— Мені байдуже, що ти думаєш! Це мій дім. Мій. А ти привів чужу жінку й вирішив, що тепер вона тут головна?!
— Катю, не кричи, дитина почує… — Артем виглянув у коридор. — Він же все розуміє.
— А хто взагалі питав його думку? — Катя вказала пальцем на кімнату, звідки доносилися звуки мультиків. — Хто дозволив йому тут бути? Ти хоча б попередив мене, перш ніж вони переїхали?
Ольга стояла біля раковини спиною до них, повільно витираючи горнятко. Вона не сперечалася, але й не йшла, ніби кожен її рух був продуманий наперед.
— Катю, я просто прошу нормально… — почав Артем.
— Ні! — різко перебила вона. — Ти не просиш. Ти мовчиш, поки тут усе перевертають: мої речі викидають, шафи переставляють, мій одяг замінюють на їхній! Ось так ти вирішуєш проблеми?
— Я ж казав, що вони все одно залишаться з нами, — пробурмотів він. — Це не сталося зненацька.
— Ти сказав — «на кілька днів», — Катя стиснула кулаки. — А тепер вона командує, як удома! Тобі це здається нормальним?
Ольга обернулася.
— Може, досить влаштовувати сцену на кухні? Все-таки ми дорослі люди. Якщо є претензії, можна обговорити їх спокійно.
— Спокійно? — Катя гірко засміялася. — Ти просто увійшла і почала робити, що захочеш. А тепер я повинна мовчати?
— Я увійшла? — Ольга підняла брови. — Здається, це твій брат усе вирішив. Чи ти думаєш, що він сам нічого не може?
Катя кинула погляд на Артема — той знову опустив очі, втупившись у підлогу, ніби там була прихована правда.
— Ти просто скористалася ним, бо в нього є дах над головою, — прошипіла Катя ледве чутно. — Ось і все.
— Це вже грубість, — спокійно відповіла Ольга. — Якщо ти хочеш залишитися тут, доведеться навчитися спілкуватися без образ.
Запала гнітюча тиша.
— А може, тобі варто піти? — раптом промовив Артем, не піднімаючи голови. — Ти ж усе одно незадоволена.
Катя завмерла.
— Що ти сказав?
— Просто… ти постійно злишся. І тобі важко. Може, тобі легше буде жити окремо…
Катя дивилася на нього, не вірячи своїм вухам. Наче хтось одним рухом зруйнував увесь їхній світ.
— Тобто ти виганяєш мене з моєї квартири, Тьомо?
— Я не виганяю… Я просто…
— Мама б тебе не впізнала, — тихо промовила вона.
— Не починай про маму, — буркнув він.
— А хто, якщо не я, піклувався про тебе? Коли ти сидів без грошей місяцями, хто купував їжу? Я? Чи вона?
— Я не просив…
— Звісно, ти ніколи ні про що не просиш. Ти просто мовчиш, поки інші все роблять за тебе. А тепер ти знайшов когось, хто займе моє місце, і вважаєш, що я повинна поступитися?
— Досить, — втрутилася Ольга. — Ми не повинні слухати твої істерики. Поговоримо, коли ти заспокоїшся.
Катя раптом схопила свою улюблену чашку зі столу — стару, з облупленим малюнком бузку — і з усієї сили жбурнула її у смітник. Пролунав гучний гуркіт.
— Поговоримо, коли я заспокоюсь? — повторила вона. — Ти в моєму домі. Але гаразд. Поговоримо.
Вона вийшла в коридор, схопила куртку, натягнула черевики та вибігла з квартири.
На вулиці було сіро, дрібний колючий сніг падав з неба. Катя стояла біля під’їзду, тремтячи й важко дихаючи, ніби щойно пробігла марафон. У голові панувала порожнеча.
Вона поглянула на вікна своєї квартири. Ні, вже не своєї.
Тепер вона — господиня.
Одного вечора Катя повернулася додому і першою побачила на вішалці чужу куртку. Синю, пухку, з яскраво-рожевою підкладкою. Не її й не Артема. Катя лише мовчки пройшла повз і зачинилася у ванній.
Все почалося саме так.
Раніше все було інакше. Катя вставала о шостій ранку, щоб встигнути до відкриття поліклініки. Снідала в тиші, щоб не розбудити Артема. Він працював на складі, зміни були різні, і він вставав пізніше. Вона варила кашу, нарізала хліб — завжди куплений по акції, складала список покупок на вечір. Її улюблений час — ранній ранок, коли місто ще спить, а кухня здається єдиним живим місцем.
Катя не терпіла хаосу. Вона любила порядок: все має бути на своїх місцях — рушники, тарілки, пледи, навіть пластикові миски.
Артем завжди був м’яким. У школі його ображали, і вона його захищала. Коли мама захворіла, Катя взяла на себе всю відповідальність: ліки, черги, довідки. Після її смерті вони обидва ніби провалилися в порожнечу. Тоді Катя сказала:
— Ми впораємось. Головне — разом.
Він кивнув. Але «разом» чомусь означало, що вона працює, готує, платить. А він «шукає себе», «пробує різні варіанти», «думає про курси», «тимчасово підробляє». Так тривало вже третій рік.
Катя не була з тих, хто скаржиться. Вона просто намагалася жити.
Ольга з’явилася буденно, ніби її прихід у їхнє життя був чимось звичайним. Артем познайомився з нею у друзів. Спочатку зустрічі відбувалися в Ольги. Катя не заперечувала. Але незабаром Ольга почала «заглядати». То пральна машина зламалася, то дитина захворіла, то на роботі затримали — і шлях до них здавався надто далеким. Катя вважала: гаразд, тимчасово.
Через місяць Катя повернулася додому і застала Ольгу за перестановкою баночок на полицях.
— Просто не можу бачити сіль поряд із борошном, — спокійно пояснила та. — Мені так незручно.
Катя відповіла:
— Це моя кухня.
Ольга лише знизала плечима:
— Я просто навела лад.
Наступного дня зникла миска, з якої Катя годувала бездомного кота. Потім із морозилки пропав контейнер із голубцями, які вона готувала на роботу. Ніхто не пояснив чому. Артем сказав:
— Мабуть, випадково викинули. Там же мало місця.
Катя не вміла сваритися. Вона замикалася, ставала тихішою. Починала мити підлогу двічі на день, прати частіше, перекладати речі — ніби в порядку можна було знайти сенс.
У Артема з Ольгою з’явилося своє життя. Він став іншим поряд із нею — голоснішим, впевненішим. Гримав дверима, говорив телефоном в коридорі. Дратувався, якщо Катя робила зауваження.
— Ти доросла вже, — казав він. — Навіщо ти чіпляєшся до дрібниць?
Його гардероб змінився: з’явилися нові речі. У холодильнику з’явився гострий кетчуп, потім пластівці з шоколадом, потім дитячий йогурт.
Одного ранку Катя зайшла до ванної й побачила: на дзеркалі тепер стоять чотири зубні щітки. Одна — її, друга — Артема, інші дві — чужі.
Це був знак. Ніхто не спитав. Не обговорив. Просто почали жити, ніби Катя була зайвою.
На нараді в поліклініці головний лікар Світлана Вікторівна зауважила:
— Катю, з тобою все гаразд? Останнім часом ти ніби не своя.
Катя кивнула.
— Все нормально.
Але їй снилися сни. Ніби вона — гість у чужому домі. Іде по своїй кухні, а там чужі люди, чужі звуки. І вона мовчить. А ніхто навіть не питає, що вона відчуває.
Одного вечора вона наважилася поговорити з братом.
— Тьомо, це ненормально. Це мій дім. Я не проти гостей, але вони мають бути гостями, а не господарями.
Він видихнув.
— Катю, зрозумій. Мені з нею добре. Я з нею… дорослий, чи що. У неї дитина. Їм теж потрібен дім. Ти ж добра. Впораєшся.
— Справа не в доброті, — сказала вона. — Справа в повазі. Вона мене не поважає. А ти дозволяєш.
Він відвернувся. Як завжди.
— Катю, це вже занадто, — сказав Артем, не відриваючись від телефона.
Катя стояла біля шафи в коридорі. В руках — пакет із її речами, витягнутими з нижньої шухляди. Речі були складені абияк, зверху лежав її халат. А в шухляді тепер акуратно розкладені речі Ольги.
— Це мої речі, Тьомо. Мої. Скільки можна?
— Ти ж не носиш цей халат. Я не бачу проблеми, — втомлено відповів він. — Оля просто навела порядок. Чого ти так сердишся?
Катя кинула пакет на підлогу.
— Ви навіть не спитали. Нічого не обговорювали. Просто поставили мене перед фактом: тепер отак. Я тут хто? Квартирантка?
З кухні вийшла Ольга, витираючи руки рушником.
— Ніхто тебе не виганяє, якщо ти про це, — спокійно сказала вона. — Але ти, мабуть, не розумієш, що життя йде вперед. Тепер нас тут більше, ніж двоє.
— Я зрозуміла, — різко повернулася до неї Катя. — Я зрозуміла, коли ти викинула мої чашки.
— Вони були з тріщинами, — знизала плечима Ольга. — Небезпечно пити з таких. Я просто подумала, що час оновити кухню.
Катя засміялася. Сміх вийшов гірким, ріжучим.
— Оновити кухню? Може, складеш список — що ще викинути?
Ольга подивилася на Артема.
— Ти будеш з нею розмовляти чи знову зробиш вигляд, що нічого не відбувається?
Артем підняв очі, зітхнув і тихо сказав:
— Катю, може, ти поки що поживеш десь інде? Ми всі зараз на нервах. А ти тільки більше нагнітаєш.
Катя застигла. Кілька секунд тиші.
— Тьомо, ти взагалі розумієш, що кажеш? «Поживеш десь інде»? У мене є своя квартира. Ти жив у ній, бо ти мій брат. А тепер ти мене виганяєш?
— Без драми, будь ласка, — зітхнув він. — Це все дрібниці. Ти завжди все роздуваєш. Не по-людськи якось.
— По-людськи? — зробила крок до нього Катя. — По-людськи — це питати. По-людськи — це поважати. А ви просто захопили все. Я у своїй кімнаті як чужа. Ви навіть білизну сушите в мене.
— Досить, — тихо промовила Ольга. — Ми з тобою не подружимося. Це ясно. Далі — вибір за тобою. Хочеш жити в конфлікті — живи. Але не дивуйся, якщо одного дня тебе взагалі перестануть помічати.
Катя згадала — як спалах — лікарняну палату, мамину руку у своїй. Як та шепотіла: «Я буду поряд із Тьомою. Завжди. Не дам йому впасти.» Їй було двадцять п’ять. Артему — двадцять один.
Він виріс. І став чужим.
Тієї ночі Катя довго не могла заснути. Лежала, дивилася в стелю. Чула, як у сусідній кімнаті вмикали й вимикали світло, як дитина кашляла, як Артем говорив пошепки: «Та ладно тобі, вона не назавжди…»
І раптом рішення прийшло. Спокійне. Чітке.
Вона вирішила піти. Не через Ольгу. Не через Артема. Заради себе.
Рішення прийшло несподівано: вранці вона написала Микиті — старому однокласнику, з яким давно не спілкувалася, але який нещодавно повернувся з армії й шукав житло. Катя надіслала повідомлення:
— Хочеш, здам тобі кімнату в трикімнатній квартирі. Але з умовами.
— З якими? — запитав він.
— Встановиш там суворий порядок. Щоб усе було за розкладом, навіть холодильник.
Через хвилину він відповів:
— Мені це підходить.
Того ж вечора Катя зібрала речі. Три сумки: одяг, книги, аптечку, чайник, постільну білизну. Все. Артема вдома не було. Ольга стояла у дверях мовчки, з насмішкуватим виразом обличчя. Ні слова, ні запитань.
Катя зупинилася на порозі.
— Все, Тьомо, — написала вона у месенджері. — Я здала свою кімнату. Живіть. Я обираю себе.
Відповідь прийшла за пів години:
— Катю, ти серйозно?
Вона не відповіла.
Маленька студія на околиці міста. Мінімалістичне оформлення: самотня шафа, плита, сірий підлога. Без зайвих деталей, без килимів, без метушні. Вікно виходило на лісопарк. Катя поставила сумки, підійшла до вікна, заплющила очі й зробила глибокий вдих.
Тиша.
Через тиждень у квартирі на Шевченка, 12, запанував зразковий порядок.
Микита виявився людиною слова. Він приніс табличку з графіком чергувань, організував окремі полиці в холодильнику й прибрав усе зайве з підвіконь.
На третій день Артем написав Каті:
— Цей хлопець викинув мої речі на смітник. Ти що, з глузду з’їхала, привела його до нас?
Катя проігнорувала повідомлення. Через кілька годин брат надіслав ще одне:
— Він сказав твоїми словами: «Ти просто жив, Артеме. А тепер живи за правилами».
Катя перевела телефон у беззвучний режим.
У її студії все було просто: один стілець, один стіл, полиця з книгами й біла чашка, куплена в магазині побутових товарів. Вона стояла на підвіконні.
Якось, проходячи повз магазин, Катя помітила вивіску «Прокат меблів». Зайшла, орендувала велике м’яке крісло. Наступного дня його доставили. Воно здавалося майже абсурдним у маленькій кімнаті, але вона поставила його біля вікна. Ввечері сіла в нього і заснула прямо там.
Вперше за довгий час їй вдалося справді відпочити.
Ольга написала їй лише раз.
— У тебе взагалі є совість? Це ж твій брат.
Катя видалила повідомлення, не дочитавши до кінця.
Одного разу в суботу, заходячи до магазину біля будинку, вона зустріла колишню сусідку, Галину Іванівну.
— Катю? Що ти тут робиш? Ти ж жила на Шевченка?
— Переїхала, — відповіла Катя. — Вирішила почати жити самостійно.
— Від брата? — прищулилася Галина Іванівна. — Кажуть, він тепер із якоюсь жінкою… З характером.
Катя кивнула.
— Нехай живе з ким хоче. Головне — не зі мною.
У старій квартирі Артем намагався протистояти новому мешканцю. Микита не сварився. Просто спокійно сказав:
— Правила для всіх однакові. Або ти їх дотримуєшся, або ні.
Артем почав скаржитися Ользі. Ольга злилася. Син вередував. Дім знову занурився у конфлікти — тільки тепер без Каті. Через пару тижнів Ольга запропонувала переїхати назад до своєї матері. Артем погодився.
Коли вони пішли, Микита написав Каті:
— Квартира звільнилася. Якщо хочеш — можеш повернутися.
Катя подякувала. Але не прийшла.
У квітні вона купила новий комплект постільної білизни. Сіро-зеленого кольору. Без візерунків. У перший день, коли застелила ліжко, відчинила вікно. Легкий вітерець ледь колихав тюль. Було так тихо, що чути було гудіння трансформатора десь у далечині.
Катя зварила гречку. Без солі. Не тому, що економила, а тому, що їй так подобалося.
Сидячи біля вікна, вона спостерігала за вечірнім світлом. На телефоні висвітилися повідомлення від Артема:
«Ти взагалі нормально спиш після всього?»
Вона подивилася на екран. Задумалась. І відповіла:
— Так. Сплю.
Після цього вимкнула звук.
Ти ніхто без мене – заявив мені чоловік. Але через рік у моєму офісі він благав дати йому роботу