Чоловік пішов до молодої

— Треба вибрати тобі нову сорочку. Маша сказала, що хочуть ввести дрес-код на весіллі. Світло-зелений і бежевий кольори в одязі гостей. Костюм у тебе є…

— …А сорочку мені обере Алла, — закінчив за дружину Вадим.

— Алла? — перепитала Ілона.

— Так. Я йду на Машине весілля з Аллою, — сказав Вадим сухо, ніби мова йшла про ділову зустріч.

— З якою Аллою?!

— Алла — це моя кохана жінка. Їй 25, вона молода, гарна. А ти… вже все.

***

Ілона спочатку подумала, що це жарт. Вона подивилася на чоловіка, згадуючи, яке сьогодні число. Може, це першоквітневий розіграш? Але ж ні — День дурня давно минув. А от дурні, схоже, залишилися.

— Ну що ти завмерла? Ілона? Є питання? То я відповім. Алла зі мною працює, ми вже пів року разом. Не казав, бо не одразу зрозумів, що це — кохання. Та й жити нам було ніде. Машка ж не поспішала до весілля з’їжджати до нареченого.

— А тепер, значить, з’явився варіант із житлом? — тільки й змогла вимовити Ілона.

— Так, донька пішла — будемо жити тут. Знімати квартиру — дорого.

— З коханкою?!

— Вона тепер буде моєю дружиною. Офіційною. Ти що, не зрозуміла? Ми з тобою розлучаємося. На весіллі я Аллу й представлю. А поки поживемо тут. Не хочу зіпсувати Маші сюрприз. Вона Аллу знає, вони разом навчалися.

— Разом навчалися… — повторила Ілона і відчула, як земля йде з-під ніг.

— Е! Ти чого? Тільки не треба тут сцен! Ілона! — чоловік схопив склянку з водою і хлюпнув їй в обличчя, та це не допомогло. Довелося викликати швидку.

***

— Що ж ви, дорогенька, себе не бережете? Коли останній раз проходили обстеження?

— Давно… — Ілона дивилася на лікаря і зітхала. Раніше проблем із серцем у неї не було.

— У вашому віці вже треба думати про себе.

— Мені всього 48!

— А хвороби молодшають, шановна. А ми з вами, на жаль, ні.

Слова лікаря не допомогли Ілоні оговтатися, навпаки — тільки поглибили її розпач. А ще зранку вона почувалася молодою, щасливою, раділа за Машу, яка нарешті купила те саме весільне плаття.

Донька прибігла ввечері.

— Давай, вставай! Нема чого киснути! Тато мені все розповів. Так от — моя одногрупниця Алка — це ще не привід себе в могилу заганяти й мені весілля псувати! — вибухнула Маша, нібито бажаючи підбадьорити маму. Маша — та сама донечка, за яку 25 років тремтіла Ілона.

Марія народилася слабкою дитиною. Лікарі попереджали молоду маму, що та намучиться з немовлям. У дівчинки був слабкий імунітет, вона хворіла майже постійно. Ілона змогла повернутися на роботу лише в третьому класі доньки. Але й тоді — нове лихо: переїзд і складні стосунки в новій школі. Усе це Ілона пам’ятала, як учора. Безсонні ночі біля ліжечка, зубки, кольки, невдалі спроби піти до садочка, лікарні, недосипання… Чортова нова школа… І нескінченні поради свекрухи: як «правильно».

Вадим нібито був поруч, але якось мимохідь. Для галочки. Але слід визнати, що утримував родину він.

— Мамо! Ти тут, узагалі? Чи десь літаєш? Я татові сказала, щоб і не думав вести Алку на весілля! Потім хай хоч зі всіма з мого курсу по черзі «одружується», але я не дозволю, щоб на моєму святі гості шепотілися не про те, яка я красива, а про те, що мій тато привів ровесницю. Мам!

— Машуль, ти йди. Я хочу відпочити.

— Гаразд. Але щоб через два дні була на ногах. У нас по весіллю ще купа справ. Треба ресторан остаточно забронювати, заїхати по напої… А ти зможеш капкейки спекти? Ми б замовили маленький торт лише для найближчих, а всім іншим — по капкейку…

Ілона прикрила очі. Як би сильно вона не любила доньку, але зараз їй найменше хотілося стояти біля духовки та пекти капкейки.

— Все, час візиту вийшов. Завтра приходьте, — заглянула в палату медсестра, і Маша пішла.

— М-да, виростили ми покоління егоїстів… — пробурмотіла сусідка по палаті, Люда. Вона вже зрозуміла, з яким «діагнозом» поступила Ілона.

— Моя донька хороша. Просто… просто… Весілля ж один раз.

— Весіль може бути багато, а от похорон — лише одні.

— Що ви таке кажете?!

— Правду життя. Он у мене сусідка — пів року тому на кладовище пішла. Шістдесят років всього. Теж, як і ви… Все життя за синочком, за чоловіком бігала. Потім за онуками. І померла по дорозі до невістки — у душному автобусі погано стало. Дітей на бабусю скинули, а на таксі в спеку не дали. — Сусідка по палаті все говорила, говорила… а в Ілони по щоках покотилися сльози. Як шкода їй було ту жінку. Ще молода, а вже на тому світі.

Вранці прийшов лікар.

— Ілоно Марківно, ось ваше призначення.

— Що це? Гімнастика?! Ви нічого не переплутали?

— Ні. У нас ЛФК-реабілітація. Там не потрібно напружуватись.

— Але ж мені потрібен постільний режим…

— Вам потрібно рухатись, дорогенька. Рух — це життя, — сказала Люда, сусідка по палаті. — Разом підемо на ЛФК. Там у нас гарна жінка — інструкторка.

Попри апатію, Люда буквально витягла Ілону на заняття.

— Подивишся, посидиш, як ми займаємось. Ніхто не буде змушувати.

Ілона сіла на лавочку. Серед пацієнтів були люди різного віку. На здивування, інструкторкою ЛФК була зовсім не струнка, а навіть повненька жінка. Але дуже гнучка й усміхнена.

— Шановні, хто одужує, почнемо заняття з того, що подивимось у дзеркало й усміхнемося собі. Потім — одне одному. І почнемо повороти голови ліворуч, праворуч, легко, з усмішкою…

Ілона не помітила, як обережно почала рухати головою. Інструкторка їй дуже сподобалася. Така мила жартівниця, від якої буквально віяло енергією й позитивом. Згодом Ілона зауважить, що навіть ті, хто ходив із палицями, виходили з занять з гордо піднятою головою та легшою ходою.

— А тепер, на завершення, знову дивимося у дзеркало, усміхаємось собі й кажемо: «Я — молодець».

Група повторила хором. Але на цьому все не завершилось. Сказати «я — молодець» в Ілони вийшло, а от наступна фраза — ніби застрягла в горлі.

— А тепер подивіться на себе з любов’ю й повторіть: «Я себе люблю», — сказала інструкторка. — Так, не в кожного і не з першого разу це виходить. Але з практикою ви зможете себе прийняти й полюбити. А хто, як не ми самі?

Ілона подивилася у дзеркалі на втомлену жінку зі зморшкою на чолі. Це була вона. Колись така ж молода і життєрадісна, як інструкторка. І куди зник її позитив? Куди поділась любов до себе?

Увесь день Ілона думала над цим. Але так і не змогла згадати, коли саме все зламалося.

Наступного дня навідати невістку прийшла свекруха Ілони.

— Що? Вирішила втекти з дому? Господарство кинула? — з порогу заявила Поліна Романівна. — А Вадик, поки тебе нема, іншу привів!

Ілона здивовано подивилася на Поліну Романівну.

— Коротше, я цій молодусі сказала, щоб виміталася, поки я їй коси не повидирала. Так що ти маєш повернутися додому. Бажано — прямо сьогодні.

— Поліно Романівно… У мене стаціонар. Я додому не повернусь.

— Ти що? Треба рятувати ваш шлюб! Треба чоловіка повертати, а не валятись тут і чекати, поки на твоє місце хтось молодший прийде! Ця Алла взагалі нічого не розуміє в господарстві! Мені така невістка не потрібна! Якщо я захворію — вони мене в будинок для старих здадуть! Це ж не ти, Ілоно! Алка про мене й Вадика дбати не буде. Ні. Я на таке не згодна!

— Поліно Романівно…

— Скажи спасибі, що я на твоєму боці! Я цю Аллочку мітлою гнала до самого ліфта!

Ілона зітхнула.

— Кажу їй: поки я жива — ти сюди не зайдеш! Вадик, звісно, на мене образився, але я йому все сказала. Ну, чоловік — що з нього взяти. Сивина в бороду… Але ти не переживай. Він більше її додому не водитиме.

— Та мені все одно, — нарешті озвалась Ілона.

— В якому сенсі?

— У прямому. Хоче з Аллою жити — нехай живе. Хоче одружуватись — нехай одружується. Я більше нічого робити не буду. Досить.

— А сім’я як же?!

— Сім’я, як виявилось, у нас — тільки на словах. Усі самі по собі, думають тільки про себе.

— Та ти зараз теж говориш, як егоїстка! — спалахнула Поліна Романівна.

— А я і є егоїстка. У 48 вже можна, — сказала Ілона й відвернулася до стіни. Вона більше не хотіла слухати свекруху й удавати, що рада її бачити. Жодного дня не було, щоб Поліна Романівна не втручалась у їхнє життя. І навіть після того, як Вадим повівся як саме те «рогате», вона все ще примудрялась його виправдовувати й вказувати Ілоні, що їй робити.

Коли свекруха пішла, Ілоні зателефонувала донька.

— Мамо, бабуся на тебе поскаржилась. Каже, що ти її вигнала.

— І що?

— Вона ж до тебе з душею… Навіщо ти так?

— Бо з душею, Машо, отак не приходять. Виростеш — зрозумієш.

— Хочеш зіпсувати мені весілля?!

— Я?!

— Так! ТИ! Я просила тебе всього лиш про підтримку! Удати, що нічого не сталося, прийти з батьком, попозувати для весільного альбому!

— Маш, може, мені просто померти тихенько, щоб не створювати вам незручностей, га? Тоді й позувати не доведеться.

У відповідь Маша щось крикнула й кинула слухавку. Знову Ілона залишилась винною. Але цього разу вона не звинувачувала себе.

— Молодець. Нічого за ними бігати. Егоїсти. Всі. Махрові, — похвалила Люба.

Наступні кілька днів Ілону ніхто не провідував. З лікарні вона їхала на таксі (згадавши розповідь про душний автобус і сусідку, не пошкодувала на себе грошей — замовила авто комфорт-класу).

Вдома було брудно. Та й чоловік, здається, після скандалу з Поліною Романівною, зібрав речі й пішов.

Але вона помилилася. Вадик з’явився ввечері. Злий, як чорт.

— Що? Рада?

— Чому саме? — спокійно спитала Ілона.

— Донька зі мною не розмовляє, мама теж. І Алла слухавку не бере, заблокувала мене! Додому на зйомну квартиру не пускає! А тут жити нам мама заборонила! Сказала, що свою квартиру подарує племінниці, якщо я на Аллі одружуся.

— А я тут до чого? — Ілона здивовано розплющила очі, вражена нахабством чоловіка.

— Ти всіх проти мене налаштувала!

— Особливо Аллу, — засміялась Ілона. Їй раптом стало так смішно й легко, що словами не передати. А от Вадим, навпаки, був дуже злий.

— Смішно їй… Гадюка! Змія! І з лікарнею ти все підстроїла! Нічого в тебе не боліло, просто хотіла мені напаскудити!

— Вадику, заспокойся. Я тебе зовсім не тримаю. Іди куди хочеш.

— У якому сенсі?!

— Просто йди. Я прийшла додому — побачила, що твоїх речей нема, зраділа. То й не псуй мені настрій. Хочеш — я сама твоїй Аллі подзвоню. Скажу, що відпускаю тебе. Що ти повністю її. Від шкарпеток до лисини.

— У мене нема лисини.

— Не хвилюйся, буде. Молоді вони не такі, як ми. Лисини проїдають швидко.

З цими словами Ілона пішла в спальню. Мовчки змінила постіль, на якій, можливо, спала чужа жінка, провітрила кімнату й навіть увімкнула кварцову лампу.

Вадим подивився на спокійну дружину, вилаявся й пішов.

Ілона не стала плакати. Не хотілося. Вона глянула в дзеркало. А тоді — усміхнулася. Зняла обручку. Поклала в шухляду. Випростала спину.

— Я молодець. Я себе люблю, — вимовила вона вголос.

І вперше в житті — повірила цим словам.

Весілля доньки пройшло добре. Ілона була щасливою, відпочилою й сміялась з жартів ведучого. Вадим прийшов із мамою. Сидів із нею ж і постійно поглядав на годинник. Було йому нудно, номер з Аллочкою не вийшов, усе скасувалось. А сама Алла, судячи з фото в соцмережах, уже знайшла хлопця молодшого — того, кому не треба ділити майно з колишньою дружиною. Тож довелося Вадику прийти на весілля з мамою, а після нього — назад до мами. І жити з нею.

Під час розлучення майно поділили так: квартиру — дружині, машину й гараж — чоловіку. Тепер Вадик думає, що краще — жити з мамою чи в гаражі. А може, ще одну Аллочку знайти? А що як пощастить.