— Максиме, коли ти вже збираєшся шукати роботу? — спитала Раїса Василівна у свого зятя, що лежав на дивані у вітальні перед телевізором.
Чоловік лише зверхньо глянув на тещу й фиркнув, ніби до нього причепився надокучливий комар. Йому не подобалось, коли Раїса Василівна приходила в гості й заводила такі розмови. Він почувався винним хлопчаком і навіть ображався, вважаючи таке ставлення недоречним. Чому взагалі вона тисне на нього? Навіщо лізе в чужу сім’ю зі своїми правилами? Після відходу тещі він завжди скаржився дружині, що відчуває провину, і що її мати, напевно, ненавидить його за те, що такий нікудишній чоловік дістався її доньці.
— Як я можу зараз шукати роботу? У мене хребет болить, та й коліно не проходить. Я б із радістю вже кудись влаштувався, але ж самі розумієте — немає такої можливості. От вилікуюсь і обов’язково щось знайду. Ви ж мене знаєте, Раїсо Василівно. Я не якийсь там дармоїд, а працьовитий чоловік. Мені самому шкода, що Анька зараз одна працює. Як тільки відновлюсь — одразу відправлю її у відпустку на море.
Це зять казав уже пів року, та тільки проблеми в нього не закінчувались: то одне, то інше… вилікує розтягнуту щиколотку — тут же коліно заболить. Раїса Василівна не вірила, що чоловік справді хворіє, казала доньці, щоб не велась на порожні обіцянки й відправляла чоловіка на роботу. Анна ж хвилювалась за чоловіка, просила матір не втручатись у їхні стосунки, мовляв, вони самі можуть вирішити, як їм жити. Вона намагалась захистити чоловіка від осуду: йому самому непросто.
— Мені зовсім не важко, не хвилюйся. Грошей нам вистачає. Ти так не переживай, мамо. Все добре. Справді-справді.
Серце Раїси Василівни було не на місці. Здавалося, що її доньку використовують, але засліплена почуттями, Анна цього зовсім не помічала. Вона казала чоловікові, щоб повністю відновився, а тоді вже думав про пошук роботи. Іноді здавалося, що його самого це не турбує зовсім. Максим навіть не намагався знайти бодай якийсь підробіток, хоча знайомі вже пропонували йому варіанти на дому, були готові допомогти. Якщо в такі моменти Анна хапалась за пропозиції, то Максим одразу обривав:
— Я маю лікуватися вдома, а не працювати. Якщо буду щось робити, а не відлежуватись, то ще довше доведеться відновлюватись, — бурчав Максим. — Краще я повністю одужаю, а потім знайду щось гідне й отримуватиму нормальні гроші.
Анна погоджувалась. Вона не хотіла сваритись із чоловіком, тим паче що в такому становищі могла б опинитись і вона. Напевно, він би не тиснув і дозволив їй спокійно вилікуватись. Свекруха час від часу ставала на бік Раїси Василівни, казала, що невістка занадто м’яка, а чоловік має працювати, а не валятись на дивані. Дивно було, що мати виступала на боці невістки, а не шкодувала свого сина, але особливого значення це не мало.
— У свій час я вагітна, на останніх місяцях, ходила на роботу — не розвалилась же. Ти занадто його шкодуєш. Дивись, щоб потім сама собі не гризла лікті. Здоров’я зіпсувати легко, а от відновити — не завжди виходить, як показує практика.
Анна ж дивилася на чоловіка, тонула в його обіймах і ігнорувала всі настанови, вважаючи, що Максим ніколи б не скористався її добротою й не обманув її. Якщо він досі залишався вдома — значить, на те були свої причини. У вихідні Анна робила всю домашню роботу, намагалась не навантажувати чоловіка й не просила його допомоги. Вона дбала про Максима, але час від часу відчувала, що починає вигорати. Дивлячись на своє відображення у дзеркалі, вона бачила вже не ту життєрадісну дівчину, якою була ще рік тому, а змучену, втомлену від життя жінку. Приховуючи недосип за тоннами косметики, усміхаючись крізь силу, Анна повторювала собі, що це тимчасові труднощі, та з кожним разом стримуватись ставало все важче. Іноді хотілось поїхати кудись у ліс і просто виговоритися. Можливо, їй не варто було мовчати й приховувати свій стан від чоловіка? Але все ж не хотілося зайвий раз змушувати його хвилюватись чи відчувати провину.
Стан з кожним днем погіршувався. Працюючи без відпустки, аби заробити більше грошей і ні в чому не мати потреби, Анна все глибше заганяла себе. Коли вона втратила свідомість на роботі, керівник наказав іти додому і тиждень в офісі не з’являтись.
— Відпочивайте і навіть не намагайтесь сперечатись. Ви ж на тінь стали схожі! Не можна так себе виснажувати. Ще щось станеться, а відповідати мені? Та й де я ще знайду такого відповідального працівника? — насупився чоловік.
Анна вибачилася за те, що змусила всіх навколо переполошитися через неї. Вона поїхала додому, вирішивши, що нічого страшного не буде, якщо вона справді трохи відпочине. Зателефонувати чоловікові й попередити, що повернеться раніше, Анна забула. Відверто кажучи, вона навіть не подумала, що слід було б це зробити. Усе одно він, напевно, відпочивав, а як приїде — так і скаже, аби не хвилювався за неї. Вона просто перевтомилась, але за тиждень швидко оговтається.
Повернувшись додому, Анна почула шум. Щойно відчинила двері квартири, як побачила кілька пар чужого взуття на порозі. Серце тьохнуло: не так давно чоловік писав їй, що почувається зле і лягає спати. Але звідки тоді гості? Пройшовши на кухню, Анна сторопіла: на столі стояла випивка, а чоловік разом із друзями грав у карти.
— Поки моя… пахає, я можу дозволити собі відпочити. Вона дурненька, вірить кожному моєму слову. Думає, що я й справді хворий і немічний! — вихвалявся Максим, не помітивши дружини. — І така наївна… стільки часу мене слухає з відкритим ротом і вірить. Не думав, що настільки проста, але мені це тільки на руку. Гроші завжди є, а ходити нікуди не треба.
— Пощастило тобі знайти таку просту, — озвався давній товариш Максима, Олег. — Моя б уже давно мене вигнала на роботу, навіть якби справді ледь ноги волік. Твоя — терпляча. Довго ще будеш удома відлежуватись?
— А куди поспішати? Мене все влаштовує. Тепло, світло, ситно, ще й дружина пил здуває. Потім трохи попрацюю, знову щось вигадаю — і ляжу. Навіщо працювати, коли й так усе чудово? Хай інші працюють, — розсміявся Максим.
Захоплені грою гості теж не помітили Анну, що застигла у дверях. Від образи в неї навернулись сльози. Чоловік казав, що витрачає гроші на обстеження й ліки, оплачує процедури, а вона жодного разу не просила показати чеки чи якесь підтвердження. І от тепер зрозуміла, куди зникали кошти, які давала йому. Він не просто грав в азартні ігри — він грав на гроші. Стиснувши кулаки, Анна зробила ще один рішучий крок уперед.
— Згортайте гулянку, — вимовила вона крижаним голосом. — І забирайтесь із квартири негайно.
— Анюта? — Максим зблід, а тоді, здається, й зовсім позеленів. Чоловік затремтів усім тілом, дивлячись на дружину, яка ледь стримувала приступ люті.
Як же хотілося схопити щось важке й добряче вдарити, аби в людини, нарешті, увімкнувся розум і почав працювати як слід. Ні… Це не допоможе. Лише додасть проблем. А ж мама ж була права. І свекруха — теж. Вони казали, що Анна надто довірлива й м’якотіла, але вона вірила лише своєму чоловікові. Дивилася на нього, мов на якесь божество, заохочувала. І до чого це призвело? До розбитих надій. Серце боліло так сильно, що ледь вдавалося стримати шквал емоцій.
— Аню, це зовсім не те, що ти подумала. Хлопці просто зайшли підтримати мене. Самому ж нудно. От і вирішили провідати, — спробував виправдатися Максим.
— Геть усі з моєї квартири! — підвищила голос Анна.
Гості миттєво зібрались і залишили квартиру. Варто було б перевірити, чи нічого не зникло, та сил на це не залишилось. Дивлячись на чоловіка, Анна бачила зрадника, який нахабно брехав їй, водив за ніс і користувався її довірливістю. Поки вона працювала до знемоги та дбала про нього, він жив огидним життям. Не просто бездумно витрачав гроші й байдикував — він ще й насміхався з дружини, називаючи її дурною й наївною. І справді, Анна не раз помічала, що від нього тхне алкоголем, але Максим запевняв, що то ліки, бо він дбає про здоров’я і хоче якнайшвидше встати на ноги. Мабуть, Максим мав рацію: вона дійсно була занадто довірливою, якщо так беззастережно вірила кожному його слову і жодного разу не засумнівалась.
— Ти не почув, що я сказала? Забирайся з моєї квартири, — повторила Анна, дивлячись йому прямо в очі.
— Анюто, ну що ти так злишся через таку дрібницю? Ну, зайшли хлопці, трохи випили. Чого ти істериш? Все ж нормально. Я ж нікому нічого поганого не зробив.
Анна розсміялась — сміхом, повним болю. Вона й думала, що не можна зриватись на істерику. Але як стримувати цей шквал? Як триматися?
— Нічого поганого?.. Справді вважаєш, що все просто чудово? Гаразд. У мене немає бажання зараз щось з тобою обговорювати. Збирай речі й вимітайся. Або хочеш, щоб я звернулась по допомогу до брата?
Брата Анни Максим побоювався. Той працював у поліції й мав переконливу поставу. Якось він попередив: якщо Максим посміє скривдити його сестру — матиме справу з ним. І відтоді Макс здригався навіть від згадки про нього.
— Ну не гарячкуй. Давай спокійно поговоримо. Ми ж з тобою кохаємо одне одного. Це все непорозуміння. Я вже одужав і завтра ж піду шукати роботу. Дай мені ще один шанс, Анюто. Я обіцяю, що змінюся.
Бабуся завжди казала, що горбатого могила виправить. І тепер Анна розуміла, що вона мала рацію. Не було ані найменшого бажання продовжувати розмову. Все, чого хотілося — залишитись на самоті. Анна наполягла на своєму — змусила Максима зібрати речі й піти. Хай і боліло серце, але цей крок був необхідним, щоб потім не жалкувати ще більше.
Обміркувавши все на холодну голову, Анна вирішила не змінювати свого рішення і подати на розлучення. Досить того, що Максим користувався її добротою й довірливістю. Пора було ставити крапку. Свекруха стала на бік невістки — сказала, що Анна чинить правильно. Вона не стала виправдовувати сина, заявивши, що сам винен: втратив жінку, яка його справді любила і могла зберегти родину.
Максиму довелося влаштовуватись на роботу, бо мати утримувати його не збиралась. Вона сказала: хай дякує, що дала дах над головою, а не вигнала на вулицю. Користуючись довірою дружини й сидячи на її шиї, він зруйнував родину. Усвідомлення цього прийшло надто пізно. І разом з ним — розуміння, що Анну вже не повернути.
Анна ж не падала духом. Вона знала: це лише випробування. Життя на цьому не закінчилося. Просто далі слід бути обачнішою — і не вірити одним лише словам.
– Не приїжджай! Сестра не хоче тебе бачити на своєму весіллі! – заявили мені батьки