Я дізналася про зраду випадково. Ні, ніяких помад на комірці чи чужих парфумів — усе набагато банальніше. Його телефон завібрував на кухонному столі, коли він був у душі, і я машинально глянула на екран. «Сумую, котику. Коли побачимося?» — написала така собі Христина з сердечком наприкінці повідомлення.
П’ятнадцять років шлюбу розсипалися на попіл за одну секунду.
Я не стала влаштовувати істерик, не жбурляла речі й не кричала. Просто тихо поклала телефон назад, сіла за стіл і стала чекати, коли Ігор вийде з ванної. Коли він з’явився у халаті, розтираючи волосся рушником, я спокійно запитала:
— Хто така Христина?
Він завмер. Рушник повільно сповз у нього з рук. На його обличчі я побачила все: провину, страх, розгубленість. А потім — те, чого не очікувала побачити ніколи, — полегшення.
— Олено, я хотів тобі сказати, — почав він, і я зрозуміла, що це кінець. Не початок розмови, а саме кінець нашого спільного життя.
Виявилося, Христині двадцять вісім. Вона працює в його компанії маркетологом. Молода, амбітна, без «зайвого вантажу минулого», як висловився Ігор. Вони зустрічаються вже пів року. Він «не планував так усе затягувати», але «не знав, як мені сказати».
— Я хочу розлучення, — сказав він, і в його голосі не було жодної краплі жалю.
Я мовчки кивнула. Що ще залишалося робити?
До розлучення Ігор підготувався заздалегідь. Як виявилося, ще за рік до того, як я дізналася про зраду. Квартира у центрі міста, у якій ми жили останні десять років, була переоформлена на його матір. Машина — теж. Спільні накопичення кудись випарувалися, і довести, що вони взагалі існували, було практично неможливо.
На моє ім’я було оформлено лише одне — заміський будинок у селі Соснівка, за сто кілометрів від міста. Ми купили його рік тому, і це була моя ідея. Я закохалася в цей будинок із першого погляду: двоповерхова дерев’яна будівля з різьбленими лиштвами, високими стелями та величезними вікнами. Будинок був побудований на початку минулого століття і зберігав у собі дух тієї епохи. Щоправда, він потребував серйозного ремонту — дах протікав, підлога скрипіла, штукатурка обсипалася.
Ігор погодився на купівлю лише тому, що будинок коштував копійки. «Потім продамо», — казав він тоді. А тепер, сидячи у кабінеті адвоката, він усміхався:
— Ну що, Оленко, забирай свій музей старожитностей. Тільки врахуй, що на ремонт піде ще купа грошей. А де ти їх візьмеш на своєму фрилансі?
Він сміявся. Його адвокат — дорогий, у костюмі від відомого дизайнера — теж усміхався поблажливо. А я мовчала, підписуючи документи. Нехай думають, що я — жертва. Нехай насолоджуються своєю перемогою.
А я отримала те, що хотіла. Той самий будинок.
Я переїхала до Соснівки наприкінці квітня. Весна тільки починала вступати у свої права — дерева покривалися ніжною зеленню, у саду цвіли старі яблуні, повітря було напоєне ароматом свіжості та нового життя.
Будинок зустрів мене скрипом дощок підлоги та запахом вогкості. Але навіть у такому стані він був прекрасний. Високі стелі, величезні вікна, дерев’яні сходи на другий поверх із різьбленими поручнями — все це дихало історією.
Я найняла місцеву бригаду — трьох чоловіків, які за розумну ціну погодилися допомогти з ремонтом. Почали з даху. Потім взялися за стіни, підлогу, електрику. Робота йшла повільно, але впевнено.
Одного разу, коли я розбирала горище, викидаючи мотлох, що накопичився за десятиліття, я натрапила на стару скриню. Вона стояла в найдальшому кутку, під шаром пилу та павутиння. Усередині виявилися стоси пожовклих газет, кілька книжок, старі світлини та… картини.
Кілька полотен і десятки ескізів, начерків, акварельних мініатюр. Я не мистецтвознавець, але навіть мені було зрозуміло, що це не просто мазанина. Кожна лінія, кожен мазок були виконані з дивовижною майстерністю. Пейзажі, портрети, замальовки з життя — все дихало талантом.
На деяких роботах у кутку стояли підписи, але я не могла розібрати їх. Фарба вицвіла, папір зітлів. Я акуратно склала все назад у скриню і попросила робітників спустити її донизу.
Увечері я зателефонувала своїй колишній однокурсниці Марині. Вона працювала мистецтвознавцем у міському музеї та добре зналася на живописі. Я розповіла їй про знахідку, і вона загорілася:
— Олено, привозь усе до мене. Я подивлюся.
За тиждень я сиділа в кабінеті Марини й дивилася, як вона, одягнувши білі рукавички, розглядає кожну картину, кожен ескіз. Її обличчя ставало дедалі більш зосередженим, очі блищали.
— Олено, — нарешті видихнула вона, відкладаючи чергове полотно. — Ти розумієш, що ти знайшла?
Я мовчки похитала головою.
— Це роботи Миколи Пимоненка, Сергія Васильківського, Олександра Мурашка. Дивись, ось цей підпис — це однозначно Васильківський. А ось цей начерк… Боже, це може бути ранній Трутовський. Мені потрібно провести експертизу, але, Олено, якщо це оригінали, а я впевнена на дев’яносто відсотків, що це так, то це величезна цінність. Це мільйони.
Я відчула, як земля йде з-під ніг. Мільйони? За старі картини, які валялися на горищі?
— Звідки вони там узялися? — запитала Марина, не відриваючи погляду від картин.
— Поняття не маю. Будинок старий, побудований на початку двадцятого століття. Напевно, колишні господарі були колекціонерами або… або самі художниками?
Марина кивнула:
— Можливо. У ті часи багато шляхетних сімей збирали колекції. Після революції та під час репресій люди ховали цінності де тільки могли. Напевно, господарі твого будинку теж заховали ці роботи й не встигли повернутися по них. А потім будинок перейшов до інших власників, які просто не знали, що на горищі лежить цілий статок.
Експертиза зайняла два місяці. Марина залучила фахівців зі столиці, і щодня я жила в напруженому очікуванні. А тим часом продовжувала ремонт. Робітники закінчили з дахом та стінами, почали класти нову підлогу. Я власноруч знімала старі шпалери, фарбувала рами, мила вікна.
Будинок перетворювався на очах. Він немов оживав, повертаючись до колишньої величі. Я знайшла в сусідньому місті реставратора, який взявся відновити старі меблі, які теж зберігалися на горищі та в сараї. Різьблений буфет, комод з інкрустацією, крісла з гнутими ніжками — все це отримало друге життя.
Я працювала до знемоги, але була щаслива. Вперше за довгі роки я почувалася вільною. Ніхто не критикував мене за «марні витрати», не глузував із моєї любові до старовини, не казав, що я «живу минулим».
А потім зателефонувала Марина.
— Олено, сідай. У мене новини.
Експертиза підтвердила справжність робіт. У скрині виявилося дванадцять картин і понад п’ятдесят ескізів і начерків пензля відомих українських художників кінця дев’ятнадцятого — початку двадцятого століття. Загальна вартість колекції за попередніми оцінками становила близько двадцяти мільйонів гривень. Можливо, більше.
Я плакала, коли Марина розповідала мені це. Плакала від щастя, від полегшення, від усвідомлення того, що життя все-таки справедливе.
Я продала дві картини — найдорожчі — і на вторговані гроші закінчила ремонт будинку, обставила його антикварними меблями, розбила сад. Решту робіт я залишила собі. Марина допомогла оформити їх як приватну колекцію, і тепер вони висять у спеціально обладнаній кімнаті на другому поверсі.
Будинок став моїм притулком, моїм щастям. Я перестала брати нові замовлення на фрилансі й почала писати. Виявилося, у мене це непогано виходить. Перший роман я закінчила за пів року, і видавництво одразу ж взяло його в роботу.
Життя налагодилося. Я була щаслива.
А потім приїхав Ігор.
Це сталося наприкінці літа. Я сиділа на веранді з чашкою чаю й читала, коли почула звук машини, що під’їжджала. Підняла голову і побачила знайомий чорний позашляховик.
Ігор вийшов із машини й завмер, розглядаючи будинок. Я бачила, як його обличчя змінюється — здивування, захоплення, збентеження.
— Олено? — гукнув він, піднімаючись на ґанок. — Це… це той самий будинок?
Я кивнула, не встаючи з крісла.
— Ти його відремонтувала, — видихнув він, озираючись. — Боже, він приголомшливий. Звідки в тебе гроші?
— Знайшла скарб, — посміхнулася я.
Він розсміявся, думаючи, що я жартую. А потім я провела його всередину.
Ігор повільно йшов кімнатами, розглядаючи відреставровані меблі, паркетну підлогу, антикварні люстри. На другому поверсі я відчинила двері в кімнату, де висіли картини.
— Це що? — запитав він, підходячи ближче.
— Колекція. Знайшла на горищі.
Він уважно подивився на одну з картин, потім на іншу. Я бачила, як змінюються його очі.
— Це… це оригінали? — голос його затремтів.
— Так. Васильківський, Пимоненко, Мурашко, Трутовський. Ще кілька менш відомих майстрів. Загальна вартість близько двадцяти мільйонів. Дві я продала, щоб закінчити ремонт. Решту залишила собі.
Ігор зблід. Він дивився на мене, потім на картини, потім знову на мене. Я бачила, як у його голові крутяться цифри, як він розуміє, що проґавив.
— Двадцять мільйонів, — повторив він. — Олено, я… я не знав. Якби я знав…
— Ти б не віддав мені цей будинок, — закінчила я за нього. — Я знаю.
Він судомно ковтнув.
— Олено, послухай. Я був дурнем. Я помилився. Те, що було між мною та Христиною… це нічого не означало. Просто дурість, криза середнього віку. Я зрозумів, що люблю лише тебе. Я хочу повернутися. Ми можемо все почати спочатку, як раніше. Пам’ятаєш, як нам було добре разом?
Я дивилася на нього й бачила наскрізь. Він говорив правильні слова, але очі його були прикуті до картин. Він дивився не на мене — він дивився на мільйони, які проґавив.
— Ні, Ігорю, — спокійно сказала я. — Ми не можемо почати спочатку. Ти хочеш не мене. Ти хочеш ці картини, цей будинок, ці гроші. А мене ти кинув рік тому, коли почав зустрічатися з Христиною. Або навіть раніше, коли почав переоформляти все майно на свою матір.
— Це не так! — запротестував він. — Я справді зрозумів, що припустився помилки. Дай мені шанс усе виправити!
— Шанс? — я розсміялася. — Ігорю, ти сміявся з мене в кабінеті адвоката. Ти радів, що віддав мені цей «музей старожитностей», як ти його називав. Ти насолоджувався тим, що я залишилася ні з чим. А тепер, коли дізнався, що я знайшла тут цілий статок, ти раптом зрозумів, що припустився помилки?
Він мовчав. Я бачила, як у нього смикається вилиця.
— Іди геть, Ігорю, — сказала я, проходячи повз нього до виходу. — І більше не приїжджай.
— Олено, зачекай…
Але я вже спускалася сходами. Я відчинила вхідні двері й жестом запросила його вийти.
Він стояв на порозі, і я бачила в його очах суміш люті та відчаю. Він розумів, що програв. Остаточно та безповоротно.
— Ти пошкодуєш, — прошипів він.
— Ні, — усміхнулася я. — Шкодуватиму не я.
Він розвернувся і пішов до машини. Я стояла на ґанку й дивилася, як він сідає за кермо, як заводить двигун, як від’їжджає, здіймаючи хмару пилу.
А потім я повернулася на веранду, налила собі ще чаю і взяла книжку. Сонце хилилося до заходу, фарбуючи небо в золотисто-рожеві тони. У саду співали птахи. Десь удалині лунав сміх дітей.
Я була щаслива. По-справжньому щаслива.
І, знаєте що? Мені було абсолютно байдуже, що подумає чи скаже Ігор. Тому що я зрозуміла головне: справжнє щастя не в грошах і не в картинах. Воно у свободі бути собою, у можливості жити так, як хочеш ти, а не хтось інший.
А гроші? Гроші — це просто приємне доповнення.
За місяць я дізналася від спільних знайомих, що Христина покинула Ігоря, дізнавшись, що він втратив цілий статок. Виявилося, вона зустрічалася з ним лише через гроші. Іронія долі, чи не так?
А я продовжувала жити у своєму прекрасному будинку, писати книги та радіти кожному новому дню. Іноді я підіймалася в кімнату з картинами й довго стояла перед ними, милуючись майстерністю художників минулого. І щоразу думала про те, як один старий будинок змінив моє життя. Як він урятував мене. Як він зробив мене по-справжньому щасливою.
Ігор сміявся, коли я отримала цей будинок під час розлучення. А потім сміялася я — коли він зрозумів, що втратив.
І знаєте що? Моя усмішка виявилася найщирішою.
Минуло два роки. Я видала вже три романи, всі вони стали бестселерами. Будинок у Соснівці перетворився на місце паломництва для моїх читачів — я іноді влаштовую тут літературні зустрічі та екскурсії моєю колекцією.
Я зустріла хорошу людину — архітектора Павла, який допомагав мені з останніми штрихами реставрації будинку. Ми не поспішаємо, але я знаю, що це справжнє. Він любить мене такою, якою я є. Він захоплюється моїм будинком, моїми картинами, моїми книгами. Але головне — він захоплюється мною.
А Ігор? Востаннє я бачила його здалеку, на презентації моєї нової книги у місті. Він стояв у натовпі й дивився на мене. Просто дивився. А потім розвернувся і пішов.
Іноді я все-таки думаю про нього. Про те, як легко людина може зруйнувати своє життя власними руками. Про те, як жадібність і дурість засліплюють. Про те, як важливо цінувати те, що маєш, доки не втратив.
Але ці думки приходять рідко й не затримуються надовго. Тому що в мене є будинок, який я люблю. Є робота, що приносить радість. Є людина, яка робить мене щасливою.
А ще в мене є те, чого не купиш за жодні гроші: спокій у душі та впевненість у тому, що я живу правильне життя. Своє життя.
І це дорожче за будь-які картини.
Багатій, який пішов до коханки, помер і залишив колишній дружині дивний будинок у глушині… І вона вигукнула, щойно відчинила двері…