Сьогодні з самого ранку стояла чудова погода. Яскраве сонце, ніби засумувало за два дощові дні, щедро обдаровувало місто своїм промінням. Можливо, саме тому Аліса вирішила заскочити до чоловіка на роботу.
Аліса була життєрадісною й імпульсивною молодою жінкою. Вона обожнювала сюрпризи й часто влаштовувала їх своїм близьким. Її чоловік, Дмитро, навпаки, відрізнявся стриманістю та передбачуваністю. Можливо, саме ця протилежність і притягувала їх одне до одного.
Дівчина подивилася на годинник — було вже 18:10. «Вже пішов?» — подумала вона й на всякий випадок подзвонила подрузі, яка працювала в тому ж офісі, що й чоловік. Та відповіла, що не знає, де Дмитро, але запросила Алісу забігти на каву.
Каблуки цокотіли по паркету, поки Аліса йшла коридорами офісу. Вона озиралася — майже всі співробітники вже розійшлися. Дівчина подумала, що дарма прийшла, але вирішила: «Раз вже тут, треба зайти до подруги».
Погляд Аліси, немов радар, ковзав по столах, вивчав графіки на стінах. Вона помітила повну жінку, яка поспішала до виходу, потім чоловіка, що складав папери у кейс, щось бурмочучи собі під ніс.
І тут Аліса помітила на підлозі яскраво-блакитну флешку.
— Хм, — хмикнула дівчина, нахилилася й підняла її.
Вона вже хотіла покласти знахідку на найближчий стіл, але передумала — хто знає, залишиться флешка там чи ні? Тому вирішила на зворотному шляху віддати її секретарці, якщо та, звісно, ще буде на місці.
— Привітик! — весело промовила Аліса, забігаючи в кабінет своєї подруги Олі.
— А його нема, — одразу сказала та, підводячись з крісла.
— Облом, — з прикрістю в голосі відповіла дівчина й плюхнулася на диванчик.
Хвилин п’ять для пристойності Аліса побалакала з подругою, але потім вискочила з кабінету й побігла додому.
— Ти вдома? — крикнула Аліса, коли відчинила вхідні двері, але у відповідь була звична тиша.
Дівчина акуратно зняла туфельки, забігла в кімнату й почала перевдягатися. Поглянувши на годинник, вона відзначила, що вже восьма, а чоловіка все ще не було.
— Якими шляхами він, цікаво, ходить? — міркуючи вголос, сказала Аліса.
Вона відкрила сумочку, вирішивши дістати телефон, але натрапила на ту саму флешку, яку знайшла в офісі.
— От блін, — з досадою в голосі сказала вона, — забула віддати її секретарці.
«Не читати» — прочитала Аліса криву напис, ретельно видряпану кимось на флешці.
— А чому не можна? — запитала сама себе. — Але ж це несправедливо! Як я тепер можу не прочитати те, що на флешці?
Дівчина відклала знахідку вбік, але флешка, немов магніт, тягнула до себе.
— Самі винні, — звертаючись до того, хто подряпав напис, мовила вона. — Тільки одним оком.
Увімкнувши ноутбук, Аліса вставила флешку, перевірила її антивірусом — усе було чисто. Відкрила новий диск, а там була лише одна-єдина тека з назвою «не читати».
— Та вони ж знущаються! — хмикнула вона й, звісно, натиснула на іконку, щоб відкрити вкладення. — Так-так, що тут у нас?
Це були сотні фотографій. Збільшивши одну, дівчина охнула.
— От чорт, — тихо промовила вона, розуміючи, що дивиться на обличчя свого чоловіка. — От чорт, — повторила, гортаючи фото.
Ось він стоїть серед якихось чоловіків, ось із кимось розмовляє, ось у нього в руках келих шампанського. Аліса одразу здогадалася, що це був банкет у його офісі. А ось жінка з рудим волоссям і акуратною зачіскою-каре.
«Напевно, хтось фотографував на презентації», — подумала Аліса.
Знімки були невинними, такі ж і в неї самої валялися тисячами, але один одразу її насторожив: чоловік Дмитро обіймав рудоволосу за талію.
— Козел, — пробурмотіла Аліса. — От ти як, значить… — образливо промовила вона й відкрила наступний знімок.
— Ой, — тяжко зітхнула дівчина. Вона нахилилась ближче до екрана й вдивилась в обличчя тієї самої рудої, яку цілував її чоловік.
— Мерзотник, — мимоволі вирвалося з її горла. — Бабій!
Хоча… що тут такого? Ну поцілував — буває. Сама ж вона чмокнула колегу, коли трохи перебрала на корпоративі.
Гортаючи фотографії, Аліса почала помічати, що знімки ставали дедалі відвертішими. Ось уже інше приміщення, приглушене світло, і ось його рука вже на жіночих грудях. Аліса відскочила від ноутбука, з жахом подивилась у вітальню, ніби там мав стояти її чоловік і спостерігати, як вона переглядає фото — але Дмитра не було, він, як завжди, затримувався.
— Ні, — тихо прошепотіла дівчина, думаючи про ту саму руду жінку. — Коханка… — припустила вона.
Кілька хвилин знадобилось, щоб прийти до тями. Потім Аліса все ж повернулась до ноутбука, сіла, щоб дізнатися, які знімки далі — і далі було тільки гірше. Ось він знімає з неї сукню, а потім ще… і ще… і ще…
— Як так? — від безвиході прошепотіла дівчина. — Як так?
Вона не вірила своїм очам. Адже лише пів року тому вони розписались — і раптом у нього вже коханка. Алісі стало зле. Вона ще хвилин п’ятнадцять сиділа перед монітором, не знаючи, що тепер робити. Хотілось зателефонувати чоловікові, спитати, чи це правда.
— Звісно, він не відповість, — сама собі відповіла вона.
Дівчина підвелась і пішла на кухню. Було вже 20:00, і чоловік мав-от прийти, а вона досі не приготувала вечерю. У її душі, де цвіли ромашки й пахла лаванда, стало темно. Та руда коханка все витоптала, вирвала з корінням, знищила. А допомагав їй у цьому її чоловік — її Діма, якого вона кохала, обожнювала, яким захоплювалась, без якого не уявляла свого дня.
Випивши склянку води, дівчина повернулась до спальні. Екран зрадницьки світився, показуючи їй зраду. У той момент грюкнули вхідні двері. Аліса прокинулася від думок, різко закрила кришку ноутбука й витягла флешку. Їй захотілось просто зараз накинутись на чоловіка, вчепитись йому в волосся і бити, поки хтось із них не впаде на підлогу. З горла вирвався важкий рик з болем, але він був тихий, шиплячий, стриманий.
— Ні, — впевнено промовила Аліса. — Не зараз, — повторила вона й, заховавши флешку в коробку з гігієнічними речами, з натягнутою усмішкою вийшла зустрічати чоловіка.
Аліса стояла біля вікна, задумливо дивлячись на сіре осіннє небо. Вітер гнав по вулиці пожовкле листя, і воно кружляло в дивному танці, ніби намагаючись вхопитися за останні миті життя. Дівчина важко зітхнула, збираючись із думками. Її мучило питання, яке вона ніяк не наважувалася поставити чоловікові.
Дмитро сидів у кріслі, захоплено читаючи книжку. Він був повністю занурений у світ фантастики, не помічаючи нічого навколо. Аліса крадькома глянула на нього — і знову відвернулась до вікна.
«Ні, не зараз», — подумала вона. — «А раптом я помилилася? А раптом на фото не він?»
Їй нестерпно хотілося повернутись до ноутбука і ще раз переглянути знімки, але присутність Дмитра робила це неможливим. Аліса зітхнула, вирішивши відкласти цю розмову на потім.
Вона перевдяглася в домашній одяг і підійшла до чоловіка.
— Дім, я на кухню, — сказала вона, легко цілуючи його в щоку.
Дмитро підвів очі від книжки. Його погляд, як і вчора, випромінював задоволення.
— Добре, люба, — відповів він з усмішкою.
«Дивно», — промайнула коротка думка, — «Він зовсім не відчуває докорів сумління. Ні-ні, треба потім подивитись ще раз. Може, це не він? Може, хтось дуже схожий?»
Це самовиправдання трохи заспокоїло Алісу. Вона пішла на кухню, де вже за пів години вечеря була готова. За столом вони невимушено балакали ні про що, а після Аліса пішла в душ.
Наступного дня дівчина не могла зосередитись на роботі. Думки крутилися навколо загадкової флешки з написом «не читати». Якби не цей напис — вона б нізащо не відкрила її. Але тепер їй кортіло впевнитися, хто на фотографіях — Дмитро чи хтось інший.
Відпросившись з роботи раніше, Аліса примчала додому. Не перевдягаючись, вона увімкнула ноутбук, дістала флешку з тайника й почала переглядати фото, починаючи з найостаннішого.
— Козел! — мимоволі вирвалося в неї, коли вона побачила свого чоловіка, що пестив чуже жіноче тіло.
В очах потемніло, стало зле. Здавалося, навіть час зупинився. Хвилин десять дівчина сиділа, не знаючи, що робити.
— Все ж таки це ти, Дімо, — тремтячим голосом промовила вона. — Але чому? — запитала себе, чудово розуміючи, що відповіді не буде.
Аліса стиснулася, ноги зрадницьки підкосились, і вона гепнулася на підлогу. Від болю дівчина тихо застогнала, обхопивши коліна. Вона ніколи так не ридала, як зараз. Плакала від образи, від кохання, від щастя — але щоб від зради найріднішої людини? Ніколи.
З її горла вирвався крик — крик болю, крик страждання. Крик, від якого їй самій стало страшно. Аліса затулила собі рот і з жахом поглянула в бік вітальні. Там нікого не було, і це дозволило їй знову забутися, вити як поранений звір.
Трохи заспокоївшись, Аліса рішуче промовила:
— Розведуся!
Вона підвелася й вдарила кулаком по столу.
— Розведуся! — проричала дівчина і швидко почала перевдягатися.
Однак за кілька хвилин зупинилася.
— Ну добре, розведуся. Але ж він не відчує того болю, що відчула я. Біль зради.
Промайнула думка відсудити у нього щось, але Аліса згадала, що у чоловіка тільки старенька «Лада», а на банківському рахунку — нічого.
— Не зараз, — уже спокійніше сказала вона собі. — Не зараз, — повторила Аліса і, підійшовши до маленького фото, на якому вони з Дмитром цілувалися, перевернула його зворотною стороною.
Увесь наступний день Аліса виношувала план помсти. Так, саме помсти, адже тепер вона була впевнена, що на фотографіях її Дмитро — той, що клявся їй у любові й вірності.
Наступний день був вихідним. Аліса заздалегідь придбала незареєстровану SIM-картку, вставила в телефон. З невинним виглядом увійшла до зали, де, розвалившись на диванчику, лежав її чоловік і читав книжку.
— Я у ванну, — сказала вона йому. У відповідь він лише кивнув головою.
Зачинивши за собою двері у ванній, Аліса обрала пінку, видавила її у ванну й пустила воду. Хвилину вона сиділа й думала, чи варто так чинити. У душі все ще вирувала біль від зради, але тепер там з’явилося бажання помсти, яке витісняло всі інші почуття на задній план.
— Отримай, — тихо промовила дівчина і надіслала з нової SIM-картки на телефон свого чоловіка фотографію, де він цілувався з рудою коханкою.
Думала, що він одразу ж відреагує, але повисла тиша. Аліса опустилася у воду. Стало легше дихати, вона заплющила очі і якийсь час думала, чому так сталося. Адже вона молода і красива. Гаразд би це було років через десять — вона ще могла б якось це прийняти. Але зараз… Ще пів року тому вони стояли в РАЦСі й раділи, що матимуть свою квартиру.
Задзвенів її телефон. Аліса швидко схопила його і прочитала повідомлення.
— Хто ти? — надійшло від чоловіка.
— Можна сказати, я твій янгол-охоронець, — єхидно відповіла Аліса. — У мене є ще фото, їх багато, — додала вона й надіслала повідомлення.
За хвилину надійшла відповідь:
— Що там?
— Ти ж сам знаєш, — відповіла Аліса.
Коли їй спала на думку ідея виступити в ролі шантажистки, вона навіть зраділа. У цьому було щось принизливе, це було схоже на те, як бити зв’язану людину. Але водночас Аліса відчула полегшення, навіть задоволення.
— Нехай постраждає, — тихо промовила дівчина й відклала телефон убік. Однак він одразу пискнув.
— Що ти хочеш?
— Здогадайся з першого разу, — написала вона у відповідь.
Аліса вже вирішила для себе, що обов’язково розлучиться. Вона більше не хотіла жити з Дмитром, хоча ще кохала. Але це вже було не те кохання — брудне, зім’яте і смердюче.
— Грошей? — нарешті надійшло повідомлення від Дмитра.
— Кмітливий, — відповіла вона.
Знову повисла тиша.
«Який же ти тугодум», — подумала дівчина й уже зібралася взяти мочалку, щоб помитися, але телефон знову пискнув.
— Навіть якщо я переведу тобі гроші — у тебе ж залишаться фотографії.
— Так, залишаться, — не заперечувала Аліса. — Але це разова угода. У мене немає бажання шантажувати тебе щотижня.
— Ти ще комусь скидала? — Дмитро думав, що спілкується з чоловіком.
— Ти винен у тому, що сталося — ти й відповідаєш за наслідки, — написала Аліса.
Знову тиша. Дівчина лише могла уявити, що зараз коїлося у чоловіка в голові.
«Постраждай», — подумала вона, проводячи долонею по своєму тілу. — «Помучся, як я».
Телефон знову пискнув.
— Яка гарантія, що ніхто не побачить фото?
— Жодної, — чесно відповіла Аліса. — Зустрічатися з тобою я не буду. Але можу запропонувати таке: ти оплачуєш мою «роботу», я забуваю про твоє існування. Це чесна угода.
Палець натиснув «надіслати».
Майже одразу надійшла відповідь:
— Що ти хочеш?
— Гроші, — з усмішкою відповіла Аліса.
— Скільки? — коротко спитав він.
На секунду Аліса замислилася. Сказати 100 000? Так, можна було. Вона вже набрала цю цифру, але потім додала ще два нулі, хихикнувши про себе. Аліса надіслала повідомлення.
— Ні, — одразу прийшла відповідь.
— Це разова угода. Я хочу взяти максимум. Або я почну надсилати тобі по одному фото, і ти за кожне платитимеш по 50 000. Але загальну суму я все одно з тебе візьму. Тож обирай.
Аліса злилася в душі — на зраду чоловіка, на ту руду жінку, яка наважилася відбити його в неї. Пальці злісно стукали по екрану, надсилаючи повідомлення.
— Виродок, — тихо прошепотіла дівчина, занурюючись у воду. — Потвора, — майнула коротка думка.
Пискнув телефон. Аліса виринула, витерла руки й взяла його, щоб подивитися нове повідомлення.
— П’ять, — було єдине слово.
— Ого, не чекала такого повороту, — промовила дівчина. — П’ять мільйонів? Звідки в нього? — спитала себе. — На рахунку ж у нього нуль. Чи це баба йому дасть?
Її губи розтяглися в злу усмішку. Вона одразу набрала відповідь:
— 10.
Палець натиснув кнопку «надіслати».
І тут Аліса не втримала телефон. Він вислизнув із її рук, зробив кульбіт і плюхнувся у воду.
— Чорт! — просто вилаялася дівчина й, витягнувши телефон, подивилася на мигаючий екран. Той кілька разів блимнув — і згас.
— Чорт! — з досадою в голосі ще раз вилаялася Аліса й швидко почала його витирати. Вона спробувала оживити телефон, але той не відповідав.
Аліса вискочила з ванни, на ходу витираючись м’яким рушником. Проходячи повз чоловіка, вона помітила його бліде обличчя. У квартирі панувала напівтемрява — щільні штори не пропускали яскраве світло осіннього дня.
— Тобі зле? — намагаючись говорити якомога м’якше, спитала дівчина. Її волосся, ще мокре після ванни, залишало темні плями на плечах.
— Нормально, — пролунав короткий, придушений голос.
На мить Алісі стало шкода чоловіка. Вона відкрила шафку і дістала активоване вугілля.
— Мабуть, щось не те з’їв. Ось, випий, — простягнула вона таблетки.
— Ні, — пролунало, ніби з вуст робота.
«Страждай, страждай», — подумала Аліса і, зайшовши на кухню, налила собі склянку води. Вона проковтнула ті самі чорні таблетки, запила водою, а потім, скинувши рушник з плечей, пройшла повз чоловіка. Він навіть не подивився на неї.
Вже за 10 хвилин Аліса вийшла з кімнати, тримаючи в руках маленьку сумочку. На ній була легка літня сукня, що підкреслювала її струнку фігуру.
— Я до Олі. Якщо буде боліти шлунок — обов’язково випий таблетки. Вони ось тут, — дівчина демонстративно поклала пачку на полицю.
Чоловік нічого не відповів. Його бліде обличчя повільно повернулося в її бік, очі були скляні, холодні, мертві. В Аліси знову виникло бажання обійняти чоловіка й сказати: «Забудь усе це», але, згадавши його зраду і коханку, вона різко розвернулась і пішла вдягатися.
Вже на вулиці Аліса дістала зі старого телефону, який втопила у ванні, SIM-картку, вставила її в запасний телефон, увімкнула. З образою побачила, що нових повідомлень не було.
«Рибка зірвалась з гачка», — подумала дівчина, але, згадавши бліде обличчя чоловіка, зловісно усміхнулась.
Йдучи парком, Аліса розмірковувала. Вона й справді думала піти до подруги Олі, трохи побалакати. Врешті-решт, вихідний, і, можливо, вона щось знає про ту саму руду дамочку.
Коли Аліса прийшла в гості, перші пів години вони базікали, як завжди, — про дрібниці. Але потім Аліса обережно підійшла до головного питання:
— Слухай, а в Дмитра працює така жінка з рудим волоссям, акуратною зачіскою каре?
Оля, яка в той час нарізала пиріг, навіть не повернулась до подруги.
— Ну, як тобі сказати… — ножик в її руках на мить завмер. — Вона в нас взагалі не працює. Якщо, звісно, ти маєш на увазі ту саму…
— А в вас що, багато рудих працює? — поцікавилась Аліса.
— Є Тамара Григорівна з бухгалтерії, тій вже за шістдесят.
— Ні, я про молоду, — уточнила Аліса.
— От і я подумала — навіщо тобі стара баба. А це Ізольда. Але вона в нас не працює. А тобі вона навіщо? — поцікавилась подруга.
— Дмитро якось згадував.
— А-а-а, — багатозначно протягнула Оля. — Ну, тоді її звати Ізольда, і вона, до речі… — подруга уважно подивилася Алісі в очі, — вона, — дівчина багатозначно підняла палець угору, — дружина шефа. Мого шефа. Ігоря Степановича. Ось так!
— Ого, — тихо прошепотіла Аліса й вирішила одразу змінити тему.
За годину дівчина пішла від подруги, пройшлася магазинами, посиділа в кафе, зайшла до мами додому, знову випила чаю і лише ближче до вечора повернулася додому.
— Ти вдома? Ще не помер? — відчиняючи вхідні двері, першим ділом гукнула Аліса, звертаючись до чоловіка, але у відповідь — тиша. — Ей, ти живий?
Дівчина зайшла до зали — нікого. Так само й на кухні, і в спальні.
«Втік», — подумала вона, але, відчинивши шафу з речами, переконалась, що все на місці. «Ще ні», — з гіркотою відповіла собі.
Ніч огорнула місто м’яким покривалом, коли Дмитро нарешті з’явився в їхній невеликій квартирі. Аліса, що сиділа на дивані з книжкою, підвела очі на чоловіка. Його пом’ятий вигляд викликав у неї роздратування, але вона намагалася сховати його за маскою турботи.
— Як ти себе почуваєш? — запитала вона, відкладаючи книжку.
Дмитро пробурмотів щось незрозуміле, що можна було прийняти за вибачення, і, не роздягаючись, пройшов у спальню. Аліса стиснула губи, дивлячись йому вслід.
— На плиті ще залишилось, якщо хочеш поїсти, — кинула вона йому вслід, але Дмитро, здавалося, не почув.
Аліса зітхнула й пішла на кухню. Вона механічно мила посуд, дивлячись у вікно на нічний двір. Тьмяне світло ліхтарів ледь освітлювало дитячий майданчик, на якому самотньо гойдалися порожні гойдалки.
Повернувшись у спальню, Аліса лягла поруч із чоловіком, намагаючись не торкатись його. Вона дивилася в стелю, згадуючи, як вони познайомилися. Це було ніби в іншому житті — яскравий літній день, випадкова зустріч у парку, перший поцілунок під квітучою липою. Тоді Дмитро здавався їй найкращим чоловіком у світі. А тепер… тепер він викликав у неї лише відразу.
Ранок видався похмурим. Черговий робочий день. Дмитро пішов рано, не попрощавшись. Аліса займалася хатніми справами, коли прийшло повідомлення. «Я готовий», — було там написано.
Аліса застигла, не вірячи очам. Невже він справді збирається заплатити ці десять мільйонів? Звідки в нього такі гроші? У голові промайнула думка про руду жінку.
— Паскуда, — прошипіла вона крізь зуби, згадавши, як економила на всьому, щоб оплатити рахунки. — Ти, виродок!
Тремтячими руками вона набрала номер електронного гаманця й надіслала його Дмитрові. Потім відкрила застосунок і почала чекати. Коли прийшов перший переказ на мільйон гривень, Аліса не змогла стримати вигуку здивування.
— Ого! — вирвалося в неї. — Він що, і справді платить?
Це здавалося сюрреалізмом. Людина, яка ходила в дірявих шкарпетках, раптом розкидається мільйонами. І заради чого? Через якісь фотографії?
За годину на рахунку Аліси вже було десять мільйонів. Вона сиділа на кухні, дивлячись у вікно на сіре небо, і намагалася осмислити те, що сталося.
— Психлікарня, — пробурмотіла вона.
Від Дмитра прийшло нове повідомлення: «Усе отримала. Ми домовилися?»
Аліса глибоко зітхнула й надіслала йому частину фотографій — ті, де він цілувався з Ізольдою й намагався задерти їй спідницю.
— Тобі й цього вистачить, — пробурмотіла вона, блокуючи його номер.
Тепер треба було вирішити, що робити з грошима. Аліса боялася, що Дмитро може оскаржити переказ. Вона швидко зібралася й поїхала в банк. До вечора всі гроші були переведені на новий депозитний рахунок.
— Фух, — видихнула Аліса, виходячи з банку. Вона відчула полегшення і дивну порожнечу всередині. Угоду було завершено. Але що тепер?
Аліса блукала жвавими вулицями міста, не бажаючи повертатися додому. Осінній вітер тріпав її волосся, а шум проїжджаючих машин заглушував тривожні думки. Вона вирішила навідати подругу Олю на роботі.
В офісі панувала звична метушня — співробітники снували туди-сюди, звідусіль лунали телефонні дзвінки й уривки розмов. Проходячи повз приймальню Ігоря Степановича, Аліса зупинилась і почала нишпорити в сумочці. У цей момент двері кабінету відчинилися, і звідти вийшла літня жінка.
Аліса навмисно впустила ручку й, нахилившись, обережно підкинула на підлогу флешку. Підіймаючись, вона непомітно підштовхнула її ногою — флешка з легким шурхотом заскочила в кабінет шефа.
«Вона мені більше не потрібна», — подумала Аліса. Вона розраховувала, що ввечері прибиральниця обов’язково знайде її й покладе на стіл Ігорю Степановичу. Це була друга частина її плану помсти.
Увечері Аліса блукала квартирою, не знаходячи собі місця. Дмитро все не повертався з роботи. Вона раз у раз поглядала на годинник, вже повечеряла й випила чаю — а його все не було.
«Напевно, пішов», — подумала дівчина й пішла знову підігріти чайник.
Вона не могла ні читати, ні просто спокійно сидіти. Їй було соромно за свій вчинок, але водночас — полегшення від того, що вона змогла помститися чоловікові за зраду.
Нарешті грюкнули вхідні двері. Аліса напружилась, взяла телефон і, знайшовши на ньому фотографію, де Дмитро цілується з Ізольдою, пішла йому назустріч.
— Я сьогодні була в РАЦСі, — промовила вона, стоячи в темному коридорі. — Ти мене чуєш?
— Так, — долинув холодний голос чоловіка.
— Я подала на розлучення.
Аліса очікувала почути запитання «чому?», але воно не пролунало.
Вона витягла руку з телефоном і повернула екран до нього:
— Це прийшло мені кілька днів тому.
— Алісо, Алісонько, мила, кохана… — до неї вибіг чоловік, але дівчина відступила від нього. На його обличчі були синці та подряпини — йому явно дісталося від Ігоря Степановича.
— Це сталося випадково, розумієш? Це був лише поцілунок, ну перебрав трохи…
— Замовкни! — закричала дівчина і, схопивши заздалегідь підготовану валізу, кинула її в бік чоловіка. — Забирайся! — насилу стримуючи лють, промовила вона. — Забирайся! — повторила дівчина і, схопивши ніж, направила його в бік Дмитра.
— Я благаю тебе, такого більше не буде, — благав її Дмитро, але, побачивши у її очах хижий блиск, попрямував до виходу.
— Щоб я тебе більше не бачила, — наостанок сказала Аліса і загрозливо махнула ножем.
— Я розумію, але давай поговоримо, я поясню… — Дмитро намагався щось сказати, але Аліса знову закричала:
— Забирайся!
Йому нічого не залишалося, як узяти свою валізу й піти від жінки, яка ще кілька днів тому пестила його тіло. Тепер усе було скінчено — він сам це розумів. Чоловік вийшов на сходову клітку, і за його спиною з гуркотом зачинилися двері.
«Все, кінець», — приречено подумав Дмитро й поплентався вниз сходами, залишаючи позаду своє колишнє життя.
Аліса повільно увійшла до просторої вітальні своєї колись затишної квартири. Тепер ці стіни, увішані сімейними фотографіями й картинами, які вони з чоловіком разом вибирали, здавались чужими й холодними. Вона зупинилась посеред кімнати, окидаючи поглядом знайому обстановку. Важкі оксамитові штори були зашторені, пропускаючи лише тонкі промені світла, у яких кружляли пилинки.
Аліса була сильною жінкою, завжди вміла тримати себе в руках, але зараз їй здавалося, що вона от-от розплачеться. Однак сліз не було — вона вже виплакала їх усі за останні дні. Тепер усередині залишилися лише порожнеча й гіркота.
Так, вона помстилася чоловікові. Можливо, занадто жорстоко. Адже в глибині душі вона розуміла, що зрада — це не лише чоловічий гріх. Багато родин якось примудряються існувати, заплющуючи очі на походеньки «наліво». Але вона не змогла. Не захотіла.
Аліса тяжко зітхнула, дивлячись на екран телефону, де досі світилася злощасна фотографія: її чоловік цілує Ізольду. Натиснувши кнопку блокування, вона відклала телефон убік.
— А хто ж тоді тебе фотографував? – пробурмотіла Аліса собі під ніс, насупивши брови.
Але насправді її цікавило інше: хто підкинув їй цю флешку? Адже вона з’явилася немов за помахом чарівної палички, саме в той момент, коли Аліса йшла до подруги.
Жінка підійшла до вікна й трохи відсунула штору. На вулиці накрапав дрібний осінній дощ, перехожі поспішали у своїх справах, прикриваючись парасолями. Життя тривало, незважаючи ні на що.
Аліса була вперта й принципова, вона не терпіла зради. Але зараз, залишившись наодинці в порожній квартирі, вона вперше задумалась: а чи не занадто поспішно вона вигнала чоловіка? Можливо, варто було спробувати поговорити, розібратися?
Та було вже пізно. Аліса похитала головою, відганяючи сумніви. Вона зробила свій вибір і не збиралася відступати. Тепер їй належало навчитися жити наново — без людини, яку вона вважала найдорожчою у світі.
У 2005 році народила для себе у свої 66 років. Як вони виглядають і як складається їхнє життя зараз