Ганна сиділа на краєчку дивана, ніби школярка, що чекає виклику до дошки. На столі лежала яскрава путівка до Єгипту із золотими пальмами та написом: «Вітаємо! Ви — переможець!». Усмішка, що приклеїлася до обличчя ще з п’ятниці, вже починала згасати. Настрій псувався. З кухні долинало діловите дзенькання ложок — це Олена Сергіївна розливала чай у свої масивні чашки з лебедями. Ці чашки Ганна терпіти не могла — як символ чогось нерухомого, дурного й громіздкого.
— То ви зібралися вдвох? — з цікавістю перепитала свекруха, дивлячись у вікно, ніби Ганна десь там, на дереві, сховала іншу, запасну путівку.
— Так. Я виграла. Діма у відпустці в липні. Все склалося, як ніколи, — спокійно сказала Ганна, стараючись не дивитися в бік чоловіка, який раптом дуже зацікавився варенням у банці.
— Цікаво… — протягнула Олена Сергіївна, беручи чашку з виглядом людини, яка має вирішальний хід. — А от у нашої Ніночки, у племінниці, весілля. Одразу після випускного. Все як по книжці. І вона з Артемкою навіть до Одеси не збиралася. А тут Єгипет! Просто подарунок долі, еге ж?
Ганна повільно підняла голову.
— А до чого тут Ніночка?
— Та як до чого?! — сплеснула руками свекруха, ніби здивувалася дурості невістки. — Ну, ви молоді, ще поїдете. А в дівчини все життя попереду. Перший відпочинок з чоловіком. Медовий місяць — це ж святе! Невже шкода?
Ганна усміхнулася. У неї раптово зачесалась ліва брова — завжди свербіла, коли наближався скандал.
— Шкода не шкода, але путівка моя. Це не питання жалості.
Дмитро закашлявся.
— Ганю, може, подумаємо? — тихо сказав він, дивлячись у банку.
— Що подумати, Дім? Ти хочеш подарувати мою путівку своїй троюрідній сестрі, з якою ми бачилися два рази в житті? — вона різко повернулась до нього. — Чи ти, як завжди, просто хочеш “уникнути конфлікту”?
— Не починай, — попросив він, не дивлячись.
— А що мені починати, Дім? — голос став тонким і крихким, як льодяна кірка на весняному вікні. — Ми з тобою збиралися. Ми про це мріяли. Ти сам казав: “Поїдемо, хоч відпочинемо від усього цього хаосу”. Або ти мав на увазі: “відпочинемо, але з мамою узгодимо”?
— Дівчина залишиться без відпочинку, без вражень! — втрутилась Олена Сергіївна. — Що ти за жінка, якщо не можеш пожертвувати заради родини?
Ганна хмикнула.
— Заради чиєї родини, пробачте? Моєї? Чи вашої? А може, Ніниної?
Олена Сергіївна театрально приклала руку до грудей, ніби ловила серцевий напад.
— Я тебе не впізнаю, Ганнусю! Ти була така добра, коли виходила заміж. Пиріг пекла!
— От! — не витримала Ганна, підвелася. — От у цьому все! Ви все про той пиріг! І все про те, що я була “добра”! А може, я просто була наївна? Думала, що в нас з Дімою буде своє життя. А що маємо? Ви в ньому — на головній ролі. А я — як персонаж третього плану. Мовчки приношу чай і усміхаюся.
Олена Сергіївна встала, чашка брязнула об блюдце.
— Ти говориш зі мною, як з чужою! Я ж тобі як мати! Я Діму на ноги поставила! Я…
— Ви Діму підіймали. А тепер тримаєте його на повідку. І не треба мені бути матір’ю. У мене є своя. Вона, до речі, ніколи не натякала, щоб я комусь віддала відпустку, бо «дівчині треба». Нехай ваш Артем сам собі купує медовий місяць. Або кредит бере. Або до Одеси їдуть — там теж є сонце, якщо чесно.
— Все ясно! — гаркнула свекруха. — Таких, як ти, треба одразу ставити на місце!
Ганна підійшла до столу, взяла путівку, акуратно склала й поклала до сумки.
— Ставте, ставте. Тільки не забудьте, що я — не табурет. А людина. У якої, до речі, теж буває відпустка раз на рік.
— Ганю, — тихо сказав Дмитро, — ну навіщо так? Не загостюй…
— Це не я загострюю, Дімо, — уважно подивилась вона на нього. — Я просто намагаюсь жити. З тобою. Але ти — не зі мною. Ти — з нею.
Він відкрив рота, хотів щось сказати, але в цей момент Олена Сергіївна сіла назад, взяла ложечку й почала беземоційно помішувати цукор у чаї. Вона вже виграла. Або майже. У кімнаті повисла напруга — як перед грозою. Або перед розлученням.
Ганна взяла пальто й ключі.
— Я піду. Остигну. А то ще вирішите, що й квартиру треба віддати Ніночці. Бо вона молода — їй жити треба.
— Ганнусю… — спробувала зм’якшити голос свекруха, але було запізно.
Ганна тихо зачинила двері, але з такою чіткістю, що навіть чай у чашках, здається, здригнувся.
На вулиці був березень. Брудний, тягучий, як недопитий кисіль. Але Ганні раптом стало легко. Наче скинула не путівку — а мішок цегли.
Вона дістала телефон, відкрила чат із Вікою, своєю подругою:
«Ти ж казала — хочеш на море? Збирайся. У мене є план. І одна путівка.»
Відповідь прийшла майже миттєво:
«Виїжджаю за годину. Купальник — взяла. Решта докупимо там.»
Ганна усміхнулась.
І раптом зрозуміла: поки що переможницею у цій історії була точно вона. Хай і без банального «Вітаємо!».
Ганна сиділа на підлозі в спальні. Поруч — валіза, яка не хотіла закриватися. Вона, як і її шлюб, вже розлазилась по швах. Купальник визирав назовні, як білий прапор: «Здаюсь, відпустіть мене до моря!» У кімнаті пахло новими парфумами — тими, що вона купила спеціально для поїздки, з цитрусом і якоюсь несподіваною нотою свободи. За дверима гриміли кроки — Дмитро повернувся з роботи.
Він зайшов, зняв куртку й завмер, побачивши збори.
— Ти все-таки поїдеш? — запитав він, ніби ще сподівався на диво. Або на чергову капітуляцію.
Ганна не відповіла. Мовчки згорнула купальник, засунула в бокову кишеню й застібнула блискавку. Та клацнула, як ґрати камери.
— Ганю, я не розумію. Це що, істерика?
Вона підвелась, випросталась, обтрусила коліна.
— Це не істерика. Це квиток у реальність. Просто в тебе, Дімо, тур до Єгипту з мамою — ментальний, на постійній основі. А я хочу хоча б на тиждень у нормальну країну.
— Мама ж тільки запропонувала, — почав він виправдовуватись, але вже невпевнено. — Вона ж не наказувала.
— Дімо, — перебила Ганна, — вона не наказувала. Вона наказала. А ти, як солдат, одразу виконав. Мене вразило, з якою покорою ти здав мене в оренду, як непотрібні меблі. Пробач, але ти хочеш, щоб я вірила, ніби ми — сім’я?
Він пройшовся кімнатою. Смикнув блискавку на її валізі, ніби міг скасувати все одним рухом.
— Я просто не хочу сварок. Це ж путівка. Ну виграла ти. І що? Прилетиш — купимо ще одну, разом поїдемо.
— Купимо? За що, цікаво? У нас іпотека. І твоя мама, яка “тимчасово” живе з нами вже другий рік. Ти взагалі зрозумів, що сталося? Я виграла, Дімо. А ви спробували зробити з мене клоунесу на розігріві перед “головним весіллям сезону”.
— Не перекручуй. Це просто жест доброї волі…
— Ах ось як! — засміялась Ганна. — Тобто я, виявляється, ще й зла. Зла, бо не готова віддати те, що мені дісталось. По заслузі. Просто тому, що в когось “медовий місяць”.
Вона підійшла ближче, зупинилась майже впритул.
— Знаєш, що найбільше болить? Не те, що мама хоче мною підтертись. А те, що ти мовчиш. Ти жодного разу не встав на мій бік. Не сказав: “Мамо, досить уже. У Ганни — відпустка. Це її перемога”. Ти промовчав. Бо так зручніше. Бо “не хочу сварок”.
— А ти — хочеш?! — спалахнув він. — Ти завжди провокуєш! І з мамою навіть не намагаєшся знайти спільну мову. Ти одразу з претензіями. А вона ж старається. Вона прибирає, готує для тебе…
— Готує для мене. Прибирає для мене. Дякую, я з цим справлялась до шлюбу. А тепер мушу справлятись з нею. Мені потрібен був чоловік. А ти притягнув менеджерку по побуту у вигляді мами. Скажи чесно, ти взагалі коли-небудь збирався жити окремо?
Він сів на ліжко.
— Ганю, ну навіщо ти все ускладнюєш?
— Це не я. Це ти все спрощуєш. Думаєш, якщо мовчати й не приймати рішень — усе якось саме розрулиться. Але, пробач, моя відпустка сама не поїде. І я — теж.
Вона підійшла до дверей.
— Я їду з Вікою. Ми вирішили. І ні, не треба “відпочинь, подумай”. Я вже подумала. Ти залишайся тут. З мамою. Вона тобі напече пирогів. Тих самих, як тоді, на весілля.
— Ти їдеш, бо не хочеш вирішувати, — тихо сказав він, уже не сперечаючись.
— Ні. Я їду, бо вже вирішила, — кинула вона і вийшла.
Наступного ранку в аеропорту Віка зустріла її з двома валізами та сонцезахисними окулярами у волоссі — як героїня ситкому.
— Так. Ти готова до справжнього життя? — спитала вона й підморгнула.
— Готова, — кивнула Ганна. — Навіть якщо доведеться оплачувати його самій.
Вони рушили до стійки реєстрації. Ганна раптом відчула легкість — ту саму, яка приходить, коли нарешті сказав уголос те, що накопичувалося роками.
На телефоні блимає повідомлення. Від Дмитра:
“Ти все ж полетіла. Якщо передумаєш — я вдома. Завжди.”
Ганна втупилася в екран.
Потім натиснула «видалити».
У літак вона сідала вперше за три роки. І вперше — без нього.
І вперше — як людина, а не додаток до чийогось життя. Або до чийогось весілля.
Ганна повернулась додому надвечір, через десять днів. Засмагла, з новими сережками у вухах і валізою, яку, очевидно, купила вже в Єгипті — на ній блищав золотистий верблюд і слово “Sharm” у блискітках. Вона була виснажена, як після марафону, але спокійна. Вперше за довгий час — по-справжньому.
На сходовому майданчику пахло смаженою капустою. Вона зітхнула. Значить, Олена Сергіївна знову “тимчасово” готує вечерю. Напевно, ще й на мене чекає — з виделкою в одній руці й капустою в іншій.
Ганна вставила ключ у замкову щілину — клац, і двері ледь прочинилися самі, ніби квартира давно здалася в полон.
У передпокої — тиша. З кухні доносився приглушений голос. Вона зняла взуття, поставила валізу й рушила коридором, як мінним полем.
На кухні сиділи Дмитро і його мати. За столом. Пили чай. І мовчали.
— Ну здрастуйте, — сказала Ганна. — А я думала, ніхто й не зустріне. Хоч би плакат намалювали: “Ласкаво просимо назад у пекло”.
Олена Сергіївна підняла голову, кивнула холодно, наче перед нею не невістка, а листоноша з квитанцією.
— Ми тебе чекали, — сказав Дмитро. — Сюрприз.
Ганна притулилася до дверного косяка.
— Не люблю сюрпризів. Особливо від вас, колективом. Що трапилося?
— Мамо, — почав Дмитро, але Олена Сергіївна вже взяла слово, як завжди.
— Ми вирішили, що так більше не можна. Постійні сварки. Це ненормально. Ми тут з Дімою подумали, що, може, вам з ним… роз’їхатись.
Ганна розсміялась. По-справжньому, від душі. Навіть сльозу витерла.
— Ви з Дімою подумали. Чудово. А мене коли в раду директорів включите?
— Ну, ти ж сама поїхала. Не відповідала. Значить, тобі байдуже, — з натиском сказала свекруха. — А ми тут, між іншим, хвилювались. Дмитро з роботи приходив — мовчав. Спав на дивані. Худий увесь став.
— То, може, йому з вами жити, а не зі мною? — запропонувала Ганна й підійшла до чайника. — Капустою годуєте, турботою вкриваєте. І навіть рішення за нього приймаєте. Навіщо вам узагалі шлюб? Ви й без невістки прекрасно справляєтесь.
— Ганно, не треба в такому тоні, — встав Дмитро. — Ми серйозно. Я не знаю, що робити. Ми обидва втомились.
— Ні, Дімо, не “ми втомились”. Це ти втомився робити вибір. Бо тобі завжди було зручно — між дружиною і мамою. Поки я тут — ти тримаєш нейтралітет. Як Швейцарія. Але, на жаль, Швейцарія в шлюбі не працює.
— Ганю… — Він підійшов ближче. — Ти ж сама поїхала. Без попередження. Ми хвилювались.
— Хто — “ми”? — Вона подивилась йому в очі. — Ти хвилювався чи мама?
Він замовк.
— От і відповідь, — кивнула вона. — Все, Дімо. Дякую. Далі — без мене.
За тиждень Ганна вже жила в орендованій студії. Маленька, але світла, з вікнами не в чужу кухню, а на вулицю. Подруга Віка допомогла з перевезенням. Валіза із верблюдом зайняв почесне місце біля стіни — як трофей.
Тої п’ятниці Ганна прийшла в РАЦС. Не за розлученням — поки — а просто дізнатись, як усе відбувається. Черга, довідки, копії, мито. Все як треба, наче не життя розпалося, а паспорт міняєш.
З-за спини пролунав голос:
— Ганю?
Вона обернулася. Перед нею стояв Паша. Павло Сергійович. Той самий перший. З яким “не склалося”. Бо “навчання, переїзд, потім діти — але вже з іншою”. Був усе той самий. Тільки трохи лисуватий і з обручкою на безіменному пальці.
— Це ти? В РАЦСі?
— Ага, — кивнула вона. — Туристичний маршрут.
Він усміхнувся:
— Розлучаєшся?
— Можливо. А ти?
— А я — одружуюсь. Знову.
— Ну що ж, вітаю.
— А ти… — Він затримав погляд. — Як ти?
— Добре, Пашо. Справді добре. Наче виринула з-під води. Розумієш, про що я?
— Розумію, — кивнув він. — Дуже добре розумію.
Вони помовчали. Потім він витяг візитку з внутрішньої кишені.
— Про всяк випадок. Раптом знадобиться юрист. Або друг.
Вона взяла картку. Кинула до сумки. Повернулась до віконця РАЦСу й підійшла ближче.
“Наступний, підійдіть”.
Вона підійшла.
Того вечора вона відкрила шампанське — за новий початок. Не чекала нікого. Не чекала дзвінка від Дмитра. Не чекала материнських докорів. Навіть не думала, що колись це зробить — сама. Без істерик, без сліз. Просто тихо зібралась і пішла.
З кухні долинав плескіт води — капало з крана. Вона підставила склянку й зловила одну краплю. Потім іншу.
Знаєш, життя, — подумала Ганна, — ти, звичайно, ще та подруга. Але цього разу я тебе розкусила.
Тепер ти — поверненню не підлягаєш.
– Чоловік без дозволу віддав своїй сестрі мій ноутбук за 150 тисяч гривень, за що я його жорстоко провчила