Анна ніколи не довіряла своєму чоловікові

Анна ніколи не довіряла своєму чоловікові. Тому їй доводилося покладатися тільки на себе. Так уже склалося в їхньому сімейному житті.

Чоловік Віктор був гарний, наче маків цвіт. А ще він завжди був душею будь-якої компанії. Спиртне вживав помірковано, не курив, не рвався ані на футбол, ані на риболовлю чи полювання. Одним словом, «хоч до палацу веди».

Саме завдяки всім цим позитивним якостям Анна здогадувалася — чоловік знаходить розраду поза стінами рідного дому. Адже таких чоловіків удень зі свічкою не знайдеш, а «мисливиці» самі обов’язково знайдуться…

Єдине, що трохи заспокоювало Анну в її тривогах, — чоловік обожнював їхнього синочка. Віктор душі не чув у Степкові. Увесь свій вільний час він присвячував синові. Тому Анна вважала, що цієї безмежної батьківської любові цілком достатньо для збереження їхньої сім’ї.

…Аню в школі дражнили «Антошкою» через її вогненно-руде волосся і веснянки, які були «розсипані» по всьому її обличчю.

Мати, будучи справжньою красунею, з дитинства вселяла доньці:

— Анюто, ти в мене, як гидке каченя. Пробач уже за таке порівняння. Але цю гірку правду слід визнати. Та й хто тобі скаже її у вічі? Тільки рідна мати. Заміж навряд чи хтось візьме. Тому в житті тобі доведеться покладатися тільки на себе. Вчися старанно. А після навчання займайся власною кар’єрою. А якщо якийсь добрий чоловік «підвернеться», не вередуй. Будь йому слухняною дружиною.

Ці настанови Аня запам’ятала на все життя.

Закінчивши школу із золотою медаллю, Аня вступила до університету. Саме там вона й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Дівчина зовсім не розуміла, чим вона могла зацікавити такого завидного нареченого. Це вже потім Віктор зізнався, що вона була єдиною дівчиною, до якої він не боявся підійти. Аня взагалі не користувалася косметикою. Ніяких «бойових» фарбувань не застосовувала. Одягалася скромно. Кокетувати з хлопцями не вміла.

І щойно Аня зрозуміла, що за нею серйозно доглядає такий видний хлопець, вона вирішила «перетягнути» ініціативу на себе. Не втрачати ж такий подарунок долі!

Аня сама запропонувала Віктору одружитися. Юнак спершу був ошелешений таким не сором’язливим запрошенням від дівчини. Але Аня пообіцяла бути покірною, смиренною і вірною дружиною.

— А кохання прийде з часом, — переконувала вона свого кавалера.

Віктор не одразу, але погодився пов’язати своє життя з такою непримітною, але наполегливою дівчиною.

Йому допомогла погодитися мати.

Коли Вітя вперше привів у дім свою майбутню дружину, Вікторія Олегівна спершу з помітною неприязню окинула Аню оцінювальним поглядом. Дівчина їй зовні страшенно не сподобалася.

Син-то хоч куди! Гарніший за найясніше сонце, кращий за найчарівніший місяць. Будь-яка за нього піде! А тут якась веснянкувата замазура.

Образливо за Вітю стало. Хотілося б гарних онуків, а не рудих «антошок».

Перша зустріч пройшла не надто вдало.

Аня, звісно, помітила невдоволення майбутньої свекрухи. В глибині душі Анна розуміла, що красивий чоловік — перешкода сімейному щастю. І все ж втрачати свій шанс дівчина не збиралася. Вона вирішила прийти до матері Віті без нього.

Треба ж було рятувати своє майбутнє заміжжя! Воно висіло на волосині.

Мама Віті прийняла дівчину, напоїла чаєм.

Цього разу Аня здалася їй навіть симпатичною.

— Звикаю… — подумала з подивом Вікторія Олегівна.

Аня пообіцяла, що буде її синові вірною і слухняною дружиною до кінця своїх днів.

Цей аргумент переважив усі зовнішні «недоліки» майбутньої невістки.

Мати Віктора була жінкою самотньою. Чоловік давно залишив її та сина заради нової любові.

Щоправда, за рік він повернувся. Виснажений і спустошений.

Рідна сім’я блудного чоловіка не прийняла.

Це був тяжкий період.

Все своє життя Вікторія Олегівна задавала собі одне й те ж питання — може, варто було пробачити зрадникові? Перебороти невірність і рухатися далі?

Але з іншого боку, цей вчинок чоловіка скалкою стирчав би в душі й постійно ятрив, ятрив, ятрив…

Одній ростити сина — ой, як нелегко!

Тому Вікторія Олегівна вирішила схвалити вибір улюбленого сина. Вона зрозуміла, що Аня чекатиме Вітю з будь-яких доріг. Навіть вибоїстих. А що ще потрібно для щастя матері? Вікторія Олегівна благословила шлюб Віті й Ані.

…За рік у подружжя народився син Степко. Він був точною копією свого красеня-батька, чому була несказанно рада Вікторія Олегівна.

Віктор кружляв над сином, як шалений метелик. Степан став сенсом його життя.

А от кохання до дружини так і не зародилося.

Аня теж не відчувала пристрасті до чоловіка. Їхні стосунки були рівними та спокійними. Аня прала й прасувала чоловікові сорочки, готувала обіди й вечері, цілувала його в щічку на ніч. Віктор віддавав усю зарплату дружині, дарував квіти на день народження, цілував щоранку в щоку й тікав на роботу. Все це було більше схоже на ритуал, ніж на любов. Сім’я ніби чекала справжніх подружніх почуттів. Віктор і Анна точно знали, що такі почуття існують. Про них писали в книжках, та й друзі красномовно розповідали.

І ось, через п’ять років, Віктор віднайшов це почуття. Але не у своїй сім’ї.

Це була дівчина небесної краси. Її звали Божена. Все в ній було неземне й загадкове.

Віктор не зміг устояти перед чарами такої діви. Божена відповіла взаємністю одруженому прихильнику. Пів року вони зустрічалися то в кафе, то на лавочці, то в друзів удома. Уся ця конспірація виснажувала Віктора. Він дедалі більше заплутувався у брехні перед дружиною. Степан частіше бачив тата роздратованим, а не добрим і усміхненим, як раніше.

Але відмовитися від Божени Віктор не мав сил.

— Коханкою я в тебе не буду. Вітю, або одружуйся зі мною, або залишимося друзями. Я в старих дівках не засиджуся… — поставила вона умову.

Віктор розгубився. Втрачати любов Божени він не хотів, але й син був не менш дорогий.

Про Анну він тоді навіть не думав. Зовсім. Ніби її й не було, ніби вона не була перешкодою.

Степі було п’ять років, коли його тато зібрав речі й пішов із сім’ї.

Анна все частіше згадувала материнську науку. І якщо в дитинстві слова матері були несказанно болючі й від них хотілося провалитися крізь землю, то тепер…

Тепер Анна розуміла, що відхід чоловіка вона переживе без трагедії, з мосту в річку кидатися не буде, ридати ночами теж.

Бо мамина «вакцина» від життєвих негараздів була в неї давно.

Звісно, вся ця неприємна історія відірвала шматочок її серця. Цей уламок закотився кудись у найглибший кут душі й чекав своєї долі.

Ну що ж, щастя — вільний птах, де захотіло, там і осіло…

Доведеться випити чашу покинутої дружини до дна.

На прощання Анна сказала Віктору:

— Одумаєшся — двері для тебе завжди відкриті. Тільки не затягуй з поверненням. Степка тебе дуже любить. Не змушуй його страждати.

Віктор іще пів року ходив туди-сюди. Метався між сином і Боженою.

А Анна бережно зберігала зубну щітку колишнього чоловіка.

Щітка стояла у ванній в окремому стаканчику.

Кожного разу, коли Віктор приходив до сина й заходив помити руки, щітка самотньо «зазирала в очі» своєму власникові.

Віктор не міг на неї спокійно дивитися. Для нього вона була німим докором.

Якось він поклав цю кляту щітку собі в кишеню.

— Викину її, щоб не мучила мене.

Але під час наступного візиту він побачив у стаканчику таку ж щітку, тільки нову…

На кухні його завжди чекала улюблена чашка з гарячою кавою.

А в коридорі тихо й незмінно стояли домашні капці, терпляче очікуючи свого господаря.

Усі ці сімейні дрібниці «дряпали» душу Віктора.

Він намагався якнайшвидше погратися з сином і втекти з цього дому.

Віктор і сам не зміг би пояснити, чому пішов із сім’ї.

Якась невідома й нестримна сила тягнула його до Божени.

Душа розривалася на частини.

Як бути?

Як не завдати болю рідним людям?

Хто б підказав вихід із цієї безглуздої ситуації?

Віктор увесь час задавав собі ці питання.

Відповідей не було.

Ну от, взяти хоча б Анну. Вона могла б і на поріг не пускати Віктора. Могла б проклинати розлучницю, а заодно і самого Віктора… Але Анна мовчки мирилася. І щоразу, коли Віктор ішов, награвшись зі Степаном, вона спокійно говорила:

— Приходь, Вітю. Не забувай про нас…

До Божени Віктор повертався зовсім виснаженим. Їй, як дружині, не подобалася «ця вся метушня навколо Степана». Божена не раз попереджала Віктора:

— Якщо я піду від тебе, то тільки через твого улюбленого сина. Ти більше дбаєш про нього, ніж про мене.

Так тривало роками…

Подруги нашіптували Анні:

— Господи, ти б давно вийшла заміж за когось! Чого чекаєш? Степанові потрібен батько! Не на свята, а щодня! Та й ти ще молода! Забудь про Віктора! «Коби кущ не був милий, соловей би в ньому гнізда не вивів». Він свою Божену не покине. Скільки років уже минуло…

Анна слухала повчання подруг, зітхала і мовчала.

Згодом подруги перестали її вмовляти. Усі звикли, що вона одна.

…Час невблаганно минав.

Віктор перестав приходити до Степана.

Тепер батько та доросліший син зустрічалися на нейтральній території. Степан закінчував школу. Анна остаточно переконалася, що її чоловік не повернеться. Адже минуло дванадцять років з моменту його відходу. Немалий термін.

Анна поставила жирну крапку в цьому періоді життя і перестала чекати Віктора. Зрештою, вона ще сповнена сил і здатна виростити ще одну дитину.

Так і сталося. Анна взяла відпустку та вирушила у теплі краї. Там у неї трапився курортний роман. Без жодних претензій і зобов’язань один перед одним. Так… ні до чого не зобов’язуюча історія.

…Через дев’ять місяців у Степана з’явилася сестричка Маша.

Усі подруги Анни були, м’яко кажучи, здивовані її рішучим кроком. Вони стояли на порозі пологового будинку в очікуванні Анни з новонародженою.

Молода мама вийшла втомлена, але щаслива. В руках у неї був згорток, прикрашений рожевими стрічками.

— Привіт, дівчата! Прошу любити й шанувати мою Машеньку! — усміхалася Анна.

Одна з подруг єхидно запитала:

— А як твою Марію по батькові називати?

— До по батькові треба дорости! — відрізала Анна.

Але жодні «уколки» подруг не могли затьмарити її великої радості. Все життя тепер було присвячене вихованню Маші.

Степан став першим і найкращим помічником. Він обожнював сестричку. Каверзних і незручних запитань про рідного батька Маші мамі не ставив. Адже якщо мама безмежно щаслива — решта не має значення.

Коли Машу віддали в дитячий садок, їй було три рочки. Там малюки-однолітки «просвітили» її. Виявляється, у дітей бувають не лише мами, а й тати!

З того часу Маша намагалася називати папою свого брата Степана. Це було і смішно, і трохи сумно.

…Якось увечері у квартирі Анни пролунав невпевнений дзвінок у двері.

Маша кинулася до них, радісно вигукуючи:

— Це мій тато!

Анна глянула у вічко. Вона побачила… Віктора!

Відчинила двері навстіж.

— Можна зайти, Аню? — переминався з ноги на ногу пізній і несподіваний гість.

— Заходь, якщо прийшов, — не приховувала здивування Анна.

Віктор поставив набік дві битком набиті сумки, зняв зі спини рюкзак.

Маша кинулася до незнайомого дядька з обіймами:

— Мамо, це ж мій тато! Так?

Анна, зрозумівши всю ситуацію, зі сльозами на очах відповіла доньці:

— Так, Машуню, це твій тато.

Віктор підхопив дівчинку на руки, поцілував її веснянкуватий носик, скуйовдив золотаві кучері:

— Привіт, моя руденька!

Потім припав до руки Анни. Гаряче поцілував.

— Безмежне тобі дякую, Аню! Пробачиш? — поривався стати на коліна блудний чоловік.

Анна м’яко, але твердо взяла його за лікоть, не даючи опуститися на коліна.

— Вітаю, мій гіркий мед! Ти, Вітю, «відлучався»… 17 років. Але жодних докорів і образ. Хто старе згадає… Сам бачиш — нам тато потрібен, — з полегшенням зітхнула жінка.

Степан, широко розплющивши очі від здивування, стояв осторонь і… усміхався.

Через пару тижнів, оговтавшись від пережитих подій, Анна зателефонувала своїй «цікавій» подрузі та повідомила:

— Ти хотіла знати по батькові моєї доньки? Вона Вікторівна. Запам’ятовуй — Марія Вікторівна! І без варіантів!