— Ну і як далі плануєш жити? — свекруха обвела осудливим поглядом однокімнатну квартиру, ніби це було місце скоєння особливо тяжкого злочину. — Думаєш, впораєшся з трьома? Ти ж і з одним ледве справлялася, а тут… Ех!
Аліна мовчки прибирала іграшки, розкидані по всій кімнаті. Трирічний Єгорко, п’ятирічна Віка й семирічна Марійка нарешті заснули, і їй просто хотілося посидіти в тиші. Без порад і коментарів.
— Ти мене чуєш чи знову удаєш? — підвищила голос Надія Петрівна. — Я тобі кажу: віддай Міші нашу частку в цій комірчині! У суді ще подивимось, хто кого!
— Можна тихіше? — Аліна приклала палець до губ. — Діти щойно заснули.
— Діти! — свекруха фиркнула так голосно, що з книжкової полиці ледь не впала фоторамка. — Ти їх спеціально понароджувала, щоб квартиру віджати? Думаєш, суд не розбереться? Мій синочок сім років гарував, щоб усіх вас годувати, а ти що? Сиділа вдома й плодила дітей!
Аліна зціпила зуби. Сім років вона «всього лише» виховувала дітей, готувала, прибирала, прала, прасувала, водила малюків до лікарів, бігала на батьківські збори, шила костюми на ранки, слухала постійні докори свекрухи й… вірила, що чинить правильно. Як учила її мама. Як зараз чинить її сестра Іра, яка пішла з роботи після народження другої дитини.
— Михайло сам запропонував, щоб я сиділа вдома, — тихо сказала вона. — Казав, що мати має бути з дітьми.
— Ха! Чула б я, як ти там скиглила: «Мішенька, я так втомлююся на роботі, давай я звільнюся, дітям треба увага», — свекруха майстерно зобразила писклявий голос. — Обкрутила його, а тепер ще й квартиру хочеш заграбастати? Ні вже, голубонько! Ми Мішу тут пропишемо, а далі побачимо, кому що належить!
📖 «Іноді життя розбиває нас, щоб зібрати заново — сильнішими» (Анна Павлівна).
За дверима почулося дитяче скиглення.
— Мамо, хто там кричить? — долинув сонний голос Марійки.
— Спи, сонечко, це… телевізор, — відповіла Аліна, кинувши роздратований погляд на свекруху.
— Ой, які ми ніжні, — єхидно сказала Надія Петрівна. — А знаєш, чому мій син насправді від тебе пішов? Бо сім’я — це тягар, який під силу нести лише справжньому чоловікові. А ти з мого хлопця всі соки витягла! Який нормальний мужик витримає бабу, яка вічно скиглить, з трьома дітьми, що кричать? Від такого будь-хто втече!
— Надіє Петрівно, прошу вас…
— Що ти мене просиш? Я тобі не домробітниця, щоб мене просити! — відрізала свекруха. — Ти краще скажи: на що жити збираєшся? На аліменти? Ха! У суді Міша заплатить лише мінімалку. Все, пішла я. Завтра з юристом приїдемо — будемо вирішувати питання з пропискою.
Вхідні двері гримнули так, що задзвеніло скло в серванті. Аліна опустилася на пуф і беззвучно заплакала. Минуло лише три дні з того моменту, як Міша зібрав валізу й пішов «подумати про наше майбутнє». А вже ввечері прислав повідомлення: «Все скінчено. Я подаю на розлучення».
Аліна не вірила ні очам, ні вухам. Чоловік ніколи не скаржився, не кричав, не звинувачував її ні в чому. Звісно, були сварки — у кого їх не буває? Але щоб отак, без жодного натяку…
Вона написала йому сотню повідомлень, дзвонила, благала бодай пояснити. Але Міша наче зник — ані відповіді, ані дзвінка. Лише за добу в месенджері з’явилося холодне: «Грошей поки нема. Викручуйся сама».
І ось тепер на порозі з’явилася свекруха. З погрозами та планами відібрати квартиру — єдине, що могло стати хоч якоюсь опорою в новій, лякаючій реальності.
Аліна витерла сльози. Потрібно було зібратися з думками. Прав на двокімнатну квартиру свекрухи, де вони з Михайлом жили перші роки шлюбу, вона точно ніколи не заявляла. А однокімнатну вони купили на гроші з продажу «бабусиної» квартири Аліни плюс річну зарплату Михайла. Значить, шанси відстояти житло є.
Тільки от як жити далі? Чим годувати дітей? Куди йти працювати після семи років декрету?
📖 «Сім’я — не тягар, а вибір. І лише слабкі втікають від вибору» (Дмитро Андрійович).
— Аліночко, може, бутербродик? Я з масельцем зробила, — сусідка Анна Павлівна турботливо посунула тарілку. — Їж, тобі сили потрібні.
— Дякую, Анно Павлівно, — всміхнулась Аліна, присідаючи до столу. — Ви й так стільки для нас робите.
Старенька-сусідка стала справжнім порятунком. Коли Аліна у відчаї шукала хоч якийсь підробіток, Анна Павлівна запропонувала допомогу з дітьми. Спершу Аліна ніяковіла й відмовлялась, але пенсіонерка була наполегливою:
— Я ж бачу, дитино, як тобі важко. У мене колись теж чоловік пішов, тільки в мене двоє було. Я овдовіла, щоправда, а не розлучилася, але суть та ж — сама з дітьми. Давай я з твоїми посиджу пару годин, а ти хоч оголошеннями пробіжишся.
Анна Павлівна виявилась золотою людиною. З нею діти були спокійні та щасливі, а Аліна отримала змогу влаштуватися прибиральницею в великий бізнес-центр. Графік був зручний — з шостої до дев’ятої ранку, поки діти ще спали. Платили навіть непогано — на продукти й комуналку вистачало.
Суд став на бік Аліни й залишив квартиру їй з дітьми. Михайло скаженів, погрожував, що не платитиме аліменти, але справно переказував гроші — видно, юрист пояснив, що буде за ухилення. Щоправда, сума була мінімальною — рівно стільки, щоб не притягнули до відповідальності.
— Анно Павлівно, а як ви справлялись? Ну, коли самі залишились? — Аліна відкусила шматочок бутерброда.
— Та так само, як і ти зараз, — зітхнула бабуся. — Працювала на трьох роботах. А що робити? Тільки от що я тобі скажу: не зламалась — значить, уже перемогла. Запам’ятай це, дитино.
📖 «Діти — не якорі, а вітрила. Вони змушують вітер дути тобі в спину» (Аліна).
Бізнес-центр «Меркурій» гудів, як величезний вулик. Поки менеджери й директори сиділи в офісах, Аліна методично мила підлогу, витирала вікна, виносила сміття. Ніхто особливо на неї не зважав — просто тінь зі шваброю, частина інтер’єру.
Того ранку вона затрималася довше, ніж зазвичай — напередодні в офісі на дванадцятому поверсі влаштували корпоратив, і там був справжній апокаліпсис. Відчищаючи залиті вином килими, Аліна почула гучні голоси з сусіднього кабінету.
— Дмитре Андрійовичу, ми вже третій місяць б’ємось над цим завданням! Клієнт от-от нас пошле, а ми все тупцюємо на місці, — роздратовано сказав молодий чоловічий голос.
— Заспокойся, Влад, — відповів інший, глибший. — Має бути якесь рішення. Потрібно просто знайти інший підхід.
— Який ще підхід? Ми перепробували всі стандартні логістичні системи, все проаналізували…
— То, може, треба щось нестандартне? — знову озвався низький голос. — Гаразд, на сьогодні досить. Я ввечері сам подивлюсь ці розрахунки.
Аліна продовжила відчищати плями, але розмова її зачепила. Колись, до шлюбу й дітей, вона працювала логістом у транспортній компанії. Не на найвищій посаді, але в системах постачання розбиралась добре.
Коли чоловіки пішли, вона зазирнула в кабінет. На величезній білій дошці були намальовані схеми постачання, розрахунки витрат, якісь графіки. Аліна мимоволі вчиталась — і раптом зрозуміла, в чому проблема.
Вони намагались оптимізувати логістичний ланцюг для великої торгівельної мережі, але не врахували сезонність і регіональну специфіку. А ще використовували застарілу триступеневу модель замість кільцевої.
Майже не думаючи, Аліна взяла маркер і швидко накидала альтернативну схему. Потім схаменулась — що вона робить? Це ж не її справа! Якщо дізнаються, що прибиральниця лізе не у своє діло, ще й звільнять. Вона вже хотіла стерти все написане, але в кабінет повернувся той самий чоловік з низьким голосом — високий, з уважними сірими очима і ранньою сивиною в волоссі.
— Ви хто? — здивовано запитав він, переводячи погляд з Аліни на дошку і назад.
— Я… я просто прибирала, — пролепетала вона, відчуваючи, як червоніє. — Вибачте, я зараз усе витру.
— Зачекайте, — він підійшов ближче до дошки. — Це ви намалювали?
Аліна кивнула, готуючись до скандалу.
— Цікаво, — протягнув чоловік, вивчаючи схему. — А ви розумієте, що тут написали?
— Звісно, — Аліна несподівано для себе випрямилась. — У вас класична помилка в розрахунках. Ви використовуєте триступеневу модель розподілу, а для цієї мережі вона неефективна. Потрібна кільцева…
Вона говорила хвилин п’ять, і з кожним її словом очі чоловіка розширювались усе більше.
— Мене звати Дмитро Андрійович, — нарешті сказав він, коли вона замовкла. — Я директор відділу логістики. А ви…?
— Аліна, — вона ніяково смикнула формений халат прибиральниці. — Вибачте, що втрутилася.
— Не вибачайтеся, — він усміхнувся. — Де ви раніше працювали?
— У «ТрансЛогік». Логісткою. Але це було давно, до декрету.
— А зараз?
— Зараз… — вона обвела рукою відро й швабру, — ось.
Дмитро Андрійович задумливо постукав пальцями по столу.
— Знаєте що… Завтра прийдіть до мого кабінету. О десятій ранку. Поговоримо.
📖 «Справжня сила — не в тому, щоб не плакати, а в тому, щоб витерти сльози й почати боротися» (Автор).
— Я не розумію, ти хочеш звільнитись? — Анна Павлівна здивовано підняла брови. — Аліночко, зараз такий час, кожна копійка на рахунку!
— Це не звільнення, а підвищення, — Аліна щасливо усміхалась. — Вони запропонували мені пройти курси й стати помічником логіста! З нормальною зарплатою, уявляєте?
— Оце так! — сплеснула руками сусідка. — А як же діти?
— От про це я й хотіла поговорити, — Аліна ніяково опустила очі. — Мені потрібно буде працювати з дев’ятої до шостої. Я подумала… може, ви погодитеся сидіти з дітьми за плату? Я б добре платила, чесно!
Анна Павлівна замислилася, потім кивнула:
— А що, я не проти. Пенсія маленька, а діток я люблю. Тільки одна умова — сил у мене вже не так багато, як раніше. Тож якщо втомлюсь — ти вже не ображайся.
— Звісно! Ви будь-коли зможете відмовитись, — Аліна обійняла стареньку. — Дуже вам дякую!
📖 «Зрада — це не кінець. Це початок шляху до себе» (Автор).
Через пів року життя Аліни змінилось до невпізнання. Вона не просто повернулась у професію — вона в ній розквітла. Дмитро Андрійович виявився не лише чудовим керівником, а й чуйним наставником. Помітивши її талант до логістичних схем, він направив Аліну на курси підвищення кваліфікації, а згодом довірив самостійний проєкт.
— Ви розумієте, що це підвищення? — сказав він, коли Аліна успішно завершила роботу. — З вашими здібностями сидіти в помічниках — це злочин.
Тепер вона могла дозволити собі не лише продукти та одяг для дітей, а й хорошу няню. Анна Павлівна навіть почала ображатися, що Аліна рідко приводить до неї малюків.
— Ти що, про стареньку сусідку зовсім забула? — бурчала вона, але в очах світилася гордість. — Дивись, яка стала — справжня бізнеследі!
Аліна лише сміялась і обіцяла частіше заходити в гості. Вона справді змінилася — випрямила спину, замінила розтягнуті футболки на елегантні блузи, навіть пофарбувала й підстригла волосся. У дзеркалі на неї дивилася впевнена в собі жінка, а не затуркана мати-одиначка.
📖 «Свекруха — не доля, а лише епізод у книзі життя» (Автор).
Того дня Аліна поверталася з супермаркету з повними сумками. Нова зарплата дозволяла не економити на їжі, і тепер у її кошику з’явилися свіжі фрукти, якісні сири, гарне м’ясо. Діти були в захваті від цих змін, особливо Марійка, яка вже почала розбиратися в брендах і випрошувала «правильний» йогурт.
— Аліна? — голос, який вона б упізнала з тисячі, змусив її здригнутися.
На лавці біля під’їзду сиділа Надія Петрівна. Очі свекрухи миттєво оцінили нове пальто Аліни, модну стрижку й об’ємні пакети.
— Добрий день, — Аліна стримано кивнула, проходячи повз.
— Постривай, — свекруха підвелася й перегородила дорогу. — А це що за наряди? І продуктів як на пів війська! Невже на роботу влаштувалась?
— Так, працюю, — спокійно відповіла Аліна, намагаючись обійти жінку.
— Працює вона! — презирливо пирхнула Надія Петрівна. — Знаю я ці ваші роботи! Зранку нафарбувалася, спідничку по коротше — й до начальника в кабінет, так? Так і кар’єру будуєш?
Ще пів року тому від таких слів Аліна б знітилася, почервоніла, почала б виправдовуватись. А зараз вона лише посміхнулась.
— Вибачте, мені потрібно йти. Діти чекають.
— Бач ти, яка пані стала! — підвищила голос свекруха. — А раніше хвостиком виляла, в очі заглядала! Тепер, значить, кар’єру через ліжко робиш? До директора підлизуєшся? Чи до всього відділу одразу?
Аліна мовчки обійшла її й пішла до під’їзду.
— Ей, ти куди? Я з тобою розмовляю! — закричала Надія Петрівна. — Мій син правильно зробив, що кинув таку шльондру! Розпусна, ледача — тільки дітей і вміє плодити! А тепер ще й…
Двері під’їзду зачинилися, відсікаючи потік образ. Аліна глибоко вдихнула. Дивно, але слова свекрухи більше її не зачіпали. Наче злі фрази відскакували від невидимого щита, який вона збудувала навколо себе.
📖 «Робота не рятує від болю. Але біль може стати роботою над собою» (Автор).
Увечері Анна Павлівна забрала малюків до себе, і можна було просто відпочити. Аліна замовила вечерю з улюбленого ресторану, налила келих вина й увімкнула фільм.
Через двадцять хвилин у двері подзвонили. Аліна, запахнувши шовковий халат, пішла відчиняти.
На порозі стояв кур’єр у фірмовій кепці. Він підняв голову, і Аліна завмерла.
— Міша?
Колишній чоловік поблід, побачивши її. В його руках тремтів паперовий пакет із логотипом ресторану.
— Ти… тут живеш? — хрипко спитав він.
— Так, уяви собі, — Аліна взяла пакет і дістала гаманець. — Де розписатися?
Міша виглядав жахливо — схудлий, із темними колами під очима, у пошарпаній куртці. Від того впевненого в собі чоловіка, який сім місяців тому пішов «подумати про майбутнє», не залишилося й сліду.
— Ти виглядаєш… добре, — він не зводив погляду з її нової зачіски та шовкового халата.
— Дякую, — Аліна простягла оплату. — Щось іще?
— Ти… десь працюєш? — Міша переминався з ноги на ногу. — Мама казала, бачила тебе… зміненою.
— Так, я логістка в «Меркурії». А ти, як бачу, тепер… кур’єр? — Аліна не втрималась від запитання. — А як же твоя мрія стати генеральним директором?
Чоловік опустив очі.
— Всяке буває. Послухай… мені треба з тобою поговорити. Можна зайти?
Аліна вагалась. Частина її хотіла грюкнути дверима прямо перед його носом, але інша — була занадто цікава.
📖 «Кохання минає. А квартира лишається» (Надія Петрівна, іронічно).
— П’ять хвилин, — вона відступила, впускаючи його.
Міша озирнувся. Квартира змінилась — нові штори, свіжий ремонт у передпокої, стильні меблі.
— У тебе… все добре, бачу, — він ковтнув слину. — Послухай, мені потрібна допомога. У мене проблеми зі здоров’ям, потрібні гроші на лікування.
Аліна поставила пакет із їжею на столик.
— Проблеми? Які?
— Неважливо, — відмахнувся він. — Просто мені дуже потрібні гроші. Ти ж бачиш, до чого я дійшов — розвожу їжу, як студент. А мама — на одну пенсію…
— І скільки тобі потрібно? — спокійно запитала Аліна.
— Тисяч п’ятдесят, для початку, — Міша подивився на неї з надією. — Я віддам, як тільки…
— Знаєш, я маю тобі подякувати, — раптом сказала Аліна.
— За що? — розгубився він.
— За те, що з’явився. Я зовсім забула, що вже три місяці не отримую від тебе аліментів. Завтра ж іду до суду з заявою.
Обличчя Міші перекосилось.
— Ти що? Я прошу про допомогу, а ти…
— А я що? — Аліна поправила пояс халата. — Ти покинув мене з трьома дітьми без пояснень. Жодного разу не поцікавився, як вони. Платив копійки, а потім узагалі припинив. А тепер вимагаєш гроші?
📖 «Іноді, щоб здобути крила, треба спершу втратити землю під ногами» (Автор).
— Та ці сопляки мені все життя зіпсували! — раптом вибухнув Міша. — Думаєш, я хотів дітей? Це ти їх понароджувала! А мені що залишалося? Пахати на тебе і твоє потомство? Та я задихався в тій «сімейці»!
— Геть з мого дому, — тихо, але твердо сказала Аліна.
— Що? — чоловік зробив крок ближче. — Ти зобов’язана мені допомогти! Я ж був твоїм чоловіком! Я…
— Був. Але більше не чоловік, — Аліна спокійно відчинила двері. — Іди геть. Зараз же.
— Невдячна дівка! — закричав він. — Думаєш, як шльондра, знайшла собі багатенького…
Аліна рішуче ступила вперед, уперлась руками в його груди й виштовхала у під’їзд. Двері грюкнули, відрізавши потік лайки.
Телефон задзвонив майже одразу.
— Аліночко, — стривожений голос Анни Павлівни звучав занепокоєно. — Я чую, як твій колишній щось волає у під’їзді. Ти в порядку?
— Так, все добре, — Аліна всміхнулась. — Він уже пішов.
— Може, дітям краще ще трохи побути в мене? Ми мультик дивимось, чай п’ємо…
— Звісно, хай залишаються, — погодилась Аліна. — Я зараз принесу до чаю булочки, які купила. І знаєте що, Анно Павлівно?
— Що, дитино?
— Дякую вам. За все.
Поклавши слухавку, Аліна підійшла до вікна. Внизу Міша все ще тупцював біля під’їзду, то підіймаючи голову вгору, то знову опускаючи. Нарешті він пошкандибав геть, згорбившись і засунувши руки в кишені.
Аліна відвернулась від вікна. Попереду був вечір із дітьми та доброю сусідкою, завтра — цікава робота й новий проєкт, а у вихідні — похід до зоопарку, який вона пообіцяла малечі.
Життя тривало. І воно було чудове.
📖 «Справжня сила — не в тому, щоб не плакати, а в тому, щоб витерти сльози й почати боротися» (Автор).
— Оленочко, сонечко, пропиши Іру до себе! Усього на пару місяців, їй диплом треба отримати