— Це рахунок за їжу з нашого холодильника, — спокійно простягнула родичам папірець із підрахунками невістка

Терпець Віри добігав кінця — візити родичів продовжували випробовувати її нервову систему, яка от-от готова була здатись під їхнім натиском. «Пора з цим закінчувати», — твердо вирішила вона.

На вулиці стояв теплий сонячний день, і Віра з натхненням мила вікна, передчуваючи чистоту у квартирі. «Це ще хто?» — здригнулась вона від наполегливого дзвінка у двері.

— Вадиме, відчини, будь ласка! — гукнула вона чоловікові, щоб не довелось злазити з драбини.

— Вже йду! — озвався Вадим із коридору.

— Привіт, ми тут повз проходили, вирішили зайти, — почула Віра голос зовиці й закотила очі. «Я ж думала, хоч сьогодні мене це мине», — з прикрістю подумала вона й почала спускатися вниз.

— Вірочко, привіт, а чого ти така розтріпана? — поцікавилася Люба — старша сестра Вадима.

— Вікна мила, — відповіла Віра, зупинившись перед родиною зовиці, яка вже влаштувалася за кухонним столом.

— А ми тут недалечко гуляли й вирішили заглянути, — сказала Люба, дивлячись на невістку так, ніби чогось чекала. — А ви вже обідали? — запитала вона, коли пауза затягнулась.

— Ні, я ще нічого не готувала, — похитала головою Віра.

— Як це, зовсім нічого? — з недовірою запитала Люба.

— Зовсім, — підтвердила Віра.

— Ой, та не вигадуй, у вас у холодильнику завжди щось смачненьке є, — вона підвелась і вирушила шукати їжу. — О, є ковбаса, — радісно сказала вона, дістаючи батон сервелату з верхньої полиці. — Діти, будете бутерброди? — звернулася Люба до своїх синів.

— Так! — радісно закричали хлопчаки й застукали по столу.

Віра стояла й не могла зрозуміти, як можна бути настільки безцеремонними. Такі ситуації в їхньому домі траплялися досить часто, але Віра ніяк не могла до цього звикнути. Простота й нахабство зовиці з кожним разом вражали її все більше, даючи зрозуміти, що з цим треба щось робити.

Якби Люба попереджала про свій візит заздалегідь, Віра цілком могла б їй відмовити, але все завжди відбувалося спонтанно, тому залишалося лише не пускати родичів до квартири. Проте до такого кроку Віра поки не була готова. Вона чітко відчувала, що Люба водить до них усю свою сім’ю, щоб економити на продуктах, бо головною частиною їхньої «програми» був набіг на холодильник.

— Привіт, ми хотіли позичити у вас збірку казок, — якось сказала Люба, знову з’явившись без запрошення.

— Зараз принесу, — сказала Віра, сподіваючись, що родичі одразу підуть.

— Не поспішай, ми ще чаю поп’ємо! — гукнула їй услід Люба, допомагаючи дітям знімати курточки.

Коли Віра повернулась із книжкою, Люба вже смажила яєчню з ковбасою, господарюючи на кухні.

— Не можу знайти сіль, — поскаржилася Люба, відкриваючи всі шафки підряд.

— Ось, — подала Віра сільничку, вражена побаченим.

— Ми вирішили перекусити, бо ще довго гуляти, а в кафе дорого. Та й витрачатись не хочеться.

— Зрозуміло, — Віра подивилась на синів Люби, які вже встигли спорожнити весь кошик з цукерками.

— Вони не зіб’ють апетит? — пошепки спитала Віра у зовиці.

— Вони?! — усміхнулась Люба. — Вони в мене троглодити, ще й тортом у кінці все закриють. — вона розклала яєчню по тарілках. — Ви будете просто хліб або бутерброди з сиром.

— Бутерброди з сиром, — не задумуючись відповіли хлопці, і Люба знову полізла до холодильника.

Вірі було незручно дорікати родичам за те, що вони багато їдять, але й спокійно ставитися до цього вона не могла. Час від часу вона таки робила Любі зауваження, але це ні до чого не приводило.

— Давай ти наступного разу спитаєш, чи можна щось їсти, чи ні, — попросила Віра, спостерігаючи, як Люба з чоловіком і дітьми їдять червону рибу, куплену до приходу гостей.

— А що не так? — поцікавилася Люба з повним ротом.

— Цю рибу я хотіла подати на стіл, до нас завтра друзі прийдуть, — відповіла Віра.

— Ну це ж для дітей, тобі шкода, чи що? — ображено запитала Люба, хоча більшу частину упаковки з’їла вона з чоловіком.

— Мені не шкода, але я розраховувала на цю рибу, — пояснила Віра.

— Ми тобі іншу купимо, — пообіцяла Люба невістці, яка була впевнена, що цього не станеться.

— Для друзів столи треба простіше накривати, червона риба має бути тільки для найближчих, — зауважив Валера — чоловік Люби.

— Мені такий підхід не близький, — сухо відповіла Віра.

Несподівані візити зовиці з родиною так набридли Вірі, що вона серйозно почала замислюватись про переїзд — хотілося бути якомога далі від ненажерливих родичів. А от Любі дуже подобалося, що брат із дружиною живуть зовсім поруч, і вона з задоволенням цим користувалась.

— Хотіла спитати, як ти вариш борщ, — відповіла Люба на Вірине запитання: «З якої нагоди?»

— І захотілося тобі йти, могла б зателефонувати, — сказала Віра, дізнавшись мету приходу.

— Та мені не складно, зате прогулялася, — радісно сказала Люба й повісила куртку в передпокої.

— Я думала, ти просто за рецептом забігла? — Віра сподівалася, що Люба не затримається надовго.

— Так, але з гостей так швидко не йдуть, — і Люба впевнено попрямувала на кухню. — О, а у вас сьогодні рибний суп? — вона відкрила кришку каструлі, що стояла на плиті.

— Так, вирішила спробувати зварити юшку, — кивнула Віра.

— Чудово, тоді я у вас пів каструльки віділлю, і борщ варити не доведеться, — радісно повідомила Люба, шукаючи в шафці відповідний контейнер.

— Та я ж зовсім трохи зварила, — розгублено сказала Віра, яка розраховувала, що супу вистачить на кілька днів.

— Та ні, тут достатньо, — заперечила Люба й почала переливати юшку в скляну тару.

Бували випадки, коли Віра заповнювала холодильник продуктами, а потім приходила Люба з родиною й забирала з них більше ніж половину.

— О, це ж якраз наші улюблені сосиски, — раділа Люба, складаючи продукти в пакет. — Як добре, що ми заглянули, а то в магазин йти зовсім не хочеться — там увечері стільки людей.

— Але я теж планувала використати ці продукти, — сказала Віра, вражена новим рівнем нахабства родичів.

— Завтра докупиш, а на сьогодні — котлети, їх я не забираю, — анітрохи не зніяковівши, сказала Люба.

— Плавлений сир будеш? — звернулася Люба до чоловіка.

— Давай, сто років не їв, — відповів Валера, потираючи долоні.

— Добре, тоді беремо, — коробочка з сиром також полетіла в пакет. — Діти, а сирки глазуровані будете?

— Будемо! — тут же озвались Любині сини.

— Так, ну зі згущеним молоком ви не їсте… — Люба перебирала сирки. — Ось, знайшла шоколадні, — і сирки теж полетіли до решти продуктів.

Віра попрощалась зі смачним сніданком, бо саме ці сирки були для неї, і стояла, намагаючись стримати лють, яка рвалась назовні.

Після всіх цих ситуацій Віру вже важко було чимось здивувати, тому бутерброди з сервелатом аж ніяк не були найбільшою втратою для їхнього холодильника. Але, як це часто буває, якась дрібниця може стати останньою краплею — нею й стала історія з бутербродами.

— Вадиме, це вже ні в які ворота не лізе, — сказала Віра чоловікові, коли зовиця з родиною нарешті пішли.

— Ти про що? — не зрозумів Вадим.

— Про те, що твоя сестра разом із чоловіком і дітьми нас просто об’їдає, — відповіла Віра.

— Не вигадуй, не так уже й багато вони їдять, — заперечив Вадим.

— Та невже? — спалахнула Віра. — Купую яблука для шарлотки — приходить Люба і забирає їх для дітей. Залишаю сир для запіканки — знову вона тут як тут. Ти не помічаєш, що ми в магазин ходимо як на роботу, тягнемо тяжкі сумки, а з усього цього самі з’їдаємо хіба що чверть?

— Ні, не помічав, — похитав головою Вадим. — А якщо й так, це ж просто продукти, нічого страшного.

— Просто продукти?! — обурено підвела брови Віра. — Вони, взагалі-то, грошей коштують. І чималих!

— Не знаю, — знизав плечима Вадим. — Мені здається, ти перебільшуєш.

— Ах так, ну добре, — сказала розлючена Віра, вирішивши за будь-яку ціну довести чоловікові свою правоту.

— Ось, подивися, — вона простягнула Вадиму аркуш паперу, списаний її дрібним почерком.

— І що це? — Вадим вдивився у написане.

— Я розписала, скільки в нас через твоїх родичів іде грошей на продукти.

— Та ну, — Вадим спробував віддати аркуш назад.

— Ні, ти прочитай, — наполягла Віра.

— Гаразд, — зітхнув Вадим і почав читати.

З кожним новим рядком очі Вадима ставали дедалі круглішими.

— Ого, це правда? — він підняв очі на дружину.

— А я про що, — з тріумфом у голосі сказала Віра, радіючи, що нарешті достукалася до чоловіка.

— Невже справді стільки грошей йде? — все ще сумнівався Вадим.

— Можу показати банківський додаток, якщо не віриш, — запропонувала Віра.

— Не треба, — відмовився Вадим, знову пробігаючи очима підрахунки дружини. — І що тепер робити?

— Треба сказати їм як є. А ще краще… — очі Віри заблищали.

— Ти щось придумала? — Вадим чудово знав цей погляд дружини — він нічого доброго не обіцяв.

— Так, придумала, — кивнула Віра.

— Розповідай, — приготувався слухати Вадим.

— Зробимо так… — почала Віра викладати чоловікові свій план.

Пропозиція дружини Вадиму сподобалась, залишалось тільки дочекатись чергового приходу родичів. Довго чекати не довелося — Люба з родиною навідувалась до брата щонайменше двічі на тиждень, а то й частіше.

— Привіт, ми вам ваші контейнери принесли, — сказала Люба, простягаючи Вірі пакет.

— Дякую, я вже й не сподівалась.

— Не переймайся, я про них завжди пам’ятаю, — Люба роззулась і поспішила до холодильника. — Давай подивимось, чим їх сьогодні можна буде наповнити.

— Від плавленого сиру я б не відмовився, — Валера підійшов до дружини.

— Сиру немає, — Люба уважно оглянула всі полиці.

— Вибач, Валеро, про тебе ми якось не подумали, — сказала Віра з сарказмом у голосі.

— Нічого страшного, — Валера явно не вловив іронії.

— О, а від солянки я не відмовлюсь — давай контейнер, — протягнула Люба руку до невістки.

— Там залишилось тільки нам на вечерю, — похитала головою Віра.

— Тобі що, шкода солянки для дітей? — вдалася до свого улюбленого аргументу Люба.

— Ні, ну що ти, — награно усміхнулась Віра.

— От і чудово, — Люба взяла контейнер і висипала в нього всю солянку.

У цей момент на кухню зайшов Вадим. Він уважно подивився на тару в руках сестри, а потім перевів багатозначний погляд на дружину, яка ледь помітно кивнула.

— Зараз повернусь, — сказала Віра й пішла в кімнату.

Коли вона повернулась, у руках тримала складений аркуш, вирваний із блокнота.

— А що це? — поцікавилась Люба.

— Це рахунок за їжу з нашого холодильника, — спокійно простягнула родичам папірець невістка.

— Це ще що за новини? — здивувалась Люба.

— Тепер буде так, — спокійно сказала Віра. — Раз ви ходите до нас як у магазин, то, будь ласка, платіть.

— Це жарт такий? — Валера не розумів, сміятися йому чи ображатися.

— Ні, ми цілком серйозно, — Вадим подивився на швагра без тіні усмішки.

— Ви справді хочете брати з нас гроші? — Люба не вірила своїм вухам.

— Так, — кивнула Віра. — Ви, мабуть, вважаєте, що ми гроші з повітря беремо, раз так легко розоряєте наш холодильник. Але мушу вас засмутити — це не так. Якщо ви й надалі плануєте запасатись продуктами у нас, то тоді будьте готові спустошувати гаманці.

— У родині так не чинять, — Люба намагалася достукатись до совісті брата.

— Тобто, за вашим, розоряти родину — це нормально? — уточнив Вадим.

— Ой, прям таки розорили, — фиркнула Люба.

— А ти уважно глянь на рахунок, — Віра кивнула на листок у руках зовиці.

— Не збираюсь я читати цю дурню, — образилась Люба й кинула рахунок на підлогу.

— Дуже дарма, ти ж маєш знати, скільки вам доведеться нам повернути, — Віра нахилилася й підняла папірець.

— Ніколи б не подумала, що ви такі меркантильні й жадібні, — Люба аж почервоніла від злості.

— Зате ви неймовірно щедрі, — засміялася Віра. — Щойно зайшли, а вже з трофеєм, — її погляд впав на солянку.

— Без проблем, можемо її й не брати, — сказав Валера, який і так не дуже любив капусту.

— Та ні, що ви, — Віра розпливлась у посмішці. — Беріть скільки завгодно, тільки не забудьте заплатити.

— З мене досить цих принижень, — Люба грюкнула ногою. — Раз нам тут не раді, моєї ноги тут більше не буде! — вона помовчала кілька секунд, а потім кинулась у коридор.

— Почекай на мене! — Валера побіг слідом за дружиною.

— Тоді рахунок надішлемо на пошту! — крикнула їм услід Віра й голосно розсміялася.

— Трохи шкода, що все так склалося, — сказав Вадим, шкодуючи про сварку з сестрою.

— Я розумію, що це твоя близька людина, але по-іншому вони не розуміють, — відповіла Віра, одразу ж переставши сміятися.

— Це точно, — погодився Вадим.

План спрацював на всі сто, і тепер холодильник Віри й Вадима був у повній безпеці. Люба вважала себе глибоко ображеною, тож не бачила можливості налагодити стосунки з братом, хоча й сумувала за часами, коли могла у будь-який момент зайти до нього в гості. Віра ж хотіла, щоб Люба й Валера усвідомили свої помилки й змінили поведінку, яка й призвела до конфлікту. Сама вона за зовицею особливо не сумувала, але її хвилювали почуття Вадима. Ну а поки примирення було неможливим, Віра просто насолоджувалась повним холодильником і скромними витратами на їжу.