Настя ніколи не думала, що звичайний вівторок може стати початком кінця. День як день – сірий жовтневий ранок, звична чашка кави біля вікна, негучне гудіння посудомийної машини. Вона дивилася, як опадає листя з клена у дворі, й розсіяно водила пальцем по краю чашки, поки чоловік збирався на роботу.
– Я сьогодні затримаюся, – Іван закинув у рюкзак ноутбук. – Важливий проєкт, сама розумієш.
Настя кивнула, не повертаючи голови. Останнім часом ця фраза звучала занадто часто. Три-чотири рази на тиждень, якщо точно. Вона почала рахувати подумки після третього місяця таких «затримок».
– Вечерю не підігрівай, – додав він уже у дверях. – Поїм на роботі.
Вхідні двері зачинилися, і Настя залишилася наодинці з тишею їхнього двоповерхового будинку. П’ять років тому, коли вони тільки переїхали, їй здавалося, що цей дім – втілення їхнього кохання. Вінтажні шпалери з ледь помітним візерунком, стара люстра у вітальні, навіть рипучі підлоги на другому поверсі – все було таким затишним. Тепер кожна деталь викликала тривогу.
Настя встала, щоб помити чашку, і випадково розлила залишки кави на підлогу. Краплі розтеклися нерівною плямою біля дверей, що вели до підвалу. Вона машинально потягнулася за ганчіркою й завмерла, помітивши дивну вологість на плитці біля щілини дверей. Знову.
Це почалося місяць тому. Спершу вона списувала вологі сліди на погоду, на конденсат із труб, на що завгодно. Але вони з’являлися надто регулярно, завжди в одному й тому ж місці. І цей запах – ледь вловний, але неприємний, схожий на суміш плісняви та чогось металевого.
Настя опустилася на коліна, провела пальцем по підлозі. Волого. Вона потягнулася до дверної ручки, але та, як завжди, не піддалася. Замок був простим, старомодним, з масивним ключем, який Іван завжди носив із собою.
«Там безлад, не варто туди лізти,» – його слова луною відбивалися в голові. Це було місяць тому, коли вона вперше спробувала спуститися в підвал за коробкою з зимовими речами. Тоді його реакція здалася дивною – занадто різкою, занадто нервовою для людини, з якою вона прожила п’ять років.
Настя дістала телефон і набрала номер Христини. Подруга відповіла після другого гудка.
– Слухай, ти зайнята? Можеш заїхати?
За годину вони сиділи на кухні, і Настя крутила в руках порожню чашку з-під чаю.
– Може, я себе накручую, – вона говорила тихо, ніби стіни могли їх почути. – Але він змінився. Все частіше затримується на роботі, уникає розмов про минуле. А тепер ще й цей підвал…
Христина уважно слухала, постукуючи нігтем по столу.
– Знаєш, – нарешті сказала вона, – якщо людина щось приховує, рано чи пізно це вилізе назовні. Але може, краще знати правду заздалегідь? Я б на твоєму місці…
– Що? – Настя підняла очі.
– Знайшла б спосіб відкрити ці двері.
Вони помовчали. За вікном почався дощ, краплі барабанили по карнизу, створюючи химерний ритм.
– У нього мав би бути запасний ключ, – продовжила Христина. – Мій чоловік завжди робить дублі. Каже, мало що може трапитися.
Настя згадала, як Іван щось робив у гаражі кілька місяців тому. Щось ховав у старій скриньці з інструментами, думаючи, що вона не бачить.
Після від’їзду Христини вона не знаходила собі місця. Годинник показував четверту. До повернення Івана залишалося щонайменше п’ять годин – більш ніж достатньо, щоб перевірити гараж.
Скринька з інструментами знайшлася на нижній полиці. Настя перебирала викрутки, гайкові ключі, якісь болти, поки її пальці не натрапили на щось холодне й металеве, загорнуте в ганчірку. Ключ. Старий, потемнілий від часу, точно такий самий, як той, що Іван завжди носив із собою.
Вона стиснула ключ у долоні. Серце гупало так сильно, що здавалося, його стукіт лунає по всьому будинку. Назад дороги більше не було.
– Якщо він щось приховує, рано чи пізно це вилізе назовні, – прошепотіла вона слова Христини й рушила до дверей підвалу.
Замок піддався не одразу. Настя кілька разів прокручувала ключ, поки нарешті не почула глухий клац. Вона затрималася на мить, прислухаючись до тиші в домі, й потягнула двері на себе. Петлі скрипнули.
З темряви підвалу потягнуло сирістю і ще чимось – тим самим запахом, який вона вловлювала біля дверей. Тепер він був чіткіший, важчий. Настя намацала вимикач. Стара лампочка під стелею освітила круті сходи, що вели вниз.
Перший крок був найважчий. Сходи були вологими, вкритими якоюсь слизькою плівкою. Настя трималася за стіну, повільно спускаючись у напівтемряву підвалу. Сімнадцять сходинок – вона рахувала кожну, ніби це могло додати їй хоробрості.
Вздовж цегляних стін тягнулися металеві стелажі, заставлені коробками та ящиками. Усе було акуратно розкладено, пронумеровано – жодного натяку на «безлад», про який казав Іван.
Краплі води ритмічно падали десь у кутку, відраховуючи секунди. Тук. Тук. Тук. Настя рухалася вздовж стелажів, розглядаючи вміст полиць. Звичайні картонні коробки з написами «Книги», «Документи», «Інструменти». Нічого підозрілого, аж поки…
У дальньому куті підвалу вона побачила масивний сейф. Він явно був новішим за все інше, його сіра поверхня тьмяно блищала у світлі лампи. Поруч, на гачку, висів маленький ключ.
«Занадто просто,» – подумала Настя, знімаючи ключ. Руки тремтіли, коли вона вставляла його в замкову щілину. Дверцята сейфа відкрилася.
Всередині лежали акуратні стоси документів. Настя взяла першу теку, розгорнула її й відчула, як земля йде з-під ніг. Паспорти – десятки паспортів з різними іменами, але на всіх – фото Івана. Сергій Петренко, Андрій Соколюк, Михайло Вовк… Хто ж із них справжній?
Під паспортами були банківські виписки. Суми з шістьма нулями, перекази на рахунки в офшорних зонах. Дати збігалися з «відрядженнями» Івана. Настю нудило.
Але найстрашніше чекало її на дні сейфа – стара шкіряна валіза. Вона впізнала її: колись бачила краєм ока в гаражі, коли Іван швидко заштовхав її під верстат. Тепер валіза лежала перед нею, і щось глухо перекочувалося всередині при кожному дотику.
Замки на валізі були зламані. Настя підняла кришку й ледве стримала крик. Фотографії – десятки фотографій, розкладених по конвертах. На деяких був Іван – з людьми, яких вона ніколи не бачила. Але були й інші знімки. Темні приміщення, схожі на склади. Люди зі зв’язаними руками. Кров на бетонній підлозі.
В одному з конвертів вона знайшла газетні вирізки. «Зникнення бізнесмена залишається нерозкритим», «Слідство не виявило слідів зниклого інвестора»… Дати статей збігалися з датами на деяких фотографіях.
Під валізою лежав згорток у просоченій мастилом тканині. Настя розгорнула його і побачила пістолет – важкий, чорний, із глушником. Поруч – коробка з набоями і якісь документи іноземною мовою.
Звук вхідних дверей угорі прозвучав як постріл. Настя завмерла, не дихаючи. Це не міг бути Іван – ще надто рано. Але на першому поверсі хтось ходив.
– Настя! – голос чоловіка луною пронісся по дому. – Ти вдома?
Вона в паніці озирнулася. Потрібно було терміново все повернути на місце. Тремтячими руками вона запихала документи назад у сейф, намагаючись відновити їхній початковий порядок. Зверху почулися кроки – Іван спускався на перший поверх.
Настя замкнула замок сейфа, повісила ключ і кинулася до сходів. Вимкнути світло, зачинити двері, провернути ключ… Кроки вже наближалися до кухні.
– А, ось ти де, – Іван з’явився у дверному отворі, коли вона щойно встигла відійти від дверей підвалу. – Щось трапилося? Ти якась бліда.
– Ні-ні, – її голос зрадницьки тремтів. – Просто голова розболілась. А ти… ти рано сьогодні.
Іван дивився на неї дивним поглядом. Його очі ковзнули по підлозі, де все ще лишалися вологі сліди від її взуття, потім – на двері підвалу.
– Так, проєкт закінчили раніше, ніж планували, – він усміхнувся. – Піду переодягнуся. А ти… відпочинь, якщо голова болить.
Настя дивилася, як він підіймається сходами, і відчувала, як до горла підступає нудота. Людина, за яку вона вийшла заміж, з якою прожила п’ять років, була їй зовсім чужою. І, судячи з його погляду, він уже знав, що вона дізналася про його таємницю.
Весь вечір вони грали в дивну гру. Вечеряли мовчки, уникаючи дивитися одне одному в очі. Іван удавав, що дивиться новини по телевізору, Настя механічно мила посуд, а в голові крутилися фотографії з підвалу. Кожен звук, кожен рух чоловіка змушували її здригатися.
Телефон Христини не відповідав. Настя надіслала їй повідомлення: «Подзвони, як зможеш. Терміново.» Вона зробила кілька фотографій знайдених документів, завантажила їх у хмарне сховище. Руки тремтіли, коли вона видаляла знімки з галереї телефону.
– Я піду спати, – сказав Іван близько одинадцятої. – Ти йдеш?
– Скоро, – вона намагалася, щоб голос звучав спокійно. – Додивлюсь серію.
Він постояв у дверях, дивлячись на неї так, ніби хотів щось сказати. Потім мовчки пішов нагору. Настя чула, як він ходить спальнею, як скрипить ліжко. За пів години дім занурився в тишу.
О першій ночі вона почала діяти. Обережно піднялася нагору, переконалася, що Іван спить. Зібрала найнеобхідніше в маленьку сумку, взяла документи й банківську картку. Ключі від машини лежали на тумбочці в передпокої.
Настя вже взялася за дверну ручку, коли зверху пролунав голос:
– Куди зібралась?
Іван стояв на верхній сходинці. Він повільно почав спускатися.
– Я все знаю, – слова вирвалися самі. – Про паспорти, про гроші, про людей на фотографіях…
– Ти була в підвалі. – Я здогадався, коли повернувся. Сліди на підлозі, твій страх… Думаєш, я не помічав, як ти стежиш за мною останні тижні?
Він спустився на перший поверх. Настя відступила до дверей.
– Хто ти? – її голос тремтів. – Усі ці люди на фотографіях… Що ти з ними зробив?
– Ти не зрозумієш, – Іван похитав головою. – Є речі, про які краще не знати. Я робив це заради нас, заради нашого майбутнього.
– Заради нас? – Настя відчула, як страх змінюється на гнів. – Люди страждали заради нас?
– Не все так просто, – він зробив крок до неї. – Просто віддай мені телефон, і ми забудемо цю розмову. Все буде, як раніше.
– Нічого вже не буде, як раніше.
Вона рвонула двері й вибігла на двір. Холодне нічне повітря вдарило в обличчя. Позаду почулися швидкі кроки – Іван кинувся за нею.
Настя добігла до машини, але руки тремтіли так сильно, що вона не могла влучити ключем у замок. Іван наздогнав її, схопив за плечі, розвернув до себе.
– Послухай мене…
Вона діяла інстинктивно. У кишені куртки лежав газовий балончик – подарунок Христини «на всякий випадок». Струмінь вдарив Іванові в обличчя. Він відсахнувся, хапаючись за очі, і Настя скористалась моментом. Стрибнула в авто, завела двигун.
Вереск гальм розірвав тишу сплячої вулиці. У дзеркалі заднього виду вона бачила, як Іван, хитаючись, намагається йти за машиною, але стає дедалі меншим, поки зовсім не зникає в темряві.
За годину вона сиділа в кабінеті. Молода жінка у формі уважно переглядала фотографії з хмарного сховища.
– Ви правильно зробили, що прийшли, – нарешті сказала вона. – Ми давно шукаємо цю людину. Його справжнє ім’я – Ігор Васильєв. Він причетний до серії зникнень бізнесменів у трьох регіонах. Слід завжди обривався, але тепер…
Настя дивилася у вікно. Десь там лишилося її колишнє життя – затишне, спокійне, збудоване на брехні.
За тиждень вона продала будинок. Зібрала речі, змінила номер телефону, влаштувалась на нову роботу в іншому місті. Іноді ночами їй снився той підвал – темний, вологий, повний страшних таємниць. Але щоранку вона прокидалася з відчуттям свободи.
У день переїзду вона знайшла в кишені старої куртки ключ від підвалу. Довго дивилася на нього, згадуючи слова Христини: «Якщо людина щось приховує, рано чи пізно це вилізе». Потім викинула ключ у річку. Таємниці – це коріння брехні. Їх неможливо вирвати, не зруйнувавши дерево. Але те дерево давно згнило. І тепер воно згоріло дотла.
— Ви хочете розповісти, що я прийомний? — запитав син.