Олена витерла край стола вже втретє за ранок. Телефон мовчав, хоча Оля обіцяла зателефонувати. За вікном йшов дощ, монотонно і заспокійливо стукав по підвіконню.
— Олено, ти що, мене не чуєш? — Сергій стояв у дверях кухні з якимось незвично серйозним обличчям.
— А? Пробач, задумалась. Що ти казав?
— Я сказав, що йду від тебе, — повторив він, схрестивши руки на грудях.
Олена моргнула. Потім ще раз. Ганчірка випала з рук.
— В якому сенсі… йдеш?
— У прямому. Розлучення. Я втомився, розумієш? Тридцять шість років разом. Мені душно. Хочу пожити для себе.
Олена стояла, не рухаючись. Думки плутались. Отак просто? У звичайний вівторок, між сніданком і обідом?
— Ти… когось зустрів?
— Та ні. Просто набридло. Те саме кожного дня. Робота-додому-робота. Я ще не дід, Олено! Хочу свободи.
Сергій говорив голосно, наче намагався переконати не лише її, а й себе. Олена повільно сіла на стілець. Тридцять шість років. Оля. Онуки. І ось так — «набридло»?
— Чого мовчиш? Скажи вже щось! — Сергій насупився.
— А що сказати? — Олена підняла ганчірку з підлоги. — Якщо вирішив — йди.
— І все? — він виглядав здивованим. — Не будеш плакати, вмовляти?
Олена знизала плечима:
— Навіщо? Хіба тебе втримати?
Сергій потер потилицю. Він явно чекав іншої реакції.
— Я сьогодні речі зберу і… це… переїду.
— Куди?
— До Вітька поки. У нього диван вільний.
Двері грюкнули. Олена залишилася сама на кухні. Задзвонив телефон — Оля.
— Мам, привіт! Як ви там?
— Нормально, — голос звучав рівно. — Тато від мене йде.
— Що?! — Оля закричала так голосно, що Олена відсунула слухавку від вуха. — З глузду з’їхав? Я зараз приїду!
— Не треба, доню. Ти на роботі.
— Яка робота?! Мамо, ти як?
Олена помовчала, прислухаючись до себе.
— Знаєш… якось порожньо. Але не боляче. Дивно, правда?
— Він повернеться, — впевнено сказала Оля. — Куди він дінеться? Тато без тебе й тижня не протягне.
Сергій збирав речі методично — сорочки окремо, штани окремо. Олена стояла у дверях спальні.
— Може, поїси перед тим, як підеш? Борщ вчорашній є.
— Ні, у Вітька поїм, — буркнув Сергій, запихаючи шкарпетки в сумку.
У двері подзвонили. На порозі стояла Тамара з банкою варення.
— Олено, я вишню закрила, скуштуй! — вона замовкла, побачивши сумки в коридорі. — Це що?
— Сергію, я відкрию Тамарі, — крикнула Олена і вийшла на сходову клітку, прикривши двері.
— Там що відбувається? — Тамара перейшла на шепіт.
— Сергій іде від мене. Розлучення.
— Що?! — Тамара схопилася за серце. — З глузду з’їхав?
— Каже, свободи хоче.
— Свободи?! У шістдесят один?! — Тамара сплеснула руками. — Олено, ти тримайся. Я з тобою.
Сергій вийшов з двома сумками. Кивнув сусідці.
— Добридень, Тамаро Петрівно.
— І тобі не хворіти, — сухо відповіла та. — Сивина в бороду — біс у ребро?
— Томо, не треба, — тихо попросила Олена.
Сергій стиснув губи.
— Я ключі на тумбочці залишив. Подзвоню… як влаштуюсь.
Він спустився сходами. Олена не гукала, не заплакала. Просто дивилась, як чоловік іде. Тридцять шість років разом. І кінець — такий буденний.
— Зайдемо до мене, — Тамара взяла її за руку. — Чаю поп’ємо.
— Зараз не можу. Треба подумати.
— Про що тут думати? Дурень твій Сергій! Перебіситься і повернеться.
— А якщо я не хочу, щоб повертався? — раптом спитала Олена.
Тамара витріщилась на неї круглими очима.
— Ти це серйозно?
Олена усміхнулась — розгублено, але якось дивно легко.
— Сама не знаю. Ніколи не думала, що житиму одна. А тепер… спробую.
Перший тиждень Олена прокидалась із думкою, що Сергій на роботі. Потім згадувала — ні, він пішов. Назавжди. А може, не назавжди? Вона не знала, що відчувати.
Телефон дзвонив постійно. Оля, Тамара, спільні знайомі. Усі питали одне й те саме.
— Як ти, мамо? — Оля тримала в руках горнятко чаю. — Може, переїдеш до нас? Тобі одній важко.
— З чого ти взяла? — Олена розставляла чашки. — Мені навіть… легше.
— Легше? — Оля здивовано кліпнула. — В якому сенсі?
— Не знаю. Раніше я постійно думала — що скаже Сергій, що йому приготувати, чи не шумлю я, коли він відпочиває.
— І?
— А тепер я слухаю музику, коли хочу. Їм, що подобається. Вчора о першій ночі встала й пельмені зварила.
Оля усміхнулась.
— Пельмені вночі? Ти?
— Захотілося, — знизала плечима Олена. — Ніхто не бурчав, що я гримлю посудом.
Задзвонив телефон. На екрані — «Сергій».
— Відповіси? — Оля напружилась.
Олена трохи помовчала, але взяла слухавку.
— Так, Сергію.
— Привіт, Олено. Як ти там?
— Нормально. А ти?
— Та так, — він зам’явся. — Вітько хропе, спати неможливо. І… це… у тебе мій синій светр не залишився?
— Залишився. Забрати хочеш?
— Так, якщо можна. І ще там якісь інструменти мої. Можу заїхати?
— Заїжджай, — просто відповіла Олена.
Оля похитала головою, коли мати завершила розмову.
— Ти занадто добра, мамо. Він тебе покинув, а ти… «заїжджай»!
— А що, викинути його речі? Навіщо?
— Але ти навіть не злишся!
— Знаєш, — Олена задумалась, — я втомилась злитися. Все життя за когось переживала, когось рятувала. А тепер… хочу спокою.
Двері розчахнулись, до квартири влетіла Тамара.
— Олено! Я взяла квитки! — вона потрясла конвертом. — На концерт!
— Який концерт? — Олена розгубилася.
— Як який? Ти що, забула? «Пісняри»! Ми ж з тобою мріяли!
— А, — Олена усміхнулась. — Точно.
— Там з нашого будинку група туристів збирається, — заторохтіла Тамара. — Автобус, екскурсія. Їдемо на два дні!
— В якому сенсі? — Олена остовпіла. — Я не можу поїхати на два дні.
— Це ще чому? — Тамара вперла руки в боки. — Тебе тут що тримає?
Олена відкрила рота. І закрила. Справді — що?
— А ти права.
— Мамо! — Оля засвітилася. — Їдь! Давно пора! Тато скільки разів сам їздив на риболовлю? А ти все вдома та вдома…
Олена взяла квиток, і руки в неї чомусь тремтіли.
— Так, я поїду. А чому б і ні?
Сергій приїхав у неділю. Подзвонив у двері, переминався з ноги на ногу.
— Привіт, — виглядав пом’ятим. — Можна?
— Заходь, — Олена впустила його у квартиру. — Светр у шафі, інструменти в комірчині.
Сергій кивнув, але не зрушив з місця.
— Як ти тут?
— Добре. А ти?
— Нормально, — не дивився їй в очі. — Слухай, Олено… мені пралка потрібна. У Вітька зламалась, а в пральні намучишся.
— Хочеш, попери тут.
— Справді? — пожвавився. — Я швидко.
Олена кивнула і пішла на кухню. Сергій гримів у ванній, запускав машинку. Потім прийшов, сів навпроти.
— Олено, а вечеря є? Я з учора нормально не їв.
Вона мовчки дістала каструлю з супом, розігріла.
— А хліб?
Олена поклала хліб, сіла навпроти. Дивилась, як він їсть — жадібно, швидко. Наче це не він пішов від неї три тижні тому.
— Смачно, — пробурмотів із повним ротом. — Я скучив за твоєю їжею.
— Сергію, я в середу їду, — раптом сказала Олена.
— Куди? — він поперхнувся.
— На концерт. З Тамарою і туристичною групою. На два дні.
— В сенсі, їдеш? Сама?
Олена усміхнулась.
— А з ким мені їхати?
Сергій дивився на неї так, ніби побачив уперше.
— Але ж ти… ніколи нікуди не їздила без мене.
— Раніше — так, — погодилась Олена. — А тепер поїду.
— І з ким? З цією… Тамарою? — скривився він.
— Так, з Тамарою. І ще з десятьма сусідами.
Сергій відклав ложку.
— Олено, ти що, веселишся тут?
— У якому сенсі?
— Ну… я пішов, а ти по концертах!
Олена примружилась.
— А що мені робити? Плакати?
— Ні, але… — він зам’явся. — Я думав, тобі важко.
— Мені й важко. І легко водночас. Важко пояснити.
Пральна машина пискнула — цикл закінчився.
— Повісиш сам? — запитала Олена.
— А… так, звісно.
Сергій пішов у ванну. Олена дивилась на недоїдений суп, на крихти хліба. Раніше вона б одразу все прибрала. А зараз — чомусь не хотілося.
— Я повісив, — Сергій повернувся на кухню. — Заберу ввечері, можна?
— Як хочеш.
Він потоптався біля столу.
— Олено, може, поговоримо?
— Про що?
— Ну… про нас. Про те, що далі.
— А що далі? — знизала плечима. — Ти пішов. Я живу далі.
— Так, але… — він знову запнувся. — Я сумую.
Олена подивилась на нього спокійно.
— Сергію, ти пішов три тижні тому. Сказав — набридло, душно, хочу свободи. Я тебе не тримала. Тепер сумуєш?
— Я не думав, що все буде так.
— А як ти думав?
Сергій не відповів. Олена зітхнула.
— Знаєш, я теж іноді сумую. За тим, що було колись. Але знаєш, що я зрозуміла?
— Що?
— Що все змінювалося поступово. Ти колись питав, як мій день. Цікавився, що я думаю. А останні роки… скільки разів ти злився через дрібниці? Кричав, що я не так смажу котлети?
— Я не кричав…
— Кричав, Сергію. І я боялась тебе засмутити. Постійно підлаштовувалась.
Він мовчав. За вікном шуміли машини, десь плакала дитина.
— Мені пора, — нарешті сказав він.
— Так, звісно.
— Я зайду за речами ввечері. І, Олено… це…
— Що?
— Ти обережніше там, на концерті.
Олена усміхнулась.
— Не хвилюйся. Я не пропаду.
Він пішов. Олена довго сиділа на кухні. Потім зателефонувала Тамарі.
— Томо, слухай. А що нам взяти з собою на концерт?
— Олено Миколаївно? — Тамара розсміялась. — Це точно ти? Я думала, ти вже передумала!
— Ні, їду. Я… хочу.
Увечері прийшла Оля — допомогти мамі зібратись.
— Мамо, візьми нову сукню! Ту синю, гарну.
— Навіщо? Це ж просто концерт.
— І що? — Оля дістала сукню зі шафи. — Тобі в ній так пасує!
— Доню, мені майже шістдесят.
— І що? — Оля вперто похитала головою. — Вік — це лише цифра.
Олена засміялась.
— Гаразд, покладу. Про всяк випадок.
У двері подзвонили. Оля відчинила — на порозі стояв батько.
— Тату? Ти що?
— По речі, — тримав пакет з їжею. — Олено, я тут купив курку-гриль. Повечеряємо?
Оля запитально подивилась на маму. Олена завмерла на секунду.
— Дякую, Сергію, але у нас інші плани. Ми з Олею в кіно збираємось.
— У кіно? — він розгубився.
— Ага, — швидко підхопила Оля. — На нову комедію.
— А… ну добре, — Сергій виглядав розгублено. — Тоді я візьму речі й піду.
Коли він пішов, Оля присвиснула.
— Мамо, ти бачила його обличчя? Він у шоці!
— Чому?
— Бо ти не кинулася його годувати! Ти з ним розійшлась, а він притягнувся з куркою!
— Ми ще не розлучилися. Лише заяву подали.
— Все одно! — Оля заходилась по кімнаті. — Знаєш, я раніше не розуміла. Мені здавалося, ви як усі — звичайна сім’я. А тепер бачу… тато тебе зовсім не цінував.
Олена зітхнула.
— Доню, не все так просто. Ми прожили разом тридцять шість років. Були й гарні часи.
— Але ти не шкодуєш?
Олена подивилась у вікно. Вечірнє сонце золотило дахи будинків.
— Ні. Дивно, так? Я думала, буде боляче. А мені… спокійно.
Оля обійняла маму.
— Ти молодець, мамо. Збирайся на концерт. І в кіно ми теж підемо.
— Прямо зараз?
— А чому ні?
Автобус виїхав від будинку о восьмій ранку. Олена сиділа біля вікна, Тамара поруч без угаву теревенила.
— Олено, ти уявляєш, Сергій до Зінки приходив! Питав, куди ми їдемо, коли повернемось!
— Навіщо йому це? — здивувалась Олена.
— А то не ясно? Злякався, що зовсім тебе втратить.
Олена похитала головою.
— Не вигадуй. Йому просто нудно.
— Ага, нудно! — хмикнула Тамара. — Він тричі телефонував. А потім Вітька твого допитував — чи не з’явився в тебе хтось.
— Хтось? — розсміялась Олена. — У моєму віці?
— А що такого? Он, Маргарита Петрівна в сімдесят заміж вийшла!
Олена відвернулась до вікна. За склом миготіли дерева, будинки, люди. Дивно — вона стільки років не помічала всього цього. Сиділа вдома, чекала чоловіка, готувала вечері.
Тамара смикнула її за рукав.
— Дивись! Кавалер твій іде!
Проходом ішов сивий чоловік із термосом.
— Дівчата, будете чаю? — усміхнувся він. — Я з собою взяв.
— Із задоволенням! — Тамара підморгнула Олені. — Мене Тамара звати, а це Олена.
— Дуже приємно, — чоловік простягнув руку. — Михайло.
Вони пили чай, говорили про музику. Михайло виявився фанатом «Піснярів» зі стажем у сорок років. Олена слухала його розповіді й усміхалась.
Увечері на концерт вона вдягла ту саму синю сукню. Тамара присвиснула:
— Ого, Оленочко! Ти — красуня!
Михайло сидів поруч. Коли зазвучала «Червона рута», він тихо підспівував і крадькома поглядав на Олену. А вона раптом зрозуміла — їй весело. По-справжньому весело вперше за багато років.
Додому повернулись через два дні. Біля під’їзду стояв Сергій.
— Явилась, — буркнув замість привітання. — Я дзвонив, ти слухавку не брала.
— Там зв’язку не було, — спокійно відповіла Олена. — Щось трапилось?
— Ні, просто… хвилювався.
Тамара багатозначно покашляла й хутко зникла в під’їзді. Олена пішла до дверей.
— Я втомилась, Сергію. Поговоримо потім.
— Слухай, — він схопив її за руку. — Я тут подумав… може, спробуємо знову? Я повернуся додому. Почнемо з чистого аркуша.
Олена подивилась на нього довгим поглядом.
— Навіщо?
— Як навіщо? Ми ж чоловік і дружина!
— Ти пішов, бо тобі було душно. Що змінилось?
— Я зрозумів, що помилився! — підвищив голос. — Олено, ну досить дуріти. Скільки можна?
Вона обережно звільнила руку.
— Сергію, я вдячна тобі за всі роки разом. Але зараз я хочу пожити для себе. Як ти колись хотів.
— Олено…
— Ні, — похитала головою. — Не треба вмовлянь. Так буде краще для нас обох.
Олена піднялась до себе. У квартирі було тихо й спокійно. Вона поставила чайник, дістала з сумки маленький сувенір — дерев’яну пташку, яку купила на концерті.
Задзвонив телефон. Оля.
— Мамо, як з’їздила?
— Чудово, — Олена усміхнулась. — Знаєш, я співала разом з «Піснярами»!
— Ти?! — Оля розсміялась. — Не вірю!
— І танцювала. І познайомилась з цікавими людьми.
— Мамо, ти молодець. Я тобою пишаюсь.
Сергій дзвонив ще кілька разів. Приходив, просив повернутись. Потім перестав. Олена записалась на курси англійської, почала ходити в басейн. Вихідними вони з Олею їздили на дачу — Олена завжди любила возитися з квітами.
Якось зранку вона стояла на балконі й поливала герань. Задзвонив телефон — Михайло. Вони спілкувались з часу концерту, навіть кілька разів зустрічались у кафе.
— Олено, привіт! Пам’ятаєш, я говорив про виставку картин? Вона сьогодні відкривається. Складеш компанію?
Олена усміхнулась, дивлячись на квіти.
— Із задоволенням, Мишо.
Вона поставила лійку й подумала — як дивно. Вона все життя боялась самотності. А виявилось, що це не кінець, а лише початок. Початок життя, в якому вона нарешті сама вирішує, як і з ким жити.
«Свекруха узяла ключі від нашого помешкання, думаючи, що зробить барський подарунок своїй дочці»