— Ларисо, ну ще трішки, давай, — Гліб підбадьорював дружину, яка ледь тягла ноги. Кожен її крок здавався останнім зусиллям перед повним знесиленням. Хвороба висмоктувала з неї сили, мов невидимий вампір, поглинаючи залишки енергії.
Гліб час від часу зиркав на неї з винуватим виглядом, але в його очах читалося зовсім інше: холодний розрахунок і тверда рішучість.
— Я більше не можу, Глібе, — прошепотіла Лариса, і голос її затремтів від втоми й образи. — Розумію, ти хочеш як краще… Але в мене більше немає сил.
— Можеш, он, дивись, хатинка! — вигукнув він, показуючи рукою кудись у глиб лісу. Його голос звучав майже урочисто, ніби він щойно відкрив ключ до порятунку.
Лариса примружилася, намагаючись розгледіти хатину крізь туман слабкості. Хата справді стояла там, похилена, мов стара баба, готова впасти від першого ж подиху вітру. Її вікна, затягнуті павутинням, нагадували порожні очниці, а дах, зарослий мохом, скидався на шапку забутого часом привида.
Коли вони дісталися ґанку, Лариса ледве трималася на ногах. Гліб допоміг їй піднятися скрипучими сходами й поклав на жорстку лаву. В його очах майнула задоволеність, ніби він завершив надзвичайно важливу справу.
— Ну от, тепер відпочивай, скільки влізе, — вимовив він, усміхаючись, але в усмішці не було тепла.
Лариса озирнулася. Старі стіни тхнули вогкістю і гниллю, а в кутку валялися клапті старого лахміття і дощок. Вона злякано подивилася на чоловіка.
— Глібе, але ж тут, здається, ніхто не живе.
— Звичайно, ніхто не живе, вже років двадцять як, — безтурботно відповів він, наче це було само собою зрозумілим. — І ніхто сюди не ходить. Якщо пощастить — помреш своєю смертю, а ні — то дикі звірі залізуть у цю халупу.
— Глібе… Глібе, що ти таке говориш? Схаменись! — Лариса спробувала сісти, але тіло не слухалося.
Гліб випростався, і його обличчя змінилося. Холодний блиск в очах змінився на люту іскру.
— Я ж тебе по-доброму просив, перепиши на мене бізнес. А ти вперлася, як осел. Знаєш, чого мені коштувало терпіти тебе поруч, спати з тобою? Ти в мене викликаєш відразу.
— Але ж від моїх грошей тебе не нудить? — гірко спитала Лариса.
— Вони вже мої! Залишилось дрібне — формальності. Усі знають, як ти любиш отих знахарів, яких не існує в природі. Я вже кілька днів усім розповідаю, що ти з’їхала з глузду і хочеш їхати в глухомань до шарлатанки. Я тебе відмовляв, але всі в курсі, яка ти вперта. Як тобі мій план? Навіть на труну витрачатись не доведеться, не кажучи вже про поминки.
Гліб засміявся, і його сміх луною рознісся лісом, звучачи моторошно й лячно. Лариса заплющила очі. «Не може бути, це поганий сон», — майнуло в голові. Але чоловік вийшов із хатини, залишивши її саму. Вона намагалася підвестися. «Треба наздогнати його, він перегнув палицю з цією дурною витівкою!» Але тіло не слухалося, слабкість сковувала її наче ланцюгами. За останні місяці сили танули стрімко, вона навіть поворухнутися не могла. Очі злипалися, і Лариса здалася, поринувши у тривожну дрімоту.
Вони одружилися п’ять років тому. Гліб приїхав з іншого міста, без копійки в кишені, без роботи, але з невідпорним чаром. Лариса, втомлена від самотності, закохалася по вуха. Вона нікого не слухала, хоча багато хто її попереджав: Глібу потрібні тільки її гроші, він зраджує їй з іншими жінками, обдаровуючи їх подарунками.
Правду вона дізналася рік тому, і відтоді здоров’я почало стрімко погіршуватись. Хвороби сипалися одна за одною, вона не вилазила з лікарень. Лікарі твердили одне: нервовий зрив із наслідками. Вона намагалася триматися, але думки про зраду Гліба роз’їдали душу.
«Нікому нічого не кажи, тримайся», — твердила вона собі.
І ось тепер вона — багата, успішна, але настільки хвора, що не може вибратися з лісу. Вона помре на самоті, і ніхто не дізнається, що з нею сталося.
Раптом Лариса почула, як дикі звірі відчули здобич. У напівтемряві хатини хтось стояв поруч із нею… Ні, це був не звір.
— Не бійся.
Лариса здригнулася від несподіванки. Перед нею стояла дівчинка років семи-восьми. Малеча сіла поруч, її очі світилися дитячою наївністю і рішучістю.
— Я звідти, — вона махнула рукою в кут. — Коли твій… коли він тебе сюди приніс, я вже була тут. Я заховалась.
Лариса підвелася.
— Звідки ти тут узялась? Тебе теж хтось привів?
— Ні, я сама прийшла. — Дівчинка тупнула ногою. — Я часто сюди приходжу. Як з татом посварюсь, так одразу сюди. А хай посидить, подумає над своєю поведінкою!
— Він тебе ображає? — Лариса дивилася на юну співрозмовницю з цікавістю.
— Ще і як! Чому це я, дитина, маю йому по хаті допомагати? А якщо мені не хочеться — змушує мити посуд!
— Мабуть, він втомлюється, і доручає тобі посильну роботу. От якби мій тато був живий, я б усе для нього робила. Абсолютно все, навіть те, чого не вмію, не хочу й не можу.
— А що, твій тато помер?
— Так, давно вже. Усі ми смертні.
— Ти хочеш сказати, що і мій тато помре? — дівчинка глянула на Ларису з усмішкою.
— Не хочу тебе засмучувати, але так. І ти будеш дуже шкодувати, що не допомагала йому.
— Мій тато не помре! — дівчинка насупилася й відвернулась.
Лариса розгубилася. «Зараз ця маленька капризуля образиться й утече», — подумала вона.
— Сонечко, всі люди помирають. Але пізніше, коли постаріють. Якщо тільки не хворіють.
Дівчинка зітхнула.
— Мама хворіла. Вона пішла від нас на небо. Я часто плачу, бо дуже за нею сумую. Я буду татові допомагати, щоб він не помер. А тебе теж сюди вмирати привезли?
— Виходить, що так.
— А чому? Чому ти не в лікарні?
Лариса зітхнула, сльоза скотилася по щоці. Дівчинка злякано подивилася на неї.
— От же гад! Спеціально, щоб тебе не вилікували?
— Схоже, що так.
Дівчинка схопилася на ноги.
— Я зараз приведу тата. Знаєш, який він у мене? Він усю нашу громаду лікує. Тільки маму не зміг урятувати. Сказав, що тим, хто йому дорогий, він допомогти не в силі.
— Це як?
Дівчинка озирнулася на двері, потім на Ларису й пошепки сказала:
— Мій тато — знахар.
Лариса тихенько усміхнулася.
— Сонечко, та немає ніяких знахарів.
— Ах, немає? А твій казав, що ти в них віриш. Гаразд, не сумуй, я побігла, ще бігти немало.
— Як тебе звати?
— Даша.
— Даша, а ти не боїшся звірів?
— Та яких звірів? У цей ліс, крім їжаків, ніхто не заходить. — Дівчинка зникла так само раптово, як і з’явилася.
Лариса заплющила очі, намагаючись думати про щось приємне…
Лариса поринула в дрімоту, але її розбудив тихий шепіт. Хтось перешіптувався поруч, ніби боявся потривожити тишу хатини.
— Тату, вона вже померла? — голос Даші був сповнений дитячої цікавості.
— Ні, просто спить, — відповів чоловік, і його голос звучав упевнено, ніби він звик приймати рішення навіть у найнепередбачуваніших ситуаціях.
— Справді?
Лариса різко розплющила очі, її серце забилося частіше. У напівтемряві вона ледь могла розгледіти силует дівчинки, яка сиділа поруч.
— Дашенько, ти повернулась! — видихнула Лариса, а потім перевела погляд на чоловіка. Його обличчя ховалося в тіні, але щось у його поставі, в рухах говорило про силу й упевненість.
— Добрий день, пробачте… — промовила вона слабким голосом.
— Нічого страшного, все буде добре, — заспокоїв її чоловік. — Ви зможете вийти на вулицю?
Лариса зітхнула. Вона хотіла сказати «ні», але слова застрягли в горлі. Її тіло здавалося чужим, ніби вона більше не володіла ним.
Чоловік торкнувся її чола долонею, і Лариса відчула дивне тепло, що йшло від його руки.
— Зможете, я впевнений, — сказав він, і в його голосі було стільки рішучості, що Лариса повірила йому.
Сили почали повертатися. З підтримкою незнайомця вона зробила кілька кроків, відчуваючи, як ноги знову знаходять опору. Біля хатини стояв дивний транспортний засіб — гібрид мотоцикла й автомобіля, з величезними колесами та коляскою, що здавалася надто масивною для такої машини.
Крок — і в очах потемніло. Лариса почала осідати, але міцні руки підхопили її й обережно вклали в коляску. Куди вони їхали, скільки часу минуло — вона не пам’ятала. Лише зрідка приходила до тями на вибоїнах, бачила миготіння дерев і знову занурювалась у забуття. Їй було байдуже. Незнайомці кудись її везли — і нехай. Яка різниця, якщо все одно помирати?
Але замість холоду й темряви смерті вона відчула тепло й спокій. «Дивно, але їсти хочеться», — подумала вона. «Цікаво, а там годують?»
Вона розплющила очі й завмерла від здивування. Перед нею був не загробний світ, а затишний дім з високими стелями, світлими дерев’яними стінами та сучасним телевізором на стіні.
«Якийсь загробний світ, дуже схожий на земний», — Лара остаточно розгубилася.
— Прокинулись? Чудово! Зараз будемо вечеряти. Сьогодні у нас особлива вечеря — вперше Даша сама запропонувала допомогти. Не знаю, що ви їй там наговорили, але я вам дуже вдячний, — сказав чоловік, і його голос був такий теплий, що Лариса мимоволі всміхнулася.
Вона вирішила, що нізащо не скаже, про що говорила з Дашею. «Я, доросла тітка, повчаю дитину!» Чоловік допоміг їй сісти, підклав подушки та підсунув стіл.
— Ой, та ви ж не хочете сказати, що їсти не будете?
Лариса прислухалась до себе: «Ні, хочу». Це відчуття було майже забутим. На вечерю було картопляне пюре з підливою й м’ясом, салат зі свіжих овочів, молоко й хліб. «Ось чим так апетитно пахло!»
Лариса з подивом розглядала хліб. Буханці були величезними, а дірочки в м’якуші нагадували сліди від бульбашок повітря, які, здавалося, намагалися втекти, але запеклися.
— Їжте, він не кусається. Знаєте, не можу їсти магазинний хліб — печу сам, — сказав чоловік.
Лара широко розплющеними очима дивилася на нього.
— Справді? Самі?
— Так, потім покажу. Може, й ви захочете спробувати.
Лариса сумно всміхнулася, взяла ложку пюре. «Здається, смачнішого я в житті не їла». На середині тарілки її зморило, і над нею нахилився чоловік. Він допоміг їй лягти, і Лара встигла запитати:
— Як вас звати?
— Олексій, — відповів він, і вона усміхнулася, перш ніж зануритись у сон.
З кожним днем Лариса почувалася все краще. Апетит повернувся, сили відновлювались, але як саме — залишалося загадкою. Жодних ліків, жодних процедур. Якось, коли Даша кудись побігла, Лариса запитала в Олексія:
— Це ви?
Чоловік здивовано поглянув на неї своїми ясними блакитними очима.
— Що — я?
— Ну, мені ж краще стало, набагато краще. А я, по суті, мала б… ну, ви розумієте. Даша казала, що ви — знахар.
Олексій деякий час мовчки дивився на неї, а потім розсміявся так заразливо, що Лариса мимоволі усміхнулася.
— Ох уже ця Дашка, фантазерка! Бабуся в нас була… ну, як ви кажете, з таких. Дещо розповіла, щось показала. Але мені до знахаря — як до Місяця.
Лариса з кожним днем ставала міцнішою, і ось настав момент, коли вона змогла самостійно вийти на вулицю.
— Ларисо, Ларисо, ти молодець! — Олексій підхопив її на руки й закрутив, а Лариса, притиснувшись до нього, заплакала від щастя.
Гліб нервово походжав кабінетом.
— Не розумію… Мені потрібні всі права! Ви хоч усвідомлюєте, що фірмою хтось має керувати? Я не можу чекати — усе розвалиться!
Один з присутніх тихо промовив:
— Фірма працює як годинник, Лариса все налагодила.
— Та досить уже, Лариса та Лариса! — гаркнув Гліб. — Ви ж розумієте, її більше нема. Поперлась у якусь глушину, і там її, схоже, звірі роздерли. Я — законний чоловік!
— Не варто так казати. Поки немає доказів, вона вважається зниклою безвісти. Йде слідство, тож ви поспішаєте, Глібе Сергійовичу. А це викликає підозри.
Гліб люто глянув на того, хто сказав це.
— Сподіваюсь, ви розумієте, що більше не працюєте в цій фірмі. Я — людина, яка втратила кохану дружину, а ви мені тут натяки кидаєте!
Сивий чоловік підвівся.
— У будь-якому разі, я б сам із вами не працював.
Гліб зневажливо обвів поглядом присутніх.
— Ну що, хто ще не хоче працювати під моїм керівництвом? Кому ще показати на двері?
Він із жахом дивився, як усі підводяться з-за столу.
— Та й байдуже, сьогодні ж нових наберу!
Гліб ладен був усіх задушити. «Ідіоти, чекають свою…»
У кабінет увійшла Лариса. Від виснаженої жінки не лишилося й сліду. За пів року вона змінилася: помолодшала, покращала. Вона була не сама — її супроводжував чоловік і кілька поліцейських. Гліб впав у крісло, ноги не тримали.
— Ти… як… ти мала померти!
— Але, як завжди, твій план провалився. У тебе взагалі не дуже з планами.
Коли Гліба, що кричав прокльони, вивели, Лариса усміхнулася присутнім:
— Ну, доброго дня. Я повернулася, у мене купа планів. Дозвольте представити мого чоловіка — Олексія. До речі, на вихідних усі запрошені на шашлики. Познайомитесь ближче не лише з Олексієм, а й із природою. Кажу зараз, щоб потім не було питань. У мене тепер є донька — Даша. Вона приїхала з нами, але, на жаль, наша Свєточка переманила її своєю валізою косметики.
Секретарка Лариси, красива й модна дівчина, нікуди не ходила без валізи з косметикою. Усі дівчата бігали до неї за порадами з макіяжу.
— Семене Аркадійовичу, треба зайнятись розлученням і удочерінням, — звернулася Лариса до юриста фірми.
Той усміхнувся:
— Усе зроблю, Ларисо. І з поверненням!
Кілька крапель цього засобу проженуть мишей з вашого дому: ділюся інструкцією