.

— Мама казала, що Сніжинка більше не з тобою? — спитав тато.

Він засміявся.

— Нарешті! Я вже думав, що ми ніколи не позбудемося цих «вічних» щурів. А ти розповіла мамі, що не треба більше «підкидати» тобі нових?

Наталка застигла.

— Про яких «нових» ти говориш?

— Та про тих щурів. Мати хвилювалася, що ти надто чутлива та не перенесеш смерть улюблениці. Тож вона просто щоразу підкладала тобі іншого щура, щоб ти була впевнена, ніби це та сама Сніжинка, і ти нічого не помічала.

З горла Наталки вирвався дивний хрипкий звук.

— Доню, що з тобою?

— Я… усе гаразд, тату.

Наталка не могла повірити у таку зраду. Вона фактично жодного разу не ховала «справжню» Сніжинку — усі ці роки любила чужих, «таємно підсаджених» пацюків. Її мама весь час брехала! Адже мама Міті чесно попереджала його про фатальну хворобу, а ось мамі Наталки не вистачило духу зізнатися доньці в смерті тваринки.

Вона відмовилася розмовляти з матір’ю. Не відповідала на дзвінки, блокувала у месенджерах. Перестала відвідувати пари в університеті, уникала зустрічей із Мітею. «Як тепер дивитися йому в очі?» — думала вона. «Адже моє кохання порожнє, я не врятую його».

Так збіг тиждень. Наталка лежала на ліжку з немитим волоссям і облізлим лаком на нігтях, відчуваючи відразу до себе. Почула стукіт у двері, але не зрушила з місця. Та замок виявився відчиненим, і хтось зайшов до кімнати. Це була мама — бліда, змучена, тримала в руках клітку з новим щуром.

— Ти насміхаєшся наді мною?! — в голосі Наталки вчувалася лють.

— Пробач, — схлипнула мама, витираючи сльози.

Вони сперечалися доти, доки сусіди не почали знову грюкати по батареї. Потім, змирившись, разом годували маленьку Сніжинку морквою. Коли мама поїхала, Наталка спромоглася вимити голову, нафарбувати нігті й нарешті поїхала до Міті.

— Я вже думав, ти мене розлюбила, — зізнався він.

Наталка розплакалася та розповіла йому всю правду: про те, як її зрадили з цією ілюзією «безсмертної» Сніжинки, як боїться втратити його назавжди, як не вірить більше у свою рятівну силу.

— Переїжджай до мене, — запропонував Мітя. — А якщо ти готова, можемо одружитися. Я не знаю, скільки мені відпущено, але спробуймо перевірити: може, твоє кохання й справді творить дива.

Звісно, вона погодилась. Весілля не влаштовували гучним, усе обмежилось скромною реєстрацією. Наталка одягла свою випускну сукню, Діма — білосніжну сорочку. Зробили кілька фотознімків перед РАЦСом, а потім вирушили до притулку, вибирати песика.

— Джек-рассел-тер’єри живуть до двадцяти років, — зауважив Мітя. — Обіцяю, що житиму принаймні довше за цього собаку.

Трохи прикрасив дійсність, але робив це без злого умислу. І справді, Наталчина любов виявилася майже магічною…