Борис приїздив до матері лише один раз на рік — неодмінно в День її народження. Жив він на чималій відстані, тож часті візити були неможливі. Свою дружину Лілю з собою не возив, бо мати ніяк не могла знайти з нею спільної мови: Ліля вголос припустила, ніби Борис неспроможний мати дітей, а мати була свято переконана, що вина лежить саме на невістці.
За сім років подружнього життя Лілі та Бориса їм так і не поталанило завести дитину. Медичні аналізи, проведені колись, показували, що Борис не може бути батьком. Обоє дуже засмутилися, однак з часом сприйняли цей факт і змирилися жити без нащадків.
Приїхавши до мами, Борис одразу вирушив до крамниці, аби купити продуктів. Там, перед прилавком, він зауважив хлопчика, приблизно шестирічного. Той зосереджено, своїми забрудненими рученятами, перебирав копійки на долоні. Одяг дитини був зношений: майка з плямами й засмальцьовані шорти. Чомусь у Бориса стислося серце, щойно він глянув на малого.
Хлопчина нагадував йому його власне дитинство: та ж світла, трішечки кучерява шевелюра і ясні блакитні очі.
— Слухай, друже, скільки тобі бракує? Може, я докладу решту?
— Та багато не вистачає, аж 45 гривень, — я хотів собі морозива, — відказав хлопчик.
— А як тебе величають?
— Я Сашко.
— Ну тримай, Сашку, ось тобі п’ятдесят гривень. Купи те морозиво й хутчіше повертайся додому, бо, гляди, мама ж уже шукає.
— У мене мами немає, нещодавно померла. А батька я зроду не знав: мама говорила, що він був непоганий чоловік, тільки помер іще до мого народження. Тепер живу з бабусею, але вона… багато п’є.
Борис простягнув йому гроші, й хлопчик, повеселішавши, схопив морозиво та кинувся навтіки.
Зготувавши покупки, Борис неквапом вертався додому, втім, у голові весь час крутилися думки про Сашка і його нелегку долю. Щойно ступивши на поріг, він не втримався й запитав у матері:
— Ма, випадком не чула нічого про якогось Сашка років шести? Зустрів його біля магазину: весь у бруді, не мав навіть дріб’язку на морозиво. Сказав, що мами в нього вже немає…
— Ой, Борю, звісно ж знаю. Тяжка йому випала частка… А його матір’ю була твоя однокласниця Свєта. Пам’ятаю, вона змалку почала випивати, що не дивно: її батько й мати зловживали алкоголем роками.
Коли Світлана ходила вагітна, ніхто так і не з’ясував, хто є батьком. Вона й своїй матері нічого не пояснювала — мовляв, так вийшло. Але заради народженого хлопчика вона припинила пити, пішла працювати, аби забезпечити його всім необхідним. Сашко був завжди чепурним та чистим.
Згодом Світлану смертельно уразило струмом на роботі — фатальний нещасний випадок. Її мати від того горя зовсім здалась, тепер безперервно п’є. Люди кажуть, що Сашка мають намір оформити у дитбудинок, бо потрібно, щоб він відвідував школу. Шкода дитини, тим паче такий симпатичний, до того ж дуже схожий на тебе змалку…
Звісно ж, Борис одразу згадав свою однокласницю. Свєта була його першим коханням ще з підліткових часів. По завершенні школи їхні стежки розійшлися: вона й заміж устигла вийти, й розлучитися, зрештою повернулася до батьківського дому.
Останнього разу він бачив її сім років тому, коли приїздив до матусі. Тоді якраз почав зустрічатися з Лілею. А зі Свєтою здибався випадково, вони зайшли до кав’ярні поговорити про життя, а зранку Борис опинився у неї вдома.
Борис майже не пам’ятав, як минув той вечір. Було чимало розмов і спиртного. Він розповів, що має дівчину, а Світлана бідкалася, що жоден чоловік не нагадує їй Бориса. Зітхала, що шкодує через їхню колишню історію, яка не мала продовження.
Тут його осяйнула несподівана здогадка.
Сашкові приблизно шість, а минуло сім років від їхньої зустрічі зі Світланою… Тож не виключено, що хлопчик може виявитися його сином. Проте як таке можливо, якщо колись лікарі сказали, що він безплідний?
Увесь день Борис не міг відігнати ці думки, що крутилися в голові безперестанку.
Адже Сашко зовні був його копією, до того ж строки збігалися. А раптом тоді з висновками лікарі схибили, і він таки здатен мати дітей? Тож Борис вирішив зробити тест на батьківство. Потрібно було лише якось роздобути зразок ДНК, наприклад волосину.
Узявши з собою фрукти й ласощі, Борис пішов до оселі, де мешкала Світлана.
Двері йому відчинила добра п’яненька жінка. Вона зовсім його не впізнала, тож Борис почав пояснювати:
— Добрий день, Маріє Єгорівно. Я — Борис Поздняков, ваш зі Світланою однокласник. Може, пригадаєте? Хочу дізнатися, як там Світлана. Люди кажуть, у неї народився син?
— Та ти ж оце, Борько! Я одразу й не розгледіла — геть змужнів, погладшав… Ну, заходь. Світланки моєї давно немає, на роботі сталася трагедія. Залишився Сашко, а я що можу? Дід помер, то ми з пацаном тут самі. Хто батько — ніхто не знав, бо вона казала, що боїться, аби дитину не забрали. От я й горюю, п’ю дужче, бо жити якось треба… Працівники соцслужб приходять, перевіряють: от-от заберуть Сашка в дитбудинок. Може, там йому буде ліпше.
Я сама почала випивати ще більше після її смерті. І шкода, звісно, онука… Росте бозна-як, без належного нагляду. Мабуть, там, у сиротинці, його принаймні годуватимуть і дбатимуть про нього.
Тим часом із дальньої кімнати виглянув сам Сашко.
— О! Дядьку, це ви з крамниці? Ви, мабуть, по гроші прийшли? Я ж уже все витратив, пробачте…
— Та ні, Сашку, ти нічого мені не винен, — лагідно відказав Борис. — Я просто хотів навідатися та запропонувати тобі прогулятися. Можу підстригти тебе, купити щось смачне чи потрібне.
Очі хлопчика загорілися радістю. Бабуся дозволила йому йти без жодного заперечення, здавалося, їй було байдуже, куди він піде.
Борис одягнув його з ніг до голови в новенькі речі, презентував футбол, пакет із солодощами. Сашко ніколи не тримав у руках стільки цукерок і шоколадок водночас. У Бориса всередині щеміло від співчуття й водночас народжувалося сильне бажання опікуватися цим малим.
Зайшовши до перукарні, Борис непомітно прихопив із підлоги трошки Сашкового зрізаного волосся. Той аж світився від щастя — невтямки йому було, що відбувається насправді, але турбота дорослого здавалася справжнім дивом.
На прощання Борис пообіцяв Сашкові, що завітає ще. Хлопчик лише посміхнувся і щиро помахав рукою.
Повернувшись додому, Борис одразу ж здав волосини на ДНК-експертизу. Він і сам дивувався власному бажанню, аби Сашко виявився його рідним нащадком. Дивне, але дуже тепле відчуття зароджувалося в нього до цієї дитини.
Минув тиждень, і Борис нарешті отримав результати. Затамувавши подих, він розпечатав конверт… У висновку було чітко зазначено: батьківство підтверджено на сто відсотків!
Яким чином це можливо, якщо йому колись сказали, що він не здатен мати дітей? Виходить, лікар міг помилитися або свідомо ввів в оману. Так чи інакше, факт залишається фактом: Борис таки не безплідний. Але чому ж він та Ліля не мали малюків?
Борис водночас відчув і потрясіння, і неосяжне полегшення. Тепер він точно знав: Сашко — його син! Залишалося з’ясувати, чому Світлана стільки часу приховувала це. Проте найважливіше — швидко забрати дитину, доки його не влаштували в інтернат.
Повернувшись додому, Борис покликав Лілю на відверту розмову.
— Що трапилося, любий? — стривожено запитала вона, дивлячись йому в очі.
— Лілю, виявилося, що я зовсім не безплідний. І все це дізнався випадково. Пам’ятаєш, я сім років тому навідував маму й випадково зустрів Світлану, мою однокласницю, з якою в мене в юності був роман? Ми тоді випили разом… На ранок я прокинувся в неї вдома, але майже нічого не пам’ятаю. Тепер з’ясувалося: Світлани вже немає на цьому світі, проте лишився її син — Сашко, який зовні дуже схожий на мене. Я перевірив ДНК, і результат показав, що хлопчик — мій рідний.
— Борю… — Ліля зблідла й опустила очі. — Я завинила перед тобою, страшенно…
Коли мені виповнилося шістнадцять, я раптово завагітніла. Мати змусила мене позбутися дитини, і були серйозні ускладнення. Медики оголосили, що я більше не зможу народити.
Коли ми з тобою одружилися, мама наполягла, що треба представити справу так, ніби це ти не можеш мати дітей. Хотіла, щоб ти ніколи мене не кинув. Ми домовилися з однією знайомою лікаркою, і тобі «поставили діагноз» про безпліддя.
Я довгий час думала звернутися в дитячий будинок, щоб усиновити малюка. Але тепер, коли в тебе є син від Світлани, я готова прийняти його як рідного. Ми облаштуємо дитячу, придбаємо меблі, іграшки, одяг — я мрію бути йому справжньою мамою!
Почувши це, Борис і Ліля міцно обійнялися.
Відтепер у їхніх стосунках не лишилося таємниць, а головне — вони обоє знали, що в них є дитина.
Борис негайно заходився оформляти потрібні документи, щоби стати офіційним опікуном Сашка. У цей час Ліля розпочала ремонт у кімнаті для хлопчика й старанно вибирала все необхідне: починаючи з оздоблення й завершуючи новим одягом.
Мати Бориса сяяла від радості: вона роками мріяла про онука, й ось ця мрія здійснилася.
Мама Світлани теж, здавалося, зітхнула з полегшенням, зрозумівши, що Сашка не відправлятимуть до дитбудинку, а він залишиться з рідним батьком.
Борис пообіцяв, що незабаром знову навідається разом із хлопчиком у гості, щоби той і бабусю пам’ятав.
Сашко щиро пригорнувся до Бориса і вимовив слово «тату», мов найбільшу коштовність.
А Борис від усього серця присягнувся, що любитиме сина понад усе й завжди буде поряд, допомагаючи йому у всіх життєвих дорогах.
Хитрощі дружини