Яна вийшла з таксі й завмерла перед брамою батькового дому. Двоповерховий особняк із кам’яним оздобленням і різьбленими лиштвами виглядав точнісінько так, як у її дитячих спогадах — велично й трохи відсторонено. Осінній вітер гнав подвір’ям жовте листя, і воно шелестіло під ногами, наче шепіт минулого.
Востаннє Яна була тут двадцять років тому, коли їй виповнилося сім. Тоді мати забрала її після чергової сварки з батьком і заборонила будь-які зустрічі. Слова матері досі дзвеніли в голові: «Він тебе ніколи не любив, забудь про нього». Але батько не забув. Щороку на день народження приходила посилка — то книжка, то набір для малювання, то теплий плед. Мати кидала коробки в комору, не розпаковуючи, а Яна нишком діставала подарунки й розглядала їх під світлом ліхтарика під ковдрою.
Тепер батька не стало. Інфаркт схопив його раптово, просто в кабінеті за письмовим столом. Нотаріус зателефонував Яні три дні тому й повідомив про смерть, а заодно згадав, що існує заповіт. Оголошення призначили на післязавтра. Яна вирішила нікому про це не казати — чуття підказувало, що родичі батька вже готуються ділити спадщину.
Перед брамою стояло п’ять машин. Чорна іномарка, дві пошарпані легківки й старенький позашляховик. Яна насупилася. Похорон призначено лише на завтра, а вони вже тут. Відчинивши хвіртку, вона пішла до ґанку. З дому долинали голоси — гучні, жваві, зовсім не схожі на скорботу. Хтось розсміявся, потім почувся дзвін розбитого скла й лайка.
Яна розчинила двері й завмерла. Посеред вітальні стояв відчинений сервант, на підлозі валялися уламки порцелянових тарілок. Дві жінки середнього віку тягнули між собою кришталеву вазу, не звертаючи уваги на гостю. Біля стіни чоловік років сорока складав у спортивну сумку срібні ложки й виделки, уважно розглядаючи кожну проти світла. На дивані валялися згорнуті килими й хутряні шапки, а літня жінка в темній хустці нишпорила в комоді, витягуючи звідти теку з документами.
— Що ви тут робите? — голос Яни прозвучав тихіше, ніж вона сподівалася.
Жінки припинили тягнути вазу й повернулися. Одна з них — повна, з пофарбованим рудим волоссям — прижмурилась.
— А ти хто така?
— Я донька Віктора Андрійовича.
Руда фиркнула й відпустила вазу, так що друга жінка ледь не впала.
— Донька? — протягнула вона. — Та сама, що двадцять років не з’являлася?
— Мама не дозволяла мені бачитися з батьком, — видушила Яна, відчуваючи, як горло стискає образа.
— Зручна відмовка, — втрутився чоловік із ложками. — Віктор Андрійович був моїм дядьком. Я навідував його щотижня, привозив продукти, лагодив труби. А ти тільки тепер об’явилася.
Яна стисла кулаки. Кров прилила до обличчя, щоки запеклися.
— Батько надсилав мені подарунки щороку. Він пам’ятав про мене. І якщо ви тут, то, певно, розраховуєте на щось. Але дім належить мені.
Руда розреготалася так голосно, що Яна здригнулася.
— Належить? Дівчинко, ти взагалі в курсі, що заповіту не існує?
— Існує, — твердо відповіла Яна. — Нотаріус призначив оголошення на післязавтра.
У кімнаті запанувала тиша. Чоловік із ложками повільно опустив сумку на підлогу. Літня жінка біля комода завмерла з текою в руках. Руда обмінялася поглядом із другою жінкою, котра досі тримала вазу.
— Заповіт? — перепитав чоловік. — Віктор Андрійович ніколи не згадував про заповіт.
— Можливо, тому, що не хотів, аби ви розтягнули все ще за його життя, — різко кинула Яна.
Руда зробила крок уперед, і Яна мимоволі відступила.
— Слухай, люба. Ми тут усе життя були. Доглядали за Віктором Андрійовичем, коли тебе й сліду не було. Якщо якийсь заповіт і є, то дім ділиться між усіма родичами. І не смій качати права.
— Батько залишив усе мені, а ви прийшли сюди як злодії! — вигукнула Яна, і голос зірвався.
Чоловік хмикнув і знову взявся за сумку.
— Говори що хочеш. Поки заповіт не оголошено, майно можна вважати спільним. Тож краще не заважай.
Яна кинулася до нього, але літня жінка перегородила шлях.
— Заспокойся, дитино. Похорон завтра, нема чого влаштовувати сварку в домі покійного.
— Ви тут улаштували розпродаж! — Яна спробувала обійти жінку, але та міцно взяла її за плече.
— Ми забираємо лише те, що Віктор Андрійович обіцяв нам за життя. У нього був борг перед родиною.
— Який борг? — Яна вирвалася й відступила до дверей. — Ви просто грабуєте його дім!
Руда махнула рукою.
— Нехай базікає. Завтра все з’ясується. А зараз давайте доробимо, що почали.
Родичі повернулися до своїх занять, ніби Яни й не було. Чоловік закінчив складати столове срібло й узявся розбирати книжки на полицях. Руда з подругою підійшли до старовинного буфету й почали діставати кришталеві келихи. Літня жінка знову схилилася над комодом.
Яна стояла посеред вітальні, і світ навколо розпливався від сліз. Батько пішов, навіть не попрощавшись, а ці люди розтягують його дім, наче хижі птахи. Вона згадала останню посилку — прийшла два місяці тому. Усередині лежав альбом із фотографіями. Яна маленька сидить на плечах у батька, Яна задуває свічки на торті, Яна у шкільній формі. Під кожним фото батько писав підписи: «Моя донечка. Сім років», «Восьмий день народження. Сумую». Остання сторінка була порожньою, але на ній лежала записка: «Пробач, що не зміг бути поруч. Ти завжди була в моєму серці».
Яна витерла очі й випрямилась. Родичі продовжували шарудіти кімнатами, перекрикуватися й сперечатися, кому що дістанеться. Руда вже тягла до виходу важкий старовинний канделябр, а чоловік закинув на плече згорнутий килим.
— Стійте! — крикнула Яна. — Вийдіть звідси. Негайно.
Руда озирнулася й усміхнулася.
— Або що? Викличеш поліцію? Ми родичі, маємо повне право тут бути.
— Не маєте. Це дім мого батька, і я не дозволю вам його нищити.
— Твого батька? — перепитала літня жінка. — Віктор Андрійович був братом мого покійного чоловіка. Цей дім ще мій свекор будував. Тож не вигадуй собі прав.
Яна підійшла до виходу й перегородила прохід.
— Покладіть усе на місце й ідіть. Заповіт оголосять післязавтра, і ви дізнаєтесь, що вирішив батько.
Чоловік опустив килим і зробив крок до Яни. Обличчя його спотворилося від злості.
— Слухай, дівчинко. Я двадцять років возився з дядьком. Возив його до лікарні, лагодив дах, купував ліки. А ти лише тепер з’явилась. Думаєш, маєш право нам указувати?
— Думаю, що маю право захищати дім батька від мародерів.
Чоловік замахнувся, але Яна не відступила. Руда схопила його за руку.
— Віталію, заспокойся. Не зв’язуйся з нею зараз. Хай завтра побачить заповіт і зрозуміє, що їй нічого не світить.
Віталій смикнув плечем і відвернувся.
— Гаразд. Але якщо вона заважатиме, я не церемонюся.
Яна не зрушила з місця. Родичі один за одним вийшли з дому, несучи своє «добро». Руда наостанок озирнулася з порога.
— Побачимось післязавтра в нотаріуса, люба. Тільки потім не ображайся.
Двері грюкнули, і тиша огорнула дім. Яна притулилася до одвірка й повільно сповзла на підлогу. Сльози котилися щоками, але вона не витирала їх. Вітальня виглядала так, наче тут побували грабіжники. Порожні полиці, розбите начиння, перевернуті шухляди. Батько тримав цей дім у зразковому порядку, а тепер від колишньої величі не залишилося й сліду.
Яна підвелася й повільно обійшла кімнати. У кабінеті на столі лежала розкрита книжка — батько читав її перед смертю. Яна провела пальцями по сторінках і зачинила її. На підвіконні стояла зів’яла фіалка — батько любив ці квіти, але нікому було за ними доглядати. У спальні на тумбочці лежали окуляри та записник. Яна розгорнула його й побачила знайомий почерк. Останній запис датовано тиждень тому: «Подзвонити Яні. Дізнатись, як справи».
Яна закрила книжку й заплющила очі. Батько хотів подзвонити, але не встиг. Вона так і не почула його голосу востаннє, не попрощалася, не сказала, що любить. Тепер залишився тільки заповіт і надія, що батько справді пам’ятав про доньку.
Наступний день минув у тьмяному тумані. Похорон зібрав із два десятки людей — родичів, сусідів, кількох колег по роботі. Яна стояла біля могили й дивилася, як труну опускають у землю. Поруч товпилися ті самі люди, які вчора грабували дім. Руда витирала очі хусткою й показово схлипувала, Віталій стояв із похмурим обличчям, літня жінка хрестилася й шепотіла молитви. Яна не пролила жодної сльози. Усередині все вигоріло — залишилася лише порожнеча.
Після панахиди родичі розійшлися по машинах, кидаючи на Яну косі погляди. Вона повернулася до будинку й зачинилася. Усю ніч не спала — сиділа в батьковому кабінеті, переглядала його папери: документи на дім, довідки, старі фотографії. Ніде жодного слова про заповіт. Нотаріус сказав, що все зберігається в нього, і Яні залишалося тільки чекати.
Ранок призначеного дня видався сірим і дощовим. Яна вдяглася в строгий костюм, зібрала волосся в пучок і вийшла рівно о десятій. Контора нотаріуса містилася в центрі міста, в старій будівлі з облущеною штукатуркою. Яна піднялася скрипучими сходами на другий поверх і відчинила двері з табличкою «Нотаріальна контора Сергія Павловича Крилова».
У приймальні вже сиділи родичі. Руда з подругою зайняли диван біля вікна, Віталій вмостився на стільці біля дверей, літня жінка стояла біля стійки адміністратора й про щось шепотілася з молодою дівчиною. Усі замовкли, коли увійшла Яна. Руда зневажливо її оглянула.
— З’явилася. Думала, злякаєшся й не прийдеш?
Яна не відповіла й пройшла до вільного крісла в кутку. Віталій хмикнув.
— Зараз дізнаємось правду. Побачимо, хто залишиться ні з чим.
Двері кабінету відчинилися, і на порозі з’явився чоловік років п’ятдесяти в сірому костюмі. Сиве волосся акуратно зачесане назад, за окулярами поблискували уважні очі.
— Прошу всіх зайти, — промовив нотаріус.
Родичі гуртом увалилися до кабінету. Яна зайшла останньою й сіла біля вікна. Нотаріус сів за стіл, дістав із сейфа товсту теку й розгорнув її.
— Отже, ми зібралися для оголошення заповіту Віктора Андрійовича Соколова. Прошу всіх уважно вислухати.
Руда нахилилася вперед, Віталій схрестив руки на грудях. Літня жінка дістала хустинку й притисла її до губ. Яна сиділа непорушно, стискаючи сумку.
Нотаріус відкашлявся й почав читати:
— Я, Віктор Андрійович Соколов, перебуваючи при здоровому розумі й твердій пам’яті, складаю цей заповіт. Усе моє майно, включно з житловим будинком за адресою — вулиця Садова, будинок п’ятнадцять, земельною ділянкою, автомобілем, грошовими коштами на банківських рахунках, а також усім рухомим майном, що знаходиться в домі, я заповідаю своїй єдиній доньці — Яні Вікторівні Соколовій.
Тиша в кабінеті тріснула, як лід під вагою каменя. Руда схопилася зі стільця.
— Це неможливо! Віктор Андрійович обіцяв мені колекцію порцеляни! Обіцяв!
Нотаріус підняв руку, закликаючи до спокою.
— Прошу не перебивати. Заповіт складено три роки тому, завірено належним чином, підпис Віктора Андрійовича підтверджено. Згідно із законом, цей документ має повну юридичну силу.
Віталій ударив кулаком по підлокітнику крісла.
— Три роки тому? Та тоді дядько ще не знав, що я за ним доглядатиму! Це несправедливо!
— Справедливість визначається волею заповідача, — спокійно відповів нотаріус. — Віктор Андрійович зробив свій вибір свідомо.
Літня жінка схопилася за серце й застогнала.
— Господи, як же так… Ми стільки для нього зробили… А ця дівчина двадцять років не з’являлася!
Яна повільно підвелася з крісла. Ноги тремтіли, але голос прозвучав твердо:
— Батько знав, чому я не приїздила. Він щороку надсилав мені подарунки, пам’ятав кожен мій день народження, зберігав мої фотографії. А ви… ви просто чекали його смерті, щоб розтягнути майно.
Руда зробила крок до Яни, обличчя перекосилося від люті.
— Ти нічого не розумієш! Віктор Андрійович давно обіцяв мені сервіз! Це сімейна реліквія!
— Сімейна реліквія належить сім’ї, — відрізала Яна. — А ви хто? Троюрідна небога його покійної дружини? Яке маєте право?
— Маю, бо була поруч! — заверещала руда. — А ти зрадила батька!
Нотаріус підвівся з-за столу.
— Прошу всіх заспокоїтися. Яна Вікторівна є єдиною спадкоємицею за заповітом. Якщо хтось має претензії, можете оскаржити документ у судовому порядку. Але мушу попередити — заповіт складено бездоганно, підстав для скасування я не бачу.
Віталій різко розвернувся до виходу.
— Побачимо ще. Знайдемо адвоката. Доведемо, що заповіт склали під тиском.
— Під яким тиском? — Яна зробила крок уперед. — Батько склав його три роки тому. Тоді ви взагалі не спілкувалися з ним настільки тісно.
— Звідки ти знаєш? — огризнувся Віталій.
— Бо батько вів щоденник. І там немає жодної згадки про ваші візити три роки тому.
Віталій почервонів, але промовчав. Нотаріус кивнув Яні.
— Яно Вікторівно, прошу вас залишитися. Треба оформити документи. Решта — вільні.
Родичі один за одним вийшли, грюкаючи дверима. Руда, зупинившись на порозі, прошипіла крізь зуби:
— Ти ще пошкодуєш. Ми цього так не залишимо.
Двері зачинилися. Яна опустилася на стілець і видихнула. Нотаріус повернувся за стіл і дістав ще один конверт.
— Віктор Андрійович залишив для вас листа. Попросив передати після оголошення заповіту.
Яна взяла конверт тремтячими руками. На ньому красувався напис: «Моїй донечці Яні». Усередині лежав аркуш паперу, списаний знайомим почерком батька.
«Яночко, якщо ти читаєш цього листа, отже, мене вже немає. Пробач, що ми не змогли бути разом. Твоя мама мала рацію — я не зумів захистити наш шлюб, не зміг відстояти право бачитися з тобою. Але я ніколи не переставав тебе любити. Щороку на твій день народження я уявляв, як ти ростеш, якою стаєш. Беріг твої фотографії, як найдорожчий скарб. Цей дім — усе, що в мене залишилося. Тепер він твій. Живи тут, якщо захочеш. Або продай і почни нове життя. Головне — будь щаслива. Я завжди вірив у тебе. Твій тато».
Яна склала листа й сховала до сумки. Сльози застилали очі, але всередині розливалося тепло. Батько любив. Завжди любив.
Оформлення документів тривало близько години. Нотаріус видав свідоцтво про право на спадщину, і Яна вийшла на вулицю вже повноправною власницею будинку. Дощ ущух, з-за хмар пробилося сонце. Яна сіла в таксі й поїхала додому.
Під’їжджаючи, вона побачила знайомі машини у дворі. Руда, Віталій і літня жінка стояли на ґанку й про щось сперечалися. Яна вийшла з таксі й попрямувала до воріт. Віталій помітив її й зробив крок назустріч.
— Приїхала? Ну що, отримала своє?
— Отримала, — спокійно відповіла Яна. — І тепер попрошу вас залишити територію.
Руда схрестила руки на грудях.
— Ми нікуди не підемо. Тут наші речі.
— Які речі?
— Ті, що ми вчора забрали. Частина залишилася в домі.
Яна відчинила хвіртку й пройшла у двір. Родичі рушили слідом. Вхідні двері були прочинені. Яна ступила всередину — і завмерла. Посеред вітальні стояли ті самі відчинені серванти, на підлозі валялися розкидані речі, а біля стіни нагромаджувалися мішки з одягом.
— Що це таке? — Яна обернулася до Віталія. — Ви знову грабуєте дім?
— Ми забираємо те, що нам належить, — спокійно відповів Віталій.
— Вам нічого не належить! Заповіт оголошено. Все — моє!
Руда усміхнулася криво.
— Заповіт можна оскаржити. А поки він не набрав чинності, ми маємо право на компенсацію.
— На яку компенсацію? — Яна зробила крок до Рудої, і та мимоволі відступила. — Ви просто злодії!
— Обережніше зі словами, дівчинко, — прошипіла Руда. — Ще бракувало, щоб ти нас ображала.
У цей момент у дверях з’явилася жінка років шістдесяти в старомодному пальті та хустці. Яна впізнала батькову сусідку — Ніну Степанівну, що жила через два будинки.
— Яно, люба, ось ти де! — вигукнула Ніна Степанівна. — Я бачила, як ці люди знову тягають речі з дому. Вирішила зайти перевірити.
Руда скривилася.
— Ніно Степанівно, це сімейна справа. Не втручайтеся.
— Сімейна? — Ніна Степанівна підійшла ближче й окинула поглядом розгромлену вітальню. — Віктор Андрійович стільки років душу вкладав у цей дім, а ви тут влаштували базар!
— Ми беремо лише те, що нам обіцяли, — буркнув Віталій.
— Обіцяли? — Ніна Степанівна повернулася до Яни. — Люба, у Віктора Андрійовича була помічниця — Галина Іванівна. Вона приходила щодня: готувала, прибирала. Живе неподалік. Напевно, знає, що саме говорив твій батько про майно.
Яна кивнула.
— Можете зателефонувати Галині Іванівні?
Ніна Степанівна дістала телефон і набрала номер. За хвилину в слухавці почувся жіночий голос. Ніна коротко пояснила ситуацію й простягнула телефон Яні.
— Алло? — обережно почала Яна.
— Яночко, це ти? — голос на тому кінці звучав тепло. — Я стільки про тебе чула від Віктора Андрійовича! Він так тебе любив, так пишався!
— Галино Іванівно, скажіть, батько справді комусь із цих людей щось обіцяв із майна?
— Обіцяв? — у голосі Галини Іванівни прозвучало здивування. — Ні, люба. Віктор Андрійович часто скаржився, що родичі тільки й чекають його смерті. Казав, що все залишить тобі. Навіть заповіт показував. Говорив: «Це для Яночки. Хай живе спокійно».
Яна відчула, як напруга в грудях послабла.
— Дякую, Галино Іванівно. Можете зараз підійти? Мені потрібна ваша допомога.
— Звичайно, люба. Буду за десять хвилин.
Яна поклала слухавку й подивилася на родичів.
— Галина Іванівна зараз прийде. І підтвердить, що батько нікому нічого не обіцяв. А поки прошу скласти все на місце й піти.
Руда фиркнула.
— Ми не зобов’язані слухати якусь там помічницю.
— Тоді я викличу поліцію, — твердо сказала Яна.
Віталій зробив крок уперед, нависаючи над нею.
— Спробуй тільки. Ми тобі таке життя влаштуємо, що пошкодуєш.
Ніна Степанівна стала поруч із Яною.
— Віталію, без погроз. Яна має повне право викликати поліцію. Ви перебуваєте в чужому домі й відмовляєтесь його залишити.
— У чужому? — обурилася Руда. — Та ми тут більше часу провели, ніж ця дівка!
— Проведений час не дає права власності, — спокійно відповіла Ніна Степанівна.
Яна дістала телефон і набрала номер поліції. Віталій вихопив апарат, але Ніна встигла перехопити його руку.
— Ви що, зовсім знахабніли?
Віталій відступив, жбурнувши телефон на диван. Яна підняла його й знову набрала номер. У слухавці швидко відповіли.
— Поліція, слухаємо вас.
— Доброго дня. Мене звати Яна Соколова. За адресою вулиця Садова, будинок п’ятнадцять, у моєму домі перебувають сторонні люди. Вони відмовляються піти й виносять майно без мого дозволу.
— Зрозуміло. Відправляємо наряд. Залишайтеся на місці.
Яна поклала слухавку й подивилася на родичів.
— Поліція буде за п’ятнадцять хвилин. Рекомендую піти зараз, поки не пізно.
Руда метнула злий погляд.
— Думаєш, налякаєш нас копами? Ми нічого не порушили!
— Проникнення в чуже житло й крадіжка майна — це кримінальна стаття, — втрутилася Ніна Степанівна. — Я сусідка, можу підтвердити, що ви вчора й сьогодні тягали речі з дому.
Літня жінка, яка досі мовчала, заговорила тремтячим голосом:
— Віталію, Лєно, може, справді підемо? Нащо нам поліція?
Віталій стис кулаки, але промовчав. Руда — очевидно, Лєна — тупнула ногою.
— Я не піду, поки не заберу сервіз! Віктор Андрійович обіцяв!
Яна зробила крок до неї.
— Батько нічого вам не обіцяв. Ви брешете. І якщо зараз же не залишите дім, я подам заяву про крадіжку.
У цей момент у двері постукали. Ніна Степанівна відчинила, і на порозі з’явилася жінка середнього віку з добрим обличчям і втомленими очима. Галина Іванівна зняла хустку й озирнулася.
— Боже мій, що тут сталося? — ахнула вона.
— Вони грабують дім батька, — сказала Яна.
Галина Іванівна повернулася до Лєни й Віталія.
— Як вам не соромно? Віктора Андрійовича щойно поховали, а ви вже ділите його речі!
— Ми маємо право! — огризнулася Лєна.
— Яке ще право? — Галина Іванівна підійшла ближче. — Я п’ять років доглядала Віктора Андрійовича. Знаю кожне його слово. Ніколи він вам нічого не обіцяв. Навпаки, казав, що боїться вас. Що після його смерті ви все розтягнете по кутках.
Віталій поблід.
— Це неправда!
— Правда, — твердо відповіла Галина Іванівна. — І я готова дати свідчення поліції.
Знадвору почувся шум автомобіля, що під’їхав. За хвилину до будинку увійшли двоє поліцейських. Дільничний — чоловік років сорока із сивиною на скронях — окинув усіх поглядом.
— Хто викликав?
— Я, — Яна виступила вперед. — Я власниця будинку. Ці люди увірвалися сюди й забирають майно без мого дозволу.
Дільничний повернувся до Віталія.
— Ви хто?
— Я небіж покійного Віктора Андрійовича Соколова.
— Маєте право перебувати в домі?
Віталій зам’явся.
— Дядько дозволяв мені приходити.
— Маєте ключі?
— Ні, але…
— Тоді ви перебуваєте тут незаконно, — відрубав дільничний. — Прошу залишити приміщення.
Лєна зірвалася:
— Ми родичі! Маємо право на майно!
— Право на майно визначається заповітом, — спокійно відповів дільничний. — Якщо заповіт на користь цієї дівчини, ви тут сторонні.
Яна дістала зі сумки свідоцтво про право на спадщину й передала поліцейському. Той уважно переглянув документ і кивнув.
— Усе гаразд. Яна Вікторівна Соколова — законна власниця. Прошу всіх негайно залишити дім.
Віталій розвернувся й попрямував до виходу. Лєна затрималася, кинувши на Яну погляд, повний ненависті.
— Ти ще пошкодуєш.
Дільничний став між ними.
— Без погроз. Виходьте.
Лєна грюкнула дверима. Літня жінка поспішила слідом. Дільничний повернувся до Яни.
— Якщо вони ще раз з’являться — одразу телефонуйте. Складемо протокол.
— Дякую, — видихнула Яна.
Поліцейські пішли. У домі запанувала тиша. Галина Іванівна обійняла Яну за плечі.
— Тримайся, люба. Найгірше вже позаду.
Ніна Степанівна кивнула.
— Якщо що, ми поруч. Не соромся звертатися.
Яна подякувала жінкам, і вони вийшли, залишивши її наодинці з батьковим домом. Вона повільно пройшлася кімнатами. Вітальня все ще виглядала розгромленою, але тепер це можна було виправити. Яна підняла з підлоги розбиту тарілку й почала складати речі на місця. Робота заспокоювала, допомагала зібратися з думками.
До вечора дім знову набув свого вигляду. Яна поправила картину над диваном, розставила книжки, зібрала уламки. У батьковому кабінеті запалила настільну лампу й сіла в крісло. На столі лежала книжка, яку він читав перед смертю. Вона розгорнула її на закладці й побачила підкреслений рядок: «Любов не зникає. Вона залишається в серцях тих, хто пам’ятає».
Яна зачинила книжку й подивилася у вікно. За склом темніло небо, запалювалися ліхтарі. Дім більше не здавався чужим. Батько любив її — навіть тоді, коли життя розвело їх у різні боки. Заповіт, лист, фотографії — усе це свідчило про любов, що не потребує слів.
Рідня поїхала, залишивши по собі лише неприємні спогади. Але Яна знала: вони не повернуться. Поліція, сусіди, свідки — усі стали на її бік. Дім належав доньці, і цього вже ніхто не змінить.
Яна підвелася й пішла до батькової спальні. На тумбочці лежав записник з останнім записом: «Подзвонити Яні. Дізнатися, як справи». Вона взяла його й притисла до грудей. Батько хотів почути її голос — не встиг. Але залишив найцінніше — дім, любов і впевненість, що вона не була забутою.
Тієї ночі Яна спала в батьковій спальні. Вперше за багато років сон був спокійним, без тривог. Вранці вона прокинулася з ясною думкою: дім треба зберегти. Батько вклав у нього душу, і Яна не дозволить перетворити це місце на руїну.
Наступні дні минули у клопотах. Яна переїхала до будинку, привезла свої речі, почала впорядковувати кімнати. Галина Іванівна приходила допомагати, розповідала про батька, про його звички й характер. Ніна Степанівна заходила з пирогами та порадами. Дім оживав, наповнювався новими звуками.
Родичі більше не з’являлися. Яна чула, що Віталій пробував оскаржити заповіт, але адвокат швидко пояснив йому безперспективність задуму. Лєна погрожувала подати до суду, але так і не наважилася. Літня жінка зникла зовсім.
Яна стояла біля вікна вітальні й дивилася на двір. Осіннє листя кружляло під вітром, устеляючи землю золотим килимом. Батько любив осінь. Казав, що це час підбиття підсумків. І тепер Яна зрозуміла: її підсумок — це дім, пам’ять і любов, що не залежить від відстаней і років.
Усе інше — лише шум, який залишився за дверима.
Будинок на околиці